Старий мотлох.

Старі зморшкуваті змерзлі руки вкотре дбайливо поправляли речі, розкладені на простенькому однотонному шматку тканини. Скарб невеликий: кілька потертих книжок, набір ложок, сувенір із Карпат, чашка та паростки різдвяного кактуса, вирощені в пластикових стаканчиках від сметани. Бабуся думала про щось своє і куталася в товстий светр із залатаними рукавами від колючого осіннього вітру. Вона стовбичила тут вже кілька годин, але безликий натовп проходив повз не звертаючи уваги на її товар.

Раптом перед імпровізованим прилавком, організованим на бетонному парапеті, зупинилася молода приваблива дівчина у довгому пальто.

— Бабусю, а оце за скільки? — й вона тицьнула красивим пальчиком із яскравим манікюром у бік сільнички, яка лежала на самому краєчку тканини.

Літня жінка здивовано придивилася до речі, на яку вказувала молодиця. Невеличка срібна сільничка точно не входила у сьогоденний скромний перелік товарів на продаж.

Бабуся підійшла до протилежного краю парапету й задумливо покрутила знахідку у вузлуватих руках. Попри те, що жінці виповнилося сімдесят вісім, на пам’ять вона все ще не скаржилася і тепер намагалася швидко вирішити чи продавати чужу сільничку, чи ні. А вибір стояв непростий: шукати невідомо де господаря речі або отримати кілька гривень й купити нарешті їжі. Літня жінка вибрала останнє. Задоволеними залишилися обидві: дівчина тим, що купила ретро річ за безцінь й допомогла бабусі, а літня жінка тим, що тепер зможе дозволити собі вечерю зі шматочком справжнього м’яса.

Дорогою до дому бабуся все обмірковувала дивну подію: як сільничка опинилася на її прилавку? Хтось підкинув? Загубив? Вранці її серед речей точно не було. Так вона за звичаєм обійшла кілька дворів, позбирала алюмінієві пляшки з-під напоїв до кравчучки. Потім бабусі довелося довго чекати маршрутки, бо ніхто не хотів її брати за пільговим посвідченням.

До дачних ділянок вона доїхала у ранніх синіх сутінках. На бабусиній вулиці безперервно жило не більше восьми родин. Інші ж пів сотні будинків стояли порожніми в очікуванні нового дачного сезону.

Хвіртка сумно пискнула на знак приходу господині. У осінньому саду дерева стояли вже майже голі, а маленький цегляний будиночок із темними вікнами виглядав самотнім та забутим.

Вже за кілька митей до ніг бабусі збіглося кілька котів, які тільки й чекали повернення своєї годувальниці. Вони кидалися під ноги, ластячись та заважаючи при цьому йти.

У будиночку пахло цвіллю, котячою сечею, ліками та яблуками. Бабуся почала розтоплювати невелику пічку буржуйку — єдине джерело тепла у кімнаті на наступні кілька місяців. Єдине, якщо не рахувати трьох котів.

Полум’я шипіло та потріскувало, але тепло наповнювало простір не так швидко, як би цього бажали старі кістки. Бабуся прийнялася за готування їжі, все ще кутаючись у латаний светр.

Раптовий тихий стук по шибці вивів бабусю із роздумів.

— Вадику, це ти? — привітно окрикнула вона чорний силует за вікном.

— Я, Олександро Костянтинівно, я. Для котиків ваших корм приніс, — озвався твердий чоловічий голос.

Бабуся радісно відкрила двері й запустила молодого сусіда до будиночка. Вадик швидко застрибнув у відчинені двері, щоб не випустити дорогоцінне тепле повітря з приміщення й прийнявся викладати з рюкзака продукти.

— Ой, та нащо ти знову стільки всього приніс? Дякую! Як завжди нас виручаєш. Тільки ти й заходиш, — з сумом у голосі мовила останнє речення Олександра Костянтинівна.

Вона звільнила від речей один зі стільців й запропонувала гостю чаю. Молодик було зиркнув на мобільний, але знов сховав його у кишеню й прийняв пропозицію бабусі. Він стягнув каптура та розгладив скуйовджене темне волосся на голові. Літня жінка тим часом продовжила:

— Я якось мала необережність розказати своїм рідним, що мені сусід, який орендує дачу, почав у господарстві допомагати. І дрова рубати, і продукти іноді приносити. То знаєш що? Вони зовсім перестали у гості їздити. Ні дочка, ні син, ані дорослі онучки. Нікому до мене діла не має. Я старшій Олесі квартиру віддала, щоб вона після розлучення собі могла швидше нову родину побудувати. Але і вона не з’являється... А Світлана продала мій гараж, щоб купити нову автівку. І теж на поріг ані ногою. Я тобі, мабуть, це вже розповідала? Так? Вибач мені. Просто старість вже зовсім близько, а я боюся залишитися немічною. Мені свого часу довелося аж за шістьома такими доглядати. То бабусі обидві, то свекруху, потім тітки й мама. Я відчуваю, що скоро і я можу стати лежачою, але хто ж за мною подивиться?

Бабуся розповідала ледь стримуючи сльози, а молодик серйозно дивився на буржуйку, на якій почав кипіти чайник. Олександра Констянтинівна вирішила не обтяжувати гостя своїми проблемами й змінила тему:

— А що твої картини? Що зараз малюєш? — бадьоро спитала вона й почала заварювати чай.

— Та, натюрморт один невеликий.

— Мистецтво — це добре! У нас колись теж на заводі вистави робили й навіть кілька моїх робіт брало участь. Все гадала, що на старості буду малювати. Ти ж мені покажи якось. Я буду рада!

Після того, як молодий чоловік пішов, Олександра Костянтинівна знов повернулася до своїх невеселих думок. Чомусь вона згадувала свекруху, яка останній рік свого життя все розмазувала екскременти по стіні біля ліжка.

«Хоч би отак не втратити розум й не обтяжувати нікого деменцією», — тихо шепотіла вона у напівтемряві свого маленького холодного будинку готуючи курячу грудку на вечерю.

Кілька наступних днів бабусі проходили в одноманітному ритмі: підкладання пічки по кілька разів вночі, куряче яйце на сніданок, дорога у спальний район столиці, де вона розпродавала залишки свого скромного майна.

А у четвер над місто насунулися важкі мов граніт сірі понурі хмари. Але Олександра Костянтинівна однаково поїхала з будинку, бо треба було якось дотерпіти до пенсії, а їсти хотілося вже зараз.

На тканину бабуся виклала лише речі, які не бояться вологи: ложки, дерев’яну тарілку, кілька ще радянських іграшок та три свіжих букети садових хризантем. Коли дощ починався з новою силою, весь товар доводилося прикривати прозорою клейонкою. Сама ж бабуся сховалася під старенькою чорною парасолькою, яка залишилася після небіжчика чоловіка.

Люди поспішали у справах й воліли щонайшвидше здолати цю частину шляху до переходу метро. Торгівля не йшла, але бабуся й не чекала сьогодні особливого дива. Два проданих букети здавалися їй не таким вже й поганим результатом. На пачку гречки та свіжий хліб мало б вистачити.

Бабуся було почала складати товар у кравчучку, як натрапила на вузлик мерехтливих прикрас, який завалився між тарілкою й ложкою. Вона підняла й покрутила у повітрі незнайомі золоті ланцюжки, які ще вранці не входили до переліку речей на продаж. Дощ не вщухав, а Олександра Костянтинівна все задумливо розглядала прикраси. Черговий дар неба? Нічого доброго бабусі у цьому чомусь не вбачалося. Вона озирнулася навкруги, а потім склала ланцюжки глибше до кравчучки.

«Якщо на небі є Бог, то це явно не його рук справа», — міркувала дорогою до дому Олександра Костянтинівна. Вона б могла ще заїхати у ломбард й обміняти золото на гроші, але чомусь вирішила цього краще не робити. Їй муляла думка про незбагненність мотиву людини, яка підкидає вже вдруге коштовності. Жалість? Людяність? Чи під подарунком криється щось більше?

Вдома бабуся підставила ланцюжки під жовтуваті промені лампи. Вона обережно розплутала моток й нарахувала п’ять золотих й одну срібну прикрасу. Цілий скарб! Чому хтось отак легко попрощався з ним?

Вечір минув тихо: лише один раз посварилися й влаштували безлад на кухні через їжу коти. Смугастий Сірко надавав конкурентам по боках, а ще ненадовго заходив сусід Вадик.

— І як ти оце наважився стати художником у такі буремні часи? Зараз же взагалі кажуть, що комп’ютери все замість людей навчилися малювати. Він тобі й портрет вигадає і фантастичних звірів. І що тепер людям залишилося робити, якщо їх праця нічого не варта? — замислилася бабуся.

— Не все вони вміють робити, не все. А людям непогано було б вчитися людяності. Бо інакше нащо ми живемо? Чого варта наша цивілізація, якщо ми загубимо все важливе? Якщо ми скотимося до світу речей і забудемо те, куди прямуємо? Якщо наплюємо на те, що робить нас дійсно щасливими? Чи буде взагалі вартим існування наш світ? — по-філософськи відповів молодий чоловік.

Вадик пішов, а Олександра Костянтинівна ще довго думала над його словами: «Дивина. Такий розумний турботливий хлопець, а самотній. Куди тільки дівчата дивляться?»

У п’ятницю зранку літня жінка вирішила зробити перерву від продажу майна і зайнятися дровами. Для цього вона забрала візок й попленталася у сторону ліса. Люди казали, що його усе ще заміновано після окупації, але Олександра Костянтинівна заборони ігнорувала, бо перспектива замерзнути на смерть їй видавалася гіршою ніж швидка смерть від розтяжки. Вона пройшлася недалеко стежини й назбирала повний візок вологого гілля. Потім повільно відтягнула дрова собі на ділянку. Ще чотири рази літня жінка отак поверталася до лісу, поки не втомилася остаточно й не вирішила організувати пізній обід.

Думки про завтра трохи гріли душу Олександри Костянтинівни, бо завтра вона очікувала пенсію, а це значило, що вона зможе купити собі традиційне святкове м’ясо. А ще вона періодично поверталася думками до ланцюжків, які їй підкинули. Якщо наважитися їх продати, то можна замовити машину дров і забезпечити собі теплу зиму. Або купити нового холодильника замість старого, який нещодавно зламався. Можна, лише треба зробити вибір.

Бабуся навіть спробувала подзвонити донці, але спілкування видалося недовгим: жінка відмахнулася від пропозицій матері приїхати у гості зі словами: «Ой, та он до мене теж зараз ніхто з молодих не заходить. Світлана вже кілька днів не дзвонить. Тільки смс шле. Погода така противна стоїть та й зайняті ми. Це ж на другий кінець міста пертися, а проїзд знов подорожчав. Якось вже на зимові свята. Ладно, мамо?»

Біль самотності обпік грудну клітину Олександри Костянтинівни та вона спробувала максимально привітно попрощатися з донькою. Не так вона мріяла проводити свою старість та життя розпорядилося інакше. Залишок вечора бабусі минув у тихій компанії котів.

«Цікаво, а чи приходили б вони, якби я перестала їх годувати?» —завдавалася питанням літня жінка, але у глибині душі їй не хотілося знати правди, бо та б засмутила її ще більше.

Вранішнє бліде і холодне сонце освітило дачні ділянки яскравим світлом. Олександра Констянтинівна вдяглася трохи святковіше: замість залатаного светра її тіло сьогодні закривав довгий плащ. Вона вийшла із кравчучкою на подвір’я, помахала привітно сусіду через паркан та направилася у сторону супермаркету. Там її зустріли гори яскравих фруктів, ряди цінних товарів та красиві люди, які пахнуть затишком та дорогими парфумами. Вона давно вже не належала до числа доглянутих жінок і скоріше нагадувала собі дику замурзану занедбану тварину, яка іноді вибирається на світло зі своєї темної нори.

Літня жінка дбайливо вибрала невеликий шматочок свинини, трошки сиру, цукерки, сметану та яйця й направилася з цим скарбом до каси. Молода продавчиня незадоволеним тоном почала повчати бабусю:

— Де штрихкод на цукерках? Ви їх зважили? Вони поштучно не продаються. Хто тепер туди бігти буде? — забурчала вона, а потім з кислим обличчям покликала собі на допомогу одну з продавчинь.

Вдома бабуся влаштувала урочистий обід, а після нього зайнялася прибиранням ділянки. Вона відстригла сухостій та дбайливо загорнула кущі блакитних гортензій до опалого листя. «Хто зна, чи доживу я до наступного їх цвітіння», — розмірковувала вона, мружачись від низьких сонячних променів.

Раптовий окрик зі сторони вулиці, змусив її обернутися на звук. Біля хвіртки стояв повненький немолодий дядько у чорній шкіряній куртці.

— Олександро Костянтинівно, це знов я. Ви мені ще торік обіцяли спиляти горіх. Гілки вже лізуть до дротів. Якщо обламається, то пів дачного масиву без світла залишаться.

Літня жінка неохоче пішла у сторону дядьки, який був головою кооперативу.

— Юро, я ж вам пояснювала вже. Ну не можу я спиляти гілки, а тим паче ціле дерево. Як же я без горіхів зовсім залишуся. Вони такі дорогі, а пенсії й так ледь на життя вистачає, — намагалася захистити старе дерево бабуся.

— Це я все розумію, але ваш горіх небезпечний. Одна велика гроза й завалиться. А завалиться він куди? Правильно, на отой новий будинок через дорогу, — не здавався голова.

Бабуся раптом ясно зрозуміла, що річ навіть не в дротах. Що це ота молода пара, яка побудувала розкішний котедж навпроти попросили Юрія розібратися з горіхом. «Це дерево заважає їм своїм існуванням. Занадто велике. Занадто красиве. Не оці їх стрижені туї. А горіх ще батько саджав. Ледь не остання матеріальна згадка про нього», — із сумом подумала бабуся. Вона вирішила триматися за дерево до останнього, а сама знов дала порожню обіцянку його зрубати. Лише б оцей противний голова відчепився від неї.

Наступного дня Олександра Констянтинівна повернулася до своєї рутини: продажів скромного майна на парапеті недалеко станції метро. Бабуся виклала товар і стала чекати.

Сірі кудлаті хмари постійно ховали й без того слабке сонце, а літня жінка розглядала небо, кутаючись у свого звичного теплого светра із латаними рукавами. Хтось купив книгу про історію Києва. Ще за дві години пухкенька жінка вподобала один з букетів хризантем. Вже перед самими зборами, перед парапетом із тканиною зупинилася молода пара. Дівчина вихопила з імпровізованого прилавка невеликий чайничок й звернулася до хлопця:

— Дивись яка краса! Візьмімо?

Олександра Костянтинівна не без здивування роздивлялася річ у руках незнайомки. Невеликий срібного кольору чайник з орнаментами у вигляді жолудів. Бабуся потроху підвелася, обійшла прилавок та жестом попросила дівчину віддати їй товар.

— Вибачте люба, це не продається.

Дівчина розгублено кліпала довгими віями, але Олександра Костянтинівна на відріз відмовилася торгуватися про ціну й забрала річ. І тільки, коли здивована парочка незадоволено пішла геть, бабуся повернулася на місце й прийнялася оглядати чайник. Вона навіть дістала з кишені окуляри, щоб переконатися, що зір її не підводить.

«Ну точно, жолуді», — мугикала собі під ніс літня жінка.

Її старі вузлуваті руки обережно перевернули чайник. Бабуся раптом побачила на дні виразні засохлі брунатні плями. Через це вона ледь не впустила на тротуар металевий предмет. Вона нажахано відсахнулася від чайника, ледь стримуючи бентежний зойк. Вже за мить Олександра Констянтинівна намацала у кишені візка мобільний й прийнялася роздивлятися екран. Задубілі пальці не слухалися старої й вона лише з третьої спроби змогла таки набрати номер онуки. Тривожною синусоїдою поповзли із мобільного гудки. Абонент не відповідав. Бабуся зробила ще кілька спроб, та усе здавалося марним. Тоді вона набрала телефон доньки.

— Привіт, мамо. Я зараз у магазині трохи зайнята. Передзвоню тобі згодом, добре? — не встигнувши поговорити, намагалася вже попрощатися донька та Олександра Костянтинівна цього разу проявила наполегливість.

— Людо, це срочно. Відійди кудись в сторону й скажи мені, коли ти чула в останнє Світлану? В мене дуже погані передчуття, — сказала збентеженим голосом бабуся.

— Ну давненько чула. Десь два тижні як. Але чому ти отак одразу підіймаєш паніку? Сталося щось? Чи наснилось? Ти ж знаєш, я у сни не вірю, — насторожилася донька.

— Зараз я тебе спитаю дещо дивне, але повір мені, я у здоровому глузді. Пам’ятаєш такий залізний чайник з жолудями? Його батько у якості репарацій після війни від німців отримав, — продовжувала Олександра Костянтинівна.

— Ну і що? До чого тут він?

— А до того, Людо. Я його ще п’ятнадцять років тому подарувала онуці Світлані, бо дуже він їй подобався. І ось зараз, мені його хтось підкинув! І мало того, на ньому сліди крові, розумієш?

Донька дещо нажаханим, але непевним тоном намагалася упевнити матір у помилці:

— Та ну. Просто збіг. Лишень чайник. Таких безліч.

— Кажу тобі, він з репарацій. Таких у Києві, якщо кілька знайдеться, то диво. А він потрапив саме до мене! — наполягала бабуся.

— Ти несеш якусь нісенітницю. Ну чайник, ну з репарацій. Я впевнена, що зі Світланою все добре. Недарма ж вона мені повідомлення шле. Все, мамо, бувай. На мене вже люди озираються. Ще зідзвонимося, — закінчила розмову донька й вимкнула зв’язок.

Ще кілька митей літня жінка сиділа й дивилася кудись в одну точку, потім підхопилася ніби про щось згадавши й швиденько почала збирати речі у кравчучку.

За десять коротких хвилин її худий силует можна було роздивитися на вулиці неподалік. Бабуся зупинилася перед яскраво підсвіченим надписом поліція й зникла за дверима.

— Вітаю, чим можу допомогти, — молода дівчина у поліційній формі привітала бабусю біля віконечка рецепції.

Олександра Костянтинівна уважно роздивилася молодицю зі штучними віями та довгими рожевими нігтями потім зітхнула та прийнялася послідовно розповідати про свої страшні підозри.

Навіть після години перебування бабусі у дільниці, вона залишилася незадоволеною реакцією правоохоронних органів. Спершу, її посадили в окрему кімнату і навіть зробили чай. Кілька поліціянтів із байдужістю вислухали Олександру Костянтинівну, але далі діло не пішло. В історію про небезпеку не повірили, плями з чайника на експертизу брати відмовилися й навіть не захотіли їхати перевіряти житло онуки. Мовляв: «Раз повідомлення шле, значить не зникла і перебуває у повному порядку». Розчарована та втомлена бабуся зробила ще кілька спроб додзвонитися хоч комусь зі своїх потомків, а потім покинула дільницю та з прикрістю пошкандибала у сторону зупинки.

До дачних ділянок літня жінка добралася вже у темряві. Візочок тихо попискував, порушуючи тишу листопадового вечора. У повітрі ліниво стелився гіркий дим від свіжоспалених дров. Біля хвіртки бабусю чекав ще один жахливий сюрприз: її смугастий Сірко нерухомо лежав на доріжці. З надгризеного боку кота витиналася брунатна маса вже холодних кишок. Тремтячими руками Олександра Констянтинівна підібрала тіло Сірка. Відколи молода пара навпроти завела кількох бійцівських собак смерть одного з котів здавалася бабусі лише питанням часу.

«Такі речі ніколи не стаються вчасно», — подумала бабуся й витерла рукавом праве око, на яке набігла перша та не остання сльоза за цей вечір.

Тіло Сірка опинилося в порожній коробці з-під взуття, а літня жінка повернулася до будинку. Вона втомлено вмостилася у холодне крісло біля одинокої настільної лампи й кілька митей мовчки просиділа у напівтемряві, роздивляючись спустошеним поглядом вицвілі шпалери. Два вцілілі коти, ніби відчуваючи сум за другом, тихо вмостилися біля ніг бабусі.

Зрештою Олександрі Костянтинівні вдалося опанувати почуття й вона попленталася до пічки. І поки її задубілі руки підпалювали сірником тріски зі жмаканою газетою, її думки намагалися сконцентруватися на онуці.

«Телефоном я їй додзвонитися не можу. Де саме вона винаймає квартиру, я й уявлення не маю. Їхати тепер проти ночі до доньки й наполягати на активних діях?» — усі варіанти здавалися не достатньо хорошими.

Вогонь у пічці нарешті розгорівся з веселим тріском, а бабуся знайшла хоч якесь рішення: вона зиркнула на старомодний настінний годинник, стрілки якого щойно перетнули позначку дев’ятнадцятої тридцять, вдягнула вуличне взуття й вийшла у негостинну листопадову темряву. За кілька хвилин вона ніяково постукала у шибку вікна сусіда Вадика.

Молодий чоловік розгублено виліз на подвір’я й побачив перед собою крихку бабусю.

— Ви прийшли подивитися на картини? — здивовано мовив Вадик.

— Ні-ні, не сьогодні. Вибач, що турбую... Тут таке діло, — Олександра Костянтинівна все не могла сформулювати за чим прийшла.

— Сталося щось? — заохотив сусідку запитанням молодик.

— Так. Багато чого. По-перше, в мене кота загризли. Але я зовсім не за цим прийшла... Ти ж людина сучасна. В технологіях розбираєшся?

— Дивлячись, що саме вам потрібно, — непевно відповів Вадик, а потім згадавши, що на вулиці холодно і темно, запросив жестом сусідку до себе.

В середині було тепло і затишно. У повітрі відчувався аромат смаженої картоплі та олійних фарб. З коридору літній жінці відкрився вигляд на стіл, на якому валялися мастихін, пензлі та палітра.

Бабуся більше не відкладала пояснення й перейшла до суті:

— Я боюся, що з моєю онукою сталося, щось лихе. Пам’ятаєш, Світлана? Я про неї трохи розповідала. Мені потрібно дізнатися її адресу, щоб я змогла завтра туди під’їхати.

— І як же мені це зробити? — брови Вадика піднялися у здивуванні.

— А хіба інтернети тобі не зможуть допомогти? На скільки я розумію, там же і всі друзі Світлани. Може спитати у когось на пряму? От у неї подруги ще зі школи були. Зараз згадаю імена.

Молодий чоловік потупцяв на місці, потираючи пальцями високе чоло.

— Ну давайте знайдемо. Кажіть фамілію і я спробую пошукати її у соцмережах.

Вже за кілька коротких хвилин Вадик переписувався із Надією: найкращою подругою Світлани. Вона дала адресу бабусиної онуки й зауважила, що та, вже майже два тижні якось дивно поводиться. «Світлана ігнорує дзвінки, не постить нові фотографії й пише дивні речі у повідомленнях», — зауважила Надія.

Бабуся твердо вирішила їхати до онуки з самого ранку. З важким серцем Олександра Констянтинівна попрощалася з Вадиком й пошкандибала у темряві до своєї ділянки. Під будинком вона розгледіла силует коробки з-під взуття й на її очі знов накотилися сльози.

— Пробач, Сірку, навіть проститися з тобою по-людськи не виходить, — із жалем мовила до коробки жінка й повернулася до своєї холодної оселі.

За вікном ледь почало світати, а Олександра Костянтинівна вже виходила з будинку. Вогкий ранок з сирістю заповзав під осінню лантухоподібну курточку бабусі, але вона, попри погоду, направилася у сторону зупинки.

У під'їзд онуки вдалося попасти не одразу, а наступні три поверхи виявилися для бабусі справжньою Голгофою.

Нарешті двері зі старомодним чорним дермантином. Літня жінка натиснула дзвоник, але на звук ніхто не зреагував. Мало того, двері виявилися незачиненими. Олександра Костянтинівна з острахом зайшла до квартири. Тиша у цих стінах давила. Кожен крок порушував примарний іржавий спокій.

У вітальні одразу впав в око розбитий скляний столик, вкритий павутиною дрібних тріщин. За столиком вже суха калюжа темної червоної рідини, яка навряд могла б виявитися кетчупом. Жодного трупу.

Тіло бабусі здавалося стало ще меншим. Наче оце відкриття висмоктало з неї останні життєві соки. І ось тепер лише її крихка оболонка почала досліджувати інші частини квартири.

У спальні зім'яте ліжко, але онука і без того зазвичай його не стелила, тож літня жінка продовжила пошуки. Кухня виявилася так само не цікавою. Найгірше відкриття чекало Олександру Костянтинівну у ванній: кров. Багато крові. Ціле нудотне місиво, яке брунатними підтьоками залило плитку, забруднило умивальник, не залишило чистого місця ні на шторі, ні на рушниках, ні на підлозі.

На мить у бабусі потемніло в очах. Їй хотілося крикнути, але замість цього до горла підійшло гірке блювотиння. Кількома поштовхами тепла рідина покинула нутрощі й залишила свіжі плями біля дверей ванної. Літня жінка витерла рукавом рота, потім дістала з кишені хусточку й витерла очі, на які набігли сльози.

Грубими скоцюрбленими пальцями вона набила на телефоні номер поліції.

Довго Олександру Костянтинівну не розпитували. Хоч тіло онуки й не знайшлося, поліція погодилася розпочати кримінальну справу, а розбиту й морально знищену бабусю відвезли автівкою до її дачного будинку.

Великий голий горіх та коробка з мертвим котом біля ґанку. Літній жінці здавалося, що минула ціла вічність відколи вона востаннє була тут, хоча насправді минуло лише кілька годин. Наче у примарному сні, вона прошаркала до будинку, де мовчки осіла на крісло. У холодних стінах, вона і сама ледь жевріла життям. І можна було б здатися. Піддатися холоду, старості та обставинам, але Олександрі Костянтинівні хотілося боротися до кінця. Вона струсила з себе тупе заціпеніння й пішла розпалювати пічку.

Коли вогонь почав весело й безтурботно лоскоти дрова, бабуся прийнялася обдзвонювати рідню.

Донька у трубку заливалася малозрозумілими тужним голосінням із якого літній жінці стало зрозуміло, що друга онука теж кудись зникла. У її квартирі знайшлися лише сліди боротьби.

Бабусі хотілося щось зробити: не перебувати осторонь, а проїхати на місце зникнення, поговорити із сусідами, дослідити знайомих. Але ж вона така стара, забута цілим світом жінка із думкою якої давно ніхто не рахується. Чим вона зможе зарадити роботі поліції? У них є експерти, лабораторії, технології. А що в неї? Тільки затерті спогади, досвід та зношене тіло. Вона не продає старий мотлох, вона і є старий мотлох для цього жорстокого світу. Олександра Констянтинівна витерла хусточкою червоний ніс та обсушила чергові сльози.

«Піду хоч хмизу назбираю. За літо не встигла як слід запастися, то краще прогуляюся у ліс. Там легше думається. А ще попрощаюся нарешті з Сірком», — про себе будувала подобу найближчих планів літня жінка.

Вона вийшла на ґанок і низький промінь осіннього світла проник у її зірниці. Від нього стало боляче, ніби він встромився у нутрощі й вивільнив увесь біль, який накопичився там за останні роки. Сльози нестерпно запекли старі й без того червоні очі. Ледь розбираючи шлях, бабуся підібрала візок, ніжно повантажила на нього коробку з-під взуття та невелику лопату й потягнула все це у напрямку лісу.

Вже майже у кінці довгої вулиці її окрикнув голова кооперативу:

— Олександро Костянтинівно! Олександро Костянтинівно! Як добре, що я вас як раз зустрів! У мене є до вас діло! Зараз має приїхати...

Він почав рухатися від свого дому у напрямку дороги по якій прямувала літня жінка, але вона зупинила його жестом й не повертаючи голови мовила:

— Потім, Юро, потім.

Щось таке незламне й суворе проглядалося у її крихкому силуеті, що голова крякнув і слухняно відступив на свою ділянку, а бабуся не звертаючи на нього жодної уваги продовжила штовхати візочок у напрямку лісу.

Серед дерев пахло свіжістю та хвоєю. Золото листя впало з більшості гілок і тепер мертво шурхотіло під ногами літньої жінки. Вона доштовхала візок до місця, яке їй завжди подобалося: на невеликому пагорбі випиналася у небо покручена життям сосна.

Дихати стало легше. Невимовний біль відступив і знов сховався у закутках свідомості.

«Це далеко не перші мої втрати. Зберися нарешті», — звернулася сама до себе бабуся.

Вона витягнула коробку й віднесла її ближче до покрученого стовбура.

Сірий лісовий ґрунт легко піддався напору лопатки й через десяток хвилин біля підніжжя сосни утворилася яма як раз розміром з кота. Бабуся ніжно дістала Сірка з коробки й перенесла задубіле пухнасте тіло у заглиблення. Їй було прикро це визнавати, але смерть кота її пригнічувала більше ніж зниклі онуки: занадто чужими вони стали за останні роки. У гості не заходили, новинами не ділилися. Їх любов наче вичерпалася із цінними речами, які поступово віддавала їм Олександра Костянтинівна.

Старі руки згребли докупи землю. Справа здавалася майже завершеною. Бабуся озирнулася навкруги у пошуках гілок, щоб створити на могилці щось на зразок хреста. Раптом їй в око впала рожева валіза, яка стояла трохи осторонь в низині.

«Невже ще з часів окупації залишилася? — виринула перша думка у бабусиній голові, але вона одразу відкинула її, як безглузду. — Так, я дісталася до замінованої частини лісу, але ж валіза як нова. Лише трохи притрушена листям і хвоєю.»

Олександра Костянтинівна нащось боязко озирнулася навкруги. Тільки далеке вороняче каркання порушило примарну тишу. Літня жінка відчула щось невідворотне та зловісне у повітрі. Наче ця валіза чекала тут весь цей час саме її. На мить їй захотілося втікти з проклятого лісу та вона подумки зупинила сама себе й насварила за слабодухість.

«Рожевий фатум?» — літня жінка легко скривилася у подобі посмішки. Оця череда дивних подій почала відгукуватися у ній злістю.

Бабуся повільно спустилася у низину. Сухе листя та дрібні гілочки кришилися під грубим взуттям наче кістки. Старі пальці потягнулися за сріблястою застібкою й рвучким рухом розстібнули валізу. З темних нутрощів місткості на бабусю дихнуло гниллю. Вся валіза, немов моторошний Тетрис, була набита частинами тіл: руками, ногами, тулубом. Але найжахливіше враження залишала бліда сірувата голова молодої дівчини зі скляними нерухомими очима, яка здавалось дивилася кудись у простір перед собою.

Біль та відраза міцніше мотузок, миттєво скували тіло літньої жінки. Олександра Констянтинівна сіпнулася з острахом, а потім просіла від усвідомлення того, що вона знає ці риси. Це не жарт і не зіпсована лялька. З валізи на бабусю мертво втупилася онука Світлана.

І знову автівки з сиренами, люди у формі, криміналісти. Цього разу вони голосним натовпом наповнили не квартиру онуки, але ліс на краю столиці. Бабусею майже не займалися, одразу переключившись на моторошну рожеву валізу. Олександра Костянтинівна тільки й сказала, що це онука Світлана й залишила поліціянтам адресу. Вона вже не стала робити ніякого хреста над могилкою Сірка, а зплутаними від стресу кроками поштовхала візочок назад у сторону дачних ділянок. Ноги погано слухалися, а голова наче у сонному тумані, відмовлялася вірити в реальність всього, що відбувалося навколо.

Та чим ближче вона наближалася до свого будинку, тим зрозуміліше їй ставало, що і тут відбувається щось недобре: з противним гарчанням металеві зуби впивалися раз у раз у голі гілки її горіха. З хрустом та стогоном вони падали на дорогу, де стояв радісний голова кооперативу та молода пара сусідів.

Бабуся кинула візок і останні метри бігла до цих людей із криком:

— Що ж ви робите, іроди? Залиште, хоч його у спокої! — надривно голосила вона.

Натовп потупив очі. Десь нагорі, серед гілок крякнула й замовкла бензопила.

Юрій почав неловко виправдовуватися:

— Олександро Костянтинівно, не беріть це так близько до серця. Дерево вже було небезпечне для оточуючих. Ми покликали спеціаліста. А оплату люб’язно взяли на себе сусіди. Ще й дрова вам залишаться. Будете потім цілу зиму в теплі. А горіхи на вулиці зможете збирати — він продовжував говорити, але його слова звучали все більш тихо й нарешті чоловік замовк під пильним поглядом бабусиних червонуватих очей.

— Все сказав? То щоб я вас тут більше не бачила! Забирайте пилу, спеціаліста, обладнання і йдіть звідси. Тільки через мій труп ви спиляєте решту горіха, зрозуміло? Мені вже втрачати нічого.

Голова ще пробубонів щось нерозбірливе собі під носа й подивився на альпініста, який чекав із пилою якогось рішення.

Раптовий звук мотора наповнив тишу. По вулиці наближався червоний автомобіль сусіда Вадика. Хлопець одразу зорієнтувався в ситуації. Він зупинився перед бабусиним візочком, вискочив з машини й почав лаятися на голову й молоду пару.

— Що ви влаштували? Без дозволу господарки вирішили по-тихому спиляти дерево?

— Давайте без оцього. Тільки вашої думки тут не вистачало. Я гадав, що бабуся згодна, але в неї самої не має на дерево сил та грошей. Невдобно вийшло... Та якщо придивитися, ми не так багато зрізали. Як раз кілька найбільших гілок, які заважали дротам, а в цілому дерево впорядку. Ще буде рости та рости, — виправдовувався голова.

Під пильним поглядом Вадика, Юрій попросив вибачення перед Олександрою Костянтинівною, а потім поручив альпіністу злізти та нарізати вже спиляні гілки на дрібні дрова. Молода сусідська пара вирішила, що це найкраща мить, щоб тихо піти.

Ось-ось і решта сусідів мала розійтися по затишних домівках. Бабуся з жахом уявляла, як вона знов залишиться у холодних стінах будиночка віч-на-віч із всепоглинущим горем. Вона озирнулася на візочок, який все ще перешкоджав Вадику запаркуватися на ділянці, а потім на самого чоловіка. Врешті вона наважилася:

— Вадику, ви ж пропонували зайти подивитися на ваші картини? — почала казати літня жінка, від хвилювання забувши, що давно вже на «ти» із сусідом.

— Олександро Костянтинівно, сьогодні не найкращий день... В мене кілька справ накопичилося, — спробував відмовитися чоловік.

— Ви ж бачили оті поліційні автівки біля лісу? Я вам дещо про них розкажу, — намагалася зацікавити Вадика бабуся.

Чоловік і дійсно змінився на лиці, вдумливо нахмуривши брови. Після кількасекундної паузи він мовив:

— Добре, от вмієте ви інтригувати... Дайте мені трохи часу. Я припаркуюся та занесу деякі речі до будинку, — Вадик озирнувся на звалище гілок під недорізаним горіхом. — А ви поки поговоріть зі спеціалістом: покажіть, куди дрова складати.

Власний голос видався Олександрі Костянтинівні чужим. Ще ніколи він не видавав таких сиплих скрегочучих звуків:

— Чоловіче, віднесіть, будь ласка, гілки от сюди, під паркан, — вона відчайдушно намагалася концентруватися на звуках лише б не занурюватися глибше в переживання нестерпно пекучого душевного болю. Бабуся і сама не знала, як їй все ще вдається триматися у купі, й не розвалитися гнилою трухою прямо по середині цієї тихої вулиці.

Сусід Вадик з приємною посмішкою жестом покликав Олександру Костянтинівну до себе. Вона пройшла непевною ходою по мощеній доріжці й опинилася у вже знайомому коридорі, де з ввічливості почала знімати лантухоподібну куртку, а потім і вуличне взуття.

— Ні, що ви, припиніть. Я давно не пилососив, — зупинив гостю чоловік й вмовив її пройти у вітальню без перевзування.

Простора кімната знала і кращі часи, але Вадик облаштував інтер’єр досить затишно: на підлозі велика кількість строкатих бігунків одразу справа стіл зі стільцями, далі крісло, по середині мольберт з картиною прикритою тканиною, а на дальній стіні великорисий камін із веселим вогнем, який щедро дарував тепло.

Олександра Констянтинівна роздивлялася вітальню. На її розчарування, усі картини стояли попід стіною, оточені від глядачів. Бабуся присіла біля обіднього столу, а Вадик почав накривати посуд для чаю. Він першим завів бесіду.

— Ви мені імпонуєте, дуже. В мене бабуся схожа на вас була. Добра й інтелігентна. Тільки завдяки їй я й став тим, ким став. Мама алкоголічка, яка ледь не кожен місяць приводила нового «тата». А бабуся підтримувала й дарувала альбоми з пензлями. Казала: «Я хвора, але буду триматися, щоб ти на ноги став». Не дожила трохи до мого шістнадцятиріччя... Мені й досі її не вистачає.

Олександра Констянтинівна слухала чоловіка, який розставляв чашки й автоматично продовжувала розглядати кімнату: великі вікна з решітками виходили на вулицю, на якій почали щільніти ранні листопадові сутінки. Між вікнами на вицвілих шпалерах бабуся вгледіла невеликий темний натюрморт. На ньому кілька нарізаних лимонів, яскравими жовтими плямами випиналися на фоні охайного сріблястого чайника з декораціями у вигляді жолудів. Бабуся, мов обпечена перевела погляд назад на стіл з чашками та мискою з цукерками.

«Чи помітив він мій погляд?» — запульсувало в її голові.

Голос чоловіка продовжував розповідати:

— ...тому мені вкрай важко дивитися, як хороші люди змушені жити у старості як жебраки: у всьому собі відмовляти, збирати пляшки, розпродавати залишки майна. А негідні пращури, кидають своїх бабусь та дідусів напризволяще. Я так жалію, що моя бабуся вже не зі мною… І коли я випадково побачив вас біля станції метро з тими речами. Мені так захотілося вам хоч чимось допомогти.

Болісна туга грудка утворилася у горлі Олександри Костянтинівни. Вона піднялася зі стільця й мовила:

— Вадику, я така забудькувата стала. В мене невідкладне діло вдома залишилося: закрила вранці котів голодних в будинку, тож боюся, що вони шкоди нароблять. Я скоро повернуся, — і бабуся зробила кілька невеликих кроків у сторону виходу.

На обличчі Вадика з’явився здивований вираз:

— А як же картини? Залишайтеся. Зізнаюся, що більшість з них я не хотів показувати, але бачу, що таки доведеться. А ще ви так і не розповіли про поліцію в лісі.

Літня жінка намагалася проковтнути нав’язливий клубок і при цьому не видати свого страху.

— З поліцією нічого особливого. Лише кажуть чийсь труп знайшли... То я піду? Лише на хвилиночку.

— Не йдіть, раз прийшли. Сядьте, — махнув рукою Вадик на стілець.

Олександра Костянтинівна слухняно повернулася ближче до стільця, але не сіла. Сусід же заходився ходити перед комином взад-вперед, інтенсивно жестикулюючи руками.

— Ось ви питали про еру комп’ютерів. Перш ніж вам показати картини, я хочу все пояснити. Я нормальний. Просто, що вимагають замовники та меценати? На що витрачають свої гроші? Вони не хочуть купувати банальний реалізм, нудні пейзажі та однотипні портрети. Людина купує не картину, але емоції! Таємниці й скандали, які криються за мазками пензля. Хто б купував Ван Гога, якби той не відрізав собі вухо? Хижому натовпу потрібні жертви, а штучний інтелект ніколи не зможе їм цього дати! Я хочу стати художником, який увійде в історію. Я хочу, щоб мої роботи купляли й щоб їх вішали у потаємні кімнати величезних маєтків, розумієте?

Нарешті Вадик зупинився біля мольберта з, прикритою шматком тканини, картиною. Полум’я у комині за його спиною надавало особливої демонічності кожному руху чоловіка. Олександра Костянтинівна тим часом підійшла майже впритул до нього. Усім своїм виглядом вона удавала, що її дуже цікавить скритий витвір мистецтва.

Бабуся не стала чекати. Вона знала, що щойно тканину відкриють вона перетвориться на наступну неминучу жертву психа. Так, вона слабка і стара, але на її стороні момент несподіванки. Вона зібрала усю волю у кулак і поки Вадик сконцентрувався на відкриванні полотна, бабуся рвучким рухом штовхнула його у вогонь. Полум’я вибухнуло мільйоном яскравих іскор з яким кімнатою розлетівся нелюдський рев, обпеченого хижака.

Олександра Костянтинівна ще встигнула ковзнути поглядом по щойно відкритій картині на якій у скляній вазочці замість квітів навіки завмерли відрізані людські руки. Потім бабуся шмигнула у коридор й зачинила двері. Ще мить і вона підперла двері стільцем й чухнула на вихід.

Вогонь миттєво заволодів простором: м’які килими та старі шпалери, олійні фарби та завіси. Вогонь злизував нові й нові поверхні. Він ненажерливо накинувся на все, що траплялося на його шляху.

Серце бабусі шалено гамселило у грудях. Вона чомусь залишилася стояти у холодній напівтемряві під будинком сусіда, налякано спостерігаючи, як з усіх щілин починає перти густий чорний дим.

Раптовий дзенькіт розбитої шибки наповнив недобру тишу. Вадик, охоплений вогнем, намагався із криком видряпатися у вікно. Ґрати, створені, щоб захиститися від злодіїв зіграли з ним злий жарт: вони хиталися, з них облітала стара фарба, але вони не пускали чоловіка назовню. Ще кілька нескінченно довгих секунд і обвуглене тіло впало у пекельний вир полум’я.

Десь вдалині загули стривожені голоси сусідів. Неспокійно гавкали пси. З усіх кутків дачного масиву на пожежу збігалися люди.

Жар охопив дерев’яну веранду будинку і літня жінка автоматично відступила на кілька кроків назад до запаркованої автівки колишнього сусіда. Звуки допомоги наближалися з усіх сторін, але у цій какофонії бабуся раптом почула якийсь інший сторонній стук. Вона скоріше навпомацки підійшла до багажника автівки й прислухалася дужче:

— Ви мене чуєте? Відкрийте! Рятуйте! Я тут! — приглушений крик лунав із нутрощів автомобіля.

Бабуся прикрила рота рукою, але вигук несподіваної радості все ж вилетів зі старого горла:

— Боже, Олесю? Це ти? Невже жива?

Блакитні гортензії розцвіли на початку літа рясно, як ніколи до цього.

Поки бабуся накривала на вулиці чай, онука Олеся у робочому одязі подавала своєму хлопцеві пінопласт для затеплення будинку. Вона намагалася не озиратися через паркан. Їй постійно здавалося, що з обвугленої сусідської руїни на неї хижо дивляться очі голодного монстра.