Справжній готичний детектив

конкурс


Сімейна таємниця

 

 Я вбила власного батька.

Без вагань і болю. Я вбила його тому що так було потрібно…

  У мене не було біологічних батьків. Вони відмовились від мене одразу після народження. Я не знала ніколи їх імен і буду чесна, навіть не шукала їх ніколи. Моєї сім’єю були Дарина та Симон, батьки які удочерили мене. Окрім мене в сім’ї також був Микола. Микола приходився рідним сином, але хочу сказати що моє дитинство проходило щасливим. Мене не обділяли нічим, можливо, навіть дарували більше. Я завжди любила свою сім’ю, щиро та й вони любили мене.

 Ви могли б подумали, що якщо я не рідня дитина то з мене глузували чи може робили ще гірше. Ні. Мої названі батьки любили мене, що я й забувала, що так не зв’язує ДНК.

 Моя сім’я жила в злагоді в спальному районі біля метро Дарниця. Старі, потріскані то обшарпані будинки для мене були нормою, а маленькі хрущовки ніколи не здавались маленькими. Ніколи не могла й подумати, що комусь треба простір для життя більше.

 Моя мати Дарина працювала в школі, в яку я з своїм братом і ходили. Була вона вчителькою української мови та літератури. Коли вона була в школі, то наче ставала іншою людиною. Була вимогливою, іноді злою чи істеричною особою. Ніхто не любив її перепади настою на роботі, навіть інші вчителі вважали її дивною. Та вона ніколи не зривалась на мене, якщо я неправилтно відповіла чи з іншої причини. Завжди це було “Негайно сідай, неправильно” і викликала іншого учня.

  Батько Симон був будівельником, тож побачити його в фарбі чи в шпаклівці, коли той повертався додому було не дивом. Симон був повністю іншою людиною. Він був добрим, справді люблячим батьком для нас обох.

  Отже, як сталось так, що я вбила батька? Це почалось раніше ніж я думала.

 

2010 рік

 

 Мій сьомий клас, мені тоді було 12 років, моєму брату Миколі 8. Цей вечір п’ятниці я запам’ятаю назавжди. Я тоді сиділа спокійно в кімнаті разом з Миколою та мамою. Пам’ятаю ту маленьку кімнату з старим пошарпаним килимом на стіні, по якому я часто водила пальцем перед сном, древні та місцями злізаючи шпалери, наче з горор фільмів.Було не дивно, якщо під ними можна було знайти бридку зелену плісняву. Окрім цього в кімнаті було багато різного мотлоху: старі чорно-білі фотографії родичів, яких я навіть не знала або які померли, ці фото кожен раз лякали мене вночі; стара шафа на всю стіну з мутним склом, наче його не мили сотні років. В цій самій шафі стояли не тільки страшні фото мертвих родичів, а ще й різні керамічні статуетки півників, якими ніколи не користувалися. А куди ж без полиці з великою кількістю посуду, що діставали раз в рік, для того щоб витерти пил? Зліві від входу в кімнату було вдухярусне ліжко, а справа вікно. От і все що було в кімнаті, якщо не рахувати якихось іграшок. Вцілому не бідно та й на той час пристойно, але дитячою таку кімнату точно не назвеш.

   Якщо мені не зраджує пам’ять ми тоді дивились радянський мультфільм, можливо, “Капітошка”. Вечір був спокійний, за вікном ще якийсь час грали діти. Майданчик був прямо під моїм під’їздом, тому їхній гамір було добре чути.

  Батько схоже запізнювався, вже було за дев’яту вечора, в такий час він вже повинен бути вдома. Мати поки не показувала, що відсутність батька її тривожить. Вона сиділа поруч зі мною та обіймала малого за спину. Той непосидюче дригався тілом по дивану, приспівуючи герою з екрану телевізора.

  Пройшло приблизно півтори години, аж тут нарешті роздався дзвінок в двері. Мама обережно посунула Миколу в сторону та після цього встала з ліжка. Та вона не встигла дійти до дверей, їх вже відкривала я. Я стояла біля дверей та намагалась своїми дитячими руками відкрити двері. Поки я відкривала двері була в передчутті нової порції чогось смачного “від зайчика”. Крім цього Микола співав уже нову симфонію, вигукуючи слова “тато” та “гостинці”. Так було в кожен вечір п’ятниці, це була наша традиція.

   Відкривши двері я поглянула вперед. Переді мною стояв чоловік, йому було за тридцять. Чоловік був одягнений в легку вітровку червоного кольору, вона виглядала дешево, схоже, куплена була десь на ринку біля метро або найближчому секонді. На ногах були джинси темного кольору та чорні кросівки, у яких почала відпадати підошва на носаках. Саме обличчя в чоловіка було рівно овальним, здавалось що шкіра була блискучою. Брови незнайомця були густі та чорні; ніс був гострим та мав красиву грецьку горбинку, як родзинка в його зовнішності. Вилиці були майже непомітні, а щоки округлі та пухкі. Якщо розглядати чоловіка, то зайвої ваги у нього не було.

  Я нестримавши усмішки почала сміятися з незнайомця через його побите взуття і лиш після цього привіталась:

-     Добрий вечір, дядю. Ви хто?

  Чоловік нічого не сказав, присів навпроти мене, щоб бути одного росту зі мною та уважно дивився на мене. Він не просто дивився на мене, від розглядав мене, наче я експонат. Таким самим поглядом цього тижня я розглядала в музеї старі картини, я зрозуміла його погляд. Я не знаю чому така малявка, як я зрозуміла це.

   Чоловік досі нічого не сказав мені і просто розглядав. За цей час до мене прибіг Микола та з подивом дивився на чоловіка, що сидів навпроти. В очах малого я читала страх і нерозуміння, щось всередині мене стиснулось й інстинктивно я підійшла ближче до нього, взявши за руку. Я хотіла його захистити від чоловіка, якому сама відчинила двері.

-     Не бійся, я вас не скривджу. - промовив чоловік, помітивши наші опасіння.

  Тут вже й Дарина вийшла в приходжу з телефоном біля вуха. Тоді я ще не знала, що то був за дзвінок, в той вечір мені взагалі було не до цього. Протерши обличчя руками, вона поглянула на гостя:

-     Ви хто? Чого вам? 

-     Добрий день, пані… - чоловік дістав маленький листок з карману, поглянувши на нього - пані Дарина Соплінська. Це ж ви?

-     Так. Ми знайомі?

   Микола постояв на початку розмови та йому стало нудно споглядати розмови дорослих і від побіг далі дивитися свій мультфільм. Я ж залишилась стояти далі, мене навпаки просто розривала цікавість зсередини. Чоловік встав та сказав, що його звуть “Анатолій Веснянко”. Це моїй мамі нічого не дало взагалі, тому вона спитала, що він тут робить ще раз. Не дуже добре було стояти в дверях до квартири, тому Дарина попросила пройти гостя на кухню. Кухня у нас була невеличка, якраз на нашу сім’ю в чотири персони. Коли до нас приходили гості ми частіше накривали стіл в іншій кімнаті.

  Пройшовши в кухоньку я сіла за стіл, а Анатолій навпроти мене. Мама ж поставила чайник на стару іржаву плиту та почала шукати красиві порцелянові кружки. Ми їх діставали лише, коли до нас приходили гості чи було свято.

-     Як ви знайшли мій дім?, - почала розмову Дарина, поки натирала кружки вафельним полотенцем.

-     Я попросив в своєї знайомої, вона працює в роддомі.

-     То вам розповіли особисту інформацію? Знаєте це непрофесійно…  

-     Розумію, але були особисті причини, - чоловік відвернув голову та голосно кашлянув - Перепрошую. Як я й казав причини особисті.

-     Я не знаю, що тут може бути особистим, - процідила мама.

  Ууу… я знаю цей її тон, це означає, що вона починає злитися. Я відчуваю, що цьому чоловіку треба берегти себе, бо отримає й пательнею по голові. Дітей вона не била, а от невідомий чоловік міг отримати.

-     Не зліться, паночко. Я прийшов до неї. - й тицьнув пальцем в мене перед носом.

  Я відчула неприємний запах, що йшов від шкіри на руках чоловіка. Будучи дітьми ми не часто стримуємо свої емоції, ще не розуміємо що в деяких випадках треба промовчати чи сказати щось інше. От і я, презентувала чоловіку зморщене від невдоволення обличчя. Той на диво, лише почав тихо хихотіти.

-     Чого вам треба від моєї доньки?

  Дарина вже поставила чашки на стіл, стукнувши по столу цукорницею. Вона сіла біля мене обережно, взявши за руку та спокійно глянула на мене.

-     Вона моя донька.

  Очі, сповнені здивування, розширилися. Руки, які раніше тримали чашку з гарячим чаєм, тепер безсило звисали, немов не маючи сил підтримувати її, а рідила розлилась на підлогу. Кожне слово лунало в звучало в її вухах як відлуння - глухо, здавалося, в повітрі не залишилось ні звуку, ні дихання. Я в свою чергу сиділа як вкопана, ніколи не шукала своїх батьків та була любима в своїй, а вони самі мене знайшли.

   В повітрі відчувалась дивна енергія, наче натягнута струна. Мо серце почало билося в такт несамовитим думкам від невідомого хвилювання до страху. Я поглянула спочатку на чоловіка який представився моїм батьком, а потім на маму. Вона досі сиділа в шоці та дивилась на чоловіка.

-     З чого…ви думаєте, що я вам повірю? Ви просто прийшли і сказали це…

  Дарина вдихнула глибоко, намагаючись вгамувати шалений потік думок. Кожне слово, яке могла вимовити, здавалося неправильним чи недоречним. З одного боку вона хотіла нагрубити чоловіку та вигнати того з квартири, але з іншого не хотіла робити це перед дитиною. Чоловік нічого не відповів та лиш простягнув тій папірець. Мама одразу схопилась за той папірець, наче це була остання надія в її житті. Вона читала й читала того папірця без кінця, а потім знову починала читати з початку.

-     Мам..? - спитала я її з острахом.

  Я була не настільки дурною дитиною, я знала що це означає. Якщо він хоче мене забрати то, напевно, має повне право забрати свою дитину в свою сім’ю. Я не розбиралась у всіх законах чи правилах, але напевно так можна. Я не знала цього чоловіка, але він був мені рідніше ніж жінка, яка сиділа поряд. Все своє життя я пам’ятаю як жила з нею і ніколи не думала що можна інакше.

   Мати нарешті опустила папірець і після цього глянула на мене. В її очах я читала одразу мільйон різних емоцій і всі вони просто кричали до мене. Вона висловлювала одночасно жаль та смуток до мене. Мама могла не сказати нічого, але я все зрозуміла. Вона не хоче мене втрачати, а я не хотіла втрачати її. Але в ту мить, у цьому маленькому просторі, моє серце почало битися швидше, до чогось невідомого. До якогось зв’язку, якого мені так не вистачало, точніше тієї сполуки ДНК, що мені так не вистачало. Моє дитяче серце було готове пробачити цьому чоловіку все: те що вони відмовились від мене тільки ж я з’явилась на світ, те що ніколи не шукали мене протягом дванадцяти років, не цікавились мною і скоріше всього я їм була неважливою. Зараз це вмить стало такою дурницею, я хотіла дізнатися про нього все, це дивовижно. Одночасно відчувала себе щасливою й дурною.

  Та при цьому я не хочу втрачати Дарину, не хочу втрачати Симона, а головне не хочу втрачати Миколу. Я боялась за нього більше ніж за себе. Як же мені бути?

-     Мам? - посторила я знову, бо досі стояла тиша.

  Вона нічого не сказала, лиш обережно поклала руку на мою голову та притиснула мене до себе, не стримуючись я стиснула її талію. Запала тиша. Через мить я відчула вогкість на волоссі. Ще за пару секунд я сама зрозуміла, що з моїх очей падаю сльози.

-     Я не віддам її вам лише тому що ви її батько…вам не було до неї діла,а тепер прийшли через таку велику кількість років. - врешті промовила Дарина, проводячи руками по моїй маленькій голові.

-     Знав що ви так скажете. Та я все ж таки хочу подарувати дівчинці її справжню сім’ю, її рідню.

-     Йдіть геть, я не хочу цього слухати.

-     Але може вона хоче.

   Анатоній знову вказав пальцем на мене. Тепер обоє дивились на мене та чекали моєї відповіді. А я нічого не могла сказати. Я ніби проковтнула язика і забула всі слова на світі. Я формувала думку і намагалась її сказати та враз забувала.

-     Господи, так вона ж дитина… - вставила своє слово мати замість мене.

   Чоловік встав та випив приготований чай одним ковтком, коротко кивнувши нав в знак подяки і просто пішов до виходу. Мама закрила двері, після цього ми прибрались і більше не бачили його.

 Думала сказати ніколи, але він прийшов через тиждень. в цей раз не з пустими руками, а з ведмедиком. Знову був вечір п’ятниці і знову як на зло Симон затримується на роботі. Мама в цей раз не хотіла впускати чоловіка в квартиру, стояла в дверях та закривала прохід собою. Микола знову дивився канал з мультфільмами, навіть не вибіг на шум в коридорі.

  Я стояла та уважно дивилась на Анатолія, язик досі не повертався назвати його батьком. Цілий тиждень я блукала в думках про свою сім’ю, як вона могла б виглядати чи якби я жила, будь з іншими людьми. Мені хотілось дізнатися що ж буде зі мною, але я згадувала про те, як мене покинули ще в роддомі.

-     Я сказала вам, що не віддам свою доньку!

  Промовивши це мама вже хотіла закрити двері, чоловік вставив свою ногу перешкоджаючи їй. Дарина вже не витримувала та грозилась поліцією, якщо він не піде геть. Мама поглянула на мене та сказала, щоб я пішла в спальню за телефоном. Ця жінка схоже не жартувала стосовно поліції.

   Я зайшла в кімнату та почала шукати телефон. Спальня батьків була просторою та в пастельних тонах, все було чисто та прибрано як завжди. Жодних речей не лежало десь не на своїх місцях, в кімнаті було аж занадто ідеально. Я швидко знайшла телефон на тумбі біля ліжка й покинула кімнату.

      Анатолій тепер стояв у проході замість моєї матері. Він повернувся спиною та схоже закурив сигару. Атмосфера одразу змінилась після много повернення, чоловік наче виглядав напружено, а все навколо втратило будь-який інтерес у нього. Він навіть не звернув увагу на те, що я повернулась. Глянувши на телефон, тепер згадала для чого він був потрібен, мати хотіла зателефонувати в поліцію. Я глянула на телефон в руці, потім на чоловіка. Він щось буркнув та пішов.

   Та я мить застигла. Трясця. Де ж моя мама? Боковим зором я глянула в бік кухні.

    Вона лежала там. Обличчя її було спокійним, наче спить, що покрив землю в зимову ніч. Очі, колись яскраві, тепер були без кольору та емоцій. Її шкіра починала блякнути, мов втрачала свій колір. Волосся, розсипалося по підлозі, створюючи контраст із коричневим лінолеумом. Єдиним яскравим моментом    

   Тиша, що панувала навколо, була гнітючою. В голові почало дзвеніти, а серце стискалось все сильніше. Я намагалась осягнути все що відбувається своєю маленькою головешкою.

   Я робила все машинально, сльози знову текли з очей. Довкола все пливло і я не була впевнена, що набираю номер поліції, просто сподівалась що запам’ятала його з уроків в школі. Я тепер зрозуміла його стійку спиною до мене, його руки були замащені кров’ю. Повернувшись тілом я намагалась спокійно дихати та зрозуміти всю ситуацію. Я впала на підлогу, ноги зовсім обмякли і не тримали мене. Я чула як йдуть гудки…мені треба відповісти.

-     Алло - почулось з іншого боку телефону.

-     Мама. Він вбив маму, - тільки й змогла я пояснити крізь сльози.

-     Хтось з дорослих є поряд?

   За голосом це було схоже на жінку, але, можливо, то був й чоловік. Голос був спокійним, просто очікував моєї відповіді на поставлене питання.

-     Ні. Приїдьте будь ласка…

-     Тихіше, дихай, тобі треба назвати адресу, щоб ми приїхали.

-     Вулиця Будівельників … перший під’їзд.

-     Ми вже їдемо, очікуй.

 

  Поліція. Швидка. Дуже багато людей. Я пам’ятаю як приїхав Симон та забрав Миколу, після цього моєму серцю одразу стало спокійніше, малий був не один. Потім забрали маму, мені зовсім не хотілося бачити її. Вона виглядала, мов стара фарфорова лялька, лиш з впоротим животом та витікшою з розрізу кров’ю.

  Мене забрали в поліцію та ставили багато питань. Я лиш хотіла повернутися до Симона та Миколи і більше нічого. Більшу частину часу я плакала і нічого не хотіла. Напевно поліція возилась зі мною достатньо довго щоб дізнатися мою оповідь. Потім мене забрав тато і я була цьому вдячна. Ми поїхали до квартири бабусі де на нас вже чекав брат, сама бабуся і дідусь.

  

2020 рік

   

  Мені 22, у мене є робота та я закінчую магістратуру в університеті. Тепер у мене також є хлопець. У мого брата все добре, у тата теж. Життя йшло своїм ходом, все було добре, окрім того що мій батько досі на волі. Пройшло десять років, але пан Анатолій так і не знайшовся. Його бажання забрати власну доньку в сім’ю також безслідно зникло слідом за ним. Що ж, не так я йому й була потрібна. З віком я зрозуміла, що людина просто бажала отримати виплати за те, що утримує доньку. Своєї біологічної матері я досі не знала в обличчя. Всі ці десять років я намагалась знайти чоловіка , але виявилось що Анатоліїв Веснянків було немало і це тільки тих, що були зареєстровані в Києві.

  Сьогодні я якраз перебуваю на роботі, я працюю в книжковому магазині, що знаходиться в метрограді. Тепер я живу в квартирі своєї бабусі, весь цей час жила тут з того… моменту. До речі, у мене з’явився хлопець, його звати Захар. Про наші стосунки не можу сказати багато, ми тільки почали зустрічатися кілька місяців тому. Гадаю, можу сказати, що нам обом комфортно в цих стосунках і це головне. Ми перебувуаємо в періоді закоханості та пізнання один одного, до цього у мене був досвід лише в одних стосунках. Як це завжди відбувається - перше нерозділене кохання, а після цього стосунки, щоб просто не бути одною. В свої 17 на той час я думала, що бути в стосунках це просто модно і круто. Всі мої подруги чи друзі були в стосунках чи хоча б мали досвід в них. Через нерозділене кохання до однокласника я теж почала зустрічатися з хлопцем з паралелі. Стосунки наші проблились не довго, хоча він навіть починав мені подобатися. Після цього я вже не була в стосунках, аж до тепер.

  Я саме закривала зміну та рахувала гроші в касі, працівниця з якою я була в парі розставляла книги на вільні місця в полицях. З Мариною працювали ми злагоджено та на роботу ми не жалілись. Марина також закінчувала магістратуру і була на рік старша за мене. Вона навчалась на факультеті психології та багато розповідала мені трешових історій з своєї практики. Наприклад: як людина забула про сеанс і не прийшла, про скажену маму, що не дозволяла своїй дочці мати психолога, хоч дівчина була повнолітня та подібне.

-     Марино, каса сходиться. Що там у тебе? Можемо закриватися?

  Та схоже я поспішила вже йти, в нашу книгарню саме зайшов чоловік. Він був років тридцяти, блондин, з худючим тілом. Обличчя було чистим, без щетини, щоки трохи червоні від зимового холоду, що лютував надворі. Чоловік був одягнений в червону жилетку всім відомої нам доставки пошти, а в руках тримав коробку. Ми з Мариною перезирнулись і подумали про одне й те саме - нова поставка. Та щось не сходилось, ввечері вони ніколи не приїжджали.

-     Добрий вечір. - привіталась я.

-     Добрий, хто з вас Дарина Соплінська? - прочитав ім’я кур’єр та глянув на нас.

  Від згадки імені матері моє тіло охололо, по спині пробіг неприємний холодок, а серце наче зупинило вистукувати в грудях. Я стояла, не дихала навіть, просто гляділа на на чоловіка та коробку в його руках.

-     Ой, пробачте. Дарина це відправник, посилка для Ірини.

-     Це я. - тихо бовкнула і після цього мені простягнули коробку.

  Я вирішила, що затримувати чоловіка не треба, по його очах було видно, що людина виснажена вештатися Києвом та роздавати посилки. Забрала посилку та він й пішов геть. Виявилось що доставка також була оплаченою. Я втупилась в ім’я своєї матері та посилку яку “відправила” вона. Мене переповнювали емоції і я відчувала, що можу розплакатися прямо зараз перед подругою.

-     Іро…але ж ти казала наче твоя мама…

-     …мама мертва, так. Я не знаю, як реагувати.

-     Краще викинь цю посилку.

  Порада справді була хорошою, а я не була героїне. фільму жахів, щоб залишити її. Але я хотіла її залишити. Десять років я чую ім’я мами лише два дні на рік - її день народження і її день смерті. Вперше це було згадано деінде. Мені потрібно було знати, що мені відправила мама.

  Попрощавшись з Мариною вже в метро я сіла на вільне місце і весь час тільки й дивилась на коробку,булки на цій коробці. Я не вірила ніколи в потойбіччя, рай чи ад, та зараз мені б хотілося щоб це було так. Я хотіла б вірити, що це від мами. Я розуміла, що займаюся самообманом, але не могла перестати.

 

  Коли опинилась вже вдома я одразу пішла в кімнату, не хотілось ні їсти, ні пити. Бабуся вже спала, а батько прийшов лиш на кілька хвилин раніше за мене. Сіла за стіл та почала робити розпаковку. Зверху лежало багато плівки з пупирками, щоб захистити що всередині, це ще більше гріло мій інтерес.

  Я довго не наважувалась відкрити коробку далі. Моє тільки що отримане шосте чуття казало мені, що я пошкодую, а інша емоція давила в мозку, що потім буду жаліти про це. Отже, була не була. Я відкрила коробку, а всередині був зошит. Звичайний зошит. Якщо ви не можете зрозуміти, який це звичайний, то це самий простий зошит з зеленою обкладинкою, дешевим папером, що просвічує та відчуттям того що колір вицвів. Я відкрила зошит, вже з розумінням про дурний розіграш. Зошит не був пустий.

   Почала листати сторінки і на кожній з них було щось написане, навіть намальоване. Я поглянула на обкладинку зошита, але він не був підписаний ніким. Цей зошит міг бути, як щоденником так і просто зошитом з рецептами. Я відкрила першу сторінку.

 

“Доню, тобі треба це прочитати. Якщо ти це читаєш, тоді він мене знайшов або я мертва. Цей зошит повинна прочитати ти і тільки ти. Ти повинна знати правду про свого батька…”

 

  Після прочитання перших рядків я відчула як сльози виходять з очей, а в горлі почав з’являтися ком. Я не очікувала прочитати такі слова, слова від матері яка вже десять років як в могилі. Прогнавши сльози з очей, я хотіла заспокоїтися та читати далі. В цей момент в кімнату постукала бабуся, схоже вона прокинулась.

-     Ірусю, все добре?

-     Ба, все добре. Я потім поїм.

  Бабуся зайшла в кімнату та поглянула на мене. Вона вже геть стала старенька. Волосяя геть стало сивим і вона його не фарбувала, де-не-де волосинки почали навіть випадати. Зморшки ставали все більше видимі, розтягнуті. Вона сіла коло мене, обережно взявши руку в свої, тільки дотик бабусі завжди був таким теплим, це була їх магія. Кожен раз коли ба так робила, я завжди відчувала підтримку. Хочу щоб вона жила вічно.

-     Ірусю, що сталось? - спокійно спитала старенька.

  Це була ще одно магія стареньких, вони все відчували. Я поглянула на неї, а вона дивилась мені прямо в душу своїми зеленими очима, наче вже знала відповідь на своє запитання. Я коротко хмикнула, а після кутики піднялись вгору. Я не стимавшись обійняла бабусю, а вона видала короткий смішок та почала гладити мене по голові…як в дитинстві.

-     Все добре, просто втомилась… - і моя відповідь мала долю правди, я справді втомилась.

   Ба лиш промовчала, а потім цьмокнула мене в лоба кілька разів. Це викликало у мене усмішку ще ширшу ніж була. Вона встала й почала виходити з кімнати, зупинившись в дверях:

-     Я поставлю тобі супчик в мікрохвильовку, потім включиш і поїси.

-     Добре, люблю тебе.

-     І я тебе, манюня.

 

  Я знову опустила очі на зошит і відкрила його вкотре, досі на першій сторінці. Сльози знову пішли з очей, хоча я навіть не починала читати.

 

“Доню. Ірочко, я дуже вибачаюсь перед тобою і сподіваюсь. що ти колись пробачиш мені, що я така погана матір.

Гадаю, треба почати з того, як я закохалась вперше, це було в школі. Тоді мій однокласник мені відмовив, гадаю наші історії схожі, ми з тобою схожі. Після того як я отримала відмову від того хлопця ми з ним перестали спілкуватися. Насправді він був моїм найкращим другом ще з садочку, тому моє кохання було не з пустого місця. Після нього я довго не була в когось закохана. Наступна моя закоханість сталась аж в університеті. Це був хлопець з мого універу, але іншої спеціальності.

  Ми почали спілкування через спільних знайомих які у нас були. Особливо через мою найкращу подругу і її хлопця, який дружив з тим хто мені сподобався. І все ж прийшло до того, що на початку другого курсу ми почали зустрічатися. Це був складний період в моєму життя, але такий щасливий. Ми не могли часто бачитися через загруженість навчання, а ще я почала ходити на підробіток в компанію батька. Та незважаючи на все наші стосунки розвивались чудово. Він був тим самим хлопцем моєї мрії, всі підтримували наші стосунки та раділи нам.Через рік стосунків ми вже обоє знати батьків один одного і були не раз в гостях. З часом я навіть ходила до нього на ночівлю чи він до мене.

   Та коли все почалось я не зрозуміла. В якийсь момент він став дуже агресивний та злий. Його батьки часто питали чи не залишився він у мене, але я його могла не бачити уже кілька днів. Тривога та переживання за мого хлопця росла все більше. Спочатку я думала, що він міг зраджувати мені (знаєш…можливо, краще було б воно так), але доказів чогось у мене не було.

   Пізніше виявилось, що він перестав спілкуватися з хлопцем моєї подруги, хоча вони наче були друзі зі школи і їх дружба пережила багато. “Як людина могла просто так обірвати все це спілкування?” - так я думала весь час. В якийсь момент він спілкувався лише зі мною та нашими батьками. Перед батьками все було ще наче добре, але коли ми залишались наодинці я боялась. Я боялась за себе і своє здоров’я, але просто не могла повірити в це. Не рідко він міг підняти на мене руку, так само не рідко я поверталась з синяками на тілі. Я не могла повірити що мій хлопець міг таке скоїти. Але це було не найстрашніше, через те що він не бачив опору він часто брав мене силою. Тільки ми залишались вдвох: в його кімнаті чи в моїй, в якійсь аудиторії універу чи ще десь. Він ґвалтував мене… рукою, своїм членом, навіть сторонніми предметами якщо такі були. Я зла на себе, що не сказала нічого, я зла на семе що не побила його у відповідь і що не пішла.

  Останньою краплею крові стала для мене ночівля в його досі. В той день була вечірка на честь складанні сесії, його батьки поїхали і він запросив своїх друзів. Я їх бачила вперше і не знала що мій хлопець спілкувався з кимось. бо став відлюдьком. Єдина що я розуміла тоді - я в безпеці, сьогодні не буде сексу з хлопцем, бо тут занадто багато людей. Як я, бляха помилилась.

    В один момент я відчула що мені стало зле, і пішла до туалету, відучаючи як нудота підступає до горла. Після кількох блювків мені полегшало і я підняла голову на дзеркало.

   У відображені була не я, а жінка старша за мене на років п’ять. Величезні кола під очима, наче діри куди можна впасти. Синці були страшні, а по всьому обличчю наче з’явилися тисячі зморшок. Я наче вилізла з фільму жахів. Розмазана косметика лиш доповнювала цей образ. В той момент мені стало страшно, я зрозуміла що вагітна. Іншої причини такої нудоти не могло бути.

   Того вечора я втекла додому з відмовкою, що терміново знадобилась батькам. Я знала, що він не повірить, але в колі друзів нічого не сказав, тому я спокійно пішла геть.

 

  Наступного дня мої здогадки були підтвердженні, я зробила тест на вагітність і він був позитивним. Що ж тепер робити? Нічого.

  Я нічого не розповіла батькам і тим паче своєму хлопцю спочатку. Вони всі випадково дізналися через кілька тижнів. Тоді ми вечеряли у мене вдома і на мене знову напала нудота, після того як я вийшла з туалету всі втупилися на мене і дивилися уважно. Можливо, мій молодий чоловік міг нічого не запідозрив, але моя мама знала ці симптоми, як-не-як народжувала мене та мого молодшого брата.

-     Даринко…ти вагітна? - спокійно спитала вона.

  Мама не знала, яку помилку вона вчинила, спитавши це перед моїм хлопцем. Той аж сік виплював з рота, який пив в цей момент та вилупив на мене свої величезні беньки. він виглядав комічно, наче не знає що таке вагітність і секс.

-     Так, - тільки й могла я сказати.

  Батьки відразу почали мене вітати та мого хлопця. Ми вже були дорослі та могли мати дитину, наші однолітки були гарним тому прикладом. Але не для мене, я не хотіла ще дітей, не зараз…не від нього. Я знала, що хочу з ним розійтися, а ця дитина прив’яже мене до нього, бо він же її батько.

  На мій подив він геть нічого не сказав про мою вагітність. Ні радощі ( на яку я й не очікувала), ні гніву ( який я очікувала). Він посидів з нами ще годинку і пішов додому. Це була остання наша зустріч.

  через тиждень я отримаю від нього слова “Це не моя дитина” і все. Доню, ти б знала, як мені було образливо. Не через те, що він кинув мене, а те що він сказав. що вона його. Мені стало образливо за дитину яка вже росла в мені. Після цього я розповіла все мамі. Ні, не тільки про останні слова, а все. Як я ридала, як я падала в обійми матері й істерично проливала сльози…нікому такого не побажаю. Ми прийшли до висновку, що може воно й на краще, що його не буде в житті дитини.

 

  Вагітність проходила добре і нічого не відбувалась, я взяла академвідпустку на рік, щоб народити та перший час бути з дитиною. Все було добре, лікарі сказали, що самі роди також пройшли добре. Моя мати весь час була зі мною та підтримувала мене. Все було добре.

 

 

  Моїй доньці виповнилось три місяці і я шла з нею в колясці додому, саме з магазину. Біля під’їзду я застигла. Там стояв він. Цілий рік я не бачила його, ні слова, ні підтримки та навіть привітання в університеті. А зараз він стоїть біля мого під'їзду з квітами в руці.

-     Даринко… - тихо промовив він та підійшов до мене, тільки ж помітив в полі зору.

  Я не знала що йому сказати. Всередині себе я боролась між тим, щоб заплакати і тим щоб зарядати сумкою з продуктами в обличчя, але стало шкода гроші на продукти.

-     Дарюш…поговори зі мною. Ми давно не бачились.

-     Я не знаю, про що там говорити, чоловіче.

  Вже збиралась рухатися до під’їзду, як він мене зупинив та повернув до себе.

-     Це ж наша донечка?

-     Це - МОЯ донечка.

-     Дарюш, не кипи.

-     Ти зараз глузуєш з мене?! Ти - пропадав рік, не прийшов ні на роди, ні провідав ні разу, забув про вагітну мене, а тепер ти стоїш тут з букетом і кажеш мені щось про НАШУ дитину і те. щоб я не кипіла? Та засунь собі цей букет в одне місце!

   Після цього концерту я не чекала, що він там скаже. Я сама не очікувала, звідки у мене стільки сміливості буде, щоб виказати йому все, але я йому це сказала.

  Пройшло ще кілька днів, але цей чорт приходив під будинок і чекав коли я вийду з коляскою на прогулянку. Я не знала, що й робити. Мама підтримувала мене теж і не пускала в квартиру, якщо він якимось чином проходив в під’їзд. Так йшло вже кілька місяців, але одного разу він перевершив себе.

  Коли я пішла вкотре в магазин, щоб купити памперси вдома був мій тато. Чи мій колишній був магом, чи пригрозив батьку, але опинився в квартирі. Опинився біля моєї дитини. Далі все було, мов страшний сон. Я приходжу додому, бачу він, на руках доня. Почалась сварка і він як почав хитатися…

  Серце впало в ноги, я тільки й бачила, як моя маленька трясеться й починає плакати. Куди цьому монстру знати як поводити себе з дітьми і проявляти до них кохання.

  Абияк я забрала дитину з рук та міцно й одночасно обережно притисла до себе. Поки він в квартирі, я не хотіла й думати, щоб опускати її з рук.

 

  Наступного разу він викрав манюню. Я була тоді на кухні, а вона спала у себе в ліжечку. Я почула звук двері й думала, що прийшла мама з роботи. Я привіталась й сказала, що приготувала гречку, можливо вона хоче. У відповідь була тиша, а потім знову грюк дверима.

  Коли я вийшла з кухні то побачила величезні брудні сліди від взуття на лінолеумі. Пазли склались в голові швидше ніж я сама здогадалась, що взагалі сталось. Авжеж, я побігла вниз, не знаю на що я взагалі розраховувала. Точно, там вже нікого не було. Пуста вулиця, стара лавка на якій цього вечора навіть бабця не сиділа, що ж, навіть ДОВБАНА бабця не бачила. Окрім мого колишнього ніхто не міг зайти в будинок, єдине питання в тому, як він це зробив. Моя єдина донька була вкрадена. Моя єдина причина життя.

 

  Пройшло три роки, а я досі шукала маю маленьку. Мій колишній зник з міста, зник з всієї країни і де він взагалі був я не знаю. За ці три роки я посивіла, постарішала, тепер я була навіть не середньостатистичною жінкою. Поліцейські на мою думку лиш робили вигляд, що зайняті моєю справою з викраденням доньки.

 

  Привіт, доню, я знайшла тебе. Я знайшла тебе в одному з притулків. Це було в іншому місті. Ти була геть маленька та худенька, тебе майже не годували, напевно. Або ж ти хворіла. Це були мої перші думки, але я була щаслива. Я раділа, що ти знову була поряд зі мною. Як тільки ти опинилась в мене вдома я огорнула тебе своєю лбїюбов’я та дарувала всі можливі іграшки. Як же я тоді раділа, як мені було весело.

Після твого повернення я почала розквітати, за словами твоєї бабусі. Все було добре і я навіть знайшла чоловіка якого я любила і він любив тебе, а потім у нас народився хлопчик.

  

 

  Кілька років ми жили і наша сім’я була щаслива. Аж раптом на порозі з’явився він, Анатолій. Твій біологічний батько. Я почала боятися за тебе дуже сильно, я почала замикатися на всі замки в квартирі, не залишала вас ніколи вдвох. Я боялась, що якщо не ти - тоді Микола. Я так і не дізналась як він провернув свою витівку минулого разу, але другий раз я йому не дам це зробити. Я вирішила написати тобі цей лист, щоб ти знала правду. Я гадаю, що анатолій можу зробити щось зле тобі чи взагалі нашій сім’ї. А ще я думаю, що скоро помру.

  Гадаю, тобі все зрозуміло без слів. Ірочко я дуже люблю тебе і жалкую, що не мала нагоди поговорити з тобою про все. Я хотіла, але ти була така маленька. Пробач мені.”

 

  Я сиділа і перечитувала останні рядки знову й знову, знову й знову. Я намагалась осмислити все що тільки що прочитала. Я була біологічною дитиною Дар…мами. Я була справді її донькою, яку вона шукала.

  Нікому не бажаю дізнатися таку інформацію так пізно, нікому не бажаю прочитати ці слова, а не пошути їх особисто від людини. Ці відчуття найбільш жахливе що було зі мною. Мене наче прогнати через принтер та розрубили на маленькі смужечки, а потім намагались склеїти скотчем, але вийшло криво. Потім ще й зверху проїхались газонокосаркою.

-     Та щоб він здох… - промовила я крізь сльози та істерики.

 

  Я не спала всю ніч, сходила поїсти суп на кухню, але не з’їла більше трьох ложок, а після цього пішла знову плакати в подушку. Наступного дня я залишилась вдома і не виходила з кімнати, навіть на уговори бабусі поговорити не в кімнаті. Я не піддалась на всі ці її маніпуляції, що я не входила в депресію. Так я й пролежала в ліжку цілий день, обіймаючи зошит.

 Та з будинку мені прийшлось вийти на наступний день. Треба купити продукти і я не хотіла, щоб йшла моя бабуся, щоб вона не тягнула ті сумки і не страждала.

  На вулиці стало ще холодніше, я одягнула ще тепліше пальто та зимові угги, почала на вулицю. Було зимно і прийшовши кілька хвилин до магазину мій ніс та щоки повністю замерзли. Скупилась я на диво швидко, взяла всі потрібні продукти та пішла на самокасу, тим самим зменшуючи контакт з людьми.

  Вже підходила додому і тут він.

  Анатолій.

  Батько.

  Я нічого не могла сказати, я просто стояла й дивилась перед собою на нього. Він став ще старішим, живот став більшим та тіло, мов не тримало його вже. Чоловік подивився на мене, але схоже не впізнав та розвернувся. Він сім на лавку та розвернувся тілом до під’їзду. Я помітила в його руках квіти. Це був маленький букетик лілій, дуже гарних свіжих лілій. На мить я задумалась, а потім відкинула свою ідею.

-     Панянко, не можете пропустити мене? Треба всередину - промовив він мені, коли я підходила вже до під'їзду.

-     Я…

  Я повернулась до нього і знову дивилась йому прямо в очі, за ці десять років його погляд геть не змінився. Я не пам’ятала у що він був одягнутий, але пам’ятала його теплий погляд за чаєм…а ще те, що він вбив маму. Анатолій стояв переді мною та схоже теж впізнав мої очі чи ніс який був таким схожим до носа мами. Його погляд враз пом’якшав, а потім рот розтягнувся в посмішці.

-     Ірусю…ти?

  Я нічого не відповіла, лише злякалась та швидко закрила за собою вхідні двері.

 

  Наступні три дні я була, наче в аду. Кожного дня мій біологічний батько стовбичив під вікнами, кожного дня я викликала на нього поліцію, але він тікав перед їх приїздом. Я не збиралась йому пробачати його дії. Можливо, його уход від мами я могла пробачити, але не вбивство. Поліція його я думала що й не збиралась ловити. Ще десять років назад можна було зрозуміти, що цей чоловік був високого статусу і мав гроші.

 

  Та одного дня я піддалась спокусі і запросила його на чай, спеціально підібрала час, щоб нікого не було вдома, а бабусю відправила до сусідки на теревені. Анатолій був дуже щасливий, що все ж таки може зі мною поговорити про всі ці роки. Ми говорили про все і ні про що, мені насправді навіть почало подобатися під кінець все це дійство, але перед очима знову з’являлось бліде тіло матері.

  Такі посиденьки повторились ще два рази, Анатолій розказував, що всі ці роки був закордоном, а після питання про вбивство матері просто починав розмову на взагалі іншу тему. Я це помічала, хоча він схоже думав інакше.

   Після останньої такої розмови ми попрощались і він подарував мені шоколадку й пішов. Наступного дня його тіло знайшли в його квартирі. Я знала, що так буде. Бо це я його вбила. Кожного разу я підливала йому пестициди в його чай і просто дуже сильно солодила, щоб перебити присмак. Сама ж я мала гарну відмазку. що п’ю чай тільки без цукру, що до речі, було щирою правдою. Все було чудово і за моїм планом йому повинно було стати погано ще після двох чашок, але імунітет Анатолія був хорошим. Його організм протримався до чотирьох чашок, а помер після шостої.

   Чому ж мене не запідозрили? Бо я була жертвою, як і моя мати. Поліція виявила, що в шоколадках які приносив мені чоловік була виявлена ртуть. Отже, він хотів мене вбити…

Просто я його опередила.

 

 

 

 

 

 

 

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

16/11/24 03:12: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап
19/12/24 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап