Сракорукий Пінгед
У мене з моргу стали зникати трупи... Якось так. Який з цих фактів дивує вас більше – те, що у мене є власний морг, чи те, що мерці, раптово, вирішили десь "прогулятися" і не йти на зустріч з Хароном* (*Харон — у давньогрецькій міфології перевізник душ померлих через ріку Стікс до царства мертвих. Він брав плату за переправу, зазвичай у вигляді монети, яку клали в рот покійному під час поховання.)?
Поки ви не вирішили, що я геть втратила здоровий ґлузд, розкажу вам трохи про себе і дійдемо до того моменту, коли мерці стали розбігатися від мене, немов таргани, яких застукали за трапезою вночі на кухні.
Я Ліліан Моррісон і в свої 27 я є власницею похоронного бюро. Як так вийшло? Дуже просто. Татусь з матінкою в свої юні роки вирішили, що організувати в себе в будинку похоронне бюро дуже гарна ідея, тим паче, враховуючи розміри нашого вікторіанського будинку і здоровенного підвалу, це рішення було надзвичайно очевидним. Дякую дідусю Берту, що колись виграв цей маєток в покер, тим самим забезпечивши нащадків і будинком і роботою. Джекпот, так би мовити.
Я дуже любила вихвалятися будинком перед друзями в садочку і школі. Я говорила, що це мій замок, а я принцеса, що чекає на свого рятівника. І всі вірили. В маленькому містечку легенди розходилися зі швидкістю світла і в них охоче вірили, ну або просто хотіли вірити. Але воно й не дивно – будинок дійсно був витвором мистецтва – красиві різьблені дерев'яні перила, мармур на підлозі, кремові стіни з ліпниною по кутах. На підлозі – м'які килими, по яких було приємно ходити босими ногами. І найбільше мені подобалося, як звуки в будинку відгукувалися, коли я йшла по коридору – так, ніби все тут живе і має свою історію. Тут можна було сміливо проводити бали або літературні вечори, але інша доля чекала на мій замок.
Ще змалечку я бачила сумні, заплакані обличчя і багато квітів, які гості приносили в наш будинок. Мені це завжди подобалося. Аромат квітів витав у повітрі і дарував відчуття весняної свіжості. Що саме відбувається в будинку я зрозуміла років в 6, хоча тато з мамою і намагалися ретельно це приховати. Але той сум, що всотався в стіни будинку, завжди мене вабив, був чимось незвіданим. Складно пояснити. Це як цукерки, що батьки ховають на найвищій поличці. Ти їх хочеш, думаєш про них, вони тебе ваблять і ось ти береш стілець і таки дістаєшся до тих заповітних солодощів. Такою цукеркою для мене став похорон сусідки місіс Стюарт.
Я прокралася в кімнату внизу, що завжди була замкнена на ключ, і сховалася за величезним букетом білих лілій. Я й подумати не могла, що в нашому будинку може бути така простора і світла кімната. Посередині кімнати стояла біла труна, прикрашена білими трояндами. В той момент мені здалося, що тут чекають появи ангела – настільки все було чисте і біле. Коли містер Стюарт вийшов з кімнати, я підійшла до труни і побачила обличчя місіс Стюарт – красиве, з червоною помадою і ледь блакитними тінями. Вона геть не була схожа на мертву. Я легенько доторкнулася до її руки, щоб перевірити, можливо вона просто міцно заснула... Але той холод, що я відчула, досі інколи відгукується в мені фантомними спогадами. Різко в кімнату зайшов татусь і відсмикнув мене з такою силою, що моє серце впало в п'яти. Ох і довго він сварився на матусю, що не догледіла мене. Так розпочалася моя подорож до світу мертвих – приховувати те, що відбувалося в будинку більше не мало сенсу.
Матуся навчала мене мистецтву танатопрактика* з малечку (*Танатопрактик — фахівець, який займається бальзамуванням, збереженням тіл померлих та нанесенням макіяжу для природного вигляду перед похованням або прощанням.) Поки мої однолітки бавилися ляльками і грали в бейсбол, я малювала губи померлим. Батьки думали, що мертві будуть мене лякати, що я буду бачити кошмари, але нічого такого не відбувалося. Мені подобалося. Чи я зараз шкодую, що в мене не було нормального дитинства? Ні в якому разі! Мої заняття з мамою були чимось інтимним, нашою медитацією. Мама розповідала мені про всі таємниці – як приховати фіолетовий тон шкіри, як гарно вкласти волосся, як намалювати "посмішку".
І в цьому була така глибина, що й зараз сироти йдуть спиною, коли я згадую про ці моменти. “Коли ти помер, тобі байдуже що відбувається з твоєю оболонкою, але близьким не байдуже. Їх сум і так не має меж і наша робота зробити їх скорботу хоч трохи терпимішою. Розумієш, Лілі?" – говорила мама. І я розуміла сенс її слів.
Закінчивши курси танатопрактика я стала сертифікованим спеціалістом з ліцензією. Я була найкращою ученицею і батьки невимовно пишалися мною і моїми успіхами. Інколи я любила спостерігати за своїми "творіннями". Коли близькі підходили до труни і їх зіниці розширювалися від того, що померлий чи померла виглядали наскільки природньо, що їх це іноді навіть лякало. Лякало до сирот. Це і було найбільшою похвалою нашій з матусею праці. Шкода, що вони з татусем загинули так рано. Автокатастрофа... І як ви вже здогадалися, готувала до похорону їх саме я. Готувала, а потім палила в пічці в підвалі... Чи побажаю я комусь такого? Ні. Абсолютно точно ні. Діти не мають ховати батьків власними руками, ще й таким способом як я... Я поганий приклад. Дуже поганий приклад.
Коли я зосталася одна, перший час моїм другом стало Мерло* (*Мерло — популярний сорт червоного вина з Франції, відомий м'яким смаком з нотками чорних ягід та сливи.) Мабуть, я просто не хотіла бути привидом в цьому величезному маєтку. Але так і було... Я вешталася сама-самісінька в своїй довгій білій нічній сорочці будинком і шукала щось, що могло стати моїм спасінням. Шукала і не знаходила. Але потім, дякувати шерифу Хейвуд, я трохи оклигала. Мене рятувала робота. Коли ти є власницею похоронного бюро, дуже часто доводиться мати справу з поліцією – безхатьки, або просто неопізнані жертви також мали право на достойне прощання. Це "партнерство" було взаємовигідне і місцевій владі і мені – я брала за послуги в рази менше, ніж центральний крематорій. Мені – робота, владі – економія. Ідеально. І все було добре до недавнього часу... Так-так, саме до того часу коли в мене з підвалу стали зникати трупи. Але про все по порядку.
Того серпневого дня все було як звичайно. Шериф привіз Jane Doe* (*Jane Doe — вигадане ім’я для невідомої або анонімної жінки, використовується в юридичних та медичних випадках.) і я займалася підготовкою тіла до поховання. Так, я могла і не робити макіяж цій панні, все одно ніхто не прийде попрощатися, але для мене це вже стало ритуалом за скільки років. Я дійсно вважаю, що кожен і кожна достойні гарного кінця... Навіть маніяки і серійні вбивці. Вони знайдуть своє покарання після суду Божого, а я зроблю їх обличчя презентабельним. Інколи я задумуюсь над тим, що і Диявол і Бог таки трохи винні мені – бо саме через мене вони бачать гарно нафарбовані обличчя перед собою і їх простори поповнюються красивими душами. Не занадто самовпевнено? Ні? Ну і добре. Так ось...
Я обмила тіло, ретельно вимила волосся і лишила на ніч пані висихати – використання фену не дає того блиску волоссю, яке мені так подобається, тому я обираю природній метод сушки. Я випила склянку вина в компанії з теликом і лягла спати. Зранку пані загадково зникла. Спочатку я подумала, що просто сховала тіло в морозильну камеру і забула про це, але і там тіла не виявилося. Тоді мені стало по справжньому лячно. Не могла ж пані піти прогулятися на свіже повітря? Отже її хтось викрав. Для чого викрадати труп і як злочинець потрапив до будинку – ось два питання, що ятрили мій розум. А ще, розуміння того, що в своєму власному будинку я не можу бути в безпеці. Це справді було страшно.
– Лілі, сонечко. Як ти? – шериф ласкаво обіймає мене. Як не як, я навчалася з його сином в одному класі і колись ми навіть пробували зустрічатися. Звичайно, з того підліткового кохання нічого не вийшло, але теплі стосунки з шерифом в мене збереглися і досі.
– Чесно – ніяк. В мене викрали труп з під носу і це мене лякає до чортиків.
– Нічого, ми все з'ясуємо, не хвилюйся. Розкажи мені коли ти востаннє бачила померлу.
– Ввечері. Я займалася приготуваннями, все як звичайно. Обмила тіло і пішла спати.
– Нічого незвичного? Ніяких посторонніх звуків, чогось, що не вписувалося в звичайний перебіг речей?
– Будинку більше 200 років, шерифе, звичайно, посторонні звуки це частина історії будинку, він просідає і час від часу рипить, тому нічого такого, на що варто було б звернути увагу.
– Якщо труп викрали, то його мали якось транспортувати. Ні шуму двигуна, ні світла від фар? Нічого такого, Лілі?
– Ні. Я випила вина, подивилася телик і лягла спати. До ранку ніяких звуків я не чула. Та і після також.
– Вина... Гм... – погляд шерифа звужується і я, здається, знаю, що він запитає далі. – Скільки вина ти випила, люба?
– Склянку. Всього одну склянку. Я була в нормальному стані і якби щось дивне відбувалося я б обов'язково це помітила. – Червонію і виглядаю дівчиськом, що виправдовується перед татусем.
– Лілі, не хвилюйся. Я тебе ні в чому не звинувачую, я просто хочу розібратися в тому, що трапилося, бо, як ти сама це розумієш, таке в нас в містечку вперше і це доволі...гм...незвично.
"Доволі незвично"? Та це пиздець як незвично. Думаю сама до себе, вголос, звичайно ж, не говорю свої коментарі.
– Може це хтось з її родичів? Інших припущень в мене немає.
– Лілі, якщо це і був хтось з родичів, чи не логічніше подзвонити в дзвінок і просто поговорити, ніж викрадати тіло? Та і ця панна неопізнана, тому це вкрай малоймовірно. Але ми перевіримо. Я надішлю групу криміналістів після обіду, вони трохи понадокучають тобі.
– Я думаю, я впораюся. – Посміхаюся, та мені не весело. Геть не весело.
Наступні пів дня криміналісти обшукували кожен сантиметр мого будинку і від цього було не по собі, я ніби була героїнею якогось жахастику. Але в їх рухах і діях відчувалася млявість – одне діло шукати живу людину, зовсім іншу – мертву. Типу, поспішати немає куди, результат і так заздалегідь відомий.
Зранку телефонний дзвінок розбудив мене. Пів ночі я крутилася, не могла заснути і дослухалася до звуків. Як не крути, складно заснути з усвідомленням того, що хтось може пробратися до тебе в помешкання і витворяти всякі збочення. Схоже, цього психа більше цікавили мертві, ніж живі, тому це трохи заспокоювало.
– Слухаю. – Мій хрипкий голос розрізає повітря.
– Лілі, сонечко. Ми не знайшли нічого. Ні відбитків, ні слідів взуття, ні слідів шин... Абсолютно нічого. І це дивно. Це дуже дивно. Я відслідкував камери по трасі, що ведуть до твого будинку, і жодного авто в той вечір не їхало до маєтку. Ми в глухому куті.
– Я... Дякую, шерифе. – Кладу слухавку і обхоплюю руками голову. Це видається на якусь чортівню. Йду досліджувати підвал ще раз. Не може бути, що труп просто випарувався. Правда ж? Не може ж такого бути? Чи...може?
Роззираюся. І під металевим столом, і в інших кімнатах, де стоять труни і необхідний інвентар для церемоній. Нічого. Якби тіло було б тут, криміналісти його б знайшли. Піднімаюся в будинок. Швендяю кімнатами в надії знайти хоч якусь зачіпку. Хоч щось. Але все на своїх місцях. Нічого незвичного. Нічого не розумію...
Так пройшов тиждень. Мені здалося, що за цей тиждень я схудла кілограмів на 3. Темні кола під очима говорили про дефіцит сну. Воно й не дивно. Майже всі вільні хвилини я моделювала ситуації і гіпотези стосовно того хто, і з якою метою пограбував мене. Відповіді я так і не знаходила. Поліція також мовчала.
Але ось шериф знову з'явився на порозі. Він привіз нове тіло, схоже, знову неопізнане.
– Лілі. Робота для тебе. – Він говорить і киває на авто. – Сподіваюся, цей пацієнт не втече від тебе. – Бачу його усмішку, але це збіса не смішно.
– І я... І я сподіваюся.
І що б ви думали? Цей мертвий чоловік також "вийшов" на променад. І сказати, що я була в шоці – це не сказати нічого.
Знову розмова з шерифом, знову криміналісти. І знову нічого... Вже другий мрець десь щез. І це видавалося на якийсь тупий жарт.
– Лілі, я приїду до тебе, – слова шерифа звучали зловісно. Невже, хоч якась зачіпка... Дуже на це сподіваюся, бо в інакшому випадку мій бізнес просто прогорить, якщо мерці самі будуть про себе піклуватися.
– Присядь, сонечко. – Шериф усміхається, але за його посмішкою є щось ще. Я відчуваю це фібрами своєї душі. – Я хочу тобі щось показати. – Шериф вмикає відео і на відео моя машина. Дивлюся на дату – це той вечір, в який зник чоловік з мого підвалу. Нічого не розумію...
– Це...я? – дивлюся на шерифа і не кліпаю.
– Так, Лілі, це твоє авто і за кермом ти. Не хочеш мені нічого розповісти? Ти, здається, говорила, що і під час першого викрадення, і під час другого викрадення, залишалася вдома, вірно? Я нічого не плутаю?
– Я... Так, здається. Я не розумію...
– Тоді ось іще одне відео. – Шериф вмикає наступне відео і на ньому я прискіпуюся до якоїсь дівчини в барі. Не вірю своїм очам. Якого дідька я роблю в барі і чому я нічого не пам'ятаю?!
– В мене немає пояснення... Я... Я не пам'ятаю як їхала за кермом, чи була в барі.
– Але в барі ти таки була. І за свідченнями бармена і очевидців, ти була досить агресивна і знервована.
– Якась чортівня...
– Саме так, сонечко. Можу тобі порадити гарного психолога – як ти на це дивишся? Ти не так давно втратила батьків, тепер ці викрадення... Я маю на увазі, що можу зрозуміти твою поведінку. Ти намагаєшся втекти від болю, тривог. Але це небезпечно. В першу чергу, для тебе самої.
– Так... Мені абсолютно точно треба психолог. Схоже, я не справляюся...
Ще кілька хвилин ми про щось говоримо з шерифом, він кладе на стіл візитку з номером психолога, прощається і йде, але мої думки не тут. В думках я намагаюся згадати хоч щось, з того вечору з бару. Як я туди поїхала? Чому я не пам'ятаю ні дещиці?
Я просто сиджу в кріслі, хитаюся і намагаюся відтворити хронологію того вечора. Я спускаюся в підвал, одягаю захисний халат і рукавички, розрізаю одяг, омиваю тіло, мию волосся чоловіка і йду нагору. Беру пляшку вина, наливаю в бокал, вмикаю телик. Випиваю бокал. Ставлю на стіл, вимикаю телик. І далі нічого... Пітьма... Ранок. Чому я не пам'ятаю як одягалася, як сідала за кермо? Дідько, та я ж могла розбитися як татусь з матінкою! Або ще гірше – збити когось і навіть не запам'ятати. Лишенько... А я ж їхала і туди і назад. Це повна срака... Схоже, таргани в моїй голові вирішили втекти разом з трупами і лишити мене божевільну на самоті. Якщо це якийсь кошмарний сон я б воліла прокинутися... І чим раніше, тим краще. Щипаю себе за руку. Болить, отже, я таки жива і це не сон. Але що, якщо я просто уявила собі, що рука болить, а насправді нічого з цього не реальне, просто ілюзія моєї хворої уяви... Занадто багато питань без відповіді. Голова починає розколюватися від кількості думок. Тягнусь за пляшкою вина, що стоїть на підлозі. Е ні! Можливо, в цьому вині якісь наркотичні, чи психотропні речовини, що змушують мене так поводитися. Це ж можливо? Беру пляшку і йду на кухню. Вміст ллється в раковину, а думки наростають ще більшою хвилею. Здається, ще мить, і це цунамі знесе мене на саме дно, і я буду доживати віку в психіатричній клініці.
Йду босоніж лісом... Озираюся... Чому я боса і якого дідька я кудись йду серед ночі? В моєму будинку миготить світло і це не видається нормальним. Хвойні голки боляче впиваються в ноги, але я не зупиняюся. Я йду далі. Я не знаю яка в мене мета, але абсолютно точно в мене вона є! Гілки нахиляються нижче, боляче вдаряють мене в спину. Я намагаюся пробратися крізь ці гілки, але вони, немов болото, затягують мене в свої колючі обійми. Відчуваю запах металу. Кров... Цей запах не сплутаєш ні з чим іншим. Звідки вона? Нічна сорочка на моїй спині геть розідрана, я відчуваю це. Відчуваю подихи вітру, що лоскочуть голу спину. Рукою торкаюся плеча і в темноті відчуваю в'язку багряну рідину... Моя кров.
Відкриваю очі. Я на ліжку. То це мені приснилося? Я атеїстка, але зараз я готова повірити і в Бога і в Диявола, аби це все зникло. Я просто хочу своє минуле життя... Не хочу ці страхітливі видіння, викрадення мерців і неадекватну себе. Підіймаюся і розумію, що спина пече. Підходжу до дзеркала і ледь не впісююся від жаху... На спині розірвана на клаптики сорочка і пошрамована спина. Кров запеклася, сорочка приклеїлася до спини і кожен рух віддавав болем у мозок.
Сука, я дійсно їбанулася і витворяю казна-що коли сплю... Це погано. Це все дуже погано.
Стою в душі і намагаюся відліпити сорочку від спини. Виходить не дуже добре. Не зважаю на біль. Тепла вода струменіє моїм тілом і я ловлю себе на жаскій думці – а що, якщо я сама викрала мерців з власного ж будинку? Та ні... Навіщо мені це? Відповіді на це питання в мене не було, так само як і пояснення, чому я блукала в лісі поночі. Хіба що, я сновида, тоді все стало б на свої місця.
– Ріку, ти не зайнятий? Можеш приїхати до мене? З голосом? Ні, з голосом все добре. Я все поясню. І візьми, будь ласка, вина... Ні, краще джину. Так, дякую. Чекаю.
Рік... Складно було описати наші відносини з Ріком. Я його не кохала, але в ліжку з ним було просто супер. Тому, періодично, ми зустрічалися, щоб добре провести час і знову розбігтися. Мене це влаштовувало. Чи влаштовувало це Ріка? Ріка – ні. Він закохався в мене по вуха ще п'ять років тому, і кожний такий дзвінок чекав з нетерпінням. Йому не треба було повторювати двічі – один дзвінок і він вже на порозі з букетом троянд і пляшкою вина. Але я не любила ні вино, ні троянди, ні самого Ріка, тому такі "підношення" йшли в смітник, щойно Рік покидав поріг будинку зранку. Мені було його справді шкода, бо він, немов цуценя, чекав коли я стану його дружиною, але в мене в планах цього не було. Але зараз мені треба було хоча б з кимось поговорити, щоб остаточно не з'їхати.
– Лілі, все в порядку? – Як я й говорила – пів години і Рік уже на порозі з букетом рожевих троянд. Гидота.
– Ні, Ріку, все зовсім не в порядку. Заходь. – Беру пляшку у нього з рук і йду по склянки – напитися, ось те, що мені потрібно.
– Ти мене змушуєш хвилюватися... Що трапилося? – Рік сідає на диван і демонстративно поправляє матню. Навіть здалеку я бачу наскільки він радий мене бачити. Але мені зараз не до плотських втіх, любчику.
– В мене зникло два трупи з підвалу, поліція не знайшла нічого а ще... а ще я блукаю лісом біля будинку і не пам'ятаю про це. О, іще я їду в бар, сварюся з якоюсь дівчиною і також не пам'ятаю анічогісінько. Наче все.
– Я... Ого, Лілі, я не знаю що й казати...
– І я. Тому наливай.
Добре, що Рік не задає тупих питань і просто виконує все те, що я прошу. Його допити все одно ніяк не допомогли б, а так хоч тихенько сидить. Який не який співрозмовник. Чи товариш по чарці. Чи коханець. Ще не вирішила.
– Чесно, Лілі, це схоже на якусь потойбічну херню. В тебе часом тут привиди не блукають? – Рум'яні щоки Ріка були збіса привабливими. А я була вже збіса п'яною.
– Ну які привиди? Ти хочеш сказати, що привид витягнув двох мерців через вікно, а потім змусив мене швендяти лісом? Якщо ти справді так вважаєш, Ріку, то тут вже питання хто з нас двох божевільніший...
– Не знаю, може полтергейст... Якщо слідів немає, то це виглядає як... Як...
– Як повна дупа. Так, Ріку, саме так це і виглядає.
Тепло хвилями прокочується тілом. Я не пам'ятаю коли я останній раз щось їла, тому алкоголь потрапляє одразу в кров. Можливо, в моєму стані ось так напиватися і не дуже добре, але мені, чесно кажучи, плювати. І який саме в мене "стан" я не розуміла. Абсолютно точно щось в мені зламалося. І це "щось" лякало мене, але я не знала як боротися, чи що робити коли це "щось" керувало тобою, немов маріонеткою. В понеділок поїду до психолога. Може він допоможе пролити світло на всю цю ситуацію. Повіки стають важкими. Ну давай, Лілі, засни прямо в кріслі...
Закриваю очі і те, що я бачу, змушує волосся встати дибки. Мої руки закривавлені, в правій руці я тримаю ніж, а в лівій якийсь пакунок. Доле, невже це знову мій кошмар? Минулий такий сон виявився жахливою реальністю... Дідько, якщо це і справді так, то невже зараз, в реальному житті, я розгулюю лісом, як довбаний Джеффрі Дамер* (*Джеффрі Дамер — один із найвідоміших серійних убивць США.)? Хоч би ні... Рік. Ні-ні-ні... Я ж не могла скривдити Ріка, правда? Чи могла? Відчайдушно намагаюся прокинутися, але спроби марні. Я досі в цьому чортовому лісі. Ну добре... Ти хочеш щось показати мені, чи пограти з моєю свідомістю – давай пограємо. Я йду в самий глиб темного лісу. Яскравий місяць лишається за моєю спиною і, ніби, освітлює мені вузеньку доріжку між стовбурами. Вдалині бачу якийсь склеп. Якщо це моя територія, то в цій частині лісу я ще не була. Територія здоровенна і для того, щоб обійти її всю знадобиться днів зо три. За всі свої роки мені так і не вдалося побувати в кожному закутку цього лісу.
Голова різко починає боліти. В вухах шумить і я чую шепіт звідусіль. Я не можу розібрати слів, але розумію, що цей ліс мене не відпустить – я його полонянка...
"Мертва... Мертвий і живий...
Мертва... Мертвий і живий...
Мертва... Мертвий і живий..."
Шепіт наростає і, здається, моя голова ось-ось вибухне. Він стає все вимогливішим, все жорстокішим...
"Мертва! Мертвий! І живий!
Мертва! Мертвий! І живий!
Мертва! Мертвий! І живий!"
Я розумію, що ще мить і я впаду непритомна. Цей шепіт зводить з розуму. Я...не...витримую...
Відкриваю очі і ось я знову в ліжку. Різко схоплююся і бачу в своїй правиці ніж. Точно так, як в довбаному сні. Світло вимкнене і відблиск металу від місячного світла ковзає по стіні. Руки закривавлені. Я не знаю кому зараз молитися, але дуже сподіваюся, що це моя кров, а не кров Ріка. Швидко обмацую себе. Ніяких ран. Нічого. Тільки б не Рік... Господи, Дияволе, якщо ви мене чуєте, нехай з Ріком все буде гаразд!
Босоніж вибігаю на вулицю. Поруч з будинком ростуть тільки листяні дерева, тому треба йти вглиб. В кошмарах, під моїми ногами була хвоя, треба бігти, шукати бодай щось. Якщо Рік живий (на що я дуже сильно сподіваюся), я маю його знайти... Пекло… В яке ж пекло я потрапила?
Спиняюся, обпираюся спиною об шершавий стовбур дерева і відсапуюся... Бігти вночі темним лісом, та ще й напідпитку, досить виснажливе заняття, але часу на роздуми в мене немає. Рік... На біса я тебе покликала, ідіотка!
Нарешті хвоя під ногами. Треба було взути черевики, чим я взагалі думала... Біжу далі і, здається, бачу силует того склепу, що ввижався мені уві сні. Місяць заходить за хмари, тому роздивитися чи справді це той самий склеп не виходить. В дупу це все! Навряд чи в мене в лісі сотня склепів. Бачу легке мерехтіння десь всередині склепу і застигаю на порозі. Що я роблю? Я навіть не знаю чи справді Рік тут. А якщо і тут чи зможу я впоратися з тим, що там всередині. Чи з тими?... Чи зможу я йому допомогти? Якщо там відбувається щось жахливе, то я стану найвідповідальнішою жертвою, що сама прибігла в лапи маніяка...
Обережно ставлю ногу на першу сходинку і десь вдалині чую той самий шепіт зі сну... "Мертва...мертвий і живий..." Що це означає? Хто і навіщо транслює цю хвору мантру в мою голову. Спускаюся нижче. Шепіт наростає. Запах старості і вологи вдаряє в ніс – неприємно. Стараюся роззирнутися, але блакитне мерехтіння то спалахує і розчиняється, то знову розгорається сильніше. Треба було хоч би ліхтарик прихопити.
– Нарешті ти тут... Як же давно я на тебе чекав.
Серце калатає в вухах, долоні пітніють, а спиною біжать сироти... Але... Але мені не страшно. Цей голос... Я його вже чула колись. Можливо, у своїх кошмарах... Я вже ні в чому не впевнена.
Примружуюсь і бачу чоловічий силует, що сидить на стільці, немов на троні. Мерехтіння заважає сконцентрувати погляд, але я бачу наскільки ця фігура величезна. Потроху, очі звикають в темряві і я бачу яким красивим є цей чоловік. Я ніколи в житті не бачила наскільки красивих чоловіків. Білосніжне скуйовджене волосся, чарівне обличчя, м'язи... Він абсолютно точно ангел – саме так я їх і уявляла. Але щось підказувало мені, що це не ангел...
– Чому ти застигла на порозі? Ходи до мене, люба.
– Люба? Так, чоловіче, я не знаю в які ігри ти зі мною граєш, але я не буду виконувати твої дурнуваті забаганки! Якого дідька тут взагалі відбувається? Ти заліз до приватної власності і якщо я тебе вб'ю, то мені за це нічого не буде. Я сподіваюся, я ясно висловлююся!?
– Моя маленька Ліліт. Яка ти гаряча, коли сердишся. Мені це подобається.
– Я Лілі. Не знаю про яку Ліліт ти говориш... – Магнетизм цього чоловіка розходиться цим затхлим приміщенням і відчувається немов морозний подих. – І взагалі, де Рік?
– Мертвий. Я його вбив.
Дивлюся на обличчя цього чоловіка і розумію, що на ньому немає жодної емоції. Він щойно повідомив мені, що вбив Ріка так буденно, ніби констатував, що за вікном гарна погода.
– Ти... Ти... – Відчуваю, як лють всередині мене наростає. Я хочу задушити цього покидька.
– Так, я Самаель і я вбив твого коханчика Ріка. І що, Ліліт? Що ти мені зробиш? – Він дивиться прямо мені в очі і посміхається. От же ж виродок!
Наближаюся до нього і б'ю його абикуди. Моя рука ковзає по його шиї, грудях, руках. Я б'ю, немов навіжена. Якщо так я зможу вибратися зі свого кошмару, що ж, я готова заплатити таку ціну. Моя лють зростає з кожним новим ударом. Я б'ю сильніше, впевненіше.
– Крихітко, досить. Розплющ очі.
Крихітко?! Крихітко, бляха? Я відкриваю очі і бачу перед собою закривавленого Ріка... Він сидить на стільці. Опускаю погляд вниз і бачу ніж в своїй руці... Я так і бігла з ним від самого дому... Жах проникає в мій розум, і раз-по- раз вдаряє мене електричним струмом. Вбивця... Вбивця... Вбивця... Ти щойно вбила Ріка... Вбивця...
Ніж вислизає в мене з руки і я переводжу погляд вбік, де стоїть довбаний блондин і посміхається.
– Ну, що, Ліліт, готова повернутися до мене? Подивися якою ти розумничкою була. – Самаель вказує рукою на закуток зліва і я бачу гарно вбрані трупи, які сидять на стільцях. То вони таки не зникали... Я сама їх сюди перенесла. Поруч дві пентаграми.
Блондин змахує рукою і поруч з бездиханним тілом Ріка з'являється така сама пентаграма.
"Мертва, мертвий і живий,
для Ліліт єдиної.
Ex morte, in aeternum."
Блондин промовляє ці слова і я відчуваю, темну енергію, що заповнює кожну клітину мого тіла і душі.
– Що ж, кохана Ліліт, настав час нам трохи розважитися...
