СМЕРТЬ ЇЙ ЛИЧИТЬ
Підошви чобіт загрузали в грязюку при кожному кроці, ускладнюючи шлях з лісу до хижі на самому краєчку села. Дощ лив уже два тижні й не давав жодного натяку на скорий кінець своїх невпинних трудів.
Назар підняв очі й поглянув на сіре небо з-під лоба. Його погляд не був розлюченим чи сповненим ненависті; порожній і стомлений. Холодні потоки безкінечних крапель різали вечірній горизонт лініями, через які нічогісінько не було видно навкруги вже через кілька кроків. Та йому не треба було бачити ⎯ всі стежки околиць і лісу він знав краще ніж свої чотири з половиною пальці, а люд весь поховався по хатках о такій порі.
Він потер довгі, сиві вуса плавним рухом пальців і тяжко мовив у темну небесну порожнечу:
⎯ Лий-лий! Нічого доброго я й не чекаю.
Тоді Назар поправив ремінь рушниці на плечі й рушив далі, занурюючись мало не по щиколотку в багно. Він йшов мовчки, без зупинок і не збавляв темпу, доки не побачив на горизонті світло у вікнах хижі, а тоді задумливо поглянув на двох зайців, яких уполював. Це викликало усмішку на його загорілому, зморшкуватому обличчі.
Без стуку, він відкрив двері хатини й увійшов, скинувши впольоване на підлогу, а тоді побачив її.
Юна дівчина стояла посеред великої кімнати, з якої і складалось все помешкання. Її довге, чорне волосся було наскрізь мокре й звисало до поясу переплетінням тонких звивин. Єдиний одяг на ній ⎯ біла нічна сорочка ⎯ змок до нитки, обліпивши струнке тіло, що проглядало з-під тканини, яка зараз була напівпрозора. Босі ноги майже по коліна замазані грязюкою, а в руці тримала ніж, зі скривавленим лезом. Вся її неймовірна врода зараз кудись випарувалась і перемінилась відсутнім поглядом в нікуди.
Перед дівчиною, на підлозі, лежала жінка, а навкруги ⎯ кров, що розтікалась підлогою з-під нерухомого тіла, одягненого в пошарпану накидку, й відбивала слабке світло масляних ламп.
Назар закрив двері за спиною й спокійно скинув з плеча рушницю, націлившись на дівчину.
⎯ Кинь ножа, дитино! ⎯ прогримів він холоднокровним але агресивним басом. ⎯ Бо вистрілю.
Дівчина продовжувала стояти нерухомо й мовчати, але погляд її зустрівся з Назаровими очима. Він побачив ці великі, зелені озерця, що миготіли в її зіницях і відчув те, чого не розумів.
⎯ Орино! ⎯ мовив він все тим же спокійним громом. ⎯ Тільки з поваги до твоєї матері я повторю ще раз. Кинь ножа.
Дівчина посміхнулась і протяжно моргнула.
Затвор виразно клацнув під його великим пальцем, а вказівний потягся до гачка.
⎯ Я пташка… ⎯ тихо промовила Орина й заплакала. В тих наївних очах не було радості чи смутку, лиш розгубленість. ⎯ Я пташеня. Зозуля кличе мене…
Назар не зводив з неї приціл, хоч брови його вже не були такими насупленими.
⎯ Я прийшла на поклик, щоб звільнити її від страждань, ⎯ мовила дівчина й поглянула на лезо ножа, з якого ще капала кров.
Чоловік прицілився точно в лоб, а тоді… дівчина раптово смикнулась і почала жадібно, з хрипом вдихати повітря, наче виринула з крижаної води. Вона втратила той порожній погляд, що тільки но потворив її обличчя й повернула свою вроду. Побачивши ножа, дівчина скрикнула і випустила його на підлогу, тоді поглянула на тіло й відхитнулась назад, аж до стіни, увішаної пучками рослин і мішечками з різким запахом спецій. Тепер її сльози були сповнені страху і відчаю, а очі бігали туди-сюди в спробі оцінити оточення.
⎯ Дядьку Назар!? ⎯ скрикнула нарешті вона, на мить перевівши подих. ⎯ Дядьку Назар, що відбувається?
Побачивши як дівчина упала на коліна й почала тремтіти, не в змозі зупинити напад паніки, він опустив рушницю й видихнув з деяким полегшенням.
⎯ Це я зробила? ⎯ скрикнула вона й закрила рот руками. ⎯ Це я вбила тітку Аду?
Чоловік повільно наблизився до дівчини, зняв з печі ковдру й приклонившись укутав її.
⎯ Оринко, ⎯ тихо мовив він, обережно поклавши свою кремезну долоню на її тендітне плече, ⎯ що останнє ти пам’ятаєш?
⎯ Я не знаю, ⎯ задихалась через кожне слово та, не в змозі говорити чітко. ⎯ Я була вдома, а тоді… нічого, лиш темрява і її голос.
⎯ Чий голос?
⎯ Тітки Ади, ⎯ промовила дівчина й остаточно втратила контроль.
Вона обхопила плечі Назара тремтливими руками в бажанні обійняти й ледь вимовила:
⎯ Відведи мене додому. Будь ласка.
Назар зиркнув у вікно. На вулиці вже зовсім стемніло ⎯ непроглядна чорнота, а дощ тільки посилювався, хоч здавалось, що далі вже нікуди. До села по такій негоді йти добру годину.
Чоловік накинув на плече рушницю й гарно закутав дівчину усіма одежинами, що знайшов. Він йшов повільно, бо ніс Орину, яка ніяк не могла заспокоїтись: тремтіла й схлипувала, постійно жахаючись кожного звуку, що лунав з-за дерев густого, високого лісу.
Постукавши в двері дому Орини, ті одразу відчинились.
⎯ Мамо! ⎯ скрикнула дівчина, побачивши високу жінку з таким же довгим, чорним волоссям й кинулась їй в обійми, а тоді знову зайшлася істеричним плачем.
⎯ Господи, доню! ⎯ ледь стримувала зустрічні сльози та. ⎯ Де? Де ти була? Що сталося? ⎯ промовляла жінка й дивилась в очі насупленого Назара, що стояв у проході.
Той лиш багатозначно хитав головою. Побачивши такий жест, жінка міцно заплющила очі, не втримавши потоку гірких сліз.
⎯ Ганно! ⎯ не чекаючи мовив він. ⎯ Де Тарас?
Жінка змахнула сльози долонею й не відпускаючи доньки з обіймів відповіла:
⎯ В шинку.
Назар знову насупився.
⎯ Ні, ⎯ різко насторожилась Ганна. ⎯ Він тільки за компанію, сказав, що ні чарки, обіцяв… Святки кінця жнив все ж таки, ⎯ наче оправдовувалась жінка, підбираючи правильні слова. ⎯ Там усі сьогодні.
⎯ То й на краще, ⎯ провівши пальцями по вусам, буркнув чоловік.
⎯ Назаре, що вона зробила? Скажи. Я збожеволію не дізнавшись, що відбулось.
⎯ Я не знаю.
⎯ Але ж ти приніс її, в такому… ⎯ шматок повітря підступив до горла Ганни і вона запнулась, прикривши губи пальцями.
⎯ Вона заплуталась, як завжди.
⎯ У Оринки вже давно не було приступів. Буває трохи плутається але то швидко минає. Але щоб до такого…
⎯ Не зводь з неї очей, ⎯ наказав чоловік.
Ганна відвела доньку до печі й всадила на мішок з підігрітим просом.
⎯ Так, так, звісно, ⎯ відповіла вона повернувшись назад, а тоді наблизилась до нього: ⎯ Але ж щось таки сталось, так!? Я по твоєму обличчю бачу. Ти похмуріший ніж зазвичай, навіть небо зараз не таке темне.
Назар поглянув на дівчину, що сиділа і дивилась на вогнище за сталевою решіткою й тихо мовив:
⎯ Ада мертва.
Ганна вхопилась за серце однією рукою, а іншою стисла його комір з лисячого хутра.
⎯ Її зарізали ножем. Три глибоких рани. Померла швидко.
Жінка розвернулась і зі страхом в очах поглянула на Орину хитаючи головою, а тоді мовила:
⎯ Ні. Це не може бути вона.
⎯ Я цього й не казав, ⎯ спокійно відповів Назар.
⎯ Але ти натякаєш на ті випадки…
Назар мовчки дивився на жінку, яка продовжувала:
⎯ Кіт міг напасти на неї, вона ж була дитино, просто захищалась.
⎯ А рука Тараса?
⎯ То чиста випадковість, ⎯ запевняла Ганна. ⎯ З тих пір такого не було.
⎯ Але в обох випадках вона плуталась і брала до рук ножа, ⎯ констатував Назар. ⎯ І це тільки те, що ви бачили…
⎯ Вона не могла, ⎯ заперечувала жінка, стримуючи крик аби донька не почула.
⎯ Саме тому я йду в шинок, ⎯ холодно сказав чоловік, поклавши долоню на вістря сокири, що злегка визирнуло з-під його пальто, висячи на поясі. ⎯ Ми всі знали, що рано чи пізно це трапиться, а тепер… твою сестру вбили.
***
Двері шинку розпахнулись всередину й Назар став на порозі. Гучний гомін і сміх різко затихли, а за ним й стукіт кухлів та чобіт, коли всі як один побачили широку, освітлену масляними лампами постать в проході. Він скинув рушницю з плеча й зробив крок уперед. Шинкар перестав розливати медовуху, потягся руками під прилавок й завмер. Тоді Назар поглянув на велику плетену корзину під стіною біля дверей, де стирчали пара рушниць. Він і свою туди встромив, а тоді дістав з-за поясу сокиру і теж так вчинив.
Почувши облегшений подих шинкаря, що витяг руки з-під стійки й прийнявся далі розливати, всі інші поволі повернулись до своїх розваг і пияцтва.
Назар зняв промокле пальто й повісив його на гачок, а тоді направився до прилавку.
⎯ Слухай, Назаре, ⎯ тяжко промовив шинкар, щойно той обперся ліктями об дерев’яний, пошарпаний край, ⎯ давай сьогодні без бійок, гаразд?
Той лиш сіпнув плечима, наче демонстрував благі наміри.
⎯ Ага, ⎯ кивав шинкар, ⎯ знаю я цей твій погляд, нічого доброго від нього не жди.
⎯ Це не від мене залежить, Богдане, ⎯ провівши пальцями вздовж вусів, видав Назар. ⎯ Як карта ляже.
⎯ Щось вона ніколи не лягає по-доброму, ⎯ зітхав Богдан. ⎯ Меду? ⎯ спитав він, збовтавши великий глек у руках.
⎯ Я в справі.
⎯ Точно бійка буде, їй Богу.
⎯ Не хвилюйся, на двір підемо.
⎯ Та де там, ⎯ сердився шинкар. ⎯ Така злива, ніхто не згодиться в пику отримати і в багно упасти, всі тільки в приміщенні і дубасяться, щоб їм пусто було. А стільці в мене не безкінечні.
⎯ Тарас Варваренко давно з’являвся? ⎯ спитав Назар, роззирнувшись. ⎯ Щось не видно його, а мав би тут бути.
⎯ Сьогодні ще не приходив.
⎯ Хм.
⎯ А що в тебе за справи до нього, о такій порі?
⎯ Ада мертва.
Очі Богдана враз округлились, а тоді зиркнули за спину Назара на худорлявого чоловіка. Той сидів за столиком неподалік і посміхався, вочевидь почувши їх розмову.
⎯ Хай мені грець, ⎯ лукаво вишкірившись, голосно видав худорлявий, вставши з лави, а тоді додав ще голосніше: ⎯ Відьма мертва.
Гомін і сміх знову затихли. Всі поглянули на худорлявого, а тоді на Назара, що стояв за прилавком спиною до нього.
⎯ Відьма ґиґнула, ⎯ продовжував той, насолоджуючись цими словами.
⎯ Припни язика, Демиде, ⎯ мовив шинкар. ⎯ Людина все таки померла.
⎯ Людина? ⎯ перепитав Демид, збовтуючи залишки пійла в кухлі. ⎯ Це ти тільки при ньому такий благородний. ⎯ Тицьнув він пальцем в напрямку Назара, що все ще обпирався на стійку, не повертаючись. ⎯ Знайди хоч одного присутнього, хто не видихнув з полегшенням, почувши такі новини. Людина. Вона була брудною відьмою, що насилала прокльони, порчі й… ⎯ він озирнувся довкола, шукаючи підтримки в присутніх, що кивали головами, ⎯ …й усе інше. Гляди тепер всі біди разом ущухнуть.
⎯ Це ж які такі біди? ⎯ нарешті повернувшись, спитав Назар.
⎯ Ну… неврожаї закінчаться, скотина перестане дохнути і все інше.
⎯ Хм, ⎯ буркнув Назар. ⎯ Неврожаї? Добрі мабуть неврожаї цього року, раз ви вже третій тиждень пиячите. Чи може ви щось інше святкуєте? Та й щось не бачу аби дощ припинився, який погреби затоплює.
⎯ Частіше виходь зі свого лісу й з’являйся на людях, то й знатимеш, що вона коїла.
⎯ І що ж вона «коїла»?
⎯ Та все що хотіла. Здається тільки лінивий не помітив її ганебної темної магії.
⎯ Як здається, то перехрестись, Демиде, а то ще переполох через тебе виливати.
Всі в шинку загигикали. Демид різко змінив свою криву посмішку на гримасу образи і гніву, а тоді промовив:
⎯ Знаєш, Назаре!? Все ж погоджусь з тобою. Відьма здохла і я святкую саме це. Тій хвойді личить смерть, ⎯ договорив Демид і хильнув з кубку аби закріпити слова, урочисто допиваючи своє пійло.
Назар в ту ж мить гепнув кулаком по дну кухля так, що той двинувся вперед і обідцем розірвав кутики рота Демида до середини щік, тріснувши навпіл.
Шинкар засмучено щось пробуркотів, а тоді прибрав глеки з прилавку.
Демид упав під стіл і почав нерозбірливо белькотіти, намагаючись зупинити кров. На Назара кинулось двоє здорових молодиків, та той, наче кішка, ринувся вперед і двійко зіштовхнулись лобами. Тут і решта роботяг кинулись на нього. Не в змозі напасти одночасно, вони чекали своєї черги аби врізати, але кожен з них зазнавав долі свого попередника й отримував удар величезним кулаком у щелепу й стелився штабелем, аби, оговтавшись через хвильку, зайняти чергу заново. В діло пішли стільці, що одним ударом кришились об спини й голови. Та як би яро не стояв старий Назар, гуртом і батька можна побити. Тільки купа тіл почала нависати над ним, як самий юний з присутніх (Іван був надто здоровим і працював за двох, тому батьки пускали його в шинок) схопив сокиру Назара з корзини й крикнув: «Уб’ю», кліпаючи захмелілими очима.
Всі раптом завмерли, а Богдан прогримів:
⎯ Ти знаєш правила, Івасику. Кинь сокиру, бо буде лихо.
Але Іван не слухав і йшов уперед. Тоді чоловіки відпустили Назара й той, розпрямившись, сказав Івану:
⎯ Не роби дурниць, синку.
Іван замахнувся й ударив чоловіка сокирою, але лезо не досягло цілі. Вибивши руків’я швидким ударом в сухожилля, Назар ухопив руку юного здорованя й зламав її. Роздався короткий, гучний хрускіт. Правиця обм’якла й повисла в неприродній позиції.
⎯ Я ж казав, ⎯ махнувши рукою, скривився шинкар.
Іван не видав ні слова, лиш спокійно присів на стілець і цілою рукою вхопився за перелом.
⎯ Ну все, досить! ⎯ крикнув Богдан. ⎯ Ідіть на вулицю або сіли й пийте, бо не наливатиму більше.
Чоловіки поглянули у маленькі, спітнілі віконечка, за якими виднілася безкінечна злива в непроглядній чорноті сутінків, тоді переглянулись між собою й почухуючи потилиці всілися на місця. Так як стільців тепер не вистачало, дехто з них не цурався розміститись прямо на підлозі, підстеливши соломи.
⎯ Мені потрібен Тарас, ⎯ заявив на весь шинок Назар, витерши кров з розсіченої брови, що заливала око. ⎯ Аду убили, а він на передодні погрожував їй розправою.
⎯ Так а хто не погрожував!? ⎯ викрикнув хтось з присутніх.
⎯ Ага, кожен другий бажав їй смерті, ⎯ підтримував інший голос.
⎯ Всі боялись відьму, не дивно, що такі ото слова їй постійно говорили, сама біду на себе накликала, поганськими чарами, ⎯ все лунали голоси чоловіків.
⎯ Але ні в кого не було такої причини, як у Тараса, ⎯ припинив виклики Назар. ⎯ Його донька… Всі знають, що ходить поголос, наче Ада наслала порчу на Орину.
⎯ Так і було, ⎯ знов хтось викрикнув.
⎯ Цього ніхто не може підтвердити, ⎯ мовив Назар.
⎯ Так само як і ти не можеш спростувати, ⎯ долучився до суперечки шинкар.
⎯ І ти туди ж, Богдане, ⎯ плюнув на підлогу Назар.
⎯ Пробач, але ти й сам бачив, що коїться з бідолашною дівчинкою. Після такого не гріх повірити, що Ада чаклунством біду на неї накликала. Оринка гордість Солов’ївки: небувалої краси дитя. Ото диви відьма й хотіла її вроду та молодість забрати.
⎯ І приректи небогу свою?
⎯ Не певен, що кревний зв’язок зупинив би її, ⎯ все ще настоював на своєму Богдан, підбираючи слова якомога обережніше аби не накликати гнів Назара.
⎯ Ви всі, як ті дурні барани, ⎯ гнівався Назар. ⎯ Все торочите про якісь прокльони й нечисту силу, якої не існує. Хоч хтось бачив щось конкретне, те, що можна перевірити?
⎯ Ти лісник, Назаре і слідопит, ⎯ відверто звернувся Богдан. ⎯ Тварини тобі ближчі за жителів села. З вовками ти водишся і ведмедів не боїшся, весь час там. ⎯ Богдан поглянув у вікно. ⎯ Та якби жив тут, то й сам урозумів би, про що я мовлю. Відвідувачі п’ють тепер тільки для того, щоб забути побачене, вже й не згадають, як це ⎯ пити від радості, а не від страху. Та й те, три каліки приходить, не те, що раніше, бо після праці спішать додому, доки сутінки їх не настигли.
Всі присутні лиш мовчки кивали.
⎯ Не можу я тобі щось конкретне сказати чи показати, та й навряд хоч хтось зможе. Те, що ми всі відчуваємо по ночах, особливо у повню… Ох, Назаре, деколи сам тобі заздрю: мрію не знати правди про Аду Драгу.
⎯ Збіговисько сцикунів, ось хто ви. Дорослі чоловіки, готові одне одному горлянки перегризти в бійці, але боїтесь казок, якими дітлашню лякають, щоб ті батьків слухались.
⎯ Раз ти такий сміливий, Назаре, ⎯ готовлячись до гніву слідопита, мовив шинкар, ⎯ лишайся на ніч у селі. Як раз майже повня сьогодні. Ото сам без слів усе й дізнаєшся, якщо відьомські чари ще не розвіялись. Зрозумієш, як воно, коли кров стигне в жилах, що навіть у вікно глянути страшно… Іще одне. Тараса бачили з його кумом Григором, як вони до того додому йшли.
НЕ ВИХОДЬ В НІЧ
Назар сидів на лантуху з соломою, обпершись спиною об прилавок і глядів у напрямку зачинених дверей. Остання масляна лампа, що ще мала запал і тому не згасла, ледь освітлювала тихі простори приміщення. Колишній гомін і сміх ущух, адже окрім нього тут більше нікого не було. Розгорнулась глибока ніч, дощ не переставав лити, те й діло постукуючи у шибки шинку і шуршав об настил з прутиків. Звук крапель бив у такт і навіював дрімоту. Тиша окутала Солов’ївку.
⎯ Гех! ⎯ невдоволено пирхнув Назар і голос його пройшов порожньою кімнатою. ⎯ «У вікно глянути страшно», авжеж. Чортову дюжину разів виглядав, не видно там ні греця.
Він відкупорив чергову пляшку міцного напою, про походження якого не здогадувався, й намірився наповнити чарчину, що стояла на підлозі, біля його чобіт, а тоді зупинився. Ще раз поглянувши на пляшку, він хильнув з горла, зробивши кілька глибоких ковтків. Потім видав протяжний видих, що межував з гаркотом і провів пальцями по вусам.
⎯ А от зараз піду по хаткам і сам почну у вікна до людей зазирати, ⎯ на мить позбувшись суворого виду, захмеліло пробурчав чоловік. ⎯ Ото сміху буде, коли вони полякаються, а я їм: «Це лісник ваш, а не відьма».
Назар розсміявся, а тоді раптово затих, повернув суворість погляду, зиркнув на пляшку й щосили жбурнув її кудись у стіну. Підвівся й хотів рушити з місця, як лампа замиготіла й згасла.
Назар завмер і мовив:
⎯ Останній запал всьо.
А тоді гримнула блискавка, на мить освітивши вулицю.
Назар поглянув у вікно, звідки доносилось приглушене місячне світло. Обличчя, що він там побачив, змусило його сіпнутись. Довгі, чорні патли звисали на лице й закручувались навколо покручених рогів з безліччю кутів. Бездонні, чорні очі світились в центрі червоними вуглинками.
Чоловік, не відводячи погляду, повільно намацав рушницю й націлився, а тоді побачив широку посмішку, що розплилась від вуха до вуха, оголивши гострі зуби в кілька рядів.
Курок рушниці плавно клацнув і лісник уже хотів натиснути на гачок, аби пустити кулю прямо поміж велетенських очей примари, як у двері хтось постукав. Інстинктивно він кинув погляд у напрямку звуку, а коли глянув назад у вікно, то обличчя вже не було.
Назар підбіг ближче, але там не було нікого, та і роздивитись у пітьмі хоч щось можливості не було. Він направився до дверей і спитав:
⎯ Хто там?
У відповідь лиш тиша.
⎯ Якщо це жарти, то раджу припиняти, ⎯ все тим же басовим громом мовив Назар. ⎯ Бо як вийду, всаджу кулю в дупу. Тоді й посміємось.
Він дістав сокиру з-за поясу й тримав її у лівій руці, на яку закинув дуло рушниці, аби підтримувати приціл. Палець лежав на спусковому гачку і був готовий тиснути в будь-який момент.
Очі його почали поволі звикати до суцільної темряви і обриси меблів все чіткіше формувались перед ним. Назар штовхнув ногою двері й виглянув на вулицю. Місячне світло показало лиш грязюку й дощ, що ляпотів по ній, і більше нічого. Він вийшов назовні, все ще тримаючи рушницю напоготові й роззирнувся. Не знайшовши нічого й нікого, лісник опустив рушницю й хотів повернутись всередину.
⎯ Вбивця! ⎯ окликнув його голос з темряви посеред вилиці, попереду. Це не був голос жінки, чоловіка чи дитини. Він лунав наче з дна колодязя і спотворювався дедалі сильніше, проходячи крізь порожнечу ночі.
Назар обернувся й знову прицілився.
⎯ Вбивця! ⎯ повторив голос, а тоді чоловік побачив, як попереду матеріалізується жіночий силует з рогами й вугільними зіницями.
⎯ Хто? ⎯ крикнув Назар. ⎯ Хто тебе вбив? Хто вбивця?
⎯ Ти! ⎯ прогарчало воно у відповідь, а тоді почало різко здригатись, міняючи пози: руки крутились над головою і приймали неприродні позиції, голова почала обертатись навколо шиї на триста шістдесят градусів, а ступні заляпотіли, побігши вперед.
Назар вистрілив і поцілив прямо в голову. Куля пройшла наскрізь але бажаного ефекту не дала. Чоловік замахнувся сокирою й ударив, коли воно наблизилось, але силует різко зник, вмить розчинившись.
Лісник роззирнувся навколо себе і побачив, як силует знову з’явився й мигнув, показавшись посеред шинку. Назар рушив уперед але двері самі собою зачинились з гучним грюком, а тоді блискавка шарахнула прямо в стелю й та зайнялася. Навіть страшенна злива не могла загасити нестримне полум’я, що розповсюджувалось, здавалось, беручи свій початок з самого пекла.
Якщо жителі й бачили пожежу зі своїх хатин, ніхто все одно не наважувався бігти й гасити. Вони думали, що як злива не впоралась, то й вони ради не дадуть, і ця думка заспокоювала їх. Адже тоді їм не доведеться виходити в ніч.
НІХТО НЕ ЗГАДАЄ ЇЇ ІМ’Я
Злива різко припинилась зі сходом сонця, щойно перший півень прокричав. Назар прокинувся посеред вулиці, там, де стояв, коли шинок настигла блискавка. Він лежав на спині, на третину занурившись в мокрий бруд. Він прохрипів і підвівся, всівшись і кліпаючи очима. Затуманений розум все ще відходив від нічних пошуків відповідей на дні пляшки. Та через хвилину він все ж зміг пригадати події, що повернулись до нього чіткими зображеннями перед очима. Він махнув рукою перед собою, наче відганяв мух.
Ліва долоня весь час міцно стискала руків’я сокири. Побачивши це, Назар здивувався, тоді запхав її за пояс і якийсь час розминав занімілу руку. Підвівшись, він розшукав серед багна свою рушницю, приклад якої стирчав у кількох метрах від нього й пішов.
Діставшись хижі, Назар зайшов всередину. Вже був розпал ранку і сонце нарешті освітило село і його околиці, тому тіло Ади можна було роздивитись детально.
Назар постояв якийсь час в кроці від порогу, споглядаючи, як жінка лежала в тій самій позі, в якій він полишив її вчора. Поставив рушницю й наблизився, а тоді схилився на коліна. Витерши руки об ті частини сорочки, що були чистими, він обережно припідняв Адину голову й прибрав довге, чорне волосся з обличчя.
Рівні риси її беземоційного лиця були привабливими й такими спокійними. Назар поцілував її в лоб, а тоді обійняв. Його руки вимазались кров’ю, що була всюди: на одязі, підлозі та її тілі.
Коли він закопав її тіло за хатою, то не ставив надгробок і хреста не поставив, бо знав: ніхто не згадає її ім’я в голос, а з голів воно ніколи не вивітриться, виринаючи кожного разу, як хтось йтиме крізь ніч додому.
Прибираючи гармидер в хижі, Назар помічав все більше маленьких мішечків, від яких різко пахло травами; закручених нитками дерев’яних фігурок, не схожих ні на що; та різного роду морських каменів з вирізаними на них буквах, яких він ніколи не бачив.
«Обереги, ⎯ подумав про себе чоловік. ⎯ Відганяють духів і мошкару».
Коли він уже збирався піти, то взяв свій старий бушлат, а з-під нього в той час випала книга. На шкіряній палітурці не було написів.
⎯ Хм, ⎯ зацікавився Назар і підняв книгу.
З-поміж сторінок стирчало пасмо чорного волосся. Він розгорнув на тій сторінці, що відмічалась закладкою з волосся й уважно поглянув. Мова була йому невідома, як і символи, які він уже зустрічав сьогодні.
***
⎯ По якому це, отче? ⎯ спитав Назар безцеремонно.
Священик розгублено водив очима то на чоловіка, то на книгу в його руках.
⎯ Я сам не з грамотних буду, ⎯ продовжував лісник, ⎯ але бачу що це точно не по-нашому.
⎯ Я… ⎯ все ще не міг взяти себе в руки старенький батюшка, ⎯ я проводжу службу і…
⎯ Тут же нікого немає, окрім нас.
⎯ У мене є обов’язки перед…
⎯ Отче, вчора вбили людину.
Старенький прийнявся хреститись три рази й бурмотіти молитву собі під ніс.
⎯ Так-так, ⎯ кивав головою Назар. ⎯ І ви можете допомогти мені дізнатись, хто це зробив, аби вчинити з кривдником по совісті, що як раз входить у ваші обов’язки. Тож, якою це мовою? ⎯ Лісник тицьнув книгу в руки священику на тій самій сторінці, але пасма там уже не було.
Святий отець поглянув на писання й раптово здригнувшись, упустив книгу на підлогу.
⎯ Літери кусаються?
⎯ Це, ⎯ зблід отець, ⎯ це богохульна книга. Звідки вона у тебе, сину мій?
⎯ Що там написано? ⎯ гримнув Назар.
⎯ Там… Це латина…
⎯ «Мертва мова, якою читають священики і… відьми», ⎯ проговорив Назар собі під ніс.
⎯ Це відьомський гримуар, ⎯ хапався за величезний, золотий хрест священик. ⎯ Його треба знищити, негайно.
⎯ Неодмінно, отче, та ви повинні сказати мені, що написано на цій сторінці. Від цього можуть залежати життя людей. Якщо не перекладете для мене, їх жертви будуть на вашій совісті.
Отець довго і мовчазно дивився в очі кремезного чоловіка, що нависав над ним, а тоді підняв книгу й прийнявся читати з туго затиснутими губами, боячись видати хоч звук.
⎯ Тут закляття, ⎯ почав нарешті святий отець. ⎯ Мова йде про перенесення душі. ⎯ Він знову тричі перехрестився й пробуркотів собі під ніс. ⎯ Сказано, що безкінечного життя можна досягти, якщо обмінятися тілами з іншою людиною, сповненою енергії і… Я більше не можу, забери, забери це від мене і йди геть.
Священик грубо закрив книгу й пхнув її в руки Назара, а тоді почав штовхати його до виходу, сиплячи вслід прокльони:
⎯ Жодному прислужнику антихриста тут не раді. Що б там не відбулося з особою, пов’язаною з цією брудною писаниною, так їй і треба. Пекло чекає на кожного відьмара і відьму. Сподіваюсь вартували твоєї безсмертної душі ті тридцять срібників, що диявол тобі запропонував. Не з’являйся більше на порозі церкви.
Лісник вийшов за двері і ті голосно хряпнули за його спиною.
⎯ І не збирався, ⎯ мовив він, провівши пальцями уздовж вусів, а тоді задумався.
***
Назар поклав чотири срібні самородки на стіл і мовив до коваля:
⎯ Засріблити треба.
А тоді поклав на стіл торбинку з кулями.
Коваль почухав потилицю й мовив:
⎯ Дивне замовлення то.
Медвежу шкуру даю.
⎯ Запросто, ⎯ потер руки коваль.
⎯ І ще це, ⎯ додав Назар, поклавши поруч сокиру. ⎯ Вістря.
У коваля округлились очі.
ВІДЬМІ СРІБЛО,
А СЛІПОМУ ПРАВДА
Отримавши своє замовлення, Назар помітив, що на вулиці вже згустився вечірній туман, стрімко затьмарюючи околиці напівпрозорою, молочною пеленою. Він запхав за пояс торбинку з оновленими кулями й сокиру, лезо якої виблискувало срібним покривом.
⎯ До Григора пішов значить, ⎯ пробуркотів лісник і провів пальцями вздовж вусів.
Піднявши погляд, він рушив крізь завісу в’язкого туману.
***
Кулак тричі стукнув у двері, що через пів хвилини відчинились.
⎯ Доброго вечора, Катрусю! ⎯ ввічливо звернувся Назар до жінки. ⎯ Чоловік ваш удома?
Та кивнула й відійшла, а через мить до нього вийшов Григір.
⎯ Назаре? Яким вітром? ⎯ доброзичливо прощебетав невисокий чоловік і протяг руку.
Лісник потис її і відповів:
⎯ Тараса шукаю. Давно не бачились, хотів слівцем перекинутись.
⎯ О, ну то тут його немає. Востаннє вчора бачились. Допоміг мені капусту з погреба винести, аби не погнила від сирості. Клятий дощ. А тоді пішов додому.
⎯ Мугу, ⎯ багатозначно видав Назар, уважно дивлячись в очі співбесідника. ⎯ Додому кажеш?
⎯ Так, ⎯ розгублено мовив Григір. ⎯ Трапилось з ним щось?
⎯ Скоро дізнаємось, ⎯ холодно відповів лісник, а тоді попрощався й пішов.
Назар обрав найкоротшу дорогу, що вела від дому Григора до Василенків, стежками поміж дворами. Дощ лив до ранку і добряче змазав будь-які сліди, але ж недарма Назар був слідопитом. Він довго вдивлявся й повертався назад аби перевірити ще раз і незабаром знайшов дивну вм’ятину посеред дороги. Йому здалось наче хтось упав і копирсався. Через кількадесят метрів ще одна така вм’ятина. Так і йшов він аж доки не дістався до двору Василенків. Чергова вм’ятина розташувалась біля сараю сімейства.
Назар наблизився й побачив заляпані багном двері свинарника й штовхнув їх дулом рушниці. Ті відчинились зі скрипом, явивши непроглядну чорноту. Чоловік дістав смолоскип з внутрішньої кишені куртки, який заготовив напередодні й запалив його.
Увійшовши в сарай, він побачив, що сліди ведуть до загорожі зі свинями. Назар наблизився й зазирнув за неї.
Обгризене тіло Тараса лежало тут уже багато годин. Складно було впізнати (свині не лишили жодної м’якої тканини) але Назар зрозумів, що це все ж Тарас. Голова була занурена в багно майже повністю, зігнувшись вбік. Лиш ліва гомілка лишилась неушкодженою, бо застрягла між дощечок на висоті й худоба не змогла до неї дотягтись.
Доки Назар вглядався у наслідки тваринної ненажерливості то почув, як в протилежній частині сараю щось скрипнуло. Він направив смолоскип у тому напрямку але приміщення було перегороджене загонами по обидва боки, і тому роздивитись кожен закуток було неможливо.
Чоловік наблизився до джерела звуків і зрозумів, що вони йдуть з-за дерев’яної калитки, що відгороджувала його від інших загонів доволі високою стінкою. Назар не втрачав холоднокровності, він впер приклад у плече й націлився прямо. Тримаючи смолоскип перед собою, він наблизився й зазирнув за огорожу.
Роги шкрябали об пошарпані дошки й видавали скрегіт. Козеня було ще маленьким але вже добряче штурхалось у своєму особистому просторі, засипаному соломою. Назар опустив рушницю. Те побачило його й видало протяжне «ме-е».
⎯ Як скажеш, ⎯ відповів він і вийшов назовні.
Вечір стрімко змінював день і згущував хмари так, що вже стало геть темно. Місяць як раз був уповні але непроникні хмари робили його безсилим. Смолоскип був єдиним джерелом світла, який освітлював невелике коло навкруги, що відділяло Назара від темряви.
Він уже хотів постукати у двері дому Василенків але почув, як дитячий голос тоненько викрикнув щось незрозуміле. Цей голос звучав здалеку. За ним ще один. Чоловік прислухався. Голоси звучали все голосніше і чіткіше, набуваючи сили й ставали численними.
Чоловік роззирнувся. Навкруги нікого не було, лиш хатки посеред густого туману, в яких навіть світло не горіло. Здавалось, що село вимерло і жодної душі тут більше немає, лиш тіні і привиди минулих, темних днів.
Голоси наближались, хоч жодної фігури не було видно. Назар водив смолоскипом зі сторони в сторону але нічого розгледіти не міг, бо вони йшли з-за меж його кола світла.
⎯ Доведеться порушити заборону, ⎯ пробуркотів Назар і рушив прямо по вулиці.
Незабаром він дійшов до церкви, що гордо розташувалась в центрі села, оповита густим нічним туманом, як і все навкруги. Назар не озирався, коли чув усі ті численні голоси, що кликали його й нашіптували. Він досі не зміг розібрати жодного слова але характер цих голосів був йому зрозумілий.
«Нічого доброго я й не чекаю», ⎯ подумав лісник і прискорив крок.
Він штовхнув великі, закруглені зверху двері й ті відкрились на половину. Освітив собі шлях попереду й переконався, що в церкві нікого немає, тоді зайшов всередину й зачинив за собою. Взяв найближчу лаву й підтягнувши, підпер двері. Подумав хвильку і притягнув ще пару лав і забарикадував прохід.
Назар пройшов уздовж рядів і наблизився до великого розп’яття.
⎯ Ніколи в тебе не вірив, якщо чесно, ⎯ звернувся він без особливої поваги в голосі, ⎯ але якщо ти є і жадаєш справедливості, то дай мені сил аби покінчити з усім цим.
Після цих слів він почув легенький стукіт у шибки віконечок, розташованих високо під стелею. Місяць нарешті визирнув з-за покрову темних хмар і, наче на замовлення, освітив усе. Чорні, кістляві руки тяглися до рам і шкрябали їх пальцями, стелились одна поперед одної і звивались. Їх ставало так багато, що затуляли віконця повністю і місячне світло знову стало недоступним. Постійний стукіт посилювався й перебивав крики дитячих голосів, що все ще лунали ззовні.
Назар цілився рушницею то в одне віконце то в інше, спокійно спостерігаючи. Як раптом смолоскип різко згас, а одна з шибок тріснула й велика рука потяглась всередину. Назар вистрілив в неї але рушниця дала збій і заряд розірвався, так і не вилетівши.
Чоловік упав на підлогу й стукнувся головою об грубий настил із колод. Він ще якийсь час бачив чорну руку, що все тяглась, але вже не чув ні стукоту ні голосів, бо у вухах стояв неймовірний писк від вибуху запалу. А тоді Назар втратив свідомість.
***
Прокинувся він зі сходом сонця, хоч і не бачив його. Голова розколювалась, у вухах ще був чутний легкий писк. Назар підвівся й поглянув у розбите вікно.
Велика гілка кленового дерева стирчала всередину й злегка постукувала об раму, похитуючись під поривами вітру.
Він підняв рушницю й дістав інструменти аби прочистити її. Закінчивши, він розкидав лави, що перекривали прохід і вийшов, направившись до будинку Василенків.
Ганна була вдома й поралась на кухні, доки Оринка сиділа біля печі й без результату намагалась причесати довжелезне волосся, що збилося жужмом. Назар сидів і дивився на понуру дівчину, що досі була налякана. Вона була спустошена, а обличчя не виражало жодної радості, лиш смуток. Кожен рух її був сповнений тяжкості, наче вона не бачила жодного сенсу хоч у чомусь.
⎯ Давай допоможу, ⎯ м’яко сказав Назар, наблизившись до Орини.
Та поглянула на нього й беземоційно протягла дерев’яний гребінець. Чоловік почав повільно вести ним вздовж волосся й роздивлятись його. Він одразу згадав Аду але нічого не сказав. Декілька хвилин потому її довгі пасма вже були гладенькими і рівними. Орина піднялась і, не промовивши ні слова, пішла до іншої кімнати.
Назар підійшов до Ганни й тихо промовив:
⎯ Їй не стає краще.
Ганна не відповіла, продовжуючи місити тісто.
Чоловік якийсь час помовчав, а тоді знову заговорив:
⎯ Ада похована за хижою. Як захочеш відвідати ⎯ знайди великий плаский камінь під осикою.
Ганна повернулась до нього й кивнула, витерши піт з лиця рукою в муці.
⎯ Я прибирав у хаті й знайшов якийсь амулет. Оберіг мабуть. Лишу собі, на згадку по неї. Дарма лише не знаю, що за символ на ньому зображений, ⎯ зітхнув чоловік.
⎯ Даси поглянути?
Назар дістав з кишені камінець на мотузочці й поклав у долоню жінці.
Вона поглянула й одразу мовила:
⎯ Це криптограма.
Назар насупив брови.
⎯ В цьому символі сховане слово «донька», ⎯ пояснила Ганна.
⎯ Дивна загогулина. Я думав то просто для краси.
Ганна посміхнулась і сказала:
⎯ Латину мало хто розуміє.
Назар багатозначно кивнув головою, взяв рушницю й націлив на Ганну, клацнувши затвор.
⎯ Срібна, ⎯ спокійно мовив він, дивлячись жінці у вічі. ⎯ Цього разу спрацює.
Ганна спокійно дивилась на нього.
⎯ Я до останнього сподівався, що ти не знаєш цього символу і його значення. Справді хотів аби сказала, що це якась загогулина, ⎯ чоловік на мить запнувся, а тоді додав: ⎯ Не знаю навіщо тобі все те, що відбулось за останні два дні, але я людина проста, поставлю цьому край та й по всьому.
⎯ Гарний ти слідопит, Назаре, ⎯ сказала Ганна без жодного здивування чи тривоги. ⎯ Та тільки поза лісом не працює чуття твоє. Вовка ти з заплющеними очима у пітьмі вислідиш, а от з людьми навіть у найясніший день зовсім сліпий.
⎯ Тільки з поваги до того, що всі ці роки, окрім мене, ти єдина, хто захищала й підтримувала Аду, я послухаю останні слова.
⎯ А про Оринку ти подумав? Що з нею стане, як ще й матір втратить?
⎯ Батько виховає.
⎯ Давай не будемо ходити колами, Назаре. Ти знайшов Тараса, бо якби ні, то з порогу б питався де він. Ти боявся, що він міг убити Аду, через плітки про те, як вона хоче забрати Оринкину вроду і молодість. Та краса не єдиний дар нашої дівчинки. І хоч одразу не скажеш, за всією цією пеленою, що часто плутає Орину, збиваючи зі шляху істинного, вона ще й на диво розумна. Прямо як її справжній батько…
Назар на мить зблід і розгублено глянув на Ганну.
⎯ Ти ж і сам здогадався, чи не так?
Лісник задумливо кліпав, а тоді почав:
⎯ Коли в той вечір побачив Орину з ножем у руках, щось знайоме в її обличчі помітив. Тоді я цього не зрозумів, хоч і відчув: вилита Ада в юності.
⎯ Саме так. Аді теж було сімнадцять, коли ти їй голову задурив. А тоді пішов до іншої. Але і з тією не склалось, як дізнався, що Ада дитину носить під серцем, від тебе. Та ти не хотів сім’ї, тому вмовив сестричку мою позбутися дитятка. Вона сама ще дитиною була, того і згодилась. Так ти думав… Тому й пішла жити на самоті, в тій хижі проклятій. Отоді й почались чутки про неї ходити, мовляв: «Відьма Ада Драга, шабаші збирає». Та вона лиш дитину вберегти хотіла, а коли Оринка народилась, зрозуміла, що не буде життя у неї спокійного. Єдине чого Ада бажала понад усе в житті, це мати справжню сім’ю: бути з тобою і Оринкою.
Ганна якийсь час помовчала, а потім продовжила:
⎯ Ми з Тарасом завжди про маля мріяли але так і не судилось нам. Тому з радістю прийняли Оринку. Сусідам байку розповіли, вони й повірили: всі думали, що Оринка наша… Вона і є наша. Хоч ти батько їй по крові, але Тарас був батьком по суті. А коли з дівчинкою почали приступи траплятись він всі села об’їздив, щоб ліки знайти чи знахаря привести. Та зарадити все ж не зміг. Ми були безсилі й щодня мали спостерігати, як донечка наша розум втрачає. Тоді Тарас і почав розраду шукати в чарці. Одного разу ми прийшли з огороду, а вона… стоїть на голові посеред кімнати: руки по швам уздовж тіла, а пальці ніг догори тягнуться, все тіло рівне й натягнутим, наче струна, жоден м’яз не ворухнувся, здавалось, що вкопана, як той прикорень. Волосся розсіялось у всі сторони, утворивши рівне коло. В той вечір Тарас остаточно зламався, бо не міг дитині своїй допомогти.
⎯ То ти вирішила його мук позбавити?
⎯ Він сам себе доконав.
⎯ Григір сказав, що він ні краплі в рот не брав, допоміг йому з городиною й додому пішов.
⎯ А ось дружина Григора іншу історію повідала. Онук у них народився, от Григір і покликав кума аби відсвяткувати. Тарас як завше перебрав, а коли додому повертався то переплутав: двері сараю прийняв за двері дому… А може й не переплутав. Почав лізти через огорожу й упав, зламавши шию. Я його знайшла, та запізно.
⎯ А усі ті бісівські образи, що я бачив вночі? Блискавка?
⎯ А скільки ти пляшок Богданової отрути випив? Від неї люди зір втрачали, не те, що здоровий глузд. Ще й у бійці по голові отримав, диви які ґулі на лобі.
⎯ Після того, як побачила, що Тарас… ⎯ жінка прикрила очі пальцями. ⎯ Я так горювала, що до шинку пішла, аби спалити те трикляте місце, де він труїтись почав. Бачила, як ти був у будівлі й з кимось говорив, а коли окликнула, ти почав у порожнечу кричати, стріляти й сокирою махати. «Ну то й на краще, ⎯ подумала я. ⎯ Може на свіжому повітрі попустить». Тоді зайшла в приміщення й помітила порожні пляшки на підлозі. Запалила смолоскип і кинула в солому. Блискавка в ліс ударила, за пів версти від шинку.
⎯ А голоси дитячі з лісу? Я тверезий був.
⎯ Ти ніколи пташок не чув, що кричать людськими голосами, Назаре? А ще лісник, посоромився б. Ти мене засмучуєш. Сам завжди сміявся над людьми через те, що вони у відьомство вірять, а тепер що? За дві ночі переметнувся на їх сторону?
⎯ Я сам себе весь час переконував у тому, що всі ті звуки і примари, що я чув і бачив то лиш витвори моєї уяви. Але звідки ти слова такі розумні знаєш, латиною читаєш?
⎯ Ти мене не зрозумієш, якщо скажу, ⎯ посміхнулась Ганна.
⎯ Спробуй.
⎯ Народилась зарано, Назаре. Світ надто суворий до таких людей, що мислять інакше, не так, як прийнято.
⎯ Відьма, не відьма, як би там не було, але в селі відбувається якась маячня. Не буває диму без вогню.
Ганна промовчала.
⎯ Грець з ним зі мною, ⎯ все тим же спокійним голосом мовив Назар, ⎯ люди всі як один торочать, що бачили щось по ночам.
⎯ Ти здивуєшся, як просто люд вірить в те, чого немає, варто лиш трохи підштовхнути у правильному напрямку. Якби у них не було тієї казочки про відьму, що вони самі ж склали й підтримували роками то знайшли б щось іще. А самим очевидним був стан Оринки. Доки жителі зосереджувались на страху до відьомських прокльонів, Оринка була їм не цікава: «Хворіє дівча та й усе». Тому я й підкидала дров у багаття: то маску глиняну надягну й у вікно загляну, то прокричу щось латиною вночі посеред порожньої вулиці. Цих іскорок було достатньо, аби самі ж люди роздмухували достатньо цікаву байку, що здавалась їм справжньою.
Назар дивився на неї і уважно слухав, не промовивши ні слова більше, доки Ганна розповідала далі.
⎯ Ада любила Орину понад усе, тому й намагалась допомогти, використовуючи відвари та обереги, що знаходила в тій книзі. Та нічого не виходило. Вона не могла полишити доньку рідну але і жити спокійно теж. Тому і згасала поволі. Єдине, що утримувало її від темряви й забуття це те, що ти приходив до неї в останні роки. Ти приносив їй дичину, колов дрова, лагодив дах, бо здавалось відчував вину, але всі ми знаємо ⎯ ти кохав її увесь час, хоч і розумів, що вже пізно щось змінити. А вчора ввечері Орина підійшла до мене й спитала: «Мамо, чому я більше на тітку Аду схожа ніж на тебе?» Не могла я їй збрехати. Раз правда сама вийти проситься, то хто я така аби завадити. Тому і повідала їй усе. Вона вмовила мене сходити до неї без супроводу, щоб поговорити наодинці, а коли сказала Аді, що знає правду, та не витримала і покінчила з життям, аби не притягувати Оринку до себе, щоб і її відьмою не заклеймили. Побачивши це… ⎯ Ганна на мить замовкла, ⎯ …приступи її посилились і зачастили. Буває на хвилинку прийде до тями аби поговорити зі мною, плаче, бо не знає, що з нею відбувається, а тоді знову впадає в цей стан. Наче жива лялька.
⎯ Перед тим, як Аду поховати, ⎯ почав нарешті Назар, ⎯ я причесав їй волосся. Любила вона, коли так робив. Уважно роздивлявся і не знайшов, щоб десь воно надрізане було. Оринку причесав тільки но й не було надрізу. Але в тій книзі, на одній цікавій сторінці, лежало пасмо чорного волосся…
⎯ Думаєш Василенки єдині жінки з таким чорним волоссям?
⎯ Але навряд хто до її хижі навідувався аби вкласти його, та ще й там, де обряд дивний зазначався.
Ганна безсило посміхнулась.
⎯ Те, що зараз відьмацтвом звуть, ⎯ мовила вона, ⎯ колись людей на сміх підніматиме. Немає в мене усіх відповідей, Назаре. Та одне точно знаю: Ада була прикута до Солов’ївки; Оринка прикута до свого тіла, а я… до роду нашого. Як не крути, та жодній «відьмі» в нашій сім’ї не вилізти з цієї клітки.
Назар опустив рушницю і поглянув на Орину крізь дверну раму. Та сиділа в маленькій кімнаті й малювала вугіллям на підлозі. Йому здалось, що символ, який поволі вимальовувався, нагадував те, що він уже бачив на численних амулетах у хатині Ади, але вглядатись не став.
⎯ Не варто боятись того, чого не розумієш, ⎯ сказала жінка, окинувши дівчину ласкавим поглядом. ⎯ Забери її.
Назар поглянув на Ганну здивованими очима.
⎯ Не треба, Назаре. Не дивись так. Ти знаєш, що там їй буде краще. Як не крути, а вона твоя донька від природи, а з природою ти ладнаєш добре. Навчи її розуміти тварин і говорити з вітром, оберігай. Звірі не будуть осуджувати її за те, що вона інша, а хвороба може стане благословенням, що дасть спокій. Але не тут… не в клітці.
Назар іще раз поглянув на Ганну, що ледь стримувала сльози, а тоді на Оринку. Він довго дивився на неї, свою доньку, потім наблизився і м’яко сказав:
⎯ Оринко!
Та підняла голову й глянула на нього відсутнім поглядом.
⎯ Збирайся, дитя. Сходимо погуляти…
Зібравшись, Оринка вийшла з хати й пішла буцати грудочки землі на подвір’ї, доки Назар прощався з Ганною в дверях.
⎯ Де моя хижка ти знаєш, ⎯ промовив чоловік. ⎯ Ми з Оринкою завжди будемо тобі раді. Особливо після усього, що відбулось, думаю нам не завадить триматися одне одного.
Ганна не говорила, лиш дивилась на дівчинку з блиском в очах й кивала Назару у відповідь.
⎯ Я тут подумав, ⎯ додав чоловік, ⎯ нехай це буде в тебе.
Він дістав з-за пазухи ту саму книгу й протягнув Ганні, а тоді сказав:
⎯ Я все одно їй ради не дам, а ти вчини як знаєш. Хочеш спали, а ні ⎯ читай, один біс то марна писанина, якою б мовою не була написана.
Жінка взяла книгу й сумно кивнула, все ще не мовивши ні слова.
⎯ Ти подумай над моїми словами. У мене місця на всіх вистачить, усе для життя є. Розпродай худобу й приходь до нас. Дівчинці як не крути, а мати потрібна. Ти була їй матір’ю все життя, та й робити тут тобі вже нічого.
Ганна подивилась йому в очі.
⎯ Подумай, ⎯ сказав Назар, поклавши їй руку на плече. ⎯ Ми почекаємо.
⎯ Дякую, Назаре, ⎯ нарешті мовила вона. ⎯ Подбай про донечку.
⎯ Звісно.
Чоловік розвернувся й пішов, взявши Оринку за руку.
Ганна довго проводжала їх поглядом, аж доки ті не зникли поміж дерев хвойного лісу, що межував з селом. Тоді жінка зайшла в хату й поглянула на книгу. Розкривши на тій сторінці, де колись лежало пасмо чорного волосся, вона промовила:
⎯ Пробач Ганно, сестричко моя, та я мусила. І тепер сім’я нарешті возз’єдналась, ⎯ посміхнулась жінка, провівши пальцями по довгим пасмам чорного волосся, одне з яких було надрізане.