Справжній готичний детектив

конкурс


Кімната чорних дверей

Довгий тісний коридор. Він ніколи не подобався Леї. Безліч кімнат, чорні стіни, ще чорніші двері та кілька миготливих, крихітних лампочок, що простягалися вздовж усього приміщення до протилежної стіни. Але не тієї, де є гарненьке миле віконечко з прекрасним краєвидом чи, навіть, моторошним пейзажем. Не тієї, з якої видно, як співають пташки чи тече вузесенька річечка. Нічого такого там не було. Просто гола, темна, непробивна стіна і ґрати за спиною. Жодного виходу. Тісне, забите місце з чорними панелями знизу й до самого верху. Кожна деталь, кожен візерунок цих панелей за роки вже став мені дивно знайомим, проте його моторошність аж ніяк не зникла, а тільки посилювалася з кожним разом, коли доводилося бачити ці стіни та відчувати металеві ґрати за спиною.

Там були тільки кімнати.

Наглухо зачинені, вони слугували своєрідними порталами між її коридорними снами та історіями потойбічних реальностей, до яких їй слід було зазирнути, які слід відчути та, чомусь, допомагати тим, хто перебуває по той бік дверей.

Іноді здається, що двері – це якесь збіговисько індивідуальностей, а людина за ними є абсолютно неповторною та ідеальною. Аж ніяк. Усі двері тут нагадували кімнати у моргу чи залі очікування – темні, суворі, без жодного натяку на щось живе – подряпини, облущену фарбу, несправну ручку. Усе було нереальним, наче іграшковим. Але таємниці за шматками деревини виявлялися більш ніж живими і раз за разом кликали її у своє прокляття.

Кожен раз двері обирали Лею самі. У певну мить клацав замок, щілина мороку з м’яким скрипом прочинялася і нове життя, нові болючі історії чатували за порогом. Хоча, фінал кожної з них дівчина передбачала заздалегідь, а згодом, передбачення не знадобилися взагалі та її пропікав страшенний біль кожного разу, коли відчинялися чергові двері. Дівчина мала свою роботу, яку старанно виконувала ніч за ніччю. Передбачала. Вичікувала. Спостерігала. Як робила усе своє життя. Але час, коли ці навички врешті стануть у пригоді настає зовсім скоро.

Зараз.

Клац. Треті двері ліворуч скрипнули й дівчина потроху наблизилась до чорних, вкритих лаком дверей. Знову, жодних тріщин, жодної відмітини. Мертві двері.

Повільно повіяв міцний запах старого опалого листя та близької смерті. Запах болотяної землі. Запах останніх хвилин чийогось життя.

Її вже чекали. І чим довше вона перебувала тут, тим довше приходила істина, а люди були далі від порятунку.

Швидше. Настав час дізнатися. Настав час перемогти. Якщо перемога в цьому поєдинку існує взагалі.


Гадаю, треба розповісти вам про сни. Маю попередити, кожна крихта цієї моторошної інформації – все, що я здобула та відшукала протягом останніх років таємничого хаосу до якого мене затягла доля, або ж потойбічні створіння. Дивіться, що вам більше до душі, те й буде, адже причини цієї ментальної та реальної катастрофи досі не з’ясовані.

Чорт... Знову.

Крок...крок...крок...тиша.

Цікаво, ці були в моїй голові чи за дверима кімнати? Іноді, не розрізниш. Проте... Можна спробувати. Навіть знаю спосіб.

Коли здається, що я чую відлуння в своєму тілі, то вони – лише плід моєї уяви. Проте, якщо тремор відсутній, хтось дійсно йде по мою душу. Людський чи тваринний.

Агх. А тепер до вашої уваги маленька історія мого божевілля.

Уперше сни прийшли кілька років тому, восени, коли мряка та багнюка потроху починали знаходити свій спокій в заледенінні під снігом, створюючи непробивну зону для кожного зомбі, якими так люблять лякати на Гелловін.

Тоді люди були наче окремі історії та сни, жоден не пов’язаний між собою. Хіба що трагічним фіналом, який відбувався за кілька секунд до мого ранкового пробудження.

Спочатку я кричала. Кричала настільки сильно, що самій закладало вуха, а відлуння розходилося в моїй голові ще кілька годин. Тітка завжди прибігала, пригортала мене до себе, заспокоюючи. Завжди. І до наступного разу ставало легше. Так було, поки їй не набридло й мене лишили відлюдницею власного дому, відпускаючи лише до школи та, зрідка, в магазин (за особливих обставин). Але й там чомусь люди цурались мене. Можливо, тітка щось говорила в містечку. Та, жодних підтверджень цьому я не бачила і не чула.

Вони не могли знати мою таємницю. Не мали її знати. Бо якби знали, непереливки стало б усім до одного.


Натомість сни завжди приходили. Кожної ночі з того часу, як постукали до моєї свідомості вперше.

Спочатку окремі історії. Жінка, чоловік, жінка, знову жінка. Безліч осіб, яких я жодного разу не бачила чомусь приходили, з’являлися до мене. Високі, низькі, молоді, старі, середнього віку. Єдині, кого я ніколи не бачила у своїх снах це діти. Діти та підлітки, такі як я. Можливо, це потойбіччя ненавидить лише дорослих, хтозна. Я б не пережила бачити смерті малечі. Лея б цього не знесла.

Потім, за кілька місяців, з’явився коридор. Він об’єднав усе докупи, надаючи щонічним убивствам нового сенсу. Люди стали набувати об’єму, мети, призначення. Це більше не був простий ляльковий театр, де ти шукаєш божевільного вбивцю. Зараз це стала жива, реальна сцена із виступом лише для однієї глядачки. 

І не тільки ці люди тепер набували свого призначення. Я бачила своє. Знала, що треба робити. Лея Мартінез завжди підозрювала, як знайти з цього вихід із самого моменту, коли усвідомила масштаби цього жахіття.


Кожного ранку, ігноруючи снідання я бігла на перший поверх, виловлюючи пульт від телевізора у вітальні та вмикаючи новини о восьмій. Спочатку ті, що стосувались прилеглих містечок, потім – штату. Кожного разу, коли не відшукала з першої спроби, пошуки ставали ще більш несамовиті, нависаючи наді мною страшним тягарем, адже я знову не впоралася, не знайшла. Ще одна людина мертва. А я навіть не підозрювала, хто це був. І, тим паче, не планувала його рятувати.

Іноді їх знаходили не відразу, або й не знаходили взагалі. Усіх тих людей, кожне кляте обличчя, яке я бачила у своїх снах впродовж останніх декількох років щоночі, на ранок безкровно біліло від жорстокої, холоднокровної смерті. Під спалахами об’єктивів чи без них. Вони помирали, нуль шансів на порятунок. А я сиділа тут. Сиділа й дивилася як вони йдуть на той світ.

Кожну ніч ці люди приходили, і кожної ночі Лея бачила чергову смерть.

Завжди жертву. Ніколи – убивцю.

Завжди смерті. Ніколи – місцезнаходження.

І ніколи, абсолютно ніколи Лея не знаходила зв’язку зі своєю личиною. Не було зв’язку із тою, хто цього разу був у дзеркалі. 

Чому вони кличуть? Чому я їм потрібна? Вони хочуть, щоб я врятувала їх? Як? Мені невідомо майже нічого. Можливо, вони хочуть, щоб я врятувала інших? Знайшла вбивцю? Але як, господи, як? Благаю, якщо Леї треба це зробити, допоможи. Дай їй відповідь, дай підказку, прошу.

А зараз настав час мирної ночі. Понурої, задушливої, мертвотної ночі. Але для тіла вона ж буде мирною, правда? Лише для голови перетвориться на божевілля.


Сьогодні я кричала. Здається, вуха знову почало закладати, чи це вже поступове зникнення слуху? Цікаво.

Тітка не прийшла. Вона вже давно не чує криків, якими б гучними вони не були. Певно, прикидається що не чує. Стара карга. Навряд чи вона в свої сорок шість оглухла настільки, щоб не чути такі децибели.

Гадаю, таки прикидається. Як же від цього гидко. Відлюдько у світі, відлюдько у хаті, відлюдько у власній голові. Навіть мій мозок не мій прямий дім. Він притулок усіх тих жертв, яких вбило невідоме чудовисько. Вони всі володарі моєї голови, не я, не Лея.

Зітхаю, повільно протираю долонями очі. Намагаюся привести себе до тями. Повільно тягнуся руками до стелі, дозволяю хребцям злегка клацнути, розправитися, сподіваючись при цьому не отримати жодних судом. Ненавиджу судоми. А зранку вони не таке вже і рідкісне явище. Мають бути наслідками шаленої ночі.

Марі вважає, що судоми – то через брак якихось вітамінів, але мені всеодно. Я відмовляюся пити ті кляті пігулки. Будь-які пігулки. Не хочу вірити та дозволяти світові нав’язувати мені божевілля. Жодних таблеток, якими б вони не були. Ми проти.

Треба вставати з ліжка, дізнатися кляте місце, дізнатися, хто саме був у мене перед очима цієї ночі. Дізнатися, блін, чому це розриває мою голову щоночі! Чорт, як же від них усіх боляче!

Підводжуся, повільно роззираюся довкола та стараюся перевести подих.

Хтось би сказав, що це звичайна кімната підлітки. Ага, сказав до того, як дізнався усі прокляті таємниці цього куточка.

Звичайні двері, ліжко та стіл під вікном, усе темного коричневого та чорного кольорів, щоб не боліли очі. Кілька засохлих рослин на підвіконні – чорти знають чого не ростуть. Поливаєш їх, на сонці ставиш, а таке відчуття, що кислотою облила.

Поруч – здохший павук і ще більш здохле павученя – колись пристукнула, а прибирати бажання немає. Хай там валяються. Додають атмосфери моєму щонічному кошмару. А «щонічний», до речі, як слово існує?

Маю перевірить якось, якщо склероз не застане раніше.

Але найцікавіша територія цієї «суто підліткової кімнати» аж ніяк не дохлі Гоша й Гриша з того похоронного підвіконня, і не квіточки на їхні уявні могилки. А ось це.

Підіймаюся й роблю крок у бік темно-коричневих пахучих дерев’яних панелей, простягаю долоню та ніжно, майже турботливо торкаюся коркової дошки на стіні. І корки теж пахнуть. Мороком і таємницями. Тими самими, захованими під землею, пилом чи просто, прикритими гілками. Вони пахнуть страхом, панікою та могилами, до яких після усіх жахіть потрапляють тіла.

Моя інформаційна дошка божевіль. Стає більшою з кожним днем. Чи майже з кожним. Більше снів – більше жертв, а чим більше мертвих, тим більшою стає коркова колекція. Знаю, це звучить дуже дивно, але не можу нічого з цим вдіяти. Іноді це навіть захоплює.

Спочатку я заносила туди усіх, кожну смерть, кожну деталь: місце, вік, соц. мережі, можливий зв’язок з іншими жертвами. Навіть місце проживання та номер телефону, якщо таке знаходила.

У відповідь була лише порожнеча. Жодної зачіпки, яка б привела до взаємозв’язку та наступної жертви. Вони наче виникали нізвідки. А проте кожен був живим.

Згодом, коли смертей стало забагато (кілька років, триста шістдесят п’ять чи шість кожного року, от і рахуйте), я прибрала їхню більшість із дошки, лишила тільки найцікавіші: розчленування, катування гарячим металом, заморожування окремих частин тіла, зняття скальпу, ґвалтування із подальшим розрізанням на шматки.

Усі ці та багато інших утворили двадцять три найцікавіші історії моєї трупарні.

І двадцять третю я додам сьогодні. 

Адже вона сталася цієї ночі. Просто перед моїми очима.


Він біжить. Біжить через ліс, перестрибує перешкоди, листя, гілки, потічки та цілі урвища, повні частково згнилого минулорічного листя. Він тікає.

Від кого? Відповідь очевидна для мене, проте не для нього. Чоловік утікав, все ще просив пощади, благав, а його крик розстилався над чорним лісом, заглиблювався в морок, зникав там, де його вже ніхто не почує.

Кричав так, наче вже бачив як він помре. Бачив, що його вб’є. Мені ж цього зробити не вдавалось – вбивця знову лишився прихованим, поза моїми очима. Грається в гру, чи що? Чого він боїться? Що відкрию особу світові тільки забачивши на горизонті його гидке обличчя? Якби ж це було так легко, параноїк проклятий. Покажися!

Чи стало б легше, якби я побачила його лице, чи це ще більше доводило б мене до божевілля? Гадаю, друге. Адже, як це, знати причину твоїх проблем та не мати змоги вхопитися за її рішення?

Чоловік задихався. Біг та біг, просто до краю прірви, шукаючи порятунку, натомість, послизнувшись на листі, кинувся донизу.

Вбивця був не винен, проте... Якби все було так просто. Він і далі йшов за цією душею.

Навіть звідси бачу, як ще дихає напівпритомна жертва. Живий. Можливо, якщо вбивця піде геть... Якби я мала тут своє фізичне тіло... Дістануся до нього, абияк відтягну до найближчого дому, зателефоную в поліцію... Але я не тут.

Ні. Ні. Прошу, ні.

Він чи воно поступово наближається до цього смертного, підбирається ближче. Та чоловік не може нічого зробити. Відчуває, що смерть уже тут та не вийде захиститися. Чи, може, йому настільки боляче лежати, що лише просить закінчити страждання пошвидше?... Ліва нога після падіння з висоти набула абсолютно неприродної форми, вигинаючись під далеко не комфортним кутом, проте свідомість лишалась на місці, сигналізуючи про небезпеку. Може, той просить звільнити його від цього жахіття? Забути. Відпустити. Полегшити страждання.

Наврядчи вбивцю цікавить саме це. Той уже тут, зовсім близько до нього. Нахиляється...

Чую шепотіння жертви. Здається, то його спроби сказати останні слова. Та навіть вони виходять незв’язними, тремтливими, затуманеними переляком.

Поступово, один за одним незнайомець розкладає свої інструменти: величезний ніж, трохи менший, чи, може, то скальпель... Цілий арсенал для соціального тероризму.

Першим вгору підноситься ніж. Ні, ні, прошу, ні. Не хочу цього бачити та відвернутися нема сили. Не вбивай його. Зупинися.

Спочатку в цьому чорному лісі з незнайомця зникає одяг. Шмат за шматом його зрізають, зривають, роздирають на клапті, складаючи химерні обриси поруч, на зсохлому листі, брудний та слизький він майже невидимий у цих візерунках природи.

Тіло лишається голим, а шкіра поступово вкривається сиротами від вологого та ще не осіннього вітру. Він турбує, нервує й так налякану напівмертву істоту, яка поволі втрачає переді мною свої людські обриси.

Вбивця схиляється знову. Зазирає у самі вічі та міцніше стискає ніж. Здається, чути похоронні дзвони за цим чоловіком та їх майже не вловити за криком, який раптом почав зриватися з горлянки жертви. Трохи запізно та хоча б якась спроба до порятунку.

Вбивця стає на коліна, підтягуючи себе усе ближче та, останньої миті міняє ніж на скальпель.

Перше, по чому проводить лезо, це шкіра близ геніталій. Повільно, мов ріжучи ледь тепле масло, він проходить через верхній шар тіла, по шкірі, далі, до м’язів, переходить на інший бік, а кров швидко стікає струмочками по стегнах, торкаючись листя.

Крик чоловіка переходить на ледь чутні зітхання, наче рідина тікає з нього швидше, ніж хотілося. Таке відчуття, наче вбивці це на радість, він ще сильніше натискає на лезо й відкладає частинку тіла ліворуч.

За пару десятків секунд жертва ледве дихає. Принаймні, намагається то робити, але з вуст злітає тільки майже нечутне зітхання. Гадаю, він молиться. Мав би почати ще кілька хвилин тому. Скільки їх не бачила, а всі завжди починають молитися в останні миті. Дивні. А кажуть, не вірять в Бога. Він є. Я бачила. Навіть іноді розмовляла з ним.

Невідомець працює далі, наче митець, що занурює пензлі у фарби: повільно, поріз за порізом вимальовує на литках, стегнах маленькі квітки, пагінці, листочки, перетворюючи шкіру на справжній квітковий сад.

Повільно рухається вгору: розмальовує живіт, передпліччя та не малює на грудях. Натомість, наближається до місця, де в потаємному будиночку заховане серце і починає зрізати шкіру, звільняє місце, робить усе повільно, наче виважує кожен крок, а моє терпіння потроху закінчується – що ти, в біса, там робиш? Нащо знущаєшся над ще теплим тілом?!

За хвилю відходить поглянути на шедевр: він тримає в руках шкіру в формі серця. Повільно згортає її трубочкою й кладе до рота жертви. Щоб серце мовчало, не давало звільнитися почуттям, які нікому не хочеться чути.

Натомість з моїх очей витікають сльози та з горла рветься божевільний сміх. Навіть вбивця його не почує, адже я умовно «не тут» та все одно ридаю. А потім даю собі волю та регочу на весь ліс.


Завтра я побачу це у газетах та на телебаченні. Завтра дізнаюся, ким мав би бути цей чоловік в реальному світі.

Завтра я додам двадцять третю жертву до своєї «дошки пошани», адже це вбивство точно потребує оплесків.


Джек Орлоу.

39 років.

Вчитель старших класів, предмет: англійська мова та література. Викладав на час смерті майже 8 років.

Має 2-х доньок – 3-х та 7-ми років і дружину, Кейтлін, 37-м років. Вона давала інтерв’ю на телебаченні стосовно смерті свого чоловіка від 23-го серпня цього року, через три дні після смерті та знайдення решток частково згнилого тіла чоловіка.

Підозрюваних – нуль. Наявних ворогів за словами слідства – нуль.

Місце розташування – 3-и кілометри від мого будинку.

ЦЕЙ НАЙБЛИЖЧЕ. МОЖЛИВО, ВБИВЦЯ ПІДБИРАЄТЬСЯ САМЕ ДО МЕНЕ???


Схоже, я теж в небезпеці.


Минулої ночі я не спала.

Просиділа всі темні години на каві та енергетиках. Не найкращий спосіб відмовитися від сну, але хоч якийся.

Я не могла бачити як люди вмирають. Мені це вже набридло. Не знову. Чому? Чому це маю робити саме я?

Не розумію. Та і діяти за цим сценарієм вже не хочу.

Тож тієї ночі царство снів за моїм наказом не приходило. Не було ані чорного коридору, ані мовчазних дверей, ані ґрат за спиною.

Лише спокій. Тиша. Та моя коркова дошка.

Майже всю ніч я була пришпилена поглядом до неї. Дістала з шафи чорні вовняні нитки та шпильки; відмічала, пробувала знайти зв’язок чи, хоча б, обрати найбільш можливі варіанти подій.

Вік – не підходить. Вони всі різні. Стать чи орієнтація – теж. Релігія – можливо, але наврядчи. Тут можуть бути люди взагалі не пов’язані з релігією жодним чином. Рід діяльності – абсолютно різний. Тут були вчителі, журналісти, пекарі, власники магазинів і, навіть, студенти. Таке відчуття, що вбивця вирішив охопити кожну професію в світі та додати її до його списку.

Тож мені пора було зробити свій, щоб зрозуміти, що вже є на місці. Та дарма старалася, як то кажуть.

На п’ятдесятій людині стало ясно, що це безглуздо. Деякі професії не просто повторювалися, а були домінантними, інших же – взагалі майже не існувало.

Касири, офісні працівники та прибиральники займали топ-3 цього списку, в той час як археологів та майстрів з тхеквондо були тільки один чи двоє.

І, ні. Навряд чи цей кретин намагається відтворити демографічну карту нашого штату. Та й який, в біса, серійний вбивця буде таке робити?

Можливо, він взагалі не один? Може, це цілком різні люди, до яких мене чомусь штовхає моя підсвідомість?..

Та ні, як це може бути? Тоді вийде, що це навіть близько не якась таємнича моторошна кімната з дверима, а хакерська база свідомостей кримінальних авторитетів.

Скоріше за все просто вибірка випадкових людей, які чомусь (один вбивця знає чому) мали сказати «бувайте» життю.


Після останнього твердження доза кофеїну в моїй крові стала критичною і сон поглинув мене з головою. Сюжету своїх нічних кошмарів (хоча, гадаю, вони вже були світанкові) я не запам’ятала, що стало по-своєму дивовижним, адже бувало вкрай рідкісною пригодою.

Та полегшення мені це аж ніяк не принесло.

Промені світла від вікна мляво відсвічували на двері перед моїми очима, надаючи усій кімнаті буро-сірого відтінку, додаючи цим ще більшої відсутності життя, ніж їй коли-небудь доводилося мати.

Двадцять три жертви. Черговий рік цієї чортівні добігав кінця, а її свідомість продовжувала будувати собі фальшиві пірамідки з найбільш актуальних смертей клятого могильника, свідками якого так довго ставала наша голова. Ненавиджу. Гидко.

І я не зробила нічого. Ми програли. Вже, навіть не дійшовши до кінця цієї пригоди. Game over.


За кілька тижнів, майже наприкінці вересня моє тіло злягло із гарячкою.

Сухе та спрагле від нестачі сил і рідини, воно постійно підкидало мені божевільні сни та ще скаженіші галюцинації.

Так, одного разу тікала я. Кричучи, рятуючись у чорних фарбах сталевих кайданок ночі, а вбивця гнався за мною, біг усе швидше і швидше, в той час як моє тіло, зникаючи у драглистому просторі часу, сповільнювалося, наближаючи неминучу загибель.

Та я прокинулася в кімнаті, де окрім мене не було абсолютно нікого. Гадаю, тітка сюди теж не приходила. Жодних ліків, ані краплини води, нічого. Здається, вона навіть не знає про хворобу. Або знає і сподівається, що без допомоги я швидше сконаю. Наївна. Мені треба виконати своє завдання. Не відступати. Не здаватися.

Дивлячись на все це, можна сказати, що гарячка погіршила мою ситуацію та позитивні боки в неї все ж були. Одним із них стало забуття.

Адже поки хвороба була тут, мій мозок відмовлявся перетравлювати будь-яку інформацію, а, тим паче, лишати в пам’яті хоча б якийся слід від кошмарів за тиждень часу! Це стало неймовірним полегшенням.

Жодних хвилювань, жодної крові, нуль усвідомлення стосовно того, кого треба перевіряти, чи треба це робити взагалі, кого поліція знайшла чи не знайшла цього разу. Нічого.

За даний період вбивств для мене не існувало, а в певний момент це сподобалося настільки, що навіть захотілося продовжити процес ліками з тітчиної сумки. Здається, там лежало якесь цікаве снодійне.

Але якщо я лежатиму тут без свідомості, то хто допомагатиме там?... Фортеця лишиться без захисту, а цього ніяк не можна було допустити. Лицарю слід було повертатися до роботи.


Двадцять четвертий кошмар відбувся через три дні після мого цілковитого видужання.

Нарешті повернувшись до школи, що сталося ближче до середини жовтня, мені вдалося заглибитися у навчання та навіть трошки нагнати програму.

Нескінченні потоки цифр, формул, оповідань на прочитання вливалися в мою голову майже силоміць, як моїми викладачами, які іноді любили докладати силу до своїх словесних переконань, так і тіткою, яка вирішила «в ім’я Христа та усіх святих» не просто ту силу додати, а ще й збільшити її настільки, щоб тіло вкривалося синіми, зеленими, а іноді аж чорними велетенськими синцями вздовж усієї мене. Та лише там, де їх можна було прикрити одягом, ніколи на обличчі. Зате завжди із задоволенням від «виконаного перед Богом обов’язку», ніколи із справжнім усвідомленням того, що відбувалося навколо. Або ж із стійким небажанням це усвідомлювати. Клята психічка.

Отже, вбивство для дошки пошани сталося одразу після одного з таких побиттів, коли я, із вкритими слізьми очима, повністю виснажена від болю та немічності, провалилася до своєї країни кошмарів.

Уже стало холодно і, гадаю, вбивця теж це відчув, адже його кроки здавалися важчими, незграбнішими, сповненими певних незручностей для даної істоти.

Можливо, в нього почав розвиватись радикуліт і тепер жертви зможуть легше втікати, або вбивства почнуть сходити на нівець.

Цього разу я майже не мала сили спостерігати. Відчуття болю пробивалося до моєї свідомості, не давало сфокусуватися на нічних переслідуваннях та змушувало агонічно кривити губи під час кожного повороту голови. Чомусь, навіть уві сні була впевнена, що зранку стане чорним усе тіло, адже відновлення, судячи з такого болю, очікувати майже не варто.

За подіями «на екрані» стежила мляво. Ось, жінка тікає вздовж дороги. Тут намагається зникнути в полі ліворуч. Здається, вона плаче чи кричить, може, щось іще, хоча з такої відстані не зрозумієш.

Убивця спиняє машину й кидається слідом, хоча переслідування дається вкрай важко. Схоже, це хтось у віці, з радикулітом. Принаймні, на це схоже. Бо з пересуванням явно почалися проблеми.

Ох, як же я хочу спати... Навіть уві сні хочеться солодко подрімати. Хоча, коли те солодко зустрічалось мені останнього разу? Коли я була дитиною?

Може, якщо я відвернуся на хвилинку, нічого не станеться?... Та і тут, у машині, так тепло, а тіло так болить... Ой, темно... Я прикрию очі всього на хвилинку... Лише хвилиночку...

- А-а-а-а-а-а! – вереск, незрозуміло, жіночий чи чоловічий, змусив мою свідомість повернутися до умовної «реальності» сну та врешті вилізти з машини переслідувача.

Невже я заснула? Заснула у сні? Як таке взагалі можливо? Що сталося поки мене не було? Хто кричав? Нащо?

Якомога швидше відходжу від машини та оглядаюся навсібіч. Де? Хто? Чому? І тоді я бачу...

Це.

Жінка. Та сама, за якою він біг, лежить посеред дороги. І те, як вона це робить переслідуватиме мене все життя...

Викладена у формі зірки. Голої, уже білосніжної, зірки. Одягу ніде немає. Нуль. Спалив його, чи що? Але те як вона лежить цікавить набагато більше, ніж якісь брудні речі.

Роблю крок ближче та роздивляюся. Руки на зап’ястях та підйомах ніг обв’язані мотузкою й закріплені обабіч дороги кілками, забитими в землю, не даючи змоги їй зрушити з місця. Зірка. Мертва зірка.

Та найбільше мене цікавить не це, а божевільні, хаотичні відбитки зубів на тілі. Руки, ноги, груди – все всипане глибокими й неглибокими, доволі помітними укусами.

Наче намагався її з’їсти та не вистачило можливості й сили. Божевільня якась.

Але, якщо вона вже мертва... То хто тоді кричав?...

Роззираюся далі й бачу причину шаленого крику. Молода жінка віддалік, праворуч від дороги.

Та дивиться вона не на жертву, що було б цілком очевидним, а на мене. Впивається в мене очима та кричить. Чому? Як вона бачить тіло без тіла? Невже, жінка теж спить? Тоді чого боїться? Як потрапила сюди? Чому?...

Нічого не розумію...

Рвучко торкаюсь обличчя, веду руки трохи вище, до потилиці, струшуючи волосся. Чомусь вологе. Опускаю руки до підборіддя й несвідомо витираю там зовнішнім боком долоні. І тут вологе?... Та чому?...

Дивлюся на руку і бачу кров. Звідки? Я ж не виходила з машини до цього... Чому вона на обличчі? Як це сталося? Я... Я...

Ні. Неможливо.

Та жінка й далі кричить. Бачить. Бачить і кричить. І дивиться просто на мене.

Неправда. Не я. То не я.

Ні-ні-ні. Це чийсь дурнуватий жарт... Дурнуватий.

Так, це усе жарт, нічого більше. Вбивця вирішив мене підставити.

Але краще забиратися звідси.

Подалі. Додому. Щоб мене не знайшли. Я...

Сідаю в машину та від’їжджаю звідти, повертаючи в бік міста.

Це ж не можу бути я, так?...

Це неправда... Чому? Чому?

«Чому?»... Стало останнім, що запам’яталося мені перед черговим етапом забуття...


Брехня. Це все брехня. Цього ж не може бути, правда? Це була не я. Я ніколи не вбивала. Я не можу вбивати. Чому?...

Здається, я божеволію.

Чому думки так швидко бігають в голові? Що їм від мене потрібно?

Нехай це буде лише сон. Просто сон, після якого, як завжди, прокинуся, піду до вітальні, прогляну новини та думатиму як вловити справжнього вбивцю, а не буду ним сама!

Це сон. Це сон. Це. Сон.

Швидко доїжджаю додому, вмиваю обличчя та вдягаюсь у нічну сорочку. Точно. Якщо прикинуся, що нічого не відбувалося, все стане як було.

І я буду в безпеці.

Зараз заплющу очі тут, а трошки пізніше винирну з цього сну й усе буде як зазвичай.

Так, правильно.

Заплющую очі, стараюся сповільнити дихання та адреналін у крові зовсім не відпускає. Дістало. Дістало. Дістало.

Дихай. Дихай глибше. Повільніше. Ще раз. Не працює. Чому не працює?

Проходить близько години до усвідомлення, що мені не наснилося.

Я насправді вбиваю.

Але чому? Що зробили мені ці сотні людей, яких я раніше ні разу й не бачила?... Для чого це потрібно? Божевілля якесь.

Як це сталося? Ніколи не бажала людям смерті. Так, я її бачила, проте не хотіла...

«Ти впевнена?...»

Що це? Звідки цей голос?!

Тиша. Потім знову:

«Можливо, ти ще не знаєш, що хотіла цього насправді, дитинко...»

- Покажись! Де ти є?! Чому говориш до мене?! – напівшепіт повільно змусив голос бриніти.

Знову мовчання. Вірніше, не говорив він ні слова, лише реготав. Спочатку тихо, розмірено, потім гучніше, грізніше, до мурашок на шкірі. Сміх насолоджувався, спокушав, наче місцеве біблійне чудовисько, якого краще ніколи не зустрічати. Але воно було тут. У цій кімнаті. І з цього не було вороття.

Чудовисько. Можливо, це саме воно мене душить. Воно не дає спокою... Воно...

- Лея Сандра Мартінез! – жорсткий крик розірвав повітря будинку.

Тітка. Що їй потрібно?... Чому вона тут саме зараз?! Мені... Мені потрібні тиша і спокій. Я не хочу зараз слухати її маячню. Я не хочу. Я...

- Леє Сандро Мартінез, вниз, негайно! – двері до кімнати різко розчахнулися, вдаряючись об стіну, але мене це не могло налякати настільки, як тіточці того б бажалося. Мені було ніколи. Я тут маю серйозніші проблеми, ніж її істерика.

Вирячившись на тітку, так і не надумала встати з ліжка. Нехай робить, що хоче, не маю жодного бажання витрачати на це зараз час. Я маю роботу. Наприклад, з’ясувати, чи я не божевільна.

- Леє Мартінез, в ім’я всього святого, зараз же! – вискнула жінка, розлючено вищирившись на мене, застигнувши посеред дверей з руками в обидва боки. Вона була схожа на чудовисько. На якусь Лернейську гідру, в якої от-от вискочить решта голів. А чудовиськ слід карати. І вбивати.

- Негайно!

Вона очікувала, що я швиденько побіжу за нею вниз, що, як завжди, молитиму пощадити, плакатиму, шепотітиму мамине ім’я. Не вийде. Цього разу я не боялася. Більше ні.

«Відріжемо голови цій Лернейській гідрі?»

Ходімо.

- Ні.

Тиша. Я спостерігала, як повільно, зі злоби, її обличчя просяяло здивування, а за ним і розгубленість. Схоже, пресвятій стерві здалося, наче вона втрачає владу. І не дарма. Вже втратила. Цього разу переможемо ми. Ми, а не вона.

- Повтори.

Чергова перевірка. Сподівається, що я злякаюся і здам назад. Не цього разу. Ми вже стріляні. І тому ми переможемо тебе.

- Ні. Я ніде не піду.

Її огорнула лють. Так, злися. Злися, гидке каченя. Чим більше твого гніву, тим ближче до відплати тобі ми. Ти пошкодуєш про все. Про кожен удар, про кожну молитву, про кожну секунду свого клятого життя.

- Підеш. Бог промовляє і ти будеш його слухатись!

- Бог – можливо. Але ти – не бог, - і ми усміхнулися.

Це був жорстокий вишкір, вартий багатьох похвал у Царстві Мертвих. Певно, помічниці Аїда лякають душі саме таким, адже моя люба тітонька різко позадкувала.

Погляд мимохідь впав на коркову дошку. Двадцять три. Жертву двадцять чотири я так і не встигла додати. Певно, немає сенсу. Вона вже в минулому.

А от жертву двадцять п’ять для гарного числа створити варто, правда ж?

«Зроби це».

Гаразд.

І тут ми різко підвелися з ліжка.


Тітка відступила на крок назад, повернувшись на сходовий майданчик, а ми повільно наближалися, смакуючи перші кроки до перемоги. Посмішка не сходила з наших губ, адже картинка того, як саме слід покарати негідну вже з’явилася в уяві сама собою.

- Де ж ти йдеш?... Не покидай нас. Ми гарно гратимемось. Покажемо тобі кілька нових занять, - проспівали ми.

- Диявол... – видихнула жінка. – В тобі живе диявол...

З наших грудей вирвався задоволений регіт. Диявол. Яка ж вона наївна. Чому всі люди такі? Дурні, недалекі, але при цьому ще й наївні. Як же вони помиляються... Наївними бути не можна. Зате захищати свої думки та свій світ – необхідно. Тож цим ми й займемося.

- Іди сюди, тітонько... Розваги тільки почалися...

- Чудовисько. Чудовисько! – жінка швидко збігла донизу сходами. Майже перечіпаючись, проте ще тримаючи рівновагу.

Тікай-тікай. А ми поки підберемо собі інструменти, люба. Так буде легше гратись.

«Убий її».

Залюбки, таємничий друже. Залюбки.


~

Жінка майже не розуміла, що відбувається. Єдине, що вона знала – це не Лея. Леї в її будинку і близько не було. Це щось чуже, потойбічне, жорстоке. Але питання в тому, скільки воно вже тут живе лишалося відкритим.

- Диявол... Диявол прийшов по мою душу... – шепотіла вона під ніс, намагаючись сховатися. Виходило вкрай жахливо – жодної прихованої місцини, потаємної комірки чи підземного коридору в будинку не було, тож лишалося тільки бігти надвір, просити по допомогу.

Швидше. Треба рухатись швидше, інакше боги заберуть мене вже сьогодні.

- Тітко... Тітонько... – співав оманливо солодкий голос на другому поверсі. – Де ж ти, тітонько? Невже, мені слід тебе шукати? Нечесно, люба моя, я ж після такої важкої роботи...

Роботи?... Що воно має на увазі?...

- Знаєш, люба тітко, вбивати – зовсім нелегко. Але з часом звикаєш... Тіло майже не болить від фізичних навантажень. Нерви не мають значення. Лишається тільки захват від пригоди, що чекає попереду. Єдине, що може зашкодити – коли перед роботою хтось наносить поранення ззовні. Чула колись про таку людинку, чи не так?... – голос поступово наближався.

Двері. Жінка якомога тихше кинулася до дверей. Зачинено?... Як зачинено?... Воно підлаштувало. Ключі, де ж ключі?...

- А ти дуже часто мені заважала... Через це я ледь не випустила свою крайню жертву на волю, люба моя... Ледве потім спіймала та знерухомила... А прив’язувати. Ти думаєш це так легко? Прив’язувати дорослу, мертву жінку. Аж ніяк. Не тоді, коли все тіло в набряках. Це неприємно і боляче. Але я не заслужила на біль. Тільки на визнання. А ви – заслужили. Ви всі будете страждати. Спочатку тут, потім – у пеклі.

Жінка ледве знайшла ключі, відмикаючи двері та вилетівши на вулицю. Голос за спиною ставав все гучнішим. Страшно. Незрозуміло. Дивно. Тож жінка побігла, що стало сили.

- Стій, люба моя, стій. Хоча... Я все одно знайду тебе. Не сховаєшся. Не втечеш, стара ти суко. Ти будеш страждати так само, як моє тіло. Кожен грьобаний поріз, який зроблю на тобі, наповниться ледь густою червоною кров’ю. Чи, може, мені пофарбувати її та зробити чорною? Як твоя душа. Вирішуй, люба сучко, тут стільки варіацій для творчості!

«Диявол!... Ні! Ні!...»

- Допоможіть! Допоможіть! Люди, допоможіть! – вона кинулася до найближчих дверей, вистукуючи передзвін настільки гучний, що не почути ставало майже неможливим. – Допоможіть!

- Так, тітонько, кричи. Нехай вони тебе рятують. От тільки не вийде. Ти покличеш їх і вони помруть теж, - солодкий голос змінив крижаний регіт.

Воно вже близько. Не відчиняють. Чому ніхто не відчиняє?!... Люди, будь ласка...

- Не стій на місці, якщо хочеш втекти. Чи ти вирішила здатись? Як мило. Гаразд, я прийму твою добровільну жертву. Ходи сюди.

Натомість жінка з новою силою кинулась навтьоки. Вона усвідомила, або боротиметься зараз, або за кілька хвилин відправиться до богів. Краще вже жити, чи не так?...

Вона бігла далі та кричала на повні груди:

- Поліція! Викличте хтось поліцію! Вбивають!

Очі «створіння» загорілися жадібним вогнем. Воно прошепотіло:

- Так, кричи гучніше. Сьогодні нам потрібна увага. Ходімо, Леє. Сандра хоче погратися.

«І не лише Сандра. А і всі ми...»

Правильно. Усім іноді потрібні розваги.

Крики жінки поступово ставали трохи слабшими. Виснаження від бігу та переляку, відсутність здорової клепки у голові та повне ігнорування від сусідів зневірили її доволі швидко. Як цікаво. Хоче, щоб приходили на допомогу їй, а до мене ніколи не приходила. Кляте стерво.

За десять хвилин вона різко осіла на одному з сусідських газонів, задихаючись від криків та сліз, скрутившись клубочком. Здається, ця істота щось собі шепотіла. Нічого, недовго їй залишилося шепотіти.

Ми наблизилися, розглядаючи решту створіння, заглибленого у власний кошмар. В якому, без сумнівів, уявна трагедія стала набагато страшнішою, ніж те, що відбудеться насправді.

Цікаві створіння люди. Готові самі себе налякати сильніше, ніж це зробить реальне життя. Цікаві, дійсно. Скільки століть існую, а жодного разу не могла зрозуміти чому вони такі. Жодного разу не виникало емпатії чи бажання допомогти їм, адже кожну свою біду ті кличуть самі. Як там кажуть? А, точно. Нехай утопельники рятують себе самі. І зараз був шанс для цієї потопельниці.

Та, навряд чи, вона ним скористається. Тітка сиділа на пожовклому газоні, босоніж, згорнувшись клубочком та обійнявши ноги руками. Наче це, а не здоровий глузд могло допомогти їй захиститися.

Ох, люди. Дурні істоти.

Її довге волосся сплуталося від бігу, а ранкові промені осіннього сонця впереміш із легким та холодним вітром відкривали огляд на бліді долоні та почервонілі кісточки.

- Тітонько... Чому ж не тікаєш?... Здається, ми ще не закінчили гратись, чи не так? Чи ти вже здаєшся?

Тиша. Вона навіть не ворухнулась. Не намагалася щось заперечити чи зрушити з місця. Не чула мене, наче перебувала в іншій реальності увесь час. Подалі від світу та мене. Від усього цього. Крижаного холоду, паморозі на деревах, переляку, безлюдного світу. Все це пролітало повз, наче його й не існувало ніколи. Цікаво.

Можливо, вона прикидається, щоб я її пощадила? Не вийде. Зі мною це не працює.

Несподівано, мої вуха вловили звук, якого зараз хотілось найменше. Сирени. Схоже, якась тварюка таки викликала поліцію.

Треба діяти швидко. Дуже швидко.

«Убий її».

Скальпель в руці стискається міцніше. Схоже, моє двадцять п’яте вбивство буде не таким вишуканим, як решта. Але воно відбудеться. Має відбутися.

Хапаю жінку за зап’ясток, тягну вгору, щоб та підвелася. Не працює. Вона одразу ж обм’якає та повертається на землю.

Чорт. Мені не стане сили витягти її. Ця не стоятиме. Скоріше, я зістарюся, ніж кризова ситуація стане на ноги. Що ж, гаразд.

Сирени вже близько. Біси. Це погано.

Хапаю її за підборіддя та силоміць підіймаю голову на себе.

- Скажи «бувай», тітонько, - м’яко посміхаюся і від цього слина застрягає в горлі. Ненавиджу бути доброю.

«Убий її».

Три. Два. Один. Хрясь. Рвучким рухом розрізаю їй шию, зачіпаючи сонну артерію та відпускаю, дозволивши впасти на траву.

Добраніч, стерво. Гарно тобі жити у пеклі.

«Нарешті».

Двадцять п’ять. Двадцять п’ять та із тисячу інших. Моя найбільш вартісна колекція на цей час. А це приємно. Збирати колекцію. Мати хоч щось своє у цьому напівматеріальному світі.

За моєю спиною зупинилась машина, вискнувши шинами об терпкий асфальт. А ось і гості.

- Поліція, руки вгору!

Регіт сам вирвався назовні. Серйозно? Гадають, що можуть мене спинити? Цікаві які.

- Обличчям до нас! Кинути зброю на землю! – накази продовжували лунати, а все, що мені хотілось зробити – це посміхнутись. Так гидко, як це роблять у пеклі.

Розвертаюсь до них та демонструю цей фірмовий вишкір. Один офіцер відсахнувся та зброї не опустив. Добре, хлопчику, правильно. Бійся мене.

- Зброю на землю, інакше буде відкрито вогонь!

Та невже? Перевіримо, наскільки ви сміливі.

Підношу скальпель собі до обличчя. Всміхаюся ширше та черкаю по власній горлянці. Постріл лунає одночасно із цим. Чудово, таки достатньо сміливий. Та я була першою.

Тіло падає на землю, а скальпель встромляється в ґрунт неподалік.

Галасу вже не чути. Артерія працює як треба. Зате очі розплющені, а наді мною видно небо.

Настільки гарне, щоб в останні миті життя воно показало чорну тінь, яка зникає з нікому не потрібного тіла.

«Твоя місія завершилась».

Диявол...

Здається, це таки був він. Але нічого страшного. Я на це заслужила.

Очі поволі скляніють, а світ розмивається.

Ось і все. Побачимося в пеклі, тітонько.

Бувай, світе. Привітай убивство номер двадцять шість.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

19/11/24 14:07: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап