До життя

Робочий кабінет міського голови тонув у густому тютюновому диму. Прокурор, Станіслав Родіонович підійшов до вікна й розчахнув його навстіж.

─ Ви б так не диміли, бо люди пожежників викличуть, ─ похитав головою. – Вернімося до справи…

─ Родіоновичу, якщо маєте якийсь план – озвучуйте тут і зараз! – червоний від пережитого потрясіння мер затушив цигарку, потер скроні, а тоді благально подивився на прокурора.

   Охоронець закону, промацуючи його обличчя, зайшов одразу з козирної карти:

─ Гроші… Це все, що вам треба. Решту ми самі зробимо. Слідчі вже працюють у потрібному напрямку. Там комар носа не підточить.

─ А що мені з цим чмирем робити накажете? – промовисто тицьнув пальцем у монітор. – Це ж він приніс у поліцію клятого ланцюжка? Звідки знає, що то тієї дівчини?

─ Каже, в газеті оголошення про розшук побачив. Зникла на фото мала точно такий. Але це ж не доказ! Подібних прикрас – хоч сракою їж. Та й цим безхатьком вам точно не варто перейматися! Як взяли його на роботу, так і легко звільнити можете, – тонкі губи прокурора зазміїлись посмішкою. – Погано інше: якщо дівку знайдуть, де б вона не була в біса, тоді все зміниться. Не в кращий для нас усіх бік… 

Два дні по тому… 

Ярик прокинувся із диким похміллям. Горло дряпав сухий пісок спраги. Пити! Бля… Як хочеться пити… Розлізлою шмарклею сповз із ліжка й поплентався на кухню. У коридорі послизнувся і боляче гепнувся плечем об шафу для взуття. Курва! Треба це одоробло перенести в гардеробну. Там йому місце… 

   Довго й жадібно пив із брудної склянки. В раковині, на стільниці, столику, холодильнику й плитці зібралися гори немитого посуду. Насупився. Коли батьки подарували йому окремий барліг, то головною умовою була чистота. Бачили б вони зараз це сміттєзвалище! Добре, що на цілий місяць відпочивати поїхали. Інакше б точно забрали ключі від хати…

   Дотягнув ноги до просторої вітальні. Гепнувся у крісло-мішок та підкурив цигарку. В голові приємно запаморочилось. Набряклі повіки важко затулили почервонілі склери очей. Треба випити аспірину. Бісова шипучка класно лікує зранку. 

   Не відкриваючи очей, потягнувся до столика, де завжди стояла коробочка із пігулками. Рука наштовхнулась на щось мокре й холодне. Підскочив, роззирнувся – нічого немає.

─ Оце, блядь, допився! – хрипко видихнув дим і знову сів. 

   Тицьнув пальцем у екран – айфон ожив. Ярик прикипів до фотки Аліни з паралельного класу. Мала – сексі! Трохи дикувата, але це лікується. Норовливих кобилиць вони вміють гарно об'їздити…

─ Вудило не трісне, ковбою? – у вухо просочився приглушений шепіт із бульканням. Неначе крізь товщу води.

   Схопився на ноги. Крісло відлетіло до столика. Різко обернувся – і знову нікого. Вибалушеними від переляку очицями промацав простір довкола себе, ковзнув униз і прикипів до калюжі, що розтікалась глянцевим ламінатом. Від неї до дверей вели мокрі сліди. Повільно рушив у тому ж напрямку. До горла підступив тягучий страх.

─ Чого так довго, любий? – протяжним наспівом ковзнуло зі спальні.

   Ярик остовпів. Намагався згадати, куди поклав батьків пістолет. Проте думки вперто розповзалися. Тож тихо ковзнув на кухню, узяв ножа й скрадливими кроками посунув уперед. Зараз він навчить ту нахабу, щоб не влазила в чужі будинки. Коли тільки встигла? Ще й цей голос… Десь вже його чув. Може, Людка з 10-Б? Вона вже давно не дає проходу. Думає, що коли єдиний раз відсмоктала йому на вечірці у Вадика, то має право вимагати уваги. Ще чого!

   Різко штовхнув двері у спальню. На ліжку темніла величезна мокра пляма. Торкнувся рукою простирадла – під пальцями відчувались крупинки піску. 

 ─ Хто тут? – прохрипів, тамуючи тремтіння в голосі.

 ─ Я… 

─ Хто?! Хто, ти – суко?! – зірвався на істеричний крик, розмахнувся і вдарив ножем позаду себе, лише розсікаючи порожнечу.

   У шию увіп'ялися гострі леза. Порснула кров. Хапався руками за горло, та червоні потоки з бульканням проривались крізь пальці. Врешті повільно осів на килим біля ліжка. Очима, скляними від розпачу й усвідомлення найгіршого, приріс до калюжі, що швидко розтікалась під ним. Зробив останню кволу спробу захиститися від невидимої сили, яка забирала його життя, але не зміг навіть рукою поворухнути. Хрипів та булькав червоною піною, а шкіра на грудях, животі, ногах, передпліччях розповзалась від глибоких і точних порізів, звисаючи вниз неохайними клаптями.

─ Який гарненький! – кімнатою пробігся пустотливий сміх. – Зроблю з тебе витинанку. Чи аплікацію… І повішу в будинку твоїх батьків. Хай милуються солоденьким хлопчиком, якого виростили… 

   Їдкий сміх пробігся коридором. Двері повільно відчинилися, і мокрі сліди повели бруківкою садової доріжки до високих кованих воріт. Одну справу зроблено. Лишилось іще дві… 

***

Вибіг із будинку, демонстративно грюкаючи дверима. Дістали зі своїми повчаннями! Оцінки погані… І що? Йому те навчання в хуй не впирається. Хай задроти сліпнуть над підручниками. 

    Перебіг дорогу в бік скверу. З розгону гухнув на лавку й підкурив. Зараз би травички! Щоб життя заграло барвами…

    Різким звуком здригнувся в кишені телефон. Мало не підскочив від переляку.

─ Що?! – гаркнув.

─ Без настрою? – голос Назара змусив ще більше напружитись. 

─ Трохи є… А ти чого такий? 

─ Ярик не відповідає на дзвінки. Домовлялись їхати зранку на автомийку. Треба салон почистити. І багажник…

─ Їдь до мого хауза. Біля скверу чекатиму. Треба побазарити…

─ Ок! Тоді до Ярика махнемо разом, якщо ти з нами… 

   ─ Члена лисого мене спекаєтесь! – Ромка вдавано весело гигикнув і скинув виклик. 

   Кілька хвилин сидів із заплющеними очима, глибоко затягуюючись цигаркою. Врешті шпурнув недопалок на викладену бруківкою доріжку, нахабно підморгнув молодій жінці, котра невдоволено зиркнула, пробігаючи повз, без зайвого поспіху підвівся і поплів ногами до виходу зі скверу. 

   Минуло вже добрих десять хвилин, а Назарової тачки навіть на обрії не малювалось. Першіння у горлі дратувало все більше. Якого хріна має тут вмирати від спраги, доки той кінь яйця чухає? Роздратовано смикнув плечима й пішов до найближчої ятки…

─ Хочеш пити? – саме зайшов за ятку із пляшкою пива і посцяти, але скрадливий голос змусив його озирнутися. 

   Що за?.. Уся в синцях, вона світила блідим голим тілом просто посеред вулиці. Худими стегнами стікали цівочки темної крові. Довге сплутане волосся зеленіло водоростями. Із нього крапала брудна вода. Сірі каламутні очі зі страхітливими вузькими зіницями стали раптом такими величезними, що заступили собою весь простір. Роман судомно смикнув губами, намагаючись витиснути із пересохлого горла хоча б слово чи звук. Та не зміг. 

   Болотяна істота хищо вищирила гострі зуби, вп'ялася крижаними пальцями в його руку й різко крутнула зап'ясток. Хруснула кістка. Жахливий біль стягнув у вузол нервові закінчення. Широко роззявленим ротом хапав повітря, наче риба, викинута на берег. У гачкуватих кігтях мучительки конвульсивно здригались м'язи його відірваної до зап'ястка руки. 

─ Пий! – загарчала, пхаючи Романові в рот решту кінцівки, що пульсувала гарячою кров'ю. – Цією тримаєш дівчат, аби не пручалися? Що? Не смакує?

   Вона закинула голову й розреготалась. А тоді з усього розмаху всадила йому гострі леза кігтів у пах. Кров упереміш із сечею хлюпнула на асфальт. Роман важко осів додолу. Світло в очах затягнулося густим туманом і згасло…

   А за пів години понівечене тіло помітила продавчиня ятки, котра вийшла на перекур. Налякана до півсмерті, викликала поліцію…

*** 

Уже видудлив пів пляшки елітного батькового коньяку, а спати все одно не хотілося. Навіть хміль не брав. Потоками хвиль тіло накривали дрижаки страху. Пекельного, пронизливого, на межі з божевіллям… Той, хто зробив таке з його дружбанами, може прийти і по його душу. 

̶ Стас! Лайно псяче! – вдарив кулаком об стінку. – Щоб ти здох!

   Сто разів торочив довбаному торговцю, що кур'єр не приніс замовлення, що вони тих колес в очі не бачили. Як і партії коксу. Які гроші, коли немає товару? Але Стас і слухати не схотів. Гнув матюччя і грозився їх випатрати. 

   Тепер Назарові – з дому не вийти. Батько ще кількох охоронців поставив. І все допитувався, у що вони влізли. Якби старий дізнався про наркоту – сам відірвав би йому голову.

   Криво посміхнувся. В шлунку загриміло порожнечею. Треба якоїсь хавки закинути. Похитнувся, ледве тримаючись на ногах. Коньяк почав гребти…

   На кухні поралась помічниця – тітка Валя. Вічно насуплена й непривітна, ця потоптана життям курка його вибішувала. 

̶ Що їсти? – глипнув з-під лоба.

̶  Зараз допечеться лазанья. Є ще суп із курятиною та грибами. 

̶  Ви можете щось нормальне приготувати?!

̶ Наприклад? – приварила його металевим блиском очей.

̶ Посмажити м'яса. Хоча б біфштекс із кров'ю. Знаєте, що я це люблю.

   Знизала плечима й відчинила дверцята духовки, аби дістати готову страву.

̶  Треба заздалегідь казати, що на вечерю хочеш. Я не вмію читати думки…

   Аж руки засвербіли ̶ заїхати старій курві в нахабну пику! Але ж батько. Він за таке по голові не погладить. Тож мовчки відкрав собі шматок гарячої лазаньї та поплентався до себе в кімнату…

   Прокинувся від довбаної хитавиці. Що за хрінь? Таке відчуття, ніби під ліжком хтось сидить і щосили штурхає матрац. Сп'яніння вмить вивітрилось. Тіло скувало страхом. Зіскочив із ліжка й метнувся до дверей. Та марно смикати ручку, якщо вона відсутня. Неначе ніколи й не було. Лише гладенька поверхня полірованого дерева. 

̶ Відчиніть!!! – вгатив кулаками. – Відчиніть довбані двері й випустіть мене!!!

    Його крики вдарялись об стіни та розповзались кімнатою. Переростали у зловісне бурмотіння. Волосся на голові стало сторч, коли з-під ліжка вигулькнула посиніла рука з довгими брудними кігтями.

̶  Твою ж ти… Йобаний… ̶ уривчасте булькання вилітало із бризками слини. Назар приріс спітнілою спиною до дверей і заскімлив.

   Страшна гола дівка виповзла з-під ліжка й дико вишкірила зуби. Неприродно довгою рукою сягнула столика біля ляжка, схопила порожню пляшку й вгатила об бильце. А вже наступної миті дихнула смородом гниття в позеленіле від жаху обличчя хлопця.

̶  Котику, ̶  лизнула тонким язиком, лишаючи на його щоці смугу бридкого слизу.

   Відчув, як ногами потекли гарячі цівки сечі. Схлипнув.

̶ Що… ттттобі… тттреба? – витиснув, затинаючись.

̶  Ти… 

    Очі мало з орбіт не вилізли, коли в живіт вперлися гострі краї розбитої пляшки. Захрипів, намагаючись випручатись із чіпких обіймів її холодних рук. 

̶  Не подобається? А так? – моторошний регіт батожив барабанні перетинки.

   Скло легко, як у шматок масла, ввійшло в плоть. Назар смикнувся і завив. Відштовхнула з огидою. Звалився додолу лантухом. Із глибокого порізу на животі рясними цівками бризкала кров. Намагався затиснути пальцями дірку. А з усіх боків наповзав густий задушливий туман. І сморід мертвої болотяної твані. 

̶  Ні, не закривай очей! – заколисував шепіт. – Здихай повільно і з насолодою. І усміхайся! Ось так…

   Різко полоснула склом від кутика рота – аж до вуха. Відхилилась, милуючись своєю роботою. Тоді зробила так само з іншого боку – для повноти картини. Протяжне хрипіння багряними нитками витікало з роззявленої пащі. Інстинктивно стиснув пальцями її вузьку руку. Так і тримався, доки каламуть місячного світла у великих вікнах не поглинула темрява…

За тиждень до…

   День почався лайняно: проспала, попекла язика гарячою кавою, не мала змоги нормально помитися, бо комунальники вимкнули водопостачання задля термінового й не запланованого ремонту, ще й помітила дірку в курточці, коли вдягалась. Схоже, таки зачепилась рукавом за цвях у шкільній вбиральні. Уже декілька днів той шмат заліза стирчить на місці тримача для паперу, вирваного з м'ясом малолітніми вандалами.

   Христина мчала, перестрибуючи через сходинку, і в сутінках парадного ледь не спіткнулась об сірого пса. Глухий та підсліпкуватий від старості, той лежав просто посеред сходового майданчика. Пів року тому це розкуйовджене і водночас миле чудовисько припленталось до їхнього під'їзду й лишилось доживати віку. Тож тепер усі гуртом його підгодовують. Мама купує дешеву крупу, іноді – трохи кісток, для каші. Ті з сусідів, що більш заможні, годують кормом. Боки у пса гарно округлились, а тьмяна шерсть розгладилась і залисніла. 

─ Агов! – лагідно торкнулась його морди. – Ти б відійшов, бо можуть так і хвостика відтоптати.

   Вологий шорсткий язик пробігся її долонею. Засміялась і вибігла з під'їзду. Бляха! Якщо не пришвидшитись – запізниться на перший урок. А сьогодні контрольна з фізики. 

   Вулиця привітала пронизливим вітром. Уночі пройшов дощ, і мокре листя важко перекочувалось потемнілою асфальтівкою. За такої погоди ліпше було б у ліс чкурнути. Там зараз немає де ногу поставити – стільки грибів! Вересень був теплим і дощовим. Початок жовтня теж потішив гарною погодою. Жаль, що в мами зовсім часу не лишається на такі поїздки. Раніше, коли ще бабця була живою, щовихідних навідувались у село. Звідти до лісу – пів кілометра. І вже як загубишся у тих хащах, то й не помітиш, коли день мине. Бо краса невимовна. І повітря – хоч на хліб замість масла масти, таке густе й ароматне. 

   Зітхнула. Пришвидшила крок. За рогом наступної п'ятиповерхівки – школа та їхній 11-А. Вважається престижним, бо більша половина класу – «золоті» дітки, чиї батьки мають статус і суспільні привілеї. Ромка – синок власника мережі ювелірних крамниць, Ярик – директора фабрики з виготовлення елітних меблів. Мама Юльки має фармацевтичний бізнес. А Назар – просто вишенька на торті: його татко – міський голова! І це ж не повний перелік мажорів. Навіть не четвертина…

   Підняла вище комір куртки, ховаючись від вогкого вітру. Не надто приємна погода! Мало їй ранкового квесту, то ще й Назара згадала. Навіщо? Аби знову серце калатало? Він як проходить повз і випадково торкається рукою чи полою своєї куртки, то голова обертом. Має цей хлопець щось таке в очах і усмішці, аж перехоплює подих. І хоч мозком вона осягає соціальну прірву між ними – дочка шкільної прибиральниці та єдиний син мера, проте серце не слухає розумних аргументів…

   Забігла в клас разом із оглушливим дзеленчанням. Прошмигнула до своєї парти. 

─ Христинко, привіт! – приємний голос за спиною пробігся мурахами по шкірі й змусив почервоніти. Озирнулась. 

   Назар усміхнувся. Блакить очей наповнилась сонячним сяйвом. 

─ Вітаю! – в горлі пересохло.

─ Готова до контрольної?

─ Як завжди, ─ знизала плечима. 

   Їй особливо й готуватися не потрібно було, адже з усіх предметів мала найвищі бали у класі. 

─ Ну, так! Я міг би й не запитувати, ─ засміявся, а тоді нахилився вперед та змовницьки підморгнув: ─ Допоможеш двієчнику? З мене – кава з тортиком. 

   У грудях і без тортика стало солодко. Хотіла щось відповісти, але в клас зайшла фізичка й розпочався урок…

*** 

─ Реально хочеш запросити її на каву? – Ромка скривився й підкурив цигарку.

─ Та ти гониш, чуваче! – докинув Ярик. – Цю чмошницю? Від неї ж секондом штиняє за кілометр! Якби мамця не мила в школі підлогу, то як би ця злидня в наш клас потрапила? 

─ Але ж вона розумна! – обвів поглядом друзів, клацнув кінчиком пальця по цигарці, струшуючи попіл. – І гарненька… Інші дівки вже добряче потаскані, а ця – свіжий соковитий персик.

   Обидва витріщились, не розуміючи, до чого він хилить.

─ Бля! Ви тупі? Секондом штиняє шмаття. А без нього – все ок…

   Ромка вдавився сміхом і штовхнув його в плече:

─ Я казав, що ти крейзі? То скажу ще раз…

─ Знаю, ─ Назар розчавив ногою недопалка й гигикнув: ─ Влаштуємо вечірку з безкоштовним стриптизом! І не тільки…

─ А якщо не погодиться? 

─ Ти бачив ті телячі очі? Мала готова мені ноги мити й воду пити, як любить казати батько.

   Регочучи й штовхаючись, вони зайшли в школу. У передчутті феєричних розваг, Назар наблизився упритул до Христини, згріб її в обійми та, майже торкаючись губами щоки, прошепотів:

─ До зустрічі, цукерочко!

   Палаючи від збентеження, випручалась та прошмигнула до своєї парти. Клас радісно загудів, хтось навіть у долоні заплескав.

─ Назар втюхався! – гукнули із середнього ряду, і покотився сміх. 

 ─ Не звертай уваги на дебілів, ─ заспокійливо торкнувся її плеча. – А ви заваліться! Довбойоби!

   Після останнього уроку чекав Христину в холі.

─ Не забудь про каву з тортиком! Сьогодні ввечері.

 ─ Сьогодні? – аж зупинилась від несподіванки.

─ А що? Мама не відпустить? 

─ Та ні. Просто…

  Іронічно примружився, спостерігаючи за тим, як наливається червоною барвою гарненьке личко.

─ А ти їй скажи, що йдеш до подруги. Чи не повірить?

   У горлі пересохло. Важко сковтнула. 

─ Повірить… Бо я ніколи їй не брехала…

*** 

Шмигнула повз будинок до парку. Озирнулась на вікна своєї квартири. Головне, аби мама не бачила, що вона пішла не до подруги. До Лесі – в інший бік. А ще важливо не затримуватись. Сказала, на дві години. Тож о восьмій вечора має бути вже вдома. Такий у них із мамою родинний устрій – за спільною згодою. Тато загинув на Сході ще в 2014 від кулі кацапського снайпера. Відтоді вчились жити самі. Не завжди вдається це добре, особливо – матеріально. Влітку Христина знайшла підробіток у піцерії неподалік: мила посуд, допомагала чистити овочі. Навіть піцу розвозила замовникам на своєму старому ровері, коли кур'єр хворів. За майже три місяці непогано заробила, а на зібрані кошти вдягнулась, взулась (добре, що є крамниці вживаних речей!) і закупила канцелярію до школи. Ще й на придбання нової мультиварки лишилось, бо стара вийшла з ладу. 

     Аж підскочила від переляку, коли хтось міцно схопив за руку. 

─ Ти чого? – Назар засміявся. – Хіба я настільки страшний?

─ Ні. Але навіщо підкрадатися? 

   Спантеличено похитав головою, рішуче стиснув її тонкі пальці й повів через парк.

─ Куди йдемо? – поцікавилась.

─ Ти ж не проти сюрпризів? – питанням на питання.

─ Якщо вони приємні.

─ Тобі сподобається!

    Біля тротуару стояла автівка. Складно в сутінках визначити колір, але точно темна. Синя або чорна. 

─ Ти за кермом? – здивувалась, коли відчинив водійські дверцята.

─ Як бачиш.

─ Але ж немає вісімнадцяти…

─ То й що? Зате є спецдозвіл на водіння. 

    Звісно! Син мера ще б не мав такого дозволу! Проте вголос цього не сказала. Трохи повагавшись, таки сіла в автомобіль. Роззирнулась. Розкішний салон – шкіра й дерево, ─ просочений ароматом дорогих парфумів. Правда, картину трохи псувала купа одягу на задньому сидінні, прикрита тонким вовняним пледом. Навіщо йому все це в автівці? 

   Тихо буркнув двигун. Машина рвонула з місця. Мимоволі втиснулась у сидіння й потягнулась до паска безпеки.

─ Цю тачку жоден мєнт не спинить. Розслабся і тримай каву, ─ простягнув велику паперову склянку. – Це не те, що я обіцяв. Просто – щоб зігрітися.

   Маленьким ковтками смакувала духмяним напоєм. Попри те, що кава вже не гаряча, все одно – неймовірно смачна!

   Обабіч шляху миготіли сяючі вітрини крамниць, золотаві цятки вуличних ліхтарів і теплі вогники вікон багатоквартирних будинків. Ось вже й передмістя…

─ Може, все ж скажеш, куди ми їдемо? – злегка насупилась.

─ За місто. Не парся! Там буде весело…

─ О восьмій вечора я маю бути вдома, ─ стиснула повні, злегка зволожені блиском губи.

   Зміряв її насмішкуватим поглядом. В очах чітко проступала неприхована зверхність. Христина напружилась. Що за?..

─ Ми так не домовлялись! – вигукнула.

   Промовчав. Зробив вигляд, що зовсім не почув її слів. Учепилась пальцями в ручку – дверцята не піддавались.

─ Негайно зупинися! Я хочу вийти! 

   Знову жодної реакції. 

─ Ти придурок?! – визвірилась. 

   Раптом із-за спини вигулькнула рука з товстими цурпалками пальців і важко лягла на плече. Христина закричала. Просто на неї витріщались жаб'ячі балухи Ромки. Поруч розтягував широкого рота в єхидну посмішку Ярик. То он що то за купа лахміття під пледом? Дружбани… Глибко вдихнула. В голові запаморочилось. 

─ Що вони тут роблять? – здушено прошепотіла Назару. – Якого біса?

   Мажори змовницьки переглянулись і зайшлися реготом.

─ Відпусти мене, чуєш? – схлипнула. 

    Очі заслало туманом. До горла підступила нудота. Обхопивши руками коліна, нахилилась вперед і виблювала на килимок.

─ Фу, бля! Сука! Я ж казав, що багато шняги сипнули в каву! А ви – давай, не жалій! Будете тепер мою тачку драяти, ─ Назар крутнув кермо, повертаючи з головної дороги праворуч. 

─ Без питань! Ти тільки не кіпішуй, бро! – Ромка зазирнув через плече Христини. – Дівчинка послухала вечірню казочку й трохи вирубилась… Треба її хоч вмити. Ригачами штиняє – аж очі ріже.

─ Холодний душ допоможе. Головне – без фанатизму. 

   Заіржали.

   Ще кілька хвилин – і будуть на місці. Заміська літна «халупа» Назарового татуся, куди він своїх хвойд любить привозити, не раз ставала в нагоді. Вони тут такі тусовки влаштовували! Голівуд відпочиває…

    Назар зупинив авто біля високих воріт. Подзвонив охоронцю.

─ Де той чмоня? – роздратовано вдивлявся у темряву. 

─ Може, знову бухнув і спить? – Ярик вийшов із автівки й загримав кулаками у ворота. ─ Навіщо він здався твоєму старому? Не міг знайти нормального?

─ Іду! – суворий бас, а слідом – невисокого зросту чоловік відчинив, пропускаючи у двір. – Вадим Вікторович не казав, що ви приїдете.

   Назар зміряв його презирливим поглядом і процідив крізь зуби:

─ Моїх слів не достатньо чи знову хочеш на вулиці опинитися?

   Той промовчав, лише міцно стиснулись щелепи й на шиї видулись вени.

─ Відпочивай! – Назар кивнув на сторожовий будиночок. – І щоб не турбував без потреби. Ок?

  Охоронець розвернувся і пішов. Лише серце люто бамкало. Що та дівчинка робить в машині тупих виблядків? Напоїли вони її чи яка холера? От бидло мажорне! Як тільки їх досі земля носить?

  Зайшов у хатинку. Поставив чайника. І в душ. Гаряча водичка не завадить. Із кожним днем стає все більш відчутним подих зими. Нагадує крижаний холод його дружини незадовго до розлучення. Проте навіть зима добріші має очі й привітнішу вдачу, аніж його колишня… Тьху! Навіщо згадав проти ночі? Ще нечисть насниться…

   За вечерею відкоркував пляшку дешевого коньяку. Випив, скривився. Смакує гівняно, але вже ж краще, ніж насухо. Та й сон міцнішим буде, без стрілянини й криків поранених побратимів. Без жорстоких слів колишньої в залі суду, коли назвала його психічно хворою людиною, здатною нашкодити навіть власній дитині. Попри те, що такого ніколи не було. Та він би краще собі руку відгриз, аніж скривдив найрідніших!..

   Це ж скільки вже не бачив малої? Відтоді, як Марина зі своїм новим хахалем рвонули в Іспанію й забрали Даринку з собою… Спершу з дочкою спілкувались у соцмережах. Але років зо два тому його дівчинка раптом це припинила. І навіть видалила з друзів у фейсбуці. Мамина школа дала плоди. Та від усвідомлення цього менше боліти не стало…

   Хміль вдарив у голову. Хитаючись, вийшов на вулицю покурити. У вікнах котеджу світилося, ревів клубний музон. Відпочивають представники горішнього прошарку суспільства. Того, що в воді не тоне… 

   До біса всіх! Жбурнув недопалок в урну й раптом помітив на доріжці невиразний блиск. Нахилився, підняв і покрутив у пальцях. Срібний ланцюжок із підвіскою у формі тризуба. Поклав у нагрудну кишеню. За нагоди треба в тих придурків малолітніх запитати, чия згуба… 

*** 

Отямилась від холоду, під струменями води. 

─ Спляча красуня розплющила очі, ─ гигикнув Ромка. – Назаре, цілуй! Щоб на жабу не перетворилась… 

    Важке тіло привалило її згори. Намагалась кричати, та марно. Скотч прикипів до шкіри довкола рота. Губи навіть не ворухнулись… 

─ Дай дівчинці цукрової пудри, ─ Ярик простягнув Назару пакетик із білим порошком. – Хай розслабиться і отримує задоволення.

   Розширеними від жаху очима водила за траєкторією руху Назарових рук. Наркота? Ні-ні-ніііі! Щосили замотала головою. Не допомогло. В дихальні шляхи неначе жаром порснуло…

    Крізь забрало туману й періодичного мороку відчувала болючі поштовхи. Так, наче тіло розривали на дрібні клаптики… Серце сповільнювало кроки. Крізь щільний саван просочувалось відголосся сміху, згодом – лайки. А тоді її огорнуло шелестінням, неначе хтось запаковував подарунок, легені роздулись повітряним кульками й вибухнули. Тисячі веселкових бульбашок розлетілись довкола. Як в дитинстві. На руках у та…

─  Татку? – здивовано запитала, вдивляючись у обличчя чоловіка у військовому однострої. ─ Ти живий?..

─  Шшш, ─ тепла усмішка й рідні очі. – Відпочивай. Встигнемо ще наговоритись. 

─ Поспи, дитино, ─ з-за його плеча визирнула бабуся. – Я розбуджу, коли прийде час…

   Що вона тут робить? То ж померла два роки тому… Але думка промайнула тьмяним спалахом і згасла, не розгорівшись. Усе поглинула темрява…

*** 

─ Казав: нахуя здалася тобі ця чмошниця! – Ромка вгатив кулаком по багажнику автівки, ледве стримуючись, щоб не зацідити в пику дружбану. 

─ А коли це він когось слухав? – докинув Ярик, підкурюючи шосту цигарку поспіль.

─ Та пішли ви! – огризнувся. – Чого ж тоді не відмовились дівку трахнути, коли такі розумні?

   Усі враз притихли. Першим озвався Назар:

─ Що будемо робити?

─ А точно пульсу немає? – у голосі Ярика затремтіла квола надія.

─ Сто разів перевіряв. Дівка відкинулась… 

─ Забагато коксу. Передоз…

─ Пізно брати туалетний папір, якщо вже обісрались, ─ підсумував Ромка. – Тіло в мішку, мішок у багажнику… Викинемо в якесь болото в лісі – і нема біди! Там її точно не знайдуть. Я колись так батькового пса утилізував.

─ Легко сказати! – Ярик болісно скривився й застогнав: ─ А як далі жити після такого?

─ Мовчки! – визвірився Назар. – Ніби й не було нічого. Хто докаже зворотнє? Разом нас бачив тільки той алкаш.

   Він кивнув на будиночок охоронця.

─ Є такі, що йому повірять? – Ромка махнув рукою. – Завжди можна сказати, що до чувака білочка в гості приходила. Чи просто забашляти, щоб тримав хавало на замку.

─  Або теж у мішок – і в болото, ─ злий сміх Назара розсік батогом нічну темряву.

─ Вшиваймося звідси! – скомандував хлопцям, і за кілька хвилин тільки здиміло слідом за автівкою…

   Далеко в місті дзвони старого костелу сповістили, що відлік часу перейшов опівнічний рубіж… Вікно п'ятиповерхівки досі світилось тривогою, вимальовуючи жіночу постать, що невпинно міряла кроками простір невеличкої кухні.

─ Алло! Поліція?.. – після останньої спроби зв'язатися із дочкою, нічну тишу сну розітнув схвильований голос. – Зникла моя дитина…

*** 

В'язка смола темряви і задухи огортала так щільно – не поворухнутися, не продихнути. І пронизлива тиша… Її було забагато. Товща суцільної німоти, крізь яку не просочується жоден звук. 

   Надлюдським зусиллям, від якого тріщали кістки, випручалась із липкого полону скотчу й поліетилену та піднялась із глибини до світла, що сяяло над головою. Місяць скрапував плавленим сріблом на дзеркало води, вимальовуючи доріжку до зарослого верболозами берега. Туди й пішла… До життя, що пульсує теплою кров'ю...