Заради справедливості

Стара Устина поставила кружку з темним пивом перед Трохимом. Той взяв її тремтячими руками та висушив до дна. Поставив, посунув уперед, з жалем подивився дружині в очі. Та налила знов.

«Спивається», — подумала стара. «Таки зламався».

Після того трагічного випадку її чоловік не торкався алкоголю. Він протримався майже п’ятдесят років, доки знову не нагрішив. Мабуть, зірвався через те, що Сергій сказав, що вони з Уляною та маленьким Северином «ніколи не житимуть в селі». Бо «некомфортно та безперспективно». Трохим вперто продовжував облаштовувати затишок. Цього разу заливаючи. «Коли дозріють, буде їм тут добре», — бубонів він. «Так, наше занедбане село — зовсім не столиця. Але тиша, чисте повітря, природа з лісом…». Ліс — думка про нього навела жаху та він знову приклався до кружки.

Найстрашніший жах той, від якого ти не можеш прокинутись. Той, що змішується з реальністю.

Дід підскочив та зробив те, чого в цій хаті не робили десятиліттями — закрив двері на усі замки.

— Ти вже не виходитимеш? — сховала Устина тривогу за подивом.

Вона дійсно любила свого чоловіка. Тому сподівалась, що він просто втомився від праці, а не поїхав дахом від кількості чарок, які випивав протягом дня.

— Налий ще, — наказав Трохим.

— Тобі досить.

— Я сам вирішу, коли мені досить! — гримнув старий та одразу знітився. Бодай що, а дружину поважав. Назвати це «любов’ю» язик не повертався, бо у сусідньому селі були жінки більше до смаку. Але стільки років разом…

Устина, ліниво приховуючи образу, почала мити посуд. На душі у Трохима погіршало. «Хай там як, але вона на це не заслуговує». Тому вирішив зізнатись, розказати про свій сон.

Вона приходила з шепотом, що нагадував шарудіння листя на вітру. Слів не розібрати. Голос холодний, але заспокоював та заколисував. Чомусь Трохим впевнений, що вона зверталась саме до нього. Не відчував жодного бажання просинатись — так ніжно шепотів голос. Але коли інтерес взяв гору, він розліпив очі. Та знайшов себе у своєму ліжку.

Але одного разу все змінилось. Він «прокинувся уві сні» та побачив її.

Біле сяйво осліпило, тому спершу Трохим подумав, що помер. Але, пристосувавшись до світла, замлів від її молодості та вроди. Ще й обличчя було до болю знайомим. Придивився та впізнав. Сказати нічого не зміг, бо від подиву перехопило подих. Мара́́ сяяла, дивилась на нього та посміхалась. Наче раділа їхній зустрічі. Трохим посміхнувся у відповідь.

Але ребра пронизав різкий біль. Кігті, що з’явились замість пальців, впились під ребра та почали викручувати зсередини, розриваючи його плоть. Трохим з жахом подивився на чудовисько перед ним та вперше у житті попросив у Бога про допомогу.

Старий прокинувся з криком на світанку. Устина була у церкві. Він ще довго лежав у своєму ліжку та мацав себе, шукаючи на тілі сліди «сну». Дружині нічого не сказав, бо вона б не повірила. Та гірше: змусила б ходити до церкви.

Після цього Трохим навчився існувати у власному сні. Мара́ чомусь не приходила, тож він просто блукав нічним селом. Заглядав у чужі хати, піддивлявся секрети. Ніхто його не бачив. Щоб прокинутись, він мусив лягти у своє ліжко в хаті та закрити очі.

Такі мандри тішили та лякали водночас.

Одного разу вирішив перевірити, чи дійсно то сон, та підколов одного молодика, що жив по інший край села — наче знає де той ховає від дружини гроші. Добре, що Устим був старший, та село обурилось на молодого, мовляв, «Діда ні за що побив. А він столяр, двом селам службу робить…».

Тільки така сила стала прокляттям. Та Устим почув того, хто говорити не мусить. І побачив те, що бачити не мав ніхто. І мара́ стала приходити знову. Як застереження, що треба мовчати.

— І що ти почув? — скептично спитала Устина. — Що ти побачив?

Є таємниці, які мають ними і лишатись. Але можливо Устина, чия віра у Бога була щирою, могла допомогти. Та врятувати.

Трохим мовчав. Думав, зважував.

— Бог тобі суддя, — махнула рукою стара.

— Я хочу, щоб ти помолилась за мене звечора. А зранку на службі попросила у Нього за мене.

«Пити тобі менше треба», — подумала Устина. Але погодилась.

Устина відклала тарілку та уважно подивилась в заплакані очі чоловіка. Покрутила з осудом головою та повернулась до мийки.

— Зі мною до церкви підеш. Покаятись тобі треба, Трохиме.

Старий дістав з глибини шафи залишки самогонку, налив пів кружки та випив у два ковтки.

«Треба переховати», — подумала Устина, глядячи як п’яний чоловік іде спати.

«ТРОХИМЕ!».

Вона сяяла білим світлом в темряві. Гола і прекрасна, стояла перед лісом та махала йому рукою.

Він пішов до неї. Але згадав про свою Устину. Та її Бога, який міг врятувати.

«ТРОХИМЕ!».

Знову подивився на мару́. Прислухався до відчуттів.

«ТРОХИМЕ!».

Ноги понесли до неї, осяйної та чомусь бажаної.

«ТРОХИМЕ!».

Вона ставала дедалі ближчою. Чекала на нього перед лісом, посміхалась та пританцьовувала.

«Пробач мені, стара», — звернувся подумки Трохим до Устини. «І хай твій Бог мені пробачить».

Мара́ зі сміхом побігла до лісу. Старий з посмішкою та не за роками твердою ходою рушив за нею.

Те, що від нього лишилось, знайшли під вечір у лісі. Кажуть, що його роздер звір. Як і чотирьох до нього. По два з їхнього села та сусіднього.

В церкві стало тісно.

Хоронили усім селом. В цей момент Устина пишалась чоловіком. Навіть пробачила йому те, чого зазвичай не пробачають. Смерть привчає до компромісів.

Стара вкотре розридалась. Син сховав її в обіймах. Сергій не відчував такого потужного горя від втрати. Життя на відстані та різні погляди на життя накладають свій відбиток. Але причина смерті його добряче збентежила.

Він приїхав до села по першому дзвінку матері. Дорога навіть власною автівкою видалась складною. Поліські ліси, безліч перехресть з ґрунтовими відгалуженнями. Скидалось на те, що засновник поселення намагався сховатись від людства та усіх благ цивілізації. Сама думка про те, як Трохим вибирався звідти на закупи на базар, викликала головний біль. Якщо ви щось чули про інтровертів, то Сергій міг розповісти вам про місце, де цей тип особистості набув колективного значення та географічного порядку.

Коли він приїхав, закриту труну вже виносили з хати. Діди з інтересом зиркали на Сергія — чи не допоможе нести. Той не став.

Деталі про звіра знав з дзвінка матері, тому спитав:

— Що всередині?

— Речі, одяг… Все, що він любив, — проплакала Устина.

«Не все», — подумав Сергій. Запустив руку у кишеню та в маленькому зіп-пакетику намацав молочний зуб Северина. Малий вірив, що дідусь дійсно знайомий з Зубною Феєю, тому що завжди за кожний вирваний зуб дарував найкрутіші подарунки (Сергій з Уляною підказували що хоче хлопака). З батьками такий фокус не спрацьовував, бо одного разу він побачив, як тато приніс з магазину «дарунок від Феї». «Це нечесно!», — ревів малий. Тому усі зуби передавались до села. «Поклади дідусю, може він на небі зустріне Фею та поміняє на свої улюблені свяхі (цвяхи)».

Цвинтар був у дворі церкви, тож іти довелось недалеко. Як на зло пішов дощ. Кінець вересня, погода зловтішається.

— Небо за старим плаче, — сказала Устина та вкотре перехрестилась.

Процесія й без того була важкою. Тобто, ще важчою у порівнянні з посереднім похороном. Жінки плакали, чоловіки обмінювались чутками про звіра, що завівся в лісі та тероризував околиці. Але найважчим для Сергія видалась промова місцевого батюшки: «Трохим прожив гідне життя та перед судом Божим йому нічого боятись». Сергій не вірив у «бородатого старця на хмарі». Чому? Через матір. Устина була надто завзятою у своєму захопленні Богом, щоб в підлітковому віці принципово не опиратись цьому.

Трохимова могила була глибокою, але якоюсь завузькою. «Не влізе», — подумав Сергій та подивився на компанію копачів, що вже дійшла до солідної кондиції. Один чолов’яга навіть сперся на лопату, щоб втримати рівновагу.

Почали опускати труну. Та, вочевидь, не пролазила. Наймолодший з копачів, висохлий, русявий хлоп з гнилими зубами кинувся розширювати яму. Поки він працював, його посоловілі колеги насміхались та давали поради. Але допомагати не збирались.

Коли він закінчив, то чомусь кинувся підтримувати труну. Один з дідів, побачивши в цьому можливість перепочити, завчасно опустив руки та почав відходити. Труну похилило в бік молодого копача. Якому не вистачило сил втримати її на слизькій землі. Ще і яма була позаду. Молодик вирішив рятувати себе.

Цього разу труна чудово увійшла в яму. Але перекинулась долілиць, вивалюючи зміст. Усім стало цікаво подивитись що ж насправді було всередині. Парадний костюм, кросівки, які Сергій з Уляною подарували на останній день народження, жменя улюблених льодяників. І жодного шматка тіла.

— Чому не забили труну? — спитав Сергій собі під ніс. Потім гаркнув на копачів: — Хто, бляха, забивав труну?!

«Цей», — з посмішками вказали на молодого, що проходив повз. Не встигли вони охарактеризувати його як «криворукого», Сергій вже тримав того за горло.

— Ти забивати не вмієш?! Чи цвяхів пожалів?! ЧОГО МОВЧИШ?!

— Не чіпай його! Не смій!

Шкільна подруга Устини, яка так і не пробачила їй стосунків з Трохимом, почала гамселити Сергія торбою з продуктами (мабуть, стара взяла з собою щось особливе на поминки).

— Тьоть Гань, припиніть! — відтягнули місцеві стару.

Та обійняла молодого копача:

— Мій бідолашний! Мій рідненький!

Той уткнувся жінці в груди та розридався якимось дитячим плачем.

Устина стала поруч з Сергієм. Мовчки взяла за руку.

Довго вирішували, чи повертати труну. Сергій з Устиною наполягли, що так буде правильно. Батюшка підтримав.

Вдома Сергій завалився спати п’яним сном. Прокинувся о восьмій вечора. За чаєм почав ставити матері питання.

— Чому з цим… звіром ніхто нічого не робить?

— Він не виходить з лісу, бо нас оберігає Бог. Тільки грішних несе до нього.

— Батько був грішний?

Устина відвела очі, голосно видихнула та уважно подивилась синові в очі:

— Він не був святий, це точно. Коли ми були молоді, я ревнувала його до Ганьки. Молила Господа, щоб він завжди лишався зі мною. Він почув мене та допоміг — більше ми з Ганькою подругами не були. Але десь я згрішила, та Господь вирішив мене покарати — Ганька таки дісталась твого батька. Мені — ганьба на усе село.

Сергій відставив чай та уважно подивився на матір:

— Тобто, батько?..

— Так. В свої-то роки, — з посмішкою промовила стара. — Моцне здоровʼя мав, нічо не скажеш. Ще й пʼяним був.

— Як «пʼяним»? Батько ж не пив.

— Тоді й зірвався. Не розрахував, та й понесло старого до пекла. Гарно комода полагодив! А до мене не торкався з!..

— Ма!

Стара махнула рукою. Потім перехрестилась та затараторила своє «Прости, Господи, грішну».

— З мене сміялось усе село. Я йому такого прочухана дала, ти собі не уявляєш!

— Чого мені нічого не сказала?

— А що б ти зробив? — посміхнулась стара. — Приїхав би йому мізки вправляти? Було б що вправляти! Не пив усе життя, то й не треба було починати! Ти б бачив його: стоїть на колінах, ридає: «Нічого не памʼятаю». Кажу: «Скільки ж ти випив, раз так?». Каже: «Компотику кружку». Уявляєш? Воно дурне навіть не зрозуміло, що йому настоянку підсунули. «Компотик»!

Сергій почесав підборіддя. Батько був кремезний не тільки фізично, а й сильний духом. Він не міг згадати жодної ситуації, коли б той втрачав голову, чи зопалу робив дивні речі. Так, міг тихо біситись, але заспокоювався після прогулянки. Устина в цьому плані була повною протилежністю — надовго тримала образу в собі. Сергій навіть трохи шкодував, що від батька йому дісталась фізіологія, а не характер. Якщо Уляна за десять років вже відверто набридла своїми «пиляннями», то що творилось у голові батька за пʼятдесят років життя з матірʼю? Стіна дала тріщину, розслабився та понеслось. Але не могло батька винести через чарочку наливки.

— В хаті так багато спиртного… Батько після цього зірвався?

— Спочатку він на ніч випивав дві пляшки пива. Потім чотири. З часом почав брати наливки та настоянки у Фомічів. Сам не робив, бо боявся, що я все викину. Та й довго воно. А так гроші дав — пляшку взяв. В останні дні почав купувати горілку. Думаю: «Ну все, всю пенсію просадить». Але не дожив… Ти б чув, яку дурню він мені розповів наостанок…

Матір переповіла все, що розповів Трохим. Про те, що міг гуляти уві сні селом, підслуховувати секрети; про молоду вродливу жінку, що манила його. Син уважно слухав та думав про те, що такі фантазії алкоголь не приносить. Скінчивши, Устина заплакала. Сергій сьорбав чай та думав. Щось тут не в’язалось. Алкогольної непереносимості у батька не було, а щоб від «компотику» нічого не памʼятав, то вже геть дивно. Ще й сни ці…

В голові пронеслась хвиля болю — кількість випитого на поминках давалась взнаки. Прокрутив у голові події. Ніхто окрім Устини не побивався за Трохимом.

— Ма, а у тата друзі були?

— Та яке там, — махнула рукою стара. — Він тут жив як відлюдник. У нього в житті тільки й було що праця, праця, праця. Я, синочку, мала б бути найщасливішою жінкою у цьому проклятому селі: відтяпати такого чоловʼягу з золотими руками! Але дурепа стара, не цінувала… Постійно якусь роботу йому вигадувала. Це все оточення, Сєрьоженька, село у нас таке.

— Ма, я тут ріс. Село як село.

— Ні, тут люди злі та заздрісні. І це передається як інфекція! Мене церква від цього врятувала, а батько в собі закрився. Якби не він, то й тебе б поглинуло село. А так ти під батьковим наглядом був. Він захищав тебе.

Так, Трохим навчив Сергія працювати руками та головою. Але як кажуть: «Шо занадто, то не здраво». Гіперопіка викликала огиду до цього місця, тому при першій нагоді Сергій поїхав вчитись до Києва. З іншого боку, якби не батько, то він би не поступив на бюджет. У кожної медалі дві сторони.

Сергій трохи подумав та вирішив спитати:

— Чому Ганя так на мене накинулась? Через батька?

— Ти онука її зачепив. Він зовсім бідний: німий, матір померла.

— Теж звір роздер?

— Я розповідала тобі, ти все забув! Та й давно то було. В річці вона втопилась. Дивна була. То ходила сміялась на усе село, то днями з ліжка не підводилась, плакала про щось своє. Ми до неї нашого отця Кирила привели. Каже: «В неї вселився біс». Ганька в хату не пустила. Каже: «По-своєму буду лікувати!». Вона на старості літ в цю вдарилась… Як його?... Гомопатія!

— Гомеопатія.

— Ага. Почала село лікувати корінцями та травками. Так от! Соні доньці її, краще стало. День вона щаслива по селу ходила: віталась з усіма, пісні співала, навіть алкашам місцевим пляшку поставила. А зранку її виловили в річці.

— Весело тут у вас…

— Так Ганька з Василем самі лишились. Він зовсім безнадійний. Народився кволий, казали помре. Але виходили. Худий, косоокий — з цим можна жити. Якщо руки-ноги є, то у селі не пропадеш! Коли Соня померла, йому гірше стало. Ридав спочатку як різаний, горлав на Ганьку «Врятуй її! Врятуй!», а потім втік кудись. Не до нього було, усі похоронами клопотались. Він прийшов вже коли труну закопували. Дивився на землю якимось пустим поглядом та шепотів: «Мама, мама».

— Ти ж сказала, що він німий…

— Це єдине, що він тепер говорить. І так, мукає як бичок. Десь інфекцію зловив, довелось язика відрізати. Кажуть, що з мужиками на спір за горілку щось зʼїв, та по всьому.

— Мда…, — видохнув Сергій та підвівся. — Чуєш, Северин тут молочного зуба передав…

Сергій взяв курку та почав вивертати кишені.

— Що таке?

— Та знайти не можу.

— Знайдеться, — махнула рукою стара.

— Угу, — «Мабуть, на цвинтарі випав, коли від навіженої захищався». — Треба буде малому гостинця передати. Гаразд, знайдеться… Піду надвір повітрям подихаю.

Сергій до пізньої ночі сидів на ґанку, випивав (коли матір пішла спати, прихопив з собою недопиту пляшку горілки), курив та дивився в бік лісу. Намагався вловити бодай щось: чи то звіра страшного, чи то голу молодицю, що сяє білим світлом. Нічого. Лише темрява та вітер. Коли почало світати, Сергій пішов спати з п’яною думкою: «Від нудьги тут що завгодно понавигадують».

Устина розштовхала по обіді. Довго бурчала, що в селі так довго не сплять. Сергій подзвонив Уляні. Розповів про похорони, оминаючи конфлікт з копачем та вечірню бесіду з матір’ю. Дружина не виказувала ані зацікавленості, ані співчуття. Сергій подумав, що вона навіть рада, що він поїхав.

— Як там Северин? Дай йому слухавку.

— Він зайнятий, — холодно відповіла дружина, намагаючись скоріше закінчити розмову. — Уроки вчить.

— М-м-м… Уроки — це добре.

— Мені час, — сухо сказала дружина.

— Угу. Бувай.

Цей шлюб тріщав по швах. Вже минуло три роки, як Сергій вперше серйозно подумав про розлучення. Тоді зупинила підготовка Северина до школи. Сі́м’ї, що сформувались у юному віці через незаплановану вагітність, схильні до того, щоб розпадатись. Принаймні, так говорить статистика. Накладіть сюди різні інтереси та погляди на життя. Діти у таких сім’ях — супер-клей, що з часом припинить тримати поламані речі.

Сергій підкурив сигарету та окинув оком ліс. Що не кажи, а в сільській красі є щось магічне. От тільки чи є тут місце привидам, що заманюють чоловіків на смерть?

— Багато куриш, — дорікнула матір, стаючи поруч. — Допоміг би господарству. Батька тепер немає, мені все самій…

— Допоможу. На роботі візьму відпустку на два тижні, паркан тобі новий поставлю.

— А як же Уля з Севчиком?

Різонуло, як хворий зуб.

— Впораються. У нас там усі процеси налагоджено, — «Навіть без мене», — подумки додав Сергій. — Ма, а кого ще загриз той звір?

До кінця дня матір показувала синові фронт робіт. Скидалось на те, що стара вирішила, що син залишиться з нею набагато довше, ніж на два тижні.

На роботі до відпустки поставились з розумінням. Для Уляни це стало ще одним приводом винести чоловікові мозок. Загалом, наприкінці емоційного монологу він очікував почути «То й  лишайся в тій глушині!», але ні. Навіть стало трохи прикро, бо він би відповів «Добре». Краще в занедбаному селі, ніж під одним дахом з істеричкою.

Після вечері, за чаєм матір таки розповіла синові про інших жертв звіра. Двох з нашого села знайшли як і батька. Але сталось це через декілька днів, бо були впевнені, що ті просто десь забухали. Про інше село тільки чутки, але історія та сама.

— І знову повторюсь: ніхто з тим нічого не робить, — видихнув Сергій, закидаючи руки за голову.

— Усі бояться. Зброя у декого хоч і є, але зайвий раз наражати себе на небезпеку — наші люди не для цього народились. Вони що завгодно вигадають, аби нічого не робити, бо страшно.

Сергій пирхнув:

— Ви живете у Богом забутому селі, дорогу до якого клали востаннє за Ярослава Мудрого. Для чого народились ваші люди?

— Бог не забув наше село! Не смій таке говорити!

День завершився черговим плачем та заспокоєнням.

Сергій прокинувся о шостій ранку та почав поратись по господаству. Устина хоч і була вдячною за допомогу, за пару годин призвичаїлась та почала командирським тоном керувати діями сина.

«І як у батька дах з нею не поїхав за п’ятдесят років», — думав Сергій.

Десь по обіді він вирішив прогулятись селом. «По паркану придивитись, людей попитати». Та насправді рушив до родичів двох інших жертв — Клименків та Грищенків.

Місцеві бабусі косо дивились на Сергія, але підказали де шукати їхні помешкання. Коли він підійшов до хати Клименків, з-за сусіднього паркану показалась стара сусідка:

— Немає її. А ти чого тут ходиш?

Сергій привітно посміхнувся:

— Я — Сергій Ярошенко. Син Трохима. Я хотів спитати у…

— Лільки.

— Так, у… Лілії… Як загинув її чоловік.

— Та як, — махнула рукою стара. — Допився з Валіком. Двоє були як дупа зі сракою — нерозлучні. Дєвкі їх пилякали, що вони постійно в хлам, то вирішили в лісі сховатись. То їх Бог і покарав!

Сергій з «розумінням» кивнув.

— А ви щось чули про того звіра, що лісом шатаєцця?

— Це Боже прокляття, — «А можна без цього?». — Його Бог послав до нашого села, щоб карати грішних.

— Гаразд, — не став сперечатись Сергій. — А чи можете ви мені підказати, де шукати… Лілію?

— Шукай там, де наливають, якщо воно тобі треба.

Стара пішла.

Сергій рушив в пошуках магазину. В селі їх виявилось два: великий та маленький. У великому було пусто. Та й асортимент переважно був продуктовий. Маленький своїми брендованими парасольками зі стільцями на вході так і казав: «Тут про “відпочити”». Що підтверджувала компанія з двох пар.

— Перепрошую, — наблизився до столика Сергій. — Я син покійного Трохима Ярошенка. Я шукаю Клименків та Грищенків. Не підкажете, де я можу їх знайти?

Дівки з посмішкою переглянулись, а чоловіки напружились.

— А шо тобі від них треба? — вороже глянув один.

— Мого батька звір роздер. Місцеві кажуть, що це трапляється не вперше. Хочу вислідити цього звіра та вбити. Для цього мені потрібно знати більше подробиць про його природу. Кажуть, що сімʼї Грищенків та Клименків спіткала така ж біда, тож…

— Не було би щастя, та нещастя помогло, — сказала худорлява та гучно засміялась разом із подругою.

Чоловіки теж підтримали «гумор», але більш стримано.

— Розкажете більш детально? — видав Сергій посмішку, якою підкорював дівочі серця в університетські роки.

Та, що сиділа ближче до нього, подивилась на чоловіка навпроти. Той кивнув та звернувся до Сергія:

— Два пузиря поставиш, може і розкажемо.

Сергій зайшов до магазину та попросив найдорожчу горілку, нарізаного сиру та ковбаси.

— В борг не даємо, — сказав молодий продавець.

— У мене є гроші. Горілку бачу. Що з сиром та ковбасою?

— Нарізаного немає, є тільки ціле.

— Ось тобі ще п’ятдесят гривень. Поріж, будь ласка.

Хлопець подивився на купюру, як шкільний викладач на тринадцяту зарплату.

— У мене ножа нема, зараз додому зганяю, у матері возьму.

— Та годі, це просто сир з ковбасою.

Малий побіг, а Сергій поніс горілку. Не встиг він сісти, як чоловʼяга вихопив з рук пляшку та розлив по стаканчиках..

— За знайомство, — наголосив він.

— За знайомство, — в різнобій відповіла компанія.

— Мене Сергієм звати, — сказав він з посмішкою.

Усі по черзі представились. Ліля сиділа по ліву руку від нього.

Встигли зробити два раунди, як хлопець з магазину приніс закуску: придбані Сергієм ковбаса з сиром та хліб зі смальцем.

— Це домашній! — пишався він. — Добре змащує суглоби та!..

— Іди вже! — сміялась компанія.

Сергій був вдячний: за мірками Києва він заплатив копійки, а отримав цілий банкет!

Ще два раунди — час промацувати бажану тему.

— Пані Ліліє, — посміхнувся Сергій дівчині. — Так а шо за нещастя вам допомогло?

Усі засміялись. Чоловіки почали обговорювати щось своє.

Лілія підкурила сигарету та звернулась до Сергія:

— А ти смішний. Я тебе ще зі школи памʼятаю.

Сергій прокрутив в пам’яті усі дівчачі обличчя з юних років. Дивно, як світловолоса дівчинка, яку дражнили «анарексічкою», перетворилась на вульгарну жінку, чию зовнішність спаплюжив алкоголізм. Це лице, що запливло, могло бути вродливим та бажаним. Ці сірі очі, що кліпали невпопад, могли б з легкістю маніпулювати чоловічим розумом. Але Лілія Климено обрала алкоголь.

— Завжди був такий серйозний, правильний, — продовжувала вона. — Але чомусь сумний та постійно в собі. Мабуть, важко жити з такими батьками.

— Якими «такими»?

— Батько — затворник. Мати — набожна. Я б дахом двинулась. Мабуть, тому ти й втік.

Чоловік навпроти Лілії гнівно дивився на свою подругу. Та мовчки пускала тютюновий дим. Її подруга, Анжела Грищенко, поклала голову на плече своєму хлопцеві.

— Мабуть ти права, — сказав Сергій, розливаючи горілку. — Я втік. Бо це місце мені не до душі. Я прагнув чогось іншого, іноді сам не розуміючи чого саме. А тепер я знову тут та хочу, щоб моя матір спала спокійно. Чесно кажучи, я навіть не знаю як вона впорається тут сама, без батька…

— Залишишся? — спитала Лілія. Це прозвучало як пропозиція. «Чи то здалось?».

— Я не можу. У мене сім’я.

Жінка закотилась сміхом. Її подруга криво посміхнулась.

— Давай, — вишкірився Лілин мужик. — За сім’ю!

Випили.

— У тебе чоловік помер, — сказав Сергій Лілі з докором. Потім подивився на Анжелу: — І у тебе.

— То й шо? — напружився хлопець другої. — Тобі до цього яке діло?

— У вас тут люди помирають, а ви нічого з цим не робите.

Інший махнув рукою:

— То й холєра з ним, з тим селом. Нормально не жили, не слід і починати.

Сергій дивився на нього як на хворого. Здавалось, ще секунда та йому кинуться бити мордяку. Тому швидко «перевзувся»:

— Я ж допомогти хочу. Чому ви нічого з цим не робите?

— Так а нахєра мені в ліс іти? Як до мене в хату звір прийде, то я його і порєшу.

Поки він це говорив, нога його дівчини легенько погладжувала ногу Сергія. Кров забурлила — Алкоголь та відсутність регулярного сексу давались взнаки.

— Лєля, додому! — раптом наказав хлопець.

Дівчина підвелась, спираючись рукою на стегно Сергія. Чи то дійсно ніхто не побачив, чи ці люди не в собі.

— То ви так і не сказали, — звернувся він до дівчат. — Як нещастя допомогло?

— Бабла у неї тепер — жопой жуй, — відповів за неї хлопець. — Будеш далі лізти зі своїми тупорилими питаннями — порішу нахєр.

Пари пішли. Чоловіки раз у раз повертались подивитись, чи не йде за ними Сергій.

«Поїв, попив, побився, потрахався — що ще треба для життя?», — філософствував Сергій. Дорогою додому намагався підрахувати, коли востаннє у них з Уляною був секс.

Вдома матір влаштувала рознос. Мало того, що прийшов п’яний, так ще й пив «з тими алкашами». Сергій пересувався хатою (передягтись, почистити зуби, завалитись спати) та вислуховував материнські нотації. Таке враження, що вона повторювала ті ж самі фрази, коли її син вперше прийшов додому зі школи «під газом». Після скасованого уроку фізкультури, вони з компанією розпили самогонку, яку один поцупив у свого батька. Сергій добре запам’ятав те відчуття переляку від зміни стану та спроб триматись достойно вдома. Коли батьки читали лекцію, він з усіх сил намагався стояти рівно, гордо піднявши підборіддя. Наче солдат на шикуванні, якому перелічують позачергові наряди. Але в найважливіший момент не втримався та пустив жовчну веселку прямо перед собою, заляпавши матері фартуха.

Спогад до біса насмішив.

— Він ще сміється з мене! — плеснула у долоні матір.

— Ма, — схопив він з ліжка стару за ногу. — То я не з тебе. Згадав як вперше напився. Памʼятаєш?

Жінка прибрала його руки та гримнувши дверима вийшла з кімнати.

«Попустить», — подумав Сергій та почав вигадувати екстра-задачі, з якими міг би допомогти по господарству. Тут для вибачення слів було недостатньо, бо стара дійсно перелякалась: спочатку непитущий чоловік на корок наступив, а тепер і син. «Ще й з тими алкашами».

Остаточно провалитись в сон завадив телефонний дзвінок.

Сергій подивився на екран:

— Алло?

— Чуєш, у Северина кросівки порвались. Скинь мені грошей на картку.

Сергій зібрався, намагаючись говорити максимально тверезо:

— Тут інтернет поганий, завтра зранку скину.

У слухавці пауза.

— Сергію, ти пив?

Цей бій програно.

— Ну, є трохи.

— Та ти ж нализався як свиня!

— Уляно, не починай…

— Ти ж пообіцяв мені, що ніколи не питимеш!

Це брехня. Він обіцяв, що не питиме при Севчику після того, як вони з кумом перебрали пива, та малий злякався пʼяного, неадекватного батька. Потім ще тиждень не підходив, бо боявся, що той знову кричатиме погані слова та ригатиме тим, що мама наготувала.

— Не перекручуй.

— Не перекручуй? Це я перекручую?!

І понеслось. З матірʼю простіше, бо та любитиме незважаючи ні на що. Вибору у неї просто немає. А Уляна… Випадкова зустріч, розважились. Потім ще раз і ще раз. Поки не догрались до Северина. Ці відносини були мертві від самого початку. Але дитина не винувата.

— Ти мене взагалі слухаєш?!

— Ні, — ляпнув Сергій та накрив долонею лице.

Уляна кинула слухавку. Сергій спробував набрати: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок». Спробував почав писати в месенджери, але Уляна блокувала його. Написав в Instagram: «Уляно, що відбувається?». Знову блок.

Сон як рукою зняло. Лють перебила алкогольне сп’яніння. Сергій одягнувся та вийшов.

— Ти куди? — спитала мати, що вже вляглась спати, коли він проходив повз її ліжко.

— Недобре. Піду подихаю.

В спину посипались нотації про Бога та покаяння.

Ніч була темною, зривалось на дощ. Подув холодний вітер. Сергій застібнув куртку та вийшов на город. Підкурив, видихнув хмару диму, дивлячись на зірки. Опустив голову та побачив перед собою ліс. Наче якийсь рух та…

— Не може бути, — сплюнув він собі під ноги. Кому прийде в голову пертись до лісу в таку погоду? — Один на звіра точно не піде.

Сергій зробив останню глибоку затяжку та відчув як розморило.

«Пити я, вважай, не п’ю, а курити треба кидати», — дав він собі установку та, наспівуючи якусь попсову пісеньку, рушив до туалету на вулиці. Зайшов за сарай, прислухався. Наче шарудіння невпопад із вітром. Роздивився поміж дерев, подивився в бік туалету. Повільно дістав сигарету та знову прикурив. Дістав член зі штанів та почав відливати прямо перед собою. Очі крізь сигаретний дим пильнували за відтінками пітьми поміж дерев. Скінчив, застібнув штани. Обережно зробив три кроки назад, зупинився.

— Бухло — отрута, — мовив він сам до себе, викинув недопалок та рушив до хати.

За десять хвилин Сергій вже спав. І поки він крізь тривожний сон думав про Уляну, силует поміж дерев почав ворушитись.

Три дні Сергій порався по господарству. Мовчки вислуховуючи усі докори та коментарі. Спокійно ставлячись до того, що все робить «не так» та «повільно». Загалом, час в селі мав якусь свою протяжність: тут за три години знуджуєшся, коли в Києві вже втомлюєшся. Щодо останнього — моральна втома гірша за фізичну.

Уляна не відповідала і це гризло. Матері вирішив нічого не розповідати, хоч та відчувала, що щось трапилось та було цікаво. Почала промивати мізки, що варто забрати сімʼю та пожити тут. Знову згадався звір.

На четвертий день Сергій пішов до магазину купити якогось печива до чаю та знову натрапив на вже знайому компанію пияків. Чоловіки дивились нахабно, дівчата — з інтересом. На мить Сергій подумав, що в погляді Лілії проскочило кокетство.

Щоночі перед сном, коли матір вже влягалась, чоловік заварював собі міцний чай та ходив надвір дивитись на ліс. Цікавість та якась дивна внутрішня тривога були сильнішими за відчуття холоду. В тих деревах щось ховалося. Але піти переконатись не вистачало духу.

Наступного дня селом пронеслась страшна новина: Віктора, хлопця Лілії, вбили. Наче той по пʼяні переспав з Ліліною подругою, та її хлопець вбив Віктора. Щоб приховати сліди відніс тіло у ліс, в надії, що того роздере звір. Версія скидалась на правдоподібну, але з’ясувати усі обставини — це вже робота слідства.

Сергій пішов до Лілії та застав ту пʼяною в дим. Вона сиділа на сходах перед домом з напівпорожньою пляшкою горілки в руці та волала «Несе Галя воду». До похоронів їй, судячи з усього, не було ніякого діла. Побачивши Сергія, вона… зраділа та почала відверто залицятись. Він відштовхнув її та вирішив прийти, коли та потверезішає. Якщо таке взагалі можливо?

Анжелу Грищенко з хлопцем забрав місцевий поліцейський на допит, тому замість похоронів Віктора, Сергій вирушив до сусіднього села, щоб попитати у місцевих про жертв звіра. В цих вбивствах відчувалась системність: чоловіки, що випивали, уночі йшли до лісу, де їх роздирав звір (Версію «сімейних розбірок» Грищенків-Клименків розум Сергія автоматично відкидав). Батько ще бачив у снах якусь мару́. Дорогою до села перебирав у голові усі види можливого дурману, про які знав з фільмів та книжок. Іноді думки заводили в сюжети наукової фантастики 70-х та до класичних англійських детективів.

«Компотик у неї батя пив», — промайнула думка про початок падіння батька.

Сергій знайшов Ганьчин дім та гукнув хазяйку. Жінка вийшла на ґанок та невдоволено подивилась на гостя.

— Я прийшов спитати у вас про батька, — почав він. Стара мовчала. — Мені здається, що до його смерті хтось доклав руку.

Ганька продовжувала мовчки дивитись на чоловіка.

— Я хочу знати правду про Трохима. У мене на душі тягар…

— Це через те, що ти дружину свою не любиш, та не знаєш як дати раду з сином.

У Сергія спиною пробігли сироти.

— Проходь, — запросила вона.

«Вгадала», — заспокоював він себе, — «Матір, мабуть, додумала та селом плітки пустила».

На мить Сергій завагався, чи варто йти. Хтозна-яка небезпека могла критись всередині. Потім згадав, що нещастя забрало вже шістьох на той світ та переступив поріг.

Людина схильна швидко звикати до хорошого, тому контраст Ганьчиного житла з батьківським видався разючим. Таки покійний Трохим був справжнім господарником та дійсно мав золоті руки. Житло баби Гані скидалось на захаращену комору, якою усюди розставлено якісь склянки та пляшечки. І це була тільки вітальня. Який вигляд мали інші дві кімнати — Сергій навіть думати про це не хотів. Ще запах. Гидко-кислий запах чогось старого, зіпсованого.

— Сідай, — наказала стара, вказуючи на старе односпальне ліжко навпроти.

Сергій сів та прислухався до почуттів, сканував «шостим почуттям» небезпеку. Нічого. Жодного натяку. Навіть самонавіюване «А все ж таки?» не бентежило.

— Тут тобі нічого не загрожує, — посміхнулась Ганя.

Сергій напружився. Мабуть, десь виказав себе жестами, чи поглядом. А в погляді могло зчитатись здивування.

Кожну сільську хату прикрашали ікони. Вони вказували на достаток та кількість поколінь, які прожили в конкретній оселі. Іноді їх було так багато, що кімната нагадувала церкву. Але в кімнаті, де сиділи Сергій з Ганькою, не було жодної ікони. Замість них красувались світлини того самого молодого копача.

— Любите онука сильніше за Бога?

— Тут Бога немає, — суворо відповіла стара. — Він давно покинув це місце.

Сергій покрутив відповідь у голові. Потім обережно спитав:

— Чому ви так вважаєте?

Ганька дивилась на нього крижаним поглядом.

«Ви маєте право зберігати мовчання», — згадалось Сергію кліше.

— У вас… Щось трапилось?

Стара вибухнула якимось хворим сміхом. Жбурляла це химерне «Ха-ха-ха!!!» йому в лице. В очах презирство, в долонях, що плескали по колінах — зневага.

Сергій вдихнув, зібрався та вичавив чемну посмішку:

— Можете розповісти?

Ганька витерла сльози та питала:

— Тобі батьки взагалі нічого не розповідали?

— Ні, — пожував нижню губу Сергій, намагаючись збагнути про що вона. — Принаймні, не зовсім розумію про що йдеться…

Тепер стара з кам’яним обличчям дивилась прямо в очі. Було некомфортно, хотілось кудись дітись, але…

— Все почалось пʼятдесят років тому. В цих краях. Тоді я вперше засумнівалась в тому, що Бог з нами. Або він просто байдужа паскуда. Я дійсно вірила, читала молитви, ходила до церкви та ніколи за себе не просила. Але одного разу все ж наважилась. Якщо Він почув мене, то просто познущався: подражнив бажаним та забрав. І тоді я вирішила, що не Він керує моїм життям, а я сама. Ти думаєш, твій батько оберігав тебе тільки тому, що наші села пропащі? Він захищав тебе від мене. Бо боявся, що я можу непоправно нашкодити. Про мій рід ходили дивні легенди, мовляв, ми походимо від старого роду відьом, що мешкав в цих краях. Чого люди не навигадують, щоб нудно не жилось?..

Сергій підсунувся на ліжку та подивився на стару:

— То ти мого батька приворожила?

Ганька знову засміялась, але цього разу по-людськи, більш стримано.

— І ти туди ж, — махнула рукою вона. — Його й приворожувати не потрібно було, треба було легенько підштовхнути.

— Що було в тому «компоті», який він випив?

— «Золотий дракон» — засіб для потенції. Я розтовкла пігулку та підмішала у напій. У старого кров до хріна подало, та він дав собі волю від щастя. І я цьому була нескінченно рада. Про вік не питай, про змазку я освічена.

«Хвора», — подумав Сергій. — «Просто хвора».

— Навіщо ти це зробила? — вичавив з себе Сергій. — Самоствердитись?

Стара витримала паузу та відповіла:

— Заради справедливості.

— Що? — Сергій готовий був її розірвати. — Про яку «справедливість» ти говориш? Скористатись слабкістю — це твоя «справедливість»?

— Твій батько брехав про те, що нічого не пам’ятав та не контролював себе. Друге ще можна якось пояснити, бо не кожного дня на старості літ у тебе так встає. А от з пам’яттю — повна брехня. Він все памʼятав та прекрасно розумів. Ти думаєш, я зла? Та якби ж то він мене не любив, я б не вдалась до таких методів. Не дивись так на мене. Твій батько поморочив мені голову та у своєму селі зв’язався з цією Устиною. Поки я сльози лила, вони тебе зачали. Раз таке діло, то треба жениться. Сам знаєш як у селі… Я знала, що рано чи пізно він до мене повернеться. Серцем відчувала. Але чекати довелось довго. Твій батько сам прийшов. Наче не було прірви в роки. Став на тому місці, де ти стояв, та спитав чим допомогти по хазяйству. Щотижня приходив, щось робив, лагодив. Та не питав нічого. Просто замолював таким чином свій гріх. Намагався з Васильком спілкуватись, питав про Софійку…

— Стоп-стоп-стоп, — скинув перед собою руки Сергій. — Який, до біса, гріх?

Стара тепло посміхнулась. Але в мить стала серйозною.

— Сергію, ти або підеш зараз звідси, або усе дізнаєшся та будеш приречений.

«Та що з нею?!», — кипів чоловік.

— Давай вже, розповідай!

— Ви з Васильком — брати.

Сергій засміявся. Нісенітниця та недолугість — що може бути смішніше?

Але Ганька лишалась серйозною. Уважно дивилась на нього, чекала коли заспокоїться.

Чоловік закашлявся та подивився на світлини юнака.

«Цього не може бути, ми зовсім не схожі!».

— Не мели дурниць! — гаркнув він.

Не міняючись в обличчі, стара мовила:

— Одного дня твій батько напився. Посварився зі своєю дружиною та попри роки ігнорування прийшов до мене. Але не застав. Вдома була моя дочка, Софійка. Дитина світла та невинна, але з деякими психічними вадами. Інфантильною вона була, світ сприймала інакше. Вродою вся у мене. Тому твій батько і сплутав її зі мною. Мабуть, збагнув що скоїв та втік. Софійці навіть не погрожував, бо хто повірить «ідіотці» окрім мене? Василька ми виростили вдвох. Дівчинці моїй було дуже складно: розумом вона назавжди лишалась дитиною, тому батьківство віднімало у неї надто багато сил. Це зараз ви, молодь, багато знаєте про депресію та інші психологічні розлади, а наше покоління що? «До весілля заживе». Так я і не доглянула її. Не витримала моя дівчинка цього життя нестерпного та втопилась у річці. Коли я побачила її тіло, то зрозуміла, що від долі своєї не втекти. Не приховати її та не змінити себе. Усі наші ролі давно розписані, та кожний знаходиться на своєму місці.

— Про що ти говориш? — вичавив він захриплим голосом, у горлі пересохло.

— Софійка була доброю, світлою дитиною. Це її тутешні чоловіки споганили.

— І?..

— Усі, хто не цінує свого щастя, мають поплатитись.

— Так, — підвівся Сергій. — З мене досить цієї маячні. Може, ти ще розкажеш, що затягуєш чоловіків в ліс та… твій онук чинить над ними розправу? А шо, непогана така версія. Я, мабуть, місцевого поліцейського запрошу перевірити. Де твій онук?

— На похороах зрадника. Гроші в дім заробляє.

Задзвонив мобільний. Сергій скинув незнайомий номер.

— Ага-ага. Ну, я ще повернусь.

«Не покидайте місто».

Ганька так і не зрушила з місця: продовжувала сидіти на ліжку та дивитись кудись перед собою.

Сергій вийшов за хвіртку та намагався прикурити сигарету — запальничка вперто відмовлялась давати вогонь. Знову задзвонив телефон — той самий незнайомий номер. Сергій скинув. Чирк! Нарешті вдалось підкурити.

Він йшов додому та прокручував у голові всю нісенітницю, яку звалила на нього Ганька. Василь — його брат? Батько зґвалтував її доньку? Спробував згадати: дійсно був день, коли прийшов зі школи, а матір чомусь злилась на батька, який дивно поводився; посварились, він пішов та повернувся десь уночі. Це востаннє, коли Сергій бачив батька п’яним. Після Трохим почав більше поратись по хазяйству та більше проводити часу з сином. В той же період почав проводжати Сергія до школи та зустрічати з неї. Гуляти дозволяв надворі лише до заходу сонця, після — тільки біля хвіртки (постійно стояв на кухні та дивився, щоб син не ослухався).

«Збігається. Таки могло…».

Клята запальничка дратувала. Та й взагалі відмовилась працювати.

З новою злістю Сергій продовжив шлях до свого села. На підступі прокинувся мобільний звʼязок, про що сповістила черга повідомлень «Вам дзвонили». Той незнайомий номер Сергій вирішив таки набрати. Довелось чекати чотири гудки.

— Алло?

— Алло, — промуркотів дитячий голос. У серці тьохнуло.

— Севчику?! Севчику, мій хороший! Як ти? Як твої справи?

— Нормально, — пауза. — Чуєш, тат?

— Так, чую! Кажи!

—Ми з мамою поїхали. Мама тобі залишила записку…

Всередині наростала лють. Але дитина не винувата. І нарешті малий навчився вимовляти правильно слово, а то «паписка» замість «записки».

— Сев, а мама сказала, чому ви поїхали?

— Так краще.

«Якось по-дорослому. Мабуть, вже накрутила його».

— А я? — «А мені? А мені так краще буде?».

— Не знаю.

Хотілося плакати.

— Сев, а як же школа? Тобі ж до школи ходити треба…

— Мама розбереться.

Так, вона розбереться. Вона завжди з усім розбирається. А потім Сергій лагодить те, що вона начудила.

— А можеш мамі дати слухавку? Вона поруч?

— Ні. Добраніч, тато.

— Добраніч, — мовив Сергій уже в роз’єднану розмову.

Захотілося напитись. Залити анестезією рану, яка ще дуже довго буде кровити. Та й запальничку нову треба було купити.

Всередині магазину розгортався справжній драматичний театр: пʼяна вщерть Ліля намагалась купити в борг горілку, а юнак, що того разу допоміг Сергію з бенкетом, намагався не тільки довести, що вони «в борг не відпускають», а й що жінці «вже давно хватить». Та побачила Сергія та спробувала грайливо посміхнутись. Вийшло кривувато — сп’яніння не додавало акторських балів.

Молодик дивився на чоловіка як на рятівника.

— Лілю, — мовив Сергій. — Тобі треба додому.

Дівчина ображено надула губки.

Чоловік підійшов до хлопця:

— Запальничку. Оцю. І-і-і… Яку горілку вона хотіла?

Дівчина за спиною переможно загиготіла. Хлопець дістав з вітрини Nemiroff з чорною етикеткою та поставив на стійку.

Не встиг Сергій розрахуватись, як Ліля схопила пляшку та поклала собі в сумку.

— Я проведу тебе, — сказав він на вулиці.

— Сподіваюсь, до ліжка?

Сергій рохнув та підставив дівчині лікоть. Хай все село бачить, як вони йшли під руку — після новин за день стало особливо байдуже на «А що скажуть люди?». Ліля не схотіла проходити повз церкву, тому довелось робити невеликий гак. Сергій промерз. Ліля, помітивши його дрижаки, пообіцяла зігріти. Мозок запустив марафон фантазій — обставини підштовхували.

Перед тим як зайти всередину, він відпросився в туалет. Хазяйка вказала напрямок та кокетливо попросила не змушувати її довго чекати.

Сергій зробив свої справи та вирішив закурити. Подивився на зловісний ліс — з іншого краю села він видавався ще більш таємничим та ворожим. «І яка нечиста їх туди несе?», — подумав Сергій та з гіркотою прокрутив у голові усю інформацію, яку отримав за день. Стільки мороку та стресу забагато навіть для сильних. А Сергій точно таким не був.

Він спробував набрати Уляну, потім номер, з якого дзвони син («До речі, а навіщо вона купила йому нову сімку?»): «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності». Обпікаючи губи, зробив останню затяжку та рушив назустріч своєму падінню.

Ліля чекала за легенько накритим столом: горілка, соління, якась стара ковбаса. Поки Сергій порався, вона встигла причепуритись та трохи протверезіти. Випили за покійного. Від моральної втоми Сергія розслабило: майже одразу випив другу (Ліля ледь пригубила), зʼїв ковбасу, чомусь почав ділитись щасливими дитячими спогадами про батька. Дівчина слухала не перебиваючи. В деяких місцях навіть посміхалась.

Вийшли перекурити. Сергія остаточно повело.

— Чому ти на похорони не пішла? — спитав він.

— А нашо? — видихнула вона хмарку диму. — Він все одно мудаком був.

— То чому водилася з ним?

Та звела плечима:

— Нудно. Не люблю бути одна.

— То ти через подругу так надерлась?

Дівчина погасила недопалок в банці з-під дешевої кави.

— Правду кажуть: жіночої дружби не існує. А ти що тут забув? Дійсно так сильно тим звіром переймаєшся? Може він навпаки хороший, тільки поганих людей жере. Був би поганий, вже б у село зайшов.

Сергій пʼяним розумом вчепився за думку:

— То мій батько був поганою людиною?

Ліля криво посміхнулась:

— В цих краях святих немає. Усі під Богом ходимо.

— То ти знаєш, що він Софію Мельниченко зґвалтував?

— Різне кажуть. Тут люди люблять вигадувати, — дівчина впритул наблизилась до нього. — Розваг, як бачиш, у нас небагато. А ви, чоловіки, неспроможні втримати себе в штанях.

Сергій прибрав її руку від свого паху.

— Твій колишній теж?

Вона пʼяно посміхнулась:

— Півсела перетрахав. Чого смієшся?

— Тут окрім тебе та подруги молодих не бачив. Тепер зрозуміло де вони — ховаються, щоб гріх не провокувати.

Ліля скинула брова та закивала головою:

— Оце у тебе фантазія.

— Тобі, кажуть, після смерті колишнього спадок перепав.

— Ага. Коли я його вперше з баби зняла, то пригрозила розлученням. Та що до Ганьки у сусіднє село піду, щоб вона йому порчу на піструна навела. Так цей з переляку на мене заповіт переписав. «Мені нічо крім тебе непотрібно!».

Дівчина заливалась сміхом, а Сергій думав про Ганьку. Навіть трохи потверезішав. Закурив ще одну.

— То Ганька — відьма?

— Та наче. У неї обидва села лікуються: робить настоянки з припарками та усі болячки виводить. Одна завагітніти ніяк не могла, пішла до неї. Та їй налила якусь гидоту, сказала пити раз на місяць при повні.

— Розродилась?

— Четверо. Зараз пʼятим вагітна. Тепер ходить до неї, просить «Горщику, не вари».

— Вона мого батька приворожила. Підсипала йому засіб для потенції, а той тільки й радий.

— Бачиш, Сергійку, не тварин диких боятись треба, а людей.

— Мені тебе теж боятись?

Замість відповіді вона повела його в хату, налила випити, стягнула при ньому футболку та поманивши пальчиком пішла в кімнату.

Сергій налив ще. Дістав мобільний, спробував ще раз набрати Уляну та незнайомий номер. З сумом закинув порцію горілки та пішов до Лілі.

«СЕРГІЮ!».

Він розтулив очі. Прислухався до звуків ночі. Тихо. Навіть занадто. Ліля лежала поруч та спала глибоким сном. Сергій потрусив її за плече, погукав, але дівчина продовжувала спати. Чоловік дістав телефон з кишені штанів, що валялись на підлозі. Мережа відсутня. А під час «гімнастики» телефон розривався від дзвінків матері. Перевірив, чи дійшло повідомлення що з ним все добре — так, «відправлено».

Сергій підвівся та почав одягатись. Увімкнув світло, гримав меблями, сипав прокляттями, але Ліля не прокидалась.

«СЕРГІЮ!».

Цього разу після оклику додався дівочий сміх. Сергій спробував на слух з’ясувати напрямок, але лунало… відусюди. Наче хтось бігав по колу та не видихався.

Сергій вийшов на ґанок та підкурив сигарету.

Не помітити це сяйво у темряві було важко. Спочатку воно різало очі, а потім милувало. Дівчина була молодою, усміхненою та чомусь голою.

— Сергію! — покликала вона до біса знайомим голосом та помахала рукою.

— Уляно?!

Ноги стали ватяними, а серце загупало наче перед інфарктом.

— Уляна!

Чомусь вона виглядала молодшою. Але він все одно рушив до неї.

— Уляна!

«Дружина» кокетливо засміялась та забігла у ліс.

Сергій зупинився. Мозок вчасно підкинув історію з батьком.

«Вона заманює».

— Сергію! — почулось з лісу.

«Якщо це сон, то чому я все відчуваю?».

— Сергію!

Він почав ляскати себе по щоках. Біль відчувався.

— Сергію! — вже з занепокоєнням кликала «Уляна».

Чоловік зробив крок в бік лісу.

«Та ні, зробимо інакше».

— Сергію! — в голосі проскочили істеричні нотки.

Коли він прямо в одязі завалився до Лілії в ліжко, мара́ волала як сирена.

Він підскочив з ліжка та прилип до стіни. Ліля перелякано зойкнула, але побачивши голого чоловіка, що стовбуром стояв коло стіни, впала на подушку та засміялась.

Сергій подивився на себе:

— Чому я голий?

Ліля засміялась ще сильніше.

— Тобі нагадати?

Замість гумору чи лестощів, Сергій кинувся до неї та затрусив за плечі:

— Що ти мені підсипала?! Що я пив?!

— Я нічого не робила! Ти горілку зі мною пив!

— Що ти чула у ночі?

— Нічого! Я спала!

Він відштовхнув її та почав збиратись. Дівчина покривала його лайкою та провокувала.

— Кончений, як батько.

Сергій схопив її за горло та почав стискати пальці. Дівчина спробувала прохрипіти про допомогу.

«Що зі мною?», — відпустив він дівчину та кинувся геть з хати.

Вдома чекала заплакана мати, яка спочатку дякувала Господу, що з сином все добре, а потім почала сварити за загул.

— Тепер усе село знає, що ти з тією алкоголічкою вештаєшся! Тобі у житті проблем мало?

Сергій суворо подивився на стару:

— Ма, а у баті була зброя?

— Нащо вона тобі? — здивувалась та. — Сталося чого, синочку? Тебе хтось образив?

«Ага», — подумки гигикнув Сергій, — «Життя мене образило».

— Звіра хочу того вбити, — та потім додав, щоб заспокоїти матір: — Я з мужиками з сусіднього села домовився: зустрінемося та підемо до лісу на звіра полювати.

Стара перехрестилась та почала проговорювати молитву.

— Ма!

— Не тримав батько зброї! У Фіміча є. Той пропонував йому рушницю за допомогу з погребом, але батько не взяв. І правильно: нащо та зброя в хаті?

— І де той Фіміч живе?

Десять хвилин вмовлянь та пояснень (брехні), чому це необхідно зробити прямо зараз, як Сергій крокував до магазину по пляшку, щоб виміняти її на зброю.

За стійкою був все той же молодик.

— Хто ще знає, що я з Лількою пішов? — спитав Сергій.

— Та усе село…

Сергій схопив того за потилицю.

— Ти розповів?

— Не я! Це ж село, тут усюди очі!

«Ага, та злі язики».

— Усім кажеш, що я від Лількі пішов, бо вона кончена алкоголічка. Зрозумів? — він відпустив молодика. — Яка сама дорога горілка?

Той показав на «Green Day». «Абсурд», — скривився Сергій, але купив літрову пляшку.

Фоміч порався в хліві , візиту Трохимового сина здивувався.

Той одразу перейшов до справи:

— Мені до вечора потрібне ружжо. Як не вернусь, значить мене подолав звір.

— Ну а з ружжом же як?..

— Будете тіло шукати, знайдете. Природа зброєю користуватись не вміє.

Фоміч взяв пляшку та виніс рушницю з набоями, які Сергій розкидав по кишенях.

— Стріляти хоч вмієш?

— В армії доводилось. Як хто питатиме, я у лісі. Бувай!

Тепла, сонячна осінь контрастувала з похмурим настроєм Сергія. В такі дні хотілося насолоджуватись життям, а не йти назустріч його завершенню. Заступивши на кордон лісу, Сергій відчув холод та безнадію. Згадав сина: як той ріс, вимовляв «дитячою» мовою перші слова, плакав над поламаними іграшками. Рука самовільно потяглась до телефону. Сигнал трясло від однієї палички до відсутності мережі. Все ж він спробував набрати номер, з якого востаннє дзвонив син. «Немає мережі» сповістив смартфон.

Блукати довелось довго. Складнощів додавало те, що Сергій не розумів що саме шукає. Через тридцять хвилин з’явилось відчуття, що йти шукати хижого звіра самому, без базових знань полювання — хрінова ідея. Але ми усі розумні заднім числом. Особливо, коли наші дії керуються емоціями.

Сергій застиг та міцніше схопив рушницю. Ці звуки не належали лісовій природі. Якесь бурмотіння. Сергій обережно підійшов до найближчого дерева та подивився через його гілки. Якийсь хлопець сидів навпочіпки спиною до нього, копошився у землі та щось бубонів собі під ніс. Сергій спробував розібрати слова. Марно, якась «тарабарщина».

В кишені у хлопця щось задзеленчало. Він дістав з кишені телефон та подивився на екран. В цей момент «дзенькнуло» в кишені Сергія.

— Сука! — прошипів він та сховався за деревом.

Важко дихаючи, однією рукою дістав смартфон, щоб вимкнути його, та заціпенів. «Абонент знову на звʼязку». Номер той самий, з якого дзвонив Северин.

За спиною тріснула гілка. Смартфон випав з руки на землю, Сергій крутнувся на пʼятках, вдивляючись у місцевість. Дихав важко, але повільно — боявся, що невідомий відчує його дихання. Хто знає, що у того на думці. Стукіт серця віддавав у скроні.

«Заспокойся», — наказав він собі. «Ти озброєний, а там лише людина, яка, можливо, збирає гриби. У вас у двох одночасно з’явився зв’язок. Ти — параноїдальний довбень».

Сергій видихнув та опустив рушницю. Повернувся.

Він не встиг злякатись обличчя Василя. Здивувався тому, як чітко той розрахував час, щоб встромити ножа в живіт. Увійшов одним рухом, секунду потримав, витягнув та зробив ще чотири удари в те саме місце. Вклав Сергія на землю та потягнув за ногу.

«Що ти робиш?», — хотів спитати Сергій, але почав захлинатись власною кровʼю.

Василь відпустив його та зашурхотів листям. Саме там він сидів, коли Сергій його побачив.

Молодик почав перекочувати Сергія до… виритої ями.

Він впав долілиць на щось тверде та рельєфне. Хоч мозок і волав про біль, тіло почало німіти. Останнє, що Сергій відчув обличчям — гострі скули, впадини для носу та очей. Кричати не було сил, хотілося спати.

Він прокинувся в обіймах Уляни. Піднявся на ліктях та подивився в її лице.

— Доброго ранку, — потягнулась вона.

Дружина виглядала такою ж молодою, коли він її уперше зустрів. Вона усміхалась. Такою задоволеною зранку він її не памʼятав з народження Северина. Сергій спробував повернути голову, щоб збагнути, де знаходиться. Уляна взяла його обличчя в долоні та подивилась в очі.

— Все добре, — посміхнулась вона. — Ти зі мною.

Сергій спробував подивитись на свій поранений живіт. Вона знову зупинила його.

— Все добре, — сказала вона та поклала туди руку. Обдало холодом. — Ти зі мною — це головне.

Сергій розслабився та ліг на неї. Видихнув.

— Я зрадив тобі. Пробач. Я… Стільки стресу… Я не витримав… Ми просто…

Вона знову взяла його обличчя в долоні:

— Саме тому ти й тут, — посміхнулась вона. — Через те, що зрадив її.

Великі пазурі пройшли крізь ребра, а потім розкрили грудну клітину зсередини.

Василь прийшов додому під вечір. Довелось чекати, поки вона доїсть та розкидати залишки лісом. А потім знову ховати могилу. Якщо один наважився піти в ліс на «звіра», то й інші так зроблять. І будуть не одні. Тепер треба бути більш пильним та обережним. Можливо, розставити лісом пастки.

— Нарешті явився, — сказала Ганька, помішуючи юшку. — Чого так довго?

— Иин аахиʼа е аʼащо. Я уив йеʼо.

Стара витерла руки, подивилась уважно на онука:

— Це погано. Тепер треба бути дуже обережними.

Хлопець кивнув. Ганька повернулась до страви.

— Потвора поїла?

— МЕʼМЕ! — обурено вигукнув Василь.

Відьма знову подивилась на нього. Очі на вологому місці, кулаки стиснуті в гніві. «Яке жалюгідне», — подумала вона, — «Треба було не жаліти, а дати Софії померти. Тепер носимось з цією потворою, як з писаною торбою».

— Мама поїла? — перепитала стара.

Хлопець кивнув.

— А оʼо оʼа алі іʼти?

— Хороше питання.

Тепер це ставало справжньою проблемою, а не похмурою помстою. Потвора зачарована насичуватись тільки чоловіками-зрадниками. Все інше — як печивко, легкий перекус. Їй згодовували корову, кабана — вона все одно відчувала голод та намотувала кола селом, викриваючи себе та їх з Василем. Хоча, є одна ідея… Трохима, заради якого це все починалось, більше немає, тому можна закінчувати. Щоб дати життя мертвій, Ганна використала язик Василя, як частину ритуалу. По-перше, звʼязок матері з дитям сильніший, тому менше ризиків, що ритуал провалиться. По-друге, Василем можна її шантажувати, бо поки живий він, жива і потвора. Світлини сина, розставлені хатою, діють на неї краще, ніж ікони.

— Є у мене одна ідея. Але треба все обдумати.

Дійсно є над чим подумати: вона більше любить онука, чи себе?

— Іди спати, вже пізно.

У штанях Василя задзвонив телефон. Він дістав смартфон Сергія.

— Якого дідька ти його сюди приніс?! — розлютилась стара. — Чому не викинув?!

— Аʼуф.

— «Забув» він, — Ганька вліпила тому запотиличника та почала перебирати скляночки в шафі. — Є його щось?

Хлопець затрусив головою та потім почав розглядати одяг. Дійсно, на куртці лишились сліди крові Сергія. Василь стягнув куртку.

— Довбень, — оцінила та, та вирізала ножем шмат.

— Е-е-е-е!

— Не ний, нову купимо.

Стара кинула брудний шмат тканини в чашку, долила якоїсь синьої рідини. Зілля зашипіло та стало прозорим. Все було так само, як тоді, коли Василь приніс молочного зуба в зіп-пакеті та бабця наказала йому подзвонити Сергієві, номер якого дізнались знайомі копачі в Устини, щоб «допомогти з парканом».

Телефон перестав дзвонити.

— Сподіваюсь, що…

Але він подзвонив знову. На дисплеї: «Уляна».

— Пий!

Василь проковтнув рідину та схопився за горло, яке обхопило вогнем. Потім «пожежа» перемістилась на місце відрізаного язика. Секунда, і біль пішов.

Він підняв слухавку:

— Алло?

— Привіт, — зашарілась Уляна. — Чуєш… Я… Мені дуже соромно, я була неправа. У тебе все добре?

— Так!

— Я рада! Я у мами позичила гроші Северинові на кросівки, пообіцяла віддати. Ти ж даси мені, коли приїдеш?

— Звичайно!

— Не ображайся на мене, будь ласка, мені так соромно. Ти ж знаєш, як я ставлюсь до алкоголю. Ти скоро приїдеш?

— Так!

— Ти якось дивно говориш… З тобою все добре?

— Так, втомився.

— Бабі допомогав?

— Так!

— М-м-м… Добре. Ну, тоді чекаю на тебе. Сподіваюсь, що ти скоро вже приїдеш додому. Севчик дуже сумує за тобою.

— І я!

Василь затулив рота долонею. Ганна потрусила кулаком: «Не здумай!».

— Якщо чесно, я теж ду-уже сильно засумувала за тобою. Не затримуйся, будь ласка. Все, добраніч!

— Добраніч!

Василь натиснув «Відбій». Ганна підставила відро, в яке він моментально виблював усе, що було у шлунку. Василь ненавидів ці мікстури. Так, вони давали можливість говорити (це — прекрасно!) голосом іншого, але з кожним словом викликали блювотні позиви. Скажеш багато — моментально вивернеш шлунок.

— Все, — сказала стара. — Йди спати. Я сама приберу. Будеш іти до туалету, викинь телефон.

Василь так і зробив. Коли чистив зуби, знову у дзеркалі роздивився обрубок, на місці якого колись був язик. Він сподівався, що одного разу від цих мікстур він знову може відрости. Але язик ніщо у порівнянні з життям мами. Головне, що мама жива. У якомусь сенсі.

Перед сном він як завжди вимкнув світло та подивився у вікно, де перед лісом стояла в білому світлі його мама Софія. Вона посміхалась та махала йому рукою.

Чомусь сьогодні захотілося вимовити це вголос. Але йти просити стару про ще одну мікстуру? Ні, сваритись буде. Тому він з сумом подивився на сяйво та подумав, сподіваючись, що вона почує його думки: «Добраніч, мамо. Я люблю тебе!».