Пригоди у таємничому санаторії

День 1

Санаторій виглядав занедбаним. Білі стіни смерділи чимось кислим, наче гостей годували однією лише несвіжою капустою, старі килимки на підлозі були запиленими, а побиті постаті славнозвісних вчених вороже поглядали у тьмяному світлі сутінків. Крізь шибку можна було побачити, як темно-багряне листя вкриває жовту галявину, а розлогі дерева шанобливо нахиляють гілля до землі.

Адам озирнувся по сторонах і тихенько зітхнув, адже все навколо виглядало невтішним. У запрошенні було вказано, що в санаторії панує затишна атмосфера, та побачивши на власні очі це місце, він одразу ж захотів повернутись додому.

На першому поверсі було темно. Зламані стільці потворною купою височились посеред холу, на стійці біля мідного дзвоника бігав рудий тарган, плакати на стінах були вкриті темними відбитками масних пальців, а старі труби гуділи і кахикали наче збирались тріснути і ошпарити його окропом.

Адам почекав трохи біля стійки, але ніхто не вийшов щоб допомогти йому з валізою, так що довелось тягнути багаж самотужки. Ліфт був дуже малим, тому його стара валіза ледь вмістилась, і це теж не покращило настрій. Маленькі білі кнопки були спалені й прикипіли до сірої стінки, більш того, коли він звів очі, то побачив, що до стелі хтось наліпив рожеві жуйки.

Від цієї картини Адама мало не нудило, адже він був чепуруном. Він ледь витримав цей підйом, і в ту мить, як двері відчинилися, майнув геть звідти. На третьому поверсі було темно і моторошно, ліхтарі світили тьмяно, ніби їм було ліньки це робити, та й ще всі двері були зачинені, окрім дверей в його номер, і те неабияк його налякало.

Він прокрався в свою кімнату ніби якийсь злодюжка і тихенько озирнувся. Біля старенького вузького ліжка прихилилась маленька шафка, на якій стояв кухоль із водою, а над ліжком висіла дивна картина, на якій була зображена дівчина. Він підійшов ближче щоб ретельно її роздивитись, і від побаченого в нього перехопило дух, бо тією незнайомкою виявилась його зникла сестра.

Міа пропала два роки тому, та він не облишив пошуки, хоч жодного свідка не знайшлось, і от тепер він стояв, роздивлявся її удавано-приязну посмішку, перелякані очі, і ніяк не міг отямитися. Він дізнався про існування цього місця випадково, тому ніяк не міг зрозуміти, навіщо це Міа сюди приїжджала, та ще й дозволила себе намалювати.

Адам кліпнув очима, потім ще раз, та марево не розсіялось, сестра була там, встромлена у мідну раму наче у в’язницю, пригнічена і сполохана, а він нічим не міг їй допомогти. З рота вилетіло якесь собаче скавчання, та він опанував себе і миттю побіг униз щоб хоч когось знайти і допитатись про те полотно.

Ліфт їхав надто повільно. Хлопець тупцював на місці з нетерпіння, крутив пальці, сердито зітхав, і нарешті двері відчинилися. Він вискочив назовні і опинився у якомусь підвальному приміщенні, де поверхня підлоги була вкрита зеленою водою, яка ще й мерзенно пахла. Адам затулив носа і почовгав по калюжах, подумки ковтаючи лайливі слова, що дерли горло. Чоботи намокли і були важчими за каміння, сорочка промокла від рясного поту, та він ішов уперед незважаючи ні на що аж поки не вперся в стіну.

Перед ним був суцільний бетон, позаду теж. Він швидко озирнувся і побачив, що сірі стіни були всюди, а ось дверей він не побачив. Він був у пастці.

День 2

Адам продер очі і втупився у жовту стелю, прикрашену темними плямами. Він лежав у м’якому ліжку, вкритий теплою ковдрою, і ніяк не міг второпати, як це він потрапив до своєї кімнати. Його новенька валіза причаїлась у кутку, щільно замкнена ніби ніхто її не торкався, а капелюх висів на гачку біля дверей.

Він звівся на ноги і озирнувся на всі боки, але кімната була схожа на звичайнісінький собі номер у санаторії, от тільки вода у кухлику виявилась зеленою і смерділа. Хлопець розгублено зітхнув, одягнув білий халат і пішов униз, щоб знайти когось живого і розпитати про все, що тут коїться.

Килимок біля його дверей виявився вологим, але він не звернув на це уваги. Біля сусідніх дверей якась жінка копирсалась у кишені, та побачивши його, сховала руки за спину і привітно усміхнулась. Вона була рудою наче та лисиця з лісу, і очі в неї дивилися недобре, та Адам кинувся до дівчини наче до рятівниці, адже був у справжнісінькому розпачі.

– Вітаю! Скажіть мені, що це за місце?

Дівчина звела очі догори і роздратовано пирхнула.

– Скільки разів я ще маю це повторювати? Ви знаходитесь на лікуванні вже досить тривалий час, та лікар так і не зміг зафіксувати жодних поліпшень Вашого емоційного стану. Вибачте, але мені вже треба йти.

І вона пішла геть, залишивши його стояти, як пень. Він моргнув очима, і вона миттєво зникла, так само як руда блискавка зникає у темному небі.

Він хотів щось сказати, та слизька слина склеїла губи, хотів закричати, та сухий клубок у горлі не давав того зробити. Його ноги стали м’якими, і він вже не міг стояти рівно, почав хитатись як те дерево, що гойдає злий вітерець.

Мимоволі він згадав сестру, її сумне обличчя, великі сині очі і губи, які щось йому шепотіли, та почути той шепіт він не міг, хоч і прикладав зусиль.

Підлога стала гарячою, мовби то була й не підлога, а велетенська пательня, а він був маленьким курчам, якого мали з’їсти на сніданок. Адам сперся на стіну щоб не впасти, та вона виявилась теплою і чомусь вологою, тож він з огидою сіпнувся.

Всі звуки стали гучнішими, скрегіт дверей, скрипіт підлоги, торохтіння ліхтариків попід стелею і чиєсь важке дихання за його спиною.

Він озирнувся, але там нікого не було. Дівчини теж ніде не було видно.

Адам побіг вперед щоб її наздогнати, та вузький коридор став звиватись наче змія, шипіти і лоскотіти лускою. Його почало нудити, він впав навколішки, схопився за голову, в очах стало темно і все, що було навкруги, кудись раптом зникло.

День 5

Він прокинувся у своєму зручному ліжечку і солодко позіхнув. Біленька подушка була м’якою, ковдра була теплою, отож підводитися на ноги йому зовсім не хотілось.

У двері постукали, і за мить в кімнату увійшов лікар у білому халаті і руда медсестра із хитруватим виразом обличчя. Вона дістала з кишені шприца з гострою голкою, і Адам, побачивши те, аж підскочив з переляку.

– Ви не будете штрикати мене голками! – загорлав він.

Лікар підійшов ближче і поплескав його по плечу наче малу дитину.

– Ти щоразу репетуєш немов тебе вовки покусали. Скажи-но мені, друже, сьогоднішню дату.

Адам напружив мізки, та як він не намагався, згадати це число не зумів. Його думки немов розлетілись на всі сторони як ті пташки у небі, і нічого путнього він сказати не зміг, тільки видушив якийсь хрипкий звук.

Лікар поблажливо йому посміхнувся і зиркнув на медсестру, і та підійшла ближче, ховаючи праву руку за спиною.

– Я Вас десь бачив… – пробурмотів Адам.

 Дівчина звела очі догори і перед його очима промайнула срібляста голка. Було дуже боляче, тому він тихенько схлипнув.

– Гарного сну тобі.

Так і закінчився той день.

День 7

Адам прокинувся рано-ранесенько і одразу вмився і перевдягнувся в чистий одяг. Він хотів поголитися, та не знайшов станок для гоління у валізі, хоч шукав дуже ретельно.

За вікном цвірінькали пташки, тепло гріло осіннє сонечко, тому всі мешканці санаторію вийшли у сад на прогулянку. Адам як побачив їх у вікно, миттю скочив і побіг униз сходами. Ліфт в той день чомусь не працював.

У садку панувала затишна атмосфера. Столітні дуби привітно шелестіли жовтим листям, люди збились докупи і про щось тихо балакали, і пахло чимось солодким, наче цукровим тістечком. Він підійшов ближче і привітався, вклоняючись їм як близьким друзям.

– Доброго дня, шановні! Скажіть-но мені, де це ми знаходимось?

Люди розреготались на весь двір, да так голосно, що пташки вспурхнули з дерев у височінь.

– Цей телепень досі щось розслідує!

– Як же це всім настобісило!

– То ти вже знайшов свою сестру чи ще ні?

Адам не міг второпати, про що вони всі говорять, хоч і слова були звичними для вуха. Він похитав головою і зробив крок назад, розгублений і збентежений, а натовп потроху насувався, тицяв у нього пальцями, гигикав і насміхався.

Він задкував аж поки не перечепився через щось і впав на траву, а люди своїми тілами затулили йому сонячне світло. Перед тим, як чорний птах промайнув перед його очима, Адам зрозумів, що наступив на жіночий затискач для волосся. Він подарував Міа такий самий затискач на Різдво.

Він точно це пам’ятав. Вони гостювали у батьків, сиділи у вітальні і пили гарячий чай. Мати напекла тістечок, батько чомусь лаявся, що ліфт знов не працює.

Ні, вони жили у будинку, там не було ліфта! Він все пам’ятав, вони сиділи на зеленій канапі, дивились якийсь дурнуватий фільм і реготали. І ті люди у садочку теж реготали.

Він все пам…

День 10

На сніданок Адам їв шматочок смаженої курки, солодке тістечко і пив гарячий чай. У їдальні було людно, пацієнти розмовляли, стукали чашки об столи, скреготіли стільці. Він затулив руками вуха, але все одно чув цю безглузду балаканину, тому що оточуючі гули як бджоли у розтривоженому вулику, а він потребував цілковитої тиші.

Міа була тут, тепер він точно знав, та чому це приховували від нього? Чи може вони всі змовились викрасти сестру, а його переконати в тому, що її ніколи і не існувало?

Адам відчув, як серце сповнюється чорною люттю, а очі наливаються кров’ю. Його довгі пальці зігнулись наче кігті хижого птаха, а щелепи застукотіли наче він вже жер своїх ворогів. Він викрив їхню брехню, і тепер вони мають зізнатись у скоєних злочинах!

Поснідавши, він пішов у хол, де на зеленій канапі вже сиділа якась літня пані. На її колінах лежала стара книжка з подертою палітуркою, але жіночка не читала. Вона втупилась очима в порожнечу, її погляд був пустим. Хлопець підійшов до неї і шанобливо вклонився, хоч і розумів, що вона на нього не дивиться, та й не тямить, що коїться в санаторії.

– Вітаю!

Жінка кліпнула очима, і раптом розгублено глянула на нього.

– Жовте слоненя. Знайди його.

Він так злякався, що аж відскочив від тієї канапи. Вона знов блимнула очима, й погляд став бездумним, наче нічого не сталося, та він зрозумів, що так вона дала йому підказку для майбутнього розслідування.

– Де саме мені його шукати?

Та вона нічого не відповіла, начебто й не почула його. Він трохи почекав, і її тонкі губи ворухнулись, але вона вже не розмовляла з ним, а щось наспівувала собі під ніс, тож його очікування були марними.

Адам обійшов увесь перший поверх, розглянув пейзажі на стінах, зазирнув у горщики з квітами, злизнув свіжу фарбу зі стіни, яка чомусь виявилась солонуватою на смак, та ніякого слоненя не знайшов, натомість на нього почали якось дивно дивитись оточуючі.

Він спробував дружелюбно посміхнутися якійсь молодій дівчині у рожевій сукні, але вона похапцем глянула на нього і відійшла подалі. Така поведінка була обурливою, та він не мав часу на суперечки, бо йому треба було дістатись другого поверху.

У ліфті чимось смерділо. Він торкнувся пальцями вологої кнопки і здригнувся від огиди, та обтирати руку чомусь не став. Ліфт почав рухатись вгору, а він став переминати ногами з нетерплячки. Линули хвилини, але двері не відчинялися.

Адам розгублено потер потилицю, глянув на кнопку, яка впевнено червоніла намальованою двійкою, зітхнув, але нічого не змінилося, ліфт все ще піднімався угору. Дихати стало важко, тому він скинув сорочку і витер спітнілу шию. Двері не відчинялися.

Адам знов згадав те Різдво, сестру, яка сиділа на канапі і дивилась якийсь дурнуватий фільм. Вона була одягнена у рожеву сукню, яка їй дуже пасувала. Він пам’ятав її дзвінкий сміх. Вона пригортала до грудей іграшкового слоненя життєрадісного жовтого кольору.

Він подарував їй ту іграшку на Різдво. Він те добре пам’ятав.

Стіни чомусь зашипіли, тож він затулив вуха руками і сіп навпочіпки, знесилений і наляканий. В голові гуло, перед очима все попливло, і хтось пошепки наспівував йому якусь веселу пісеньку про пригоди жовтого слоненя.

Він вже нічого не пам’ятав, крім того його нудило.

День 11

Адама покликав до себе директор санаторію, тому довелось одягнути чисту сорочку, відмити капці від засохлої землі і піднятися на п’ятий поверх. На сходах він зустрівся з прибиральницею, яка мила брудні сходинки і лаялася як та п'яниця. Хлопець глянув на темні грудки землі і розгублено потер носа.

– Ви така вправна жіночка, чого ж Ви ліфт не відмиєте? Там смердить чимось бридким, ніби тхора знудило на підлогу.

Вона спалахнула від злості мов та свічка і ляснула його брудною ганчіркою.

– Йди звідси, гидкий хлопчисько, годі з мене глузувати! Хіба в санаторії є ліфт?

Адам роззявив рота, та й весь як перетворився на соляний стовп! Та жінка дивилась сердито, кривила губи наче поважна пані, та й не скидалась вона на брехуху, та як же тоді… Він подумки не закінчив питання, бо не знав, як скласти слова у речення.

Адаму було лячно, так моторошно, як ніколи раніше. Білі сходинки стали вужчими, йому було важко ступати ними, а звуки лунали дуже гучно, та він похитав головою, і нав’язлива ілюзія розвіялась.

Волога ганчірка плескала по підлозі наче аплодувала йому поки він ішов до кабінету директора, і ті звуки дратували його, але він лише посміхався, не висловлюючи гніву.

Міа. Він ніколи не забував про сестру.

В кабінеті було надто сонячно. Адам примружив повіки, адже очі в нього засльозились від того світла, що відбивалося від білих стін. Директор сидів у шкіряному кріслі, насуплений наче старий пес, а над його головою висіла полиця з усіляким непотрібом. Адам побачив серед купи мотлоху жовтого слоненя і мало не скрикнув від несподіванки.

Серце калатало так, що у вухах стукотіло, долоні спітніли, сорочка липла до мокрого тіла, але він стояв як укопаний і дивився на іграшку так, як вміє тільки маленька дитина.

Чоловік, який сидів перед ним, втомлено зітхнув і постукотів олівцем по поверхні столу, щоб привернути до себе увагу.

– Адаме, твоя дивна поведінка змушує всіх навкруги добряче напружуватись. Чого ти облизував стіни?

Він знизав плечима, сунув до рота великий палець і став гризти. Його співрозмовник скривився від огиди, а в роті вже стало солоно, бо з пальця потекла кров.

– Ми всі хвилюємось за тебе, друже мій. Ти знов розповідаєш цю дурну байку про зниклу сестру? Я ж тобі пояснював, що ти був єдиною дитиною у своїх загиблих батьків, чи ти мене не слухав?

Жовте слоненя грайливо підморгнуло чорним оком, неначе щось знало. Хлопець злизнув червону краплю з пальця і неприязно посміхнувся директору.

– Я не люблю всі ці байки. Вибачте, та що то за іграшка схована на полиці?

Його співрозмовник кинув погляд сповнений жалю, та й тихенько зітхнув. Він, напевно, був доброю людиною, та Адам позбувся довіри до всіх тих людей, які його оточували.

– Наша пацієнтка надто нею переймалась. Довелось про те подбати.

– Ви вкрали слоненя?

Він зневажливо щось промугикав і втомлено потер обличчя. Адам чекав на відповідь і нарешті дочекався.

– Я його привласнив, бо все, що знаходиться у цьому приміщенні, належить мені. Я вирішую, що ви можете мати при собі, а що ні.

І те було зізнання. Адам дізнався, хто викрав його сестру, хто безсоромно брехав йому і зачинив у тому санаторії наче якогось навіженого волоцюгу. Він викрив лиходія і залишалося лише покарати його за тяжкі злочини.

Хлопець вийшов з кабінету, і в той самий момент ліфт зупинився на його поверсі. Дверцята відчинилися, і він побачив, що всередині стояла та сама прибиральниця і зчищала жуйки зі стелі гострим ножем. Адам замилувався металевим блиском і раптом зрозумів, що слід робити.

День 15

Адам ретельно готувався до нападу. Він поцупив у прибиральниці ножа, гумові рукавички та захисну маску, ще він перестав ковтати ті таблетки, які йому приносили медсестри.

Міа не полюбляла пігулки, ніколи їх не ковтала, завжди ховала під подушку. Вони з сестрою були єдиним цілим, однією субстанцією, яку не можна поділити навпіл, двоголовим чудовиськом. Вона завжди йому допомагала коли батьки сварилися й кричали один на одного, затуляла йому вуха і рота, тому карали завжди її, а не його.

Батьки казали, що в них ніколи не було доньки, та то було неправдою.

Міа полюбляла різдвяні комедії, смачненькі тістечка, пухнасті іграшки і дивні жарти. Вона була красунею, гарно танцювала, співала і малювала. Шкода, що батьки відмовлялись визнавати її існування.

Сестра його захищала, та тепер настав час захистити її.

Адам дочекався глибокої ночі, коли всі мешканці санаторію позасинали у теплих ліжках, і тільки тоді пішов на полювання. Він крокував ледь чутно, дихав не в повну силу, щоб злі духи не почули його, і ледве помітні тіні на стінах слідкували за ним і пошепки глузували ніби з якогось невдахи.

Діти в школі теж насміхалися над ним та його дружбою з сестрою, і він добре пам’ятав ті образливі слова неначе вчора їх почув. Ті кривдники пошкодували, що образили Міа.

Підлога ледь чутно загарчала наче сердитий пес, коли він ступив не туди, і хлопець сіпнувся від несподіванки. Шибка була відчинена, і біла фіранка колихалась туди-сюди, наче привітно віталась із ним, а ще пахло вогкою землею, немов хтось вже зробив яму, щоб поховати злочинця і змочив її гіркими сльозами.

Він підійшов до кімнати директора і торкнувся холодних дверей. Всередині щось відбувалось, хтось борсався і схлипував, тож Адам штовхнув двері і ввалився в кімнату наче якийсь слонисько.

Чоловік та руда жінка аж підскочили у ліжку від несподіванки. Вони чомусь були голі і виглядали на диво розгубленими, ніби то не вони вигадали увесь цей жахливий план щоб звести його з розуму.

Він показав їм ножа і недобре посміхнувся.

– Де моя сестра?

Медсестра ляснула долонею по чолу, а директор ледь чутно вилаявся.

– Міа. Моя сестра. Вона зображена на картині, яка висить на стіні в моїй кімнаті.

Жінка пирснула, та директор сердито зиркнув на неї, і вона одразу ж замовкла.

– Адаме, я ж тобі вже пояснював, що на картині зображена засновниця цієї лікарні.

– Санаторію… – ледь чутно прошепотіла медсестра.

Він роздратовано звів очі під лоба.

– Санаторію. Полотна з її зображенням висять усюди, адже це було її останнє бажання. Вона нещодавно померла, і ми всі були на цвинтарі і бачили її поховання на власні очі. Присягаюсь тобі, вона мертва.

Щось всередині обірвалось і з гучним звуком гупнуло униз.

– Міа мертва?

Вперше за весь той час він бачив директора таким наляканим. Його коханка сховалась під ковдру наче те могло її якось врятувати від неминучого покарання, а ось він дивився Адаму в очі ніби кидав якийсь виклик, та його пальці добряче тремтіли. Хлопець це помітив.

– Адаме, друже мій, ходи до себе в кімнату, відпочинь трохи, а вранці ми з тобою побалакаємо, гаразд?

Він зробив крок уперед і якось по-звірячому вишкірився.

– Ні.

Білі фіранки зааплодували йому. Хтось торкнувся його потилиці і він відчув крижане дихання потойбічної істоти на своїй шиї. Він знав, що то була його сестра.

Лікарі вбили її, та вона повернулась з того світу щоб помститись.

Жінка закричала як навіжена, коли побачила сріблястий блиск ножа, та той крик швидко обірвався, і біле ліжко вкрили червоні краплі крові. Директор схопився на ноги і вже майнув до дверей, але Адам ухопив його за руку, і фіранки вкрились червоними цяточками.

Міа полюбляла червоний колір. Вона милувалася червоними трояндами, вдягала червону сукню і фарбувала губи червоною помадою. Мати як дізналась про те, репетувала як божевільна, а батько кидався прокльонами. Адам й досі пам’ятав його налиті кров’ю очі, але так і не зрозумів, чому батьки тоді так розлютилися.

Хлопець оглянув нерухомі тіла, подивився в їхні скляні очі, та радісно посміхнувся. Він помстився.

Ніч вже поступалася місцем похмурому ранку, червоне сонце гарячою плямою розпливлося на білому небі, а він лежав у закривавленому ліжку і чекав. Нарешті хтось затупотів на сходах, двері гупнули об стіну і тишу розірвав несамовитий крик.

Адама схопили, тицьнули голку йому під шкіру, і все стало химерним, людські тіні подовжилися, викривилися, підхопили його й забрали з собою у потойбічний світ.

Він знов сидів на зеленій канапі і дивився якийсь безглуздий фільм разом із сестрою. Вона реготала, тицяла пальцем у екран, їла цукерки, а він милувався нею і почувався напрочуд щасливою людиною.

День 20

Адам був щасливою людиною.

День 45

Адам був щасливою людиною.

День 135

Міа витирала великі, як горох сльози, що котилися по її брудному обличчю. ЇЇ зачинили у якомусь малому приміщенні, куди не діставались сонячні промені. Їй було страшно, їй хотілось повернутися додому, та їй сказали, що тепер всі вважають буцімто її ніколи й не існувало, отож шукати її ніхто не буде.

Вона сумувала за мамою, татом, братом і своїм жовтим слоненям.

День 246

Адам був щасливою людиною…