Химерний Слимак
Двері квартири безшумно зачинились, і Анатолій роззирнувся довкола. У ніс одразу вдарила тяжка суміш аромату сечі та квашеної капусти. Та юнак не зважав на це. Все своє, хоч і не занадто довге, життя він жив у цьому будинку, і давно звик до всіх його звуків і запахів. Спускаючись вниз, на третьому поверсі, машинально посміхнувся недолугому чоловічку, намальованому на стіні червоним маркером. На другому, не виймаючи з кишені долоню, зіганув кривій свастиці. А на першому — привітався з бабкою, яка вивела на прогулянку свого кишенькового песика. Штовхнувши залізні двері з непрацюючим кодовим замком він рішуче вийшов назовні.
На вулиці було паскудно. Тяжкі хмари затягли небо, хоч по прогнозу обіцяли, що день мине без опадів. Сірий бетон будинків, асфальту та парканів давив на очі. Здавалося, що світ став монохромним, неначе у фільмах минулого сторіччя. А всі інші кольори лише випадково потрапили у хронометраж. І від розуміння своєї кричущої меншості ті кольори все більше стараються уподібнитись домінуючим відтінкам.
Анатолій підійшов до трамвайної зупинки. На лавці хропів п’яний безхатько. Йому явно було все одно і на погоду, і на сіру одноманітність світу довкола. Абсолют тантричних практик, уособлений у брудному й смердючому індивіді. Люди роками медитують, заганяють свої думки й дії в рамки, відкривають та перекроюють невидимі чакри. А цей випив пляшку паленої горілки, завалився на лавку й абстрагувався від усіх можливих проблем. Ще й штани обісцяв в знак протесту проти матеріальних цінностей. Анатолій навіть позаздрив цій відстороненості, та не встиг розвинути думки, бо з-за рогу зі скрипом випхався трамвай. Заляпані брудом двері зі скрипом відчинилися, запрошуючи до напівтемного салону. Всередині було практично порожньо. Переважно в цей час люди сидять по домівкам. Дивляться телевізор. Прибирають. Роблять з дітьми домашні завдання, які ненавиділи ще за свого дитинства, а тепер вимушені знову переживати пекло квадратних рівнянь. Без нагальної потреби мало хто виходить на вулицю. А якщо виходять, то кудись недалеко. Не далі п’яти хвилин пішої ходи.
Анатолій сів біля вікна, поклав наплічника собі на коліна та втупив погляд у немиту шибку. Вулиці пропливали одна за одною, залишаючи місто позаду. Закінчились житлові масиви. Потяглись довжелезні споруди промзони. Переїзди між зупинками значно збільшились, а краєвид застиг. Але цього разу щось порушувало його багаторічну сталість. І Анатолій знав що. Величезна риба зависла в небі над одним з цехів керамічного заводу. Її хвіст повільно рухався між двома величезними трубами, з яких валив дим, що доповнював свинцеве небо своєю чорнотою. Анатолій дивився на рибу. А вона, здавалось, втупила своє нерухоме око прямо в нього. Куди дивилось друге зрозуміти було важко, та й яке це мало значення.
«Метрів тридцять, не менше», — подумав Анатолій, співставивши довжину риб’ячого тіла та висоту заводських труб.
Хоч в трамваї були ще пасажири, та ніхто з них не звертав уваги на цю лускату аномалію. Більшість продовжувала залипати в екрани своїх гаджетів. Дехто кімарив. Риба не хвилювала їх аніскілечки. Зате вони дуже хвилювали її. І Анатолій чудово знав про це.
***
Тиха мелодія долинала до вух. Кілька квадратів нот, що безкінечно повторюються. І з кожним повтором стають все більш дратуючими. І більш бажаними. Я продираюсь вперед крізь темну печеру. Часто спотикаюсь. Падаю. Мої долоні збиті в кров від постійного контакту з гострими стінами та підлогою. Мій одяг брудний та дірявий. У мене лихоманка. Я відчуваю запаморочення та слабкість. Холодний піт проступає по всьому тілу. Зуби стукотять, відбиваючи якийсь пекельний ритм. Очі сльозяться. Я кутаюсь у безформене ганчір’я, яке колись було модним плащем. Кожен крок луною прокочується коридорами печери, явно видаючи мою присутність. Хоч я вже й не ховаюсь за це. Втома й розпач настільки захопили мене в свій полон, що я згоден бути роздертим кимось з підземних химер, тільки б закінчились ці муки. Та жахливі мешканці глибин оминають мене. Декількох я бачив. Інших лише чув. Вони пробігають повз і ховаються в тріщинах породи, за великим камінням, у темних відгалуженнях та коридорах. Мелодія лине переходами. Звивається навколо величезних брил. Скрапує зі сталактитів. Чи сталагмітів. Постійно плутаю їх... Байдуже. Назви не мають значення. Значення має лише те, що попереду. Крізь мелодію, яка павуком залізла до моїх вух, чую дивний шурхіт за спиною. Хочу обернутись, та не можу. Якесь заціпеніння міцно вхопило мене своїми лещатами. Я відчуваю калатання мого серця. Як пульсує кров у венах на скронях. Чую своє тяжке дихання. Завмираю в очікуванні та здригаюсь, коли тяжка лапа опускається мені на плече…
***
- Молодой чєловек, конєчна. Виходіть будєм, чи как? – гладка кондукторша трясла Анатолія за плече. ЇЇ огидно викревлена мармиза практично торкалась обличчя хлопця, а несвіжий запах з рота обволочував повітря довкола, що хотілось відвернутись.
- Остановку свою проспал відать?
- Та ні. Все нормально, – пробурмотів Анатолій, – я сюди й їхав.
Він підвівся з місця й поспішив покинути трамвай. Пропустив крізь вуха хрестоматійне «наркоман», яке буркнула кондукторша йому в спину, та вийшов на вулицю.
Кінцева зупинка знаходилась в північних пердях майже на кордоні міста. Пара будинків для працівників трамвайного депо та їх сімей, маленький гастроном, дитячий майданчик, гаражний кооператив. От і вся нехитра забудова цього забутого мікрорайону. Та поруч із гастрономом розміщувалась мета сьогоднішньої подорожі Анатолія – розливайка. Обтягнута цупким зеленим поліетиленом, де поверх логотипу давно зниклої пивоварні красувалась народна творчість, що переважно складалась з матюччя та картинок анатомічного спрямування. Вікон у ній не було. А через гостроверхий дах, вона більше нагадувала шатро мандрівного цирку. От тільки акробатів, клоунів та слонів ніде видно не було. Наспівуючи в голові «Куда уєхал цірк, он біл єщьо вчєра» Анатолій штовхнув пластикові двері й зайшов до погано освітленого приміщення. Окинув оком навколо у пошуках вільного місця. Не зважаючи на малу кількість відвідувачів – таких було не багато. Зупинивши погляд на столику в дальньому кутку, він попрямував до нього. Тяжке повітря в приміщенні розливайки практично повністю складалось з ароматів прокислого пива та випарів спирту. До нього додавався сморід немитих тіл, мастила, бензину та ще чорт зна чого, чим могли тхнути місцеві аборигени. З рипучих колонок звучало «Радіо Шансон». Якраз була година пісень на замовлення, з привітаннями від слухачів. Пройшовши повз барну стійку, якщо її так можна було назвати, Анатолій замовив собі кухоль пива та солоні горішки. Розплатився та добрів до вільного столика. Скинувши куртку та сівши на незручний стілець, він ще раз обвів поглядом розливайку. Двоє роботяг, вже добряче захмелілих, поцмумлювали своє пиво. Перед ними на столі стояла тарілка з солоними огірками та практично порожня пляшка горілки. Видно було, що сидять тут вони не першу годину. З іншого боку розмістилась компанія чотирьох молодиків й двох дівчат. Вони здвинули пару столів, щоб зручніше розсістись, і, здавалось, щось святкували. Регіт і підвищенні голоси постійно долинали з їх кутка. Ще кілька поодиноких фігур хаотично сиділи то тут то там, занурившись у свої індивідуальні самотності. Анатолій підняв пластиковий стакан з темно-жовтою рідиною й зробив ковток. Пивом це назвати було тяжко. Та чогось іншого в цій дірі не варто було очікувати. За пійлом прослідували кілька горішків, смак яких лише посилив гіркоту в роті. Другий ковток пішов легше. Але менш гидотним пиво не стало. Анатолій поставив стакан перед собою, задивився на маленькі пухирці повітря, що підіймались на поверхню.
***
Я стою на краю величезної прірви. Про її глибину можу лише здогадуватись, бо темрява, що вирує в ній, не дає можливості нічого роздивитися. Мені треба донизу. Мелодія кличе мене. Тягне магнітом. Проходжу краєм зі сторони в сторону, шукаю більш підходяще місце для спуску. За якийсь час знаходжу його. Зручним не назвеш, але він точно безпечніший за всі інші варіанти. Спускатись наосліп по вологим виступам та тріщинам – прямий шлях до загибелі. Але щось всередині мене каже, що я зможу дістатися самого низу. Хай навіть на спуск піде не один день. Сил майже не лишилось, та стояти на місці не можна. Лягаю на кам’яну підлогу і починаю потрохи сповзати в пітьму. Мозок працює все гірше. Уривками свідомості розумію, що рухаюсь автоматично. Наче запрограмований на спуск робот. Можливо, це мелодія загіпнотизувала мене, полонивши всю волю та контроль над тілом? А тепер вона, як вправний лялькар, через невидимі мотузки керує моїми рухами. Спостерігає, щоб я не оступився. Не послизнувся. Не полетів донизу. Не розбився об гостре каміння.
Час зупиняється. Точніше я давно загубив йому лік. Тому навіть не здогадуюсь скільки вже лізу цією стіною. Внизу нічого не видно. Глянув на гору – так само. Бачу не більше ніж на пару метрів довкола себе. Та цього вистачає, аби зробити наступний крок. Далі – суцільна чорнота безмежного космосу. Але все-таки я оступаюсь. Ноги зависають у повітрі, а руки інстинктивно хапаються за невеличкий виступ. Всередині все холоне та перевертається. І я заплющую очі, щоб хоч якось опанувати себе.
***
«Для кума Сергія та куми Оксанки звучить пісня Максима Завірюшного “Я падаю у ног твоіх”, слухаємо всі разом».
Анатолій кліпнув та зробив ковток. Радіо рипіло, постійні клієнти пили, розмовляли, замовляли ще випивку. Ніхто не звертав на нього уваги. То й добре. Найменше чого б він хотів, так того що якийсь з місцевих алканів знудиться, підсуне свій стілець до його столика та заведе п’яні теревені. Та цього разу все було спокійно. Час тік своїм химерним чином, як завжди буває в таких місцях. Наче все й застигло, та секунди цокають далі. За сусіднім столиком чолов’яга брудними руками розбирав суху тараньку. Від вигляду рибини у Анатолія все похололо всередині. Та кілька глибоких вдихів привели його в норму. «Просто треба не дивитись у ту сторону, і все буде добре» - заспокоїв він себе.
В якусь мить один з самотніх чоловіків допив своє пиво та підвівся. Непевною ходою він попрямував до виходу. Хлопець не зводив з нього погляду. Зачекавши пару секунд, він одним ковтком спорожнив свій стакан. Після чого вдяг куртку, схопив наплічника та рушив до дверей.
На вулиці сутеніло. Озирнувшись по сторонам Анатолій побачив самотню фігуру, яка віддалялась від нього. Треба було поспішити. Чоловік попереду плентався грунтовою доріжкою, зрідка зупиняючись. Анатолій слідував за ним. Праву руку він тримав в кишені куртки й міцно стискав долонею руків’я старого чоботарського шила. Шорстка деревина немов лоскотала пальці, викликаючи легке поколювання по всій руці.
Ліворуч починався ліс. Розростаючись місто чомусь вирішило зупинитись саме на цій стежині. Немов побоялось рушати далі та кидати виклик цим столітнім деревам. А може в якийсь момент у забудовників закінчились гроші. Чи чергова зміна влади внесла певні корективи, розвернувши курс розвитку на збереження зеленого довкілля. І десь в пожовклих теках досі чекають свого часу креслення та генплани нових робітничих мікрорайонів-близнюків. От тільки будуть поставлені потрібні підписи, погоджені кошториси, віддані відповідні команди: і загудуть бульдозери, закрутяться бетономішалки, посуне будівничий люд на нові звершення…
П’яний чоловік зупинився і задер голову до неба. Там, над вершинами дерев, повільно пливла велетенська риба. Луска її була білою. Лише на кінцях плавців та трохи на спині проступав червоний візерунок. Риба широко відкрила рота, наче ловила небесний планктон. Чоловік її не міг бачити. В цьому Анатолій був цілковито впевненим. Бачити її міг лише він. Особливий дар природи. Можливість спостерігати приховане від погляду більшості людей. Це саме те, що робить тебе унікальним. Не таким як всі. Звичайно, за такі здібності необхідно було періодично платити. Бо нічого в цьому світі не дається задарма. Навіть сир у мишоловці ж до того доводилось купувати. Тож плата за дар бачення була відповідною. Можливо трошки зависокою, але справедливою.
Чоловік попереду опустив голову, зробив пару швидких кроків до найближчого дерева і зігнувся навпіл. Було видно, що цього вечора він прийняв зайвого. Кращої нагоди не варто було чекати. За кілька стрибків Анатолій опинився за його спиною. Той може й почув, що вже не сам, та не припинив вивертати вміст шлунку на землю. Анатолій витягнув руку з кишені й скоса глянув на вістря шила. Завмер та почав рахувати. Через сто тридцять чотири секунди чоловік випростався. Перевів подих та розвернувся. В його каламутних очах застигла втома. За якусь долю секунди вона змінилась здивуванням. Саме в ту мить коли шило простромило горлянку.
***
Я дістався самого дна прірви. Можливо десь на цій глибині й починається сумнозвісне підземне царство мертвих. Крижане чи наповнене казанами киплячої смоли – не має значення. Може воно навіть у сусідній печері, на відстані кількасот метрів. Але не тут. Бо тут знаходиться рай. Мій особистий рай, якого я прагнув й до якого так довго йшов. Перед мною велике підземне озеро. Його темні води мерехтять неоновими спалахами, що випромінюють підводні мешканці. Мелодія стає настільки гучною, що я не чую власних кроків. Дивне солодке відчуття повністю огортає мене. Хочеться кинутись до озера та пірнути в його крижані води. Розчинитись у них. Наче ніколи мене й не було.
Підходжу трохи ближче і вперше помічаю їх. Маленькі білі рибки повилазили на камінці й задерли вверх свої мордочки. Вони співають відкритими ротиками. Співають мелодію, яка вела мене сюди. Я стою й не можу відвести погляду від цих дивних чарівних створінь. Можливо саме вони колись, в часи свого життя на поверхні, надихнули мандрівників на створення історій про казкових сирен? Той час сплинув тисячоліття тому. Тепер їм доводиться ховатись глибоко під землею, і лише одиницям таланить побачити їх. Я один з цих щасливців. Втому, лихоманку, біль в тілі — все як рукою зняло. Мелодія зцілювала. Дуже повільно роблю крок вперед. Потім другий. Хочу підійти до рибок якомога ближче, та боюсь сполохати їх своєю присутністю. Хочеться взяти їх на руки. Пригортати і пестити кожну з них. Зігрівати теплом свого тіла й слухати як вони з вдячністю співають мені. Раптом помічаю збурення у воді. Неонові вогники метушаться і тікають у різних напрямках. Там в глибині щось відбувається. Це щось насторожує мене.
***
- Чудово. Чудово, – бурмотів Анатолій, вкладаючи чоловіка на землю.
Той хрипів й хапав ротом повітря. На його губах проступила рожева піна. Руки мимовільно сіпались, наче намагалися ухопитись за життя.
- Тихенько. Все скоро закінчиться, – лагідно промовив Анатолій. Його тон більше підходив люблячому батькові, який привів свого малого сина в поліклініку робити щеплення.
Анатолій вийняв з наплічника півлітрову пластикову пляшку, та відкрутивши кришку, підставив горлечко до рани жертви. Кров поволі заповнювала тару. Чоловік вже не рухався. Його скляні очі дивились кудись попереду, а тіло обм’якло. Пляшка наповнилась на дві третини, коли кров почала згущуватись. Темна, майже чорна в сутінковому освітлені, вона приємно гріла пальці руки, яка тримала пляшку. Анатолій глянув на небо. Риба дивилась на нього та погойдувала плавцями. Після чого, наче схвалюючи все побачене, вона махнула хвостом і розчинилась серед тяжких хмар.
Анатолій кинув пляшку до наплічника, квапливо витер руки ганчіркою та попрямував до трамвайної зупинки. Навкруги все було тихо. Ніч поволі огортала місто, і цей район на околиці взагалі здавався безлюдним. Лише поодинокі вогники в вікнах п’ятиповерхівок вказували, що поруч існує життя.
У трамваї він був єдиним пасажиром. Навіть кондуктори не перевіряли квитки в цей пізній час. Вони віддавали перевагу сидінню в кабіні водія, де дочікувались кінця робочої зміни за беззмістовними розмовами. Анатолій притискав наплічника до грудей. Навіть через цупку тканину та пластик пляшки він відчував слабку пульсацію життєдайної рідини. Все пройшло спокійно, навіть краще ніж можна було очікувати. Примружившись Анатолій згадав свій перший виїзд до околиць. Невмілі удари шилом не завдавали потрібного результату. Сам він постійно бруднився в крові жертв, не міг наповнити пляшку. Пригадав, як тоді в нього тряслись руки і він ледь не розплакався від вчиненого. Але з часом Анатолій навчився опановувати себе. Абстрагуватись від світу. Відточив рухи, довівши їх практично до автоматизму. Завжди брав з собою ганчірку, спирт і серветки, аби відтерти непотрібні плями. Набив руку, як він любив жартувати сам до себе. Бо будь-яка робота потребує досвіду. А до своєї роботи хлопець старався ставитись відповідально.
***
Раптово мелодія увірвалась. Тиша заповнює все довкола, боляче тисне на барабані перетинки. Збурення на поверхні озера починає посилюватись, і я не можу відірвати очі від нього. Страх накочується на мене. Все в середині кричить, що треба тікати. Та я не рухаюсь. Ноги немов приросли до землі і не слухаються. Не дають змоги зірватись на біг. І в якусь мить поверхня водойми вибухає. Неймовірних розмірів стовп води підіймається вверх. З важким гуркотом вода падає назад, і за нею я бачу її. Циклопічну Рибу Матір. Вона вилітає з озера і зависає на деякий час в повітрі. В ту ж секунду маленькі рибки зриваються на жахливий крик. Вереск проноситься печерою й ударною хвилею б’є мене. Я похитуюсь і падаю долілиць. Від крику риб мене починає судомити, і я звиваюсь, наче по мені пробігають розряди електричного струму. Цей крик повний болю. Повний ненависті. Але найбільше в ньому значно жахливого відчуття – голоду.
До тонкого волання рибок додається гулке ревище Риби Матері. Її голос нагадує гудок океанського лайнера. І цей голос знаходиться на межі інфразвуку, ударяє мене прямо в мозок. Вкарбовується у кожну звивину. І я починаю розуміти його. Риба Матір каже, що я маю нагодувати її маленьких діточок. Нагодувати смачно, щоб вони були задоволені. І тоді вони перестануть верещати та нагородять мене своєю неземною піснею. І заколисаний нею я порину в краї блаженства.
***
Квартира прийняла та огорнула Анатолія звичним теплом й затишком. Він увімкнув світло та попрямував до ванної кімнати. Довго стояв у душі та насолоджувався кожною гарячою краплиною, яка стікала по ньому. Змивав з себе бруд пройдешнього дня. А разом з ним і залишки крові на долонях. Голова гула. У вухах шуміло. Легка нудота підступила до горла та застрягла в ньому шершавим згустком. «Похмілля без п’янки, з одного келиха пива? Що ж вони в нього бадяжать?» - зависло в голові риторичне питання. Хлопець вимкнув воду, насухо витерся м’яким рушником та вийшов з ванни. Зайшовши до кімнати, він взяв зі стільця заздалегідь підготовлену білу сорочку, чорні штани й піджак. Одягнувся. Пов’язав на шию краватку-метелик. Старанно зачесав волосся та плеснув на долоні трохи одеколону. Шум у вухах наповнився тонким виском. Діставши з наплічника пляшку, Анатолій поставив її на стіл та підійшов до серванту. Коли скляні дверці відчинились, болючий вереск завдав удару з новою силою. Намагаючись ігнорувати пронизливий біль тремтячими руками дістав з серванту срібний піднос. На ньому рядком стояли совдепівські порцелянові рюмки в вигляді маленьких риб. Посередині між ними поважно стояла риба-графин. Обережно, практично на носочках, ступаючи, хлопець перетнув кімнату і поставив піднос на стіл. Одним рухом відкрив пляшку. Крик став ще нестерпнішим... Риби кричали та вимагали їжу. Поволі, кожній по черзі, Анатолій почав вливати до роззявлених ротів вже холодну кров. Рибки жадібно пили. Ворушили губами, неприємно чавкали та посьорбували. Шум у вухах поволі відступав. З кожним новим ковтком рибки ставали все сумирнішими. Вже не кричали, а лише якось по кошачому помуркували і скавучали.
Коли пляшка спорожніла, Анатолій відставив її, та взяв в руку кухонний ніж. «Прийшов час десерту» — подумки промовив він та зробив глибокий надріз на лівій долоні. Своєю кров’ю він в першу чергу заляпав рибу-кувшин, а вже потім по парі крапель витиснув до маленьких рюмок.
Справа була зроблена. Тиша, яка запанувала в квартирі, принесла полегшення. Анатолій повернувся до ванної, старанно промив рану та міцно перев’язав її бинтом. Не роздягаючись він впав на диван і дуже швидко заснув. Уві сні він бачив чарівне озерце, заховане в глибині старого лісу. Сонце яскраво світило в небі й дарувало своє тепло світу. М’яка трава приємно лоскотала босі ступні. Легенький вітерець погойдував гілля дерев, що росли довкола. А на березі озера сиділи білі рибки. Вони співали небесну мелодію, яка линула навкруги. Ця мелодія заспокоювала та надавала нових сил всім охочим слухачам.
Анатолій посміхнувся крізь сон та повернувся на інший бік.
Січень 2021.
