Полум'я її очей

Старовинний замок, що стоїть самотою серед безлюдних гірських пейзажів, був схожий на вирізаний із темряви. Нічний вітер пробирався крізь вузькі кам'яні коридори, шепочучи, ковзаючи вздовж стін. І в цій тиші, у затінку старовинних книг, одна постать лежала на підлозі, застигла, як крижана статуя.

Її знайшли в бібліотеці, серед високих, важких полиць з книгами, які  нависали над нею, як мовчазні свідки останніх хвилин її життя.

Очі мертвої були широко розплющені, і в їхньому скляному погляді застиг вираз жаху. Пальці стиснуті, ніби вона намагалася вчепитися за останню надію, тягнучись до книги, що впала біля її руки, можливо, ще однієї невідомої відповіді, яка вислизнула з її життя назавжди.

З того, як нахилене було її тіло, здавалося, що вона не просто померла, а її душу висмоктали зсередини, лишивши лише порожню оболонку. Ця смерть була як витвір мистецтва — одночасно прекрасна й страхітлива, мов задуха, що повільно накладає свої кайдани на легені, але залишає за собою слід витонченої краси.

Хто вона була? І що стало причиною цієї загадкової смерті?

Ніхто ще не знав, але це була лише перша жертва цієї ночі, і замок встигне ще зберегти не одну таємницю.

А далі вона, вся в очікувані, прийшла на цей загадковий бал, не маючи жодної підозри, якого роду танці її чекають.

Еліза ступила на холодну мармурову підлогу замку, наче занурюючись у світ потойбічної краси й зловісної гармонії. М’який шепіт шовкової сукні, що обвивала її тонкий стан, лунав глухо, приглушений високими кам’яними стінами, вкритими павутиною часу. Її темна сукня, як ніч, розшита крихітними срібними зірками, огортала її тіло і надавала їй видимість тіні, яка вкралася в цей світ блиску та таємниць. Чорне мереживо спадало з рукавів, огортаючи її руки, наче древні завіси, за якими приховувалися історії забутих трагедій.

Обличчя дівчини, бліде та невиразне в півтінях, обвивало пасмо темного волосся, яке злегка кучерявилося й спадало на плечі. Її очі, підведені темними колами, відбивали глибину, в яку можна було б заглянути й втратити себе, як у безодню. У погляді жевріла якась незрозуміла туга, неначе знала, що цей вечір несе за собою більше, ніж просто вальс та усмішки.

Музика заповнювала простір, де кожна нота обвивалася навколо її серця, зв’язуючи його в павутину, з якої не було виходу. Із кожним тактом вальсу, з кожним плавним кружлянням пар, здавалося, що бал стає все більш магічним, майже химерним.

Дівчина, зачарована танцем і темними поглядами, крокувала все глибше в цей світ. Еліза переступила поріг бальної зали, і важкі двері за нею з глухим стуком зачинилися, ніби відрізаючи її від решти світу. У залі панував напівморок. Слабкі свічки розставляли тіні, які ковзали по стінах, мов привиди давно забутих бенкетів.

Еліза затримала погляд на парах, що кружляли посеред зали, немов зачаровані. Жінки у важких сукнях ковзали по підлозі у вальсі. Їхні рухи були граційними, але в повітрі стояло якесь невловиме відчуття здавленості, ніби вони танцювали не з власної волі, а підкоряючись ритму, що грав у затуманеній напівтьмі.

Музика лунала густим, мерехтливим потоком: повільний рояль, відголоски скрипок і віддалений ритм ударних, що звучав, мов важкі удари серця. Еліза ковзала поглядом по натовпу, мов по темній поверхні води, намагаючись пробитися крізь густу мряку обличь, кожне з яких приховувало свої таємниці. Її власна сукня здавалася їй тепер надто важкою, шовк мовби прикипів до шкіри, а важкі нитки намиста на шиї тиснули, нагадуючи про приреченість цього місця.

Зненацька Елізу хтось обережно взяв за руку, і цей дотик був несподіваним. Пальці були холодними й міцно тримали її долоню. Вона підняла очі й побачила Містера Грейвса — чоловіка років сорока, з ледь сивим волоссям, яке контрастувало з його глибоким темним поглядом. Він був одягнений у чорний костюм із відблисками срібла на манжетах та комірі, що підкреслювали його аристократичність. Його шкіра здавалася майже прозорою, а погляд сірих очей, які він кидав з-під навислих повік, був надто зосередженим, ніби намагався проникнути у душу. Містер Грейвс мав репутацію алхіміка та колекціонера, але більшість його справ залишалися у тіні. Згідно з чутками, колись він був замішаний у скандалі, який ледь не зруйнував його ім’я. Відтоді він жив усамітнено і мало хто міг похвалитися знайомством із ним.

— Міс Елізо, дозвольте вас запросити на танець, — прошепотів він, нахилившись ближче. Його голос був тихий і хрипкий, наче звук потрісканої кори старого дерева, здавалося, навіть музика навколо приглушалася, щоб краще чути його слова.

Еліза обережно подала йому руку і він повільно повів її на середину зали. Танець розпочався, але з перших кроків вона відчула щось невловимо тривожне. Його пальці міцно стискали її долоню — можливо, надто міцно, майже до болю, хоч це здавалося випадковим. Кожен їхній крок був м'яким, обдуманим, але відчувався як холодний контроль.

— Ви наче запізнилися на власний бал, містер Грейвс, — усміхнулась Еліза, намагаючись підтримати світську бесіду, але відчула як її слова зависли в повітрі, ніби злегка віддзеркалилися від його погляду.

— Мій бал... Хм, — він тихо засміявся, але цей сміх здався їй ще більш моторошним, як відголосок в пустому коридорі. — Тут збираються ті, кому важко втекти від свого минулого, міс Елізо. Кожен із нас має свої таємниці, чи не так?

Він дивився на неї пильно, не відводячи очей, і вона не могла визначити, що саме було не так у цьому погляді. У ньому відчувалася важкість, якась невимовна пригніченість, наче цей чоловік ховав у собі щось занадто похмуре й глибоке, про що не варто було дізнаватись. Її погляд зустрів його лише на мить, але цього було досить, щоб відчути, ніби вона заглянула в глибокий, темний колодязь.

— Таємниці? Що ж, здається, в цьому залі їх чимало... — відповіла вона, намагаючись звучати впевнено, хоч голос ледь тремтів.

Грейвс похитав головою і втиснув її долоню ще глибше у свою, ніби не бажаючи, щоб вона відірвалася від нього навіть на мить. Його пальці стали гарячими і тяжкими, як ланцюги.

— Таємниці притягують, але вони мають небезпечну звичку ховати пастки, пані Елізо, — його слова звучали як попередження, але він дивився на неї, ніби вичікуючи. — Занадто глибоко заглядаючи в них, можна побачити зовсім не те, що сподіваєшся.

Кожен їхній крок здавався їй більш нестерпним, ніби тягар відчуженості й темряви стискав її грудну клітку. Вона намагалася відвести погляд, але містер Грейвс продовжував спокійно і уважно стежити за її обличчям, немов намагаючись прочитати в ньому щось більше.

—Я завжди захоплююся людьми, які вміють приховувати свої наміри, — прошепотів він так тихо, що Еліза не була впевнена, чи це були його слова чи просто відголосок її власних страхів.

Раптово вони зупинилися, і Грейвс відпустив її руку так само різко, як і схопив. Еліза на мить відчула себе полегшено, ніби вирвалася з мертвої хватки, але його образ залишився перед її очима — цей загадковий чоловік із химерною аурою.

Як тільки містер Грейвс відпустив її, на його місце ніжно ковзнула Флоренс. Молода жінка з блідою шкірою, що контрастувала з її темним одягом, вона виглядала наче примара з минулого. Її сукня була темно-синього кольору з візерунками в стилі бароко. Вона колись була знана актриса, але після серії скандалів і зникнення з сцени, про неї говорили лише у зв'язку з містичними історіями. Говорили, що вона пережила смерть своєї сестри і відтоді намагається віднайти її дух.

Флоренс повільно взяла Елізу за руки, і їх танець нагадував плавне ковзання хвиль. Вона нахилялася, відступала, її руки легко торкалися плечей Елізи, підштовхуючи до повільного повороту. Її пальці лише ледь-ледь доторкалися, створюючи відчуття незримого зв’язку. Флоренс кружляла навколо, легкими кроками рухаючись вліво-вправо, ніби повторюючи ритуальний танець.

— Ви теж чекаєте на когось, кого втратили? — запитала вона, її голос був тихим, мов шепіт.

Еліза на мить задумалася, поглядом натрапивши на темні очі Флоренс, де, здавалося, жила таємниця цілих століть. Її повільні рухи створювали відчуття, ніби цей танець міг тривати вічність, і кожен їхній оберт лише занурював глибше у підсвідоме.

Із тіні поруч зненацька виринув Бертрам. Загадковий і непередбачуваний гість, родом з родини мандрівників, які ніколи не затримуються довго в одному місці. Він з’являється на балах і званих вечорах лише в найтемніші ночі, коли всі почуваються трішки вразливішими. Його обличчя завжди приховане напівтінню, а розмови повні натяків, від яких холод пробігає по шкірі. Кажуть, він об’їздив усі покинуті замки в пошуках древніх істин, які лякають інших.

Він схопив Елізу за руку та рвучко підкрутив, змушуючи її піти за ним у різкому ритмі танцю. Їхні рухи були майже агресивними: крок уперед, крок назад, оберт. Він раптово нахилився, змусивши її відступити. Кожен їхній рух був майже напруженим, і Еліза відчувала, як серце б’ється швидше. Він намагався наче випробувати її силу, викликаючи її на мовчазний поєдинок.

Коли Еліза оберталася в міцних руках Бертрама, його погляд ставав дедалі заглибленішим, майже хижим. Він нахилився ближче, і вона відчула, як його гарячий подих торкається її вуха, ніби він ось-ось вимовить щось страшне.

— Ти знаєш, що цей замок має своїх примар? — прошепотів він так тихо, що її шкіру обсипало дрібними мурахами. — Тут панує історія, така стара й така важка. Кожен камінь цього замку поглинув кров і страх колишніх мешканців.

Вони продовжували танцювати, але його рухи ставали ще більш невідворотними, майже владними. Він змусив її зробити оберт, і Еліза відчула, як земля під ногами ніби зникає, а довкола згущується ніч.

— Цей замок належав сім’ї, яка століттями залишалася в затінку. Ніхто не бачив їх вдень, тільки вночі, як і нас зараз. Вони були блідими, мов привиди, з очима, що світилися червоним відблиском у темряві, як у звірів, що полюють. Ходили чутки, що вони пили кров. Кажуть, ті, хто намагався дізнатися їхні таємниці, зникали назавжди, ніби їх поглинала сама темрява цього місця.

Еліза відчула, як Бертрам посилив хватку, його пальці мов залізні кайдани обплутали її талію, і вона відчула холодний піт на спині. Його голос ставав глибшим, ніби розповідь викликала у нього жах і захват одночасно.

— Один з гостей вирішив залишитися після балу, аби розгадати, ким насправді є господарі замку. Вони навіть підозрювали, що господар — вампір. Кажуть, він прокрався до темного коридору, що веде до їхньої спальні, а коли відчинив двері…

Бертрам зробив різкий оберт, і Еліза знову закрутилася, відчуваючи, як від цього руху паморочиться в голові.

— Він побачив їх, як вони спали: на мармурових ложах, бліді, з закритими очима, але їхні груди не здіймалися… вони не дихали, як звичайні люди. Їхні тіла були холодні, а шкіра здавалася твердою, наче камінь. А коли він нахилився ближче, один з них відкрив очі…

Бертрам зупинився на мить, його обличчя було занадто близько, і Еліза відчула запах його дихання — м'яту й залізо. Його очі ніби потемнішали, а на губах грала дивна усмішка

— …Їхні очі світилися червоним, як кров, і гість не встиг навіть відступити, як холодні руки зловили його, змусивши залишитися. Він так і не вийшов з кімнати. І тепер щоночі можна почути його тихий плач десь у цих стінах. Він, як і вони, став частиною цього місця. Бо ті, хто наважився наблизитися до їхньої таємниці, приречені тут залишитися назавжди.

Їхній танець завершився, і на якусь мить Еліза відчула, як серце завмирає.

 Вечір обіцяв бути незабутнім: музика лунала, веселі голоси перепліталися, але в повітрі відчувалася тонка, майже невидима напруга, наче перед бурею. Оточуючі навіть не помітили, як гостя на ім’я Лаура, почала хилитися. Вона застигла, її погляд став порожнім, неначе навколишній світ зник. З величезним тріском келих вина випав із її руки, розсипавшись на сотні червоних уламків, які блискотіли на підлозі, мов кров.

Гості в паніці обернулися, щоб побачити, що сталося.

Посеред залу, на старому килимі, у слабкому світлі люстри, лежало тіло одного з гостей, жінки в розкішній, але вже заплямованій кров’ю сукні. Еліза впізнала у ній свою давню подругу. На бліде обличчя лягли тіні, і в її закам'янілих очах залишився останній відтінок жаху.

Смерть стала гучнішою, і тепер їх уже двоє.

Натовп почав шепотітися, перешіптуватися між собою. Дехто відвів погляд, інші стояли нерухомо, вражені. Містера Грейвса, який повернувся до зали після танцю з Елізою, тепер теж було помітно. Його постать знову притягувала увагу — та сама холодна, стримана велич, але тепер у його погляді промайнуло щось важке та неприродне, ніби він був зацікавлений цією сценою більше, ніж мав би.

Коли Еліза зиркнула на нього, її очі на мить зупинилися на комірі його піджака. Вузька, ледь помітна темно-червона пляма виднілася на тканині, як слід від старого вина або... щось гірше. Їй здалося, що пляма здавалася занадто свіжою для чогось випадкового. Ця деталь змусила її серце закалатати швидше.

Здається, він помітив, що вона спостерігає за ним, і злегка усміхнувся куточком губ — холодно, майже зневажливо. Його пальці, які так сильно стискали її руку під час танцю, тепер непомітно стиснулися в кулак, а погляд залишався спокійним, хоч і настороженим.

— Нічого страшного, просто випадок, — сказав він ледве чутно, нахилившись ближче до Елізи. — Гадаю, у таких старих місцях часто трапляються нещасні випадки, чи не так?

Його голос був надто рівним, наче він контролював кожне слово, але від того ставало ще моторошніше. Еліза відчула, як невидима напруга тиснула на неї, наче вона була частиною його гри, підконтрольним глядачем цієї сцени. Її погляд знову ковзнув до тієї червоної плями, яку він, здавалось, навмисне не намагався приховати.

Вона відступила на крок, не наважуючись більше дивитися йому в очі. Притиснувшись до стіни, вона спостерігала за натовпом, намагаючись здаватися невидимою. Еліза перевела подих, спробувавши знайти спокійний погляд серед інших гостей, проте тіні, які кидали свічки на їхні обличчя, перекручували їхні риси, створюючи огидні гримаси.

"Це просто світло", — намагалася втішити себе Еліза, але холодний туман страху охопив її думки. Чим більше вона оглядалася навколо, тим сильніше відчувала, що цей бал не лише за формою нагадує пастку. В голові виникла думка, що вона не лише в замку – замок ніби проникав у неї саму, залишаючи в її свідомості своє зловісне відлуння. В цей момент їй здалося, що її власне дихання стало важким і віддаленим, наче чуже. Її груди стискалися, повітря в легенях стало важким. "Це просто страх, — переконувала вона себе, — тільки паніка", але цей голос здавався чужим, відстороненим.

Вона навіть на мить уявила, що цей голос у голові належав не їй, а іншій жінці, яка колись теж блукала коридорами цього замку, поки її спогади не затопила темрява.

Еліза міцно заплющила очі, намагаючись прогнати тривогу, але коли знову відкрила їх, відчула, що ця тяжкість лише посилилася. Тепер кожен з гостей здавався їй маріонеткою, яка мимоволі виконує чийсь сценарій, не помічаючи, що за ними спостерігають невидимі очі.

Серед розмов і шепотів її увагу раптом привернуло одне – на краю танцювального залу стояли Флоренс та містер Грейвс. Вони явно вели потаємну розмову: він нахилився ближче, щоб краще чути її слова, а вона, майже не дивлячись у його бік, швидкими жестами пояснювала щось йому, її очі слідкували за залом, ніби щоб упевнитися, що ніхто не дивиться в їх бік.

Еліза затримала подих, коли побачила, як Флоренс щось дістає з-під облягаючої сукні. Виглядало, ніби це були записи — пожовтілі листки, на яких виднілися темні чорнильні сліди. Вона кинула швидкий погляд навколо, і здавалося не помітила Елізу, але хвилювання у повітрі ставало ще більш відчутним. Флоренс передала папери містеру Грейвсу, і він миттєво сховав їх у кишеню свого піджака. Їхня коротка зустріч завершилася обміном серйозних поглядів, і вони непомітно відійшли від натовпу, покидаючи зал.

Еліза, піддаючись внутрішньому імпульсу, рушила за ними, намагаючись ступати нечутно. Вузькі коридори замку затиснули її з усіх боків, давлячи на неї сирими кам’яними стінами, від яких відлунював лише її власний подих. Кожен крок, здавалося, важчав, ніби підлога втягувала її ноги, мов у пастку, а крихітні частинки пилу у повітрі, невидимі в темряві, осідали в легенях, змушуючи задихатися.

Вона спробувала зібратися, вдихнувши глибше, але кисень ніби не проходив далі горла. Запахи старого каменю, сирості та залишків давно погаслих свічок змішувалися у важкий шлейф, від якого голова почала йти обертом. Здавалося, що повітря навколо затверднуло, немов щось невидиме стиснуло її грудну клітку.

Вона торкнулася холодної стіни, відчуваючи, як її пальці мимоволі сковзнули по липкому каменю. Замок тиснув на неї, змушуючи вдихати його задуху, що витискала з неї залишки сил. Еліза на мить заплющила очі, уявляючи, як ці стіни, наповнені століттями пам’яті, стискаються довкола неї, не дозволяючи більше зробити жодного кроку.

Серце билося дедалі сильніше, у грудях наростав невидимий обруч, що наче з кожним кроком зменшувався, не дозволяючи вдихнути повітря до кінця. Здавалося, сам замок був живим — він слухав її подих, відчував її страх і не збирався випустити її зі своїх задушливих обіймів.

Еліза на мить зупинилася, сховавшись за величезною колоною, чиї різьблені контури зображали гротескні обличчя та фантастичні створіння. Вона знала, що цей бал — не просто аристократичне свято, і що усмішки та розкіш навколо були лише димовою завісою, за якою ховалося щось зловісне. Після другої смерті атмосфера у замку стала напрочуд гнітючою.

Гострі шпилі замку, що виднілися через вузькі вікна, немов розтинали нічне небо, вказуючи на нескінченну глибину зірок. Вона почала розуміти, що кожна частина цієї споруди наче створена для того, щоб заплутати, злякати, затягнути кожного гостя в світ, де відчуття реальності поступово розчиняється. В цьому холодному кам'яному лабіринті важко було втриматися, не піддавшись на ілюзії.

Її погляд зосередився на Флоренс, яка, виглядала дещо занепокоєною, та містеру Грейвсу. Які таємниці ховалися в записах, які вона йому передала? І чому Флоренс, яку всі знали як безтурботну та щиру, несподівано виглядала такою заглибленою в секрети?

"Можливо, це вони разом?" — подумала Еліза. Неприродний союз, майже недоречний у цій гнітючій атмосфері. Грейвс завжди був відстороненим, відомим своїм потягом до алхімії та стародавніх знань. Його присутність викликала у гостей водночас і цікавість, і тривогу, а тепер… Еліза почала розуміти, що її власна підозра поступово перетворюється на впевненість. Чи міг цей чоловік, що збирав незліченні таємничі артефакти, бути здатним на щось більше — на вбивство?

Коли Флоренс і Грейвс рушили далі по темному коридору, Еліза повільно рушила за ними. Їй потрібно було знати більше, а ризик бути викритою лише додавав їй рішучості. Її кроки були легкими, майже безшумними, як у хижого звіра, що вистежує здобич. Вона ловила кожен звук, кожне найменше слово, неначе це могло відкрити їй відповіді на запитання, що досі мучили її.

"Цей бал," — міркувала вона, — "це театр, де кожен виконує свою роль, але що ховається за кулісами? Які дійства відбуваються там, куди нікому не можна зазирнути?" Еліза відчула, як у неї по спині пробіг холодок. Тут, у тіні цього замку, ніби пробуджувалася якась інша сила, майже відчутна у повітрі. Вона змушувала всіх нервово посміхатися і шукати в очах один одного приховану загрозу.

Нарешті вони зупинилися біля зачинених дверей. Еліза напружено вдивлялася, намагаючись вловити їхні рухи. Грейвс тихо сказав щось, від чого Флоренс здригнулася, а потім швидко оглянулася. Еліза швидко відступила в тінь, затамувавши подих. Її шпигунство мало залишитися непоміченим.

Еліза спинилася біля порожньої кімнати, намагаючись вдихнути трохи повітря. Після того, як вона втратила з поля зору Флоренс та Грейвса, похмурий коридор, яким вона тепер рухалася, здавався особливо важким і безнадійним. Її пальці мимоволі ковзнули по холодному каменю стіни, як ніби самі стіни мали якусь сховану пам'ять, що шепотіла про все, що вони бачили століттями. Але зараз цей шепіт здавався чужим і вороже мовчав перед її питаннями.

Еліза обернулася, знову вдивляючись у тьмяне світло, що ледь пробивалося крізь вузькі вікна з кольорового скла, коли раптово, майже безшумно, перед нею виріс високий силует. Вона похитнулася, не стримавши тихого подиху страху. Постать, що з'явилася з темряви, належала чоловікові з проникливим поглядом, яким він негайно обвів її обличчя.

— Вибачте за несподівану зустріч, міс, — тихо, але владно промовив незнайомець, приховуючи відлуння загадкового задоволення в голосі, немов він уже знав, що зустріне її тут. — Я детектив Картер, принаймні, таким мене тут усі знають.

Еліза знову вдивилася в його риси обличчя, міркуючи, чи не випадковий це гість, схожий на всіх інших, хто збирається біля цього замку з власними цілями. Але його манера триматися була інакшою, більш упевненою, майже звичною в цій чужій і тривожній атмосфері.

— Ви… теж шукаєте щось на цьому балу? — вона ледь змогла опанувати себе, хоча серце продовжувало шалено битись.

Детектив нахилив голову, оцінюючи її інтерес, і його очі на мить заграли темним блиском.

— Так, але моє завдання тут трохи складніше, ніж просто насолоджуватися святом. Я прийшов через одну справу, що тягнеться роками… Можливо, вам відомо, що в цьому замку відбувалися зникнення? Деякі з цих історій приховані від очей громадськості, але, повірте, таємниць тут більше, ніж у будь-якому іншому місці. Тому я тут спостерігаю за тими, хто вважає себе недоторканним, і чекаю на найменшу помилку.

Еліза відчула дивне полегшення від його слів, хоча ця історія звучала моторошно. Можливо, саме він єдина людина тут, яка дійсно шукала правду, і навіть якщо вона досі боялася розповідати кому-небудь про свої підозри, у цьому чоловікові відчувалася сила, здатна протистояти темряві цього замку.

— Може, я могла б вам допомогти? — промовила вона з обережною надією, ще не усвідомивши до кінця, чому її слова вирвалися так швидко.

Картер усміхнувся ледь помітно, немов бачив її бажання дізнатися більше.

— Справді? Це може бути небезпечно, — він подивився на неї, зважуючи її готовність на важкий і тривожний шлях.

Еліза знала, що його попередження мало б її зупинити, але відчуття невидимої нитки, що тягнулася між ними, давало їй новий прилив сміливості. Її інтерес до цього загадкового чоловіка і таємниць замку, що давно мучили її уяву, пересилили всі страхи.

— Я не боюся, — твердо сказала вона, і слова відлунилися під високими склепіннями готичного коридору, ніби стали частиною тіней цього місця.

Детектив Картер кивнув, приймаючи її сміливість, і простягнув їй руку.

— Тоді нехай кожна смерть і кожна нічна зустріч приведуть нас ближче до розгадки, міс. Будьте обережні, тут кожен крок може стати останнім.

Вони рушили разом, а тіні замку розчинилися навколо них, немов приймали ще одну угоду з присмаком таємниці.

Еліза та детектив Картер йшли темним коридором замку, обережно ступаючи на дерев’яну підлогу, яка рипіла під кожним кроком. Запах старого воску і легкий присмак пилу зависали в повітрі, як густий серпанок, що стискав горло і ускладнював дихання.

Вони зупинилися біля дверей, що ледь прочинилися. На них було позначення містера Грейвса. Їхній інтерес був підігрітий його загадковою поведінкою, і тут, здавалось, приховувалися часточки його таємниці.

Картер жестом показав Елізі залишатися тихою, і вони разом ковзнули в середину. Кімната містера Грейвса була витримана у строгому, але розкішному стилі. Важкі червоні штори приховували вікна, на полицях стояли книги в шкіряних обкладинках, а на письмовому столі лежали акуратно складені листи та перо, змочене в чорнилі, яке уже встигло висохти. Картер кинув погляд на Елізу, і вона кивнула, починаючи обережно обшукувати кімнату.

Еліза прослизнула до столу й зупинилася перед стосом паперів, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Її пальці обережно перебирали документи, поки не натрапили на список присутніх на балу. На першій сторінці виднілися імена гостей, кожне з них підкреслене дрібним почерком Грейвса. Картер схилився над папером і тихо прошепотів:

— Навіщо йому це? Здається, що він вів облік усіх гостей. Може, боявся когось конкретного?

Еліза вдивлялася в імена, а в її думках виринали образи кожного гостя, кого вона помічала на балу. Що саме шукав містер Грейвс серед них? Вона ковзнула поглядом по списку, коли помітила відмітки навпроти кількох імен, включно з її власним. Поруч стояли загадкові знаки та примітки, які змусили її відчути легкий холодок по спині.

Картер тим часом натрапив на стару книгу, заховану у нижній шухляді столу. Він обережно відкрив її, й сторінки з пожовклими краями зашелестіли у тиші кімнати. Еліза підійшла ближче, щоб побачити зміст. На першій сторінці, великими літерами, було написано «ЧИСТА КРОВ». Еліза обережно взяла в руки важку книгу, від якої, здавалося, виходив відчутний холод. Її пальці торкнулися старої, потрісканої шкіри обкладинки, прикрашеної вигадливими срібними символами, які, як їй здавалося, ледь помітно виблискували у темряві. Торкнувшись обкладинки, вона мимоволі відсмикнула руку — їй здалося, ніби щось невидиме просочилося з книги, наче дотик до неї відбирав сили.

Картер нахилився ближче, вдивляючись у дивні слова, написані на сторінках. Кожен рядок здавався хаотичним, немов потік свідомості людини, охопленої нав'язливою ідеєю. Всі записи, що стосувалися "чистої крові", виглядали не як наукові роздуми, а як релігійне поклоніння.

— Кров — це єдине, що зв'язує нас із істиною, — прочитав Картер пошепки. — Істинна кров — єдина перепустка до життя за межами смерті.

Еліза вдивлялася в ці рядки, відчуваючи, як тремтіння повільно охоплює її. Здавалося, її очі не могли відірватися від слів, ніби кожен рядок затягував її глибше у свої таємниці. Поряд з нею Картер помітив ще один листок, записаний дрібним, неакуратним почерком:

— Першу жертву обрано за її недосконалість. Та, що несла собі нечисту кров, першою заплатила за це своєю душею...

Від цих слів Елізу кинуло в холодний піт. Їй здавалося, що книга стала частиною цього злочинного плану, сама була його свідком, кожна сторінка поглинала кров жертв, зберігаючи її назавжди у своїй суті. Вона доторкнулася до однієї зі сторінок і на мить відчула, як у голові з'явився невиразний шепіт, що лунав наче здалеку, проте вона не змогла розібрати слів. Їй здавалося, що цей шепіт звертався до неї, нашіптуючи щось забуте, моторошне і майже знайоме.

— Це не просто книга, — тихо прошепотіла Еліза, спостерігаючи, як блідне її власне відображення на срібному переплеті.

Картер кивнув, вивчаючи її реакцію, але його очі виказували занепокоєння.

— Грейвс не тільки вірив у свої ідеї, — сказав він, намагаючись не відривати погляду від символів, що немовби почали світитися. — Він одержимий ними. Кожне слово — як молитва до цієї темної сили, що живе серед нас. Він вважає, що жертви очищають його віру і дарують безсмертя.

Еліза врешті відірвалася від книги, відчуваючи, як її руки тремтять. Їй здалося, що ці сторінки забрали частину її сили, ніби з неї витекло щось важливе.

Дівчина ледве встигла повернутися до зали після обшуку в кімнаті Грейвса, як раптом відчула незрозуміле хвилювання серед гостей. Їхні обличчя віддзеркалювали жах і неспокій. На краю зали хтось прошепотів про нове вбивство. Еліза пробралася ближче, крізь злякані й зацікавлені погляди, що мовчки зверталися до одного й того ж місця. На підлозі нерухомо лежала дівчина в темно-зеленій сукні.

Еліза відчула, як кров холоне в її жилах. Вона впізнала дівчину — це була Мері, одна з тих, хто здавалася такою ж простою і незагрозливою, як і вона сама. Мері не мала ані багатства, ані родовитого походження, і тепер, з її обличчя, яке застигло у напіввідкритому мовчанні, здавалося, що її вже ніщо не хвилює.

Картер, який з’явився поряд з Елізою, уважно оглядав тіло. Він нахилився, перевіряючи стан шкіри, сліди на шиї. Його погляд став серйознішим, мовби він знайшов підтвердження давно підозрюваного.

Еліза згадала записник Грейвса з тими лякаючими ідеями, які він старанно приховував. Її мозок працював швидко, складаючи ці деталі разом. Якщо містер Грейвс настільки одержимий чистотою крові, це означало, що він або хтось із його кола вважає себе суддею, який має право вирішувати, кому жити, а кому — ні.

— Думаєш, це він? — пошепки спитала вона, намагаючись зрозуміти вираз обличчя Картера.

— Усе вказує на це, але… — він замовк, не договоривши, і їхні погляди перетнулися.

Еліза відчула, як щось холодне повільно піднімається по її хребту. Вони опинилися в пастці: бальні сукні й вишукані костюми, під які ховалося стародавнє зло, ідеали про чистоту і спадковість, що звучали як погано прихована небезпека.

Еліза відчула присутність Лорда Каррінгтона, ще до того, як побачила його. Наче тінь, що раптово огорнула світло, він підійшов так тихо, що лише тонкий аромат його парфумів, гіркуватий із нотками тліючих трав і воску, сповістив про його наближення. Каррінгтон був високим і витонченим, його чорний костюм з шовковим відблиском підкреслював кістляві риси обличчя. Але найбільше привертали увагу його очі, темні та холодні, як ніч без місяця.

— Міс Елізо, чи буде для вас честю прийняти моє запрошення на танець? — його голос був низьким, шовковистим, наче старовинний шепіт, що відлунює в кам’яних коридорах.

Вона майже рефлекторно подала йому руку, відчуваючи, як його холодні пальці стискали її долоню з майже непомітною силою, ніби він від самого початку контролював кожен їхній рух. Вона відчула, як її серце почало битися частіше, а обличчя німіти, коли вони разом рушили на середину зали, огорнуту тьмяним світлом.

З першого кроку танець із Лордом Каррінгтоном відчувався як тонкий обряд, де кожен дотик і погляд були просякнуті значенням, яке Еліза не могла збагнути. Плавне ковзання музики заповнювало простір, її ритм був повільним, гіпнотичним. Вона відчувала, як хвилі мелодії стискають її, наче петля, що повільно затягується. У Каррінгтона була манера вести в танці, яка навіювала одночасно захват і страх. Його рука на її талії була легкою, але відчувалося, ніби цей дотик залишав незримий слід, що запалював холодним вогнем.

Вона ковзнула поглядом по його руці й помітила блідий, звивистий шрам, як стара рана, що перетнула його зап'ястя й піднімалася вгору, зникаючи під манжетою. Щось у цьому шрамі змусило її зупинитися. Ледь помітний, він мав знайомі обриси.

Каррінгтон помітив її інтерес і повільно посміхнувся, наче прочитав її думки.

— Кажуть, рани пам’ятають своїх власників, міс Елізо, — сказав він, нахилившись ближче, щоб його голос був чутний лише їй. — Цей слід — єдине нагадування про ту ніч, коли я перетнув межу між життям і смертю.

Його слова збудили в ній невимовний трепет, а його погляд, зосереджений і пронизливий, огорнув її мовчазною погрозою. Кожен новий такт музики перетворювався на ритм, який усе більше нагадував удари серця, і Еліза відчула, як напруга в залі дедалі сильніше відбивається в кожному їхньому кроці. Вона намагалася відвести очі, але його погляд тримав її в полоні, як павук, що терпляче спостерігає за своєю здобиччю.

— Ви здаєтесь мені занадто спокійною в цій залі, повній тіней, — його голос став ледь чутним, але кожне слово залишало за собою тягар, що тиснув на її серце. — Невже вас не лякає те, що більшість із гостей тут мають секрети, про які краще не дізнаватися?

Його пальці легко пробіглися по її зап’ястку, від чого вона ледве стримала тремтіння. Пальці Каррінгтона були крижаними, і її охопив дивний холод. Вона усміхнулася, намагаючись зберегти самовладання.

— Можливо, саме тому я тут, лорде Каррінгтоне, — відповіла вона, ледь піднявши брову.

Він знову посміхнувся, його очі блищали темним, і вона відчула, як музика в залі змінилася. Ноти стали більш різкими, холоднішими, а атмосфера навколо густішою. Здавалося, що стіни нависали над ними, а важке повітря стало липким, немов туман, що стискався з кожним їхнім рухом.

— Ви смілива дівчина, — прошепотів він. — Але в цьому місці сміливість може перетворитися на прокляття. Замок має довгу пам’ять. Він збирає спогади всіх, хто сюди приходить, і часто залишає щось на згадку.

Його погляд опустився на її зап'ястя, ніби натякаючи, що на ній теж може залишитися слід, який нагадуватиме про цей вечір. Вона відчула дивний дискомфорт і бажання відійти, але його рука міцно тримала її, не даючи відірватися.

— Чи маєте ви таємниці, лорде Каррінгтоне? — запитала вона, ніби кидаючи йому виклик. Він подивився на неї, трохи здивовано, а потім знову посміхнувся.

— Усі ми тут маємо свої секрети, Елізо. Але не всі вони варті того, щоб їх відкривати.

Його слова, ніби відлуння, залишилися в її свідомості, і вона знову відчула, як щось у повітрі стало важчим, щільнішим, майже матеріальним. Навколо ніби згущувалися примари минулих гостей, їхні тіні ковзали по стінах, занурюючи зал у тривожну атмосферу, яку вона могла відчувати на фізичному рівні.

Зненацька Каррінгтон нахилився до неї ближче. Її дихання збилося, коли вона відчула його подих на своїй шиї, і його слова звучали, наче ледь чутний шепіт.

— В кожній історії є жертви, які не розуміють, що їм відведена така роль. Їх приваблюють загадки, але вони забувають про пастки, що можуть ховатися за таємницями.

Його слова були схожі на попередження, але водночас на щось більше, майже як натяк на її власне місце в цьому замку, де таємниці перепліталися з фатальністю. Еліза відчула, як по спині пробіг холодок, коли він міцніше стиснув її руку, і вона змогла розгледіти крихітні сліди старих подряпин і ран на його пальцях, що ніби вказували на минуле, сповнене насильства.

Каррінгтон раптово відпустив її і зробив крок назад, його темна фігура ніби розчинилася у пів мороку зали. Його обличчя зникло у тіні, але Еліза встигла побачити тонку посмішку на його вустах, що була ледь помітним натяком на якусь внутрішню розвагу. Її серце шалено калатало, а холодний дотик його пальців, здавалося, залишив слід на її шкірі, що холодом проник до кісток.

Еліза стояла посеред зали, відчуваючи, як тягар зустрічі з Лордом Каррінгтоном повільно осідає у неї на плечах. Його пронизливий погляд і шрам не давали їй спокою. Їй здавалось, що кожен гість замку приховує щось невимовно темне, але таємниці Каррінгтона були найнебезпечнішими. Здавалось, він був частиною цього місця, як його стіни й холодні коридори, і міг нести в собі щось, здатне зруйнувати її уявлення про реальність.

Її погляд ковзнув залом у пошуках детектива Картера, єдиної людини, що могла підтримати її у цьому лабіринті страху й підозр. Натовп гостей, схвильованих і наляканих недавніми смертями, ще більше підкреслював атмосферу наростаючого жаху. У цей момент вона побачила, детектив стояв осторонь, його обличчя було зосереджене, а руки схрещені на грудях. Його очі невідривно слідкували за присутніми.

Еліза намагалася підійти ближче, але помітила, як Картер відходить убік, ховаючись у тіні, де можна було б уникнути зайвої уваги. Його фігура зникала за важкими оксамитовими шторами, що вели до окремої зали. Еліза, підкоряючись цікавості, попрямувала за ним.

Вони опинилися в невеликій кімнаті, віддаленій від галасу балу. Тут було затишно й тихо, але тьмяне світло свічок створювало моторошні тіні на стінах. Картер зупинився, його рука ковзнула вгору, витягуючи невеликий щоденник із внутрішньої кишені. Перш ніж він помітив Елізу, вона вже встигла побачити, як він розгортає сторінки, водячи пальцями по чорнильних рядках. Його обличчя було зосереджене, а на лобі виступили зморшки.

Вона непомітно підійшла до нього, і він, здається, навіть не здивувався, помітивши її поруч. Його погляд був глибоким, пронизливим, але на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Міс Елізо, — промовив він тихо, закриваючи записник. — Ви, як і я, здається, уважно вивчаєте оточення. Хіба не здається вам, що цей бал більше схожий на велику сцену, де кожен гість має свою роль?

Еліза замислилася, згадуючи слова Каррінгтона про те, що кожен тут має секрети, й про відчуття, яке залишив після себе цей танець.

— Дійсно, — відповіла вона обережно. — Проте, здається, що ці ролі не всім до душі.

Він ледь кивнув, і в його погляді з’явилося щось схоже на розуміння.

— У таких місцях, як цей замок, секрети завжди носять більшу силу, ніж звичайні слова, — прошепотів він.

Його слова змусили її відчути легке тремтіння. У цьому замку було важко не загубитися у власних страхах. І все ж вона відчувала, що Картер знає набагато більше, ніж дає зрозуміти.

Еліза зробила крок уперед і помітила, як міцно він тримає щоденник у руках. Він помітив її погляд і злегка посміхнувся.

— Щоденник — єдиний, хто зберігає мої думки в порядку, — пояснив він. — Іноді люди кажуть, що спогади зраджують нас, але мені здається, що писемність може зберегти те, що ми не в силах запам'ятати.

Він відкрив записник і почав гортати сторінки, поглядом пробігаючи рядки, написані чорнилом. Еліза нахилилася ближче, помітивши на сторінках схеми та невеликі замітки: окремі фрази, імена, розкидані по листках, ніби пазли.

Її погляд затримався на одному з них — ледь читабельний запис: «Каррінгтон — шрам». Поруч було ще кілька інших імен, але саме це привернуло її увагу. Вона ковзнула очима в його обличчя, і на якусь мить в їхніх очах спалахнула взаємна розгадка.

— Ви підозрюєте його? — запитала вона тихим голосом, боячись, що інші гості почують їх.

Картер подивився на неї, його погляд був напруженим, але водночас сповненим довіри.

— Я підозрюю багатьох, міс Елізо, — відповів він повільно. — У такому місці ніхто не може бути невинним. Ви ж самі бачите: таємниці переплітаються одна з одною, а кожен шрам чи кожен вираз обличчя говорить більше, ніж ми могли б уявити.

Еліза відчула, як холод пробіг їй по спині, і в цю мить усвідомила, що довіряє цьому чоловіку більше, ніж комусь іншому тут. Його слова, навіть ті, що звучали як натяки, давали їй надію на розгадку.

— У нас майже немає часу, Картере. Кожна нова смерть — це загублена нитка, яка вела б до правди. Тож, хто зараз у нас у підозрюваних?

Картер відкинувся назад, його очі загорілися знайомою рішучістю. Він перегорнув кілька сторінок свого записника і почав:

— Почнемо з Флоренс. Вона передала Грейвсу документи, приховуючи їх від усіх. Ти ж бачила це сама. Чому їй довіряють такі записи? Вона ніби звичайна актриса, яка повернулася у світ з іншими намірами. Але я помітив: вона ніби тягнеться до всіх, хто хоч трохи розкриває старі таємниці замку.

Еліза кивнула, її підозри про Флоренс посилилися. Проте щось в цьому не сходилося.

— Можливо, вона допомагає Грейвсу… але що як її обманюють? — тихо прошепотіла Еліза. — Або вона просто пішак у чужій грі?

— Можливо, — згодився Картер. — Але ще є містер Грейвс. Чоловік замкнутий, але впевнений у собі. У його кімнаті ми знайшли список гостей і записи про якусь "чистоту крові." Щось на кшталт… маніакального поклоніння ідеї спадковості. Схоже, що він відчуває себе суддею в цьому замку і впевнений, що саме він має право вирішувати долю гостей.

Еліза задумливо потерла скроні, намагаючись зібрати розпорошені думки в єдине ціле.

— І Каррінгтон, — додала вона з тремтінням у голосі. — Я не можу його збагнути, Картере. Його поведінка, його погляди… Здавалося, що він є частиною цього замку, як його кам'яні стіни. Він так легко змішується з цим місцем, ніби належить йому з самого початку.

Картер замислився на мить, його погляд був зосереджений і пильний.

— Каррінгтон… Він мовби грає з усіма нами, як коти з мишами. Його присутність лякає навіть без жодного доказу, але це не виключає того, що він знає більше, ніж показує. Або сам приховує свою роль в усьому цьому.

— Виходить, у нас є три підозрювані, і кожен з них має свою мотивацію, — підсумувала Еліза. — Але всі вони підводять нас до однієї думки — до ідеї, що це місце сповнене древніх таємниць, і хтось несе в собі їхній тягар.

Картер кивнув, його обличчя стало ще більш серйозним.

— Усі вони – частина цієї історії. І поки ми шукаємо докази проти них, ми не можемо виключати жодного. Часу в нас обмаль, але, як би не закінчився цей вечір, таємниці замку не залишаться похованими.

Раптом у залі почувся пронизливий і відчайдушний крик. Він розірвав тишу, як удар грому, й Еліза з Картером вибігли у зал. Гості зупинилися, наче зачаровані, замираючи на місці, наче не наважувалися підійти ближче до того, що сталося. Еліза, подолавши первинний страх, пробралася крізь натовп, щоб дізнатися причину цього переполоху.

У центрі кутку кімнати, під тьмяним світлом люстри, на підлозі знову лежало тіло. Це був чоловік у розкішному фраку, і його обличчя застигло у виразі глибокого жаху, очі широко розплющені, наче він побачив щось настільки страхітливе, що його розум не зміг цього витримати. З його губ ледь помітно стікала тонка цівка крові, і вона зливалася із темними плямами на мармуровій підлозі.

Еліза впізнала його — це був один із гостей, якого вона нещодавно бачила, він танцював біля лорда Каррінгтона, сміючись і піднімаючи келих. Але тепер від його веселості не залишилося нічого. Він лежав нерухомо, мовляв свідчення того, що цей бал не просто розвага, а щось набагато темніше.

Детектив Картер уже був поруч. Його обличчя набуло серйозного вигляду, він мовчки оглянув тіло, і на його лобі з’явилися зморшки.

— Прокляття, — тихо прошепотів Картер, наче самому собі, але Еліза почула його слова.

Її очі залишалися прикутими до тіла. Їй стало холодно, вона відчула, як страх і тривога знову заполонили її. Після смерті ще одного гостя тиша в замку набула відтінку задушливого жаху, який відчували всі. Гості були приголомшені, вони стояли осторонь, обмінюючись збентеженими поглядами, їхні обличчя були сповнені невиразного жаху. Здавалося, кожен із них почувався як мішень, бо знав: тут смерть може прийти непомітно, раптово, і цього ніхто не зможе зупинити.

Еліза повернулася до натовпу, але тепер її очі шукали когось конкретного. Вона шукала тих, кого від початку підозрювала: лорда Каррінгтона, міс Флоренс та самого Грейвса. Їхні обличчя приховувалися за масками стриманості, вони були зовні спокійні, але інтуїція підказувала їй, що в кожному з них ховається якась страшна таємниця. Ця гра, у якій вони всі брали участь, стала моторошним танцем життя і смерті.

Її думки були переповнені сумнівами, коли вона помітила Грейвса, який непомітно зник із зали. Його поведінка здалася їй надто підозрілою, і вона вирішила піти за ним.

Він йшов коридором, туди, де свічки горіли приглушеним світлом, створюючи довгі тіні, які здавалися живими. Еліза притулилася до холодної стіни, тримаючись у тіні, поки  спостерігала за містером Грейвсом. Він зупинився біля важких дверей і, озираючись, обережно відчинив їх. Усе в його рухах кричало про приховану тривогу. Еліза вдихнула, вирішуючи, що це її шанс розкрити істину, але коли вона зрушила з місця, щось міцне й холодне обхопило її зап’ястя.

— Як цікаво, що ми зустрілися саме тут, — пролунав голос Флоренс, що лунав як шовк, але в ньому відчувалася сталевість.

Рука стиснула зап’ястя Елізи, мов холодний залізний капкан. Вона не встигла навіть зойкнути, як її грубо затягнули до кімнати. Двері зачинилися, відсікаючи решту світу, і кімната занурилася в майже повну темряву, яку лише слабке світло свічок розривало тремтливими плямами.

Свічки, розставлені по кімнаті, давали слабке, мерехтливе світло. Коли очі звикли до напівтемряви, Еліза побачила їх. Вони стояли півколом, мов мисливці, які спіймали здобич. Флоренс з її хижою усмішкою, Грейвс, що виглядав як суддя у власному трибуналі, Каррінгтон, котрий недбало спирався на стіл, і… детектив Картер. Його присутність була найболючішим ударом.

— Ти занадто далеко зайшла, — холодно промовив Грейвс, повільно наближаючись.

— Що це означає? Ви… ви всі заодно? — запитала Еліза, відчуваючи, як кожен мускул її тіла напружується, готуючись до найгіршого.

Флоренс тихо засміялася, її голос лунав моторошно у задушливій кімнаті.

— Розумничка, — промовила вона, роблячи крок уперед. — Але не зовсім. Ми тут не тому, що працюємо разом. Ми тут тому, що зберігаємо баланс.

Еліза перевела погляд на Картера, єдину людину, до якої вона могла відчувати хоча б слабку довіру.

— Картер, будь ласка, скажи, що це неправда, — прошепотіла вона.

Він зустрів її погляд, його очі більше не мали того тепла, яке вона бачила раніше.

— У цьому світі є свої правила, — сказав він рівним тоном. — І порушники цих правил завжди платять ціну.

— Ви всі… убивці, — прошепотіла вона, її голос затремтів від жаху.

— Убивці? — озвався Грейвс, його голос був таким тихим, що змусив її здригнутися. — Ми не вбивали. Не сьогодні.

Еліза завмерла. Її охопив жах, і в той же час вона відчула себе безпомічною перед цією змовою.

— Що ти маєш на увазі? Ви всі граєте у якісь свої ігри, а люди помирають. Ви це розумієте?

Грейвс зітхнув, ніби ця розмова його втомлювала.

— Люди завжди помирають, дорогенька. Питання лише в тому хто і коли, — Флоренс посміхнулася ще ширше, її погляд став хижим.

Грейвс кивнув, додаючи:

— Замок має свої закони. Він карає сам. Ми лише... Супроводжуємо процес.

— Усі ці смерті… Ви знаєте, хто буде наступним? — її голос став уривчастим, дихання прискорювалося.

— Ти, мила, — промовила Флоренс, стискаючи в руках щось блискуче, схоже на ніж.

Каррінгтон посміхнувся холодно, спостерігаючи за Елізою.

— Ми витратили кілька тижнів, щоб знайти тебе серед цієї маси, — його голос був спокійним, але в ньому звучала злість. — Ти ж не думала, що ти просто зникнеш, правда? Ти була однією з тих, хто загрожував всьому, що ми збудували.

Еліза здригнулася від його слів. Кратер, стоячи трохи осторонь додав холодно:

— Ми обчислювали кожен твій крок, кожен рух в натовпі. І, зрештою, ти виявилася єдиною, хто так ефективно ховався.

Еліза відчувала, як холод проникає в її кістки, її очі важко звикали до темряви, що навалилася на кімнату. Весь світ здавалося, зник у ній, лише її дихання було чутно у цьому мертвому просторі. І раптово свічки згасли, залишивши її на самоті в абсолютній темряві, такій глибокій, що можна було б почути, як вона поглинає навіть звуки.

Вона завмерла, готова до смерті, до невідомого, що прийде за нею.

Та тоді... він з’явився.

Ледь помітний силует, мов вітровій, прослизнув між темними куточками кімнати. Лінії його фігури були неясні, наче сама темрява взяла на себе обличчя і форму людини. Тінь рухалася, але не за законами фізики, вона була ніби самою сутністю нічної пори, живою і гнучкою.

— Що це?! — вигукнула Флоренс, відступаючи.

— Замок більше не хоче нас бачити, — прошепотів Каррінгтон, але в його голосі не було страху, лише сумне визнання.

Мить, що здавалася вічністю, раптом перервалася, коли силует зник. Вогонь спалахнув несподівано, і його перше потріскування було надто тихим, щоб привернути увагу. Та за кілька секунд полум’я охопило штори, перекинулося на меблі, перетворивши кімнату на пастку. Дим заповнив простір, стискаючи груди важким, задушливим повітрям.

"Тікати, треба тікати!", — подумала Еліза, спробувавши зробити крок, але її ноги були немов дерев’яні. Вона рванулася вперед, як могла, направляючись до дверей, що вели в коридор.

На порозі стояла Флоренс. Її постать наче із вогняного тла, що заповнював кімнату. Еліза не мала часу на роздуми. Серце билося швидше і адреналін хлинув у її кров, роблячи її рухи швидкими, рішучими. У її руках опинився важкий свічник — єдине, що було під рукою. Вона схопила його, підняла над головою і з силою вдарила Флоренс по лобі. Удар був таким сильним, що свічник тріснув, і Флоренс впала на підлогу. Її обличчя було спотворене болем і шоком.

Еліза відчула, як дим заполонив повітря, а гарячий подих полум'я підступав все ближче. Замок охоплював вогонь і паніка серед гостей лише посилювала хаос. Вона пробиралася крізь натовп, намагаючись не привертати уваги, але кожен крок давався важко: коридори наповнилися криками, а мармурові підлоги стали слизькими від розбитого скла та пролитого вина.

Десь за спиною вона почула звук обвалу – частина стелі впала, змусивши її прискорити кроки. В її голові було лише одне: треба дістатися до саду. Туди, де ще можна вдихнути свіжого повітря.

Вона влетіла до розкішного бального залу, де ще недавно лунала музика, а зараз він перетворився на пекельну пастку. Полум’я танцювало на стінах, неначе знущаючись з тих, хто тут залишився. Еліза ковзнула до бокових дверей, уникаючи падіння балки, що з тріском обвалилася поруч.

Сад був так близько, що Еліза чула шум фонтану, змішаний із гулом вогню. Залишилося лише декілька кроків. Коли вона нарешті вибігла надвір, холодне нічне повітря вдарило їй в обличчя, розбавлене гірким ароматом диму й попелу.

Еліза підняла голову, вдихаючи це повітря, ніби воно могло очистити її від жахів, що залишилися позаду. Її погляд ковзнув до знайомої постаті, яка стояла серед тіней саду.

Евен нерухомо чекала. Її очі, що світилися моторошним червоним блиском, були спрямовані на Елізу. Але вони не виражали ані гніву, ані звинувачення. Лише невимовний біль і туга, які важко було витримати. Еліза відчула, як холод від її погляду пронизав до самого серця, але це не змусило її відступити.

— Все пішло не так, як ми планували, — тихо сказала Еліза, роблячи крок уперед. Її голос зламав мовчання ночі, і навіть фонтан здався тихішим.

Евен не відповіла одразу, тільки зробила крок ближче до Елізи, ніби шукаючи спосіб розтопити той холод, що між ними виріс. Вона м'яко провела пальцями по її волоссю, поправивши одне з пасм, яке вибилося з-під зібраної зачіски. Цей ніжний, майже невидимий дотик змусив Елізу затримати подих.

— Це була наша помилка. Ми недооцінили їх. — шептала вона, її голос ледве звучав у тиші ночі, а очі були наповнені невимовним смутком.

Еліза стиснула руки в кулаки, її очі блиснули, коли вона прошепотіла з гіркотою:

— "Чистокровні." Їхній страх змін сильніший за будь-які почуття. Я мала здогадатися, що вони підуть на все.

Евен кивнула, її погляд залишався тяжким, і вона знову обережно наблизилася до Елізи, обхопивши її плечі і притягнувши до себе. Її холодне тіло так гарно контрастувало з теплом, яке Еліза відчувала, стоячи поруч з нею. Ніжно, майже не помітно, вона поклала свою голову на плече Елізи.

— Вони не пробачать ні тебе, ні мене. Союз вампірки й смертної для них — це зрада. А любов... — вона усміхнулася гірко, — любов для них взагалі не має значення.

Еліза обернулася до палаючого замку, її серце стискалося від болю.

— Всі ці смерті... Це не наша провина. Це їхній вибір. Їхня ненависть.

— Ти знала, на що йдеш, коли погодилася залишитися зі мною, — сказала Евен ніжно.

Еліза підняла погляд, її очі блищали від сліз. Евен обережно провела пальцями по щоках Елізи, витираючи сльози.

— Я знала. Але я сподівалася, що їхня ненависть не настільки безмежна. Ми хотіли лише одного – бути разом.

Евен нахилила голову, її усмішка була ледь помітною, але сповненою гіркоти. Вона обережно поцілувала Елізу в лоб, залишаючи на шкірі холодний слід, як обіцянку того, що вони ніколи не розстануться, незважаючи на всю темряву навколо.

— Їхній світ тримається на страху і крові. А якщо хтось, як я, кидає виклик цьому порядку... — вона зітхнула, — тоді вогонь — це найменше, що нас чекає.

Еліза мовчала, в її грудях важко билося серце. Вона була готова віддати все, щоб залишитися з Евен. Але вона не могла зрозуміти, чому вбивства на балу стали неминучими.

— Ти... Ти вбивала їх... — шепотіла Еліза, наче боялась почути відповідь. — Чому?

Евен затримала погляд, її очі змішувалися з червоним світлом від пожежі.

— Вони були запрошені сюди, бо виступали проти нас. Всі, хто був готовий нас розлучити, всі, хто вважав нашу любов порушенням правил — вони прийшли. І я бачила їхні погляди, як вони оглядали тебе, як вони сичали від ненависті до того, що ми могли мати щось більше.

Еліза втягнула повітря, відчуваючи біль від цих слів. Вона не знала, чи могла б пробачити цей шлях, але розуміла, що це було зроблено не зі зла, а від безмежної любові та захисту.

Евен продовжила, її голос був спокійним, але в ньому відчувався натиск:

— Вони прийшли, щоб нас знищити. Тому я не могла дозволити їм залишитися. Я не могла дати їм шанс на це.

Еліза зрозуміла, як глибоко Евен була готова захищати їхні стосунки, і хоч це коштувало їй багато, вона не могла не відчувати вдячність за це. Всі ці миті вони пережили разом, і, хоч і було боляче, вона не хотіла відступати.

— Що тепер? — запитала вона, її голос був ледь чутним, але в ньому прозвучав намір і надія, що все не закінчиться так швидко.

Евен подивилася їй прямо в очі, її погляд палав впевненістю.

— Ми тікаємо. Разом.

— І вони нас не зупинять? — Еліза хотіла вірити, але в її голосі чувся сумнів.

Евен наблизилася до неї так, що їхні обличчя були майже разом, і між ними залишався лише подих, який вони могли відчути один через одного. Її червоні очі сяяли від рішучості, і кожен погляд її був як обіцянка:

— Ні. Бо вони залишилися в цьому замку навічно.

Еліза на мить затримала погляд на її обличчі, а потім простягнула руку й міцно стиснула долоню вампірки. Її голос більше не тремтів.

— Тоді ми разом. До самого кінця.

Евен усміхнулася, і ця усмішка вперше була щирою.

— До самого кінця.

Разом вони зникли у тіні саду, залишивши позаду палаючий замок і попіл їхнього минулого.