Трагедія замку Голнайт

1.

Любий друже,

Сподіваюсь, літо у Лондоні ще не отруїло тебе остаточно своїм пилом та смородом.

Що стосується мене, я, як ти знаєш, змушений проводити цей час у своєї тітки. Моя матінка вважає, що для мого здоров'я просто необхідно дихати сільским повітрям. Навіть мій медичний диплом не може переконати її, що я краще знаю, що впливає на моє самопочуття. А я певен, що два місяці у компанії ледачих овець та поважних пані похилого віку можуть хіба що допомогти мені самому відростити курчаву вовну чи, Боже поможи, солом’яний капелюшок.

Отже, я провів два останніх тижні у Мейпл-Роуз і вже почав впізнавати деяких овець у їхні кошлаті обличчя. Моє майбутнє видавалося таким же передбачуваним як щоденний маршрут сільського листоноші.

Але не переймайся, я не буду писати тобі про милих Черрі, Дейзі та Тутс. Як ти бачиш, у цього листа геть інша зворотня адреса, тож я хочу розповісти тобі, як так сталося і завдяки якій саме трагічній події мені вдалося звільнитися із полону у Мейпл-Роуз.

Сьогодні вранці мені доставили листа від Хайгроува. Можливо, ти пам’ятаєш, як він три роки тому приїжджав у Лондон, і ми разом дивилися на перегони. Зараз Хайгроув служить в одному містечку на півдні Шотландії, де він та кілька його підлеглих являються чи не єдиними представниками влади на кілька десятків миль довкола. На щастя для нього, люди там живуть досить спокійні, усі всіх знають, як то буває у маленьких містечках, і навіть кражі є рідкістю.

Отже, сьогодні вранці я отримав листа від Хайгроува. Він почув, що я відбуваю своє вигнання неподалік, та прохав приєднатися до його розслідування. У нього сталося чи то вбивство, чи то нещасний випадок, і він розраховував на мої медичні знання, аби пролити трохи світла на цю справу. “Юнак, — писав він, — вочевидь загинув вчора вночі. Було б бажано оглянути тіло щонайшвидше”. Мої колеги з Лондону, яких він міг запросити офіційно, як я зрозумів, прибули б тільки за три-чотири дні, коли дорогоцінний час було б втрачено.

Як ти легко можеш здогадатися, я не довго коливався між живою тіткою та мертвим юнаком. Я зібрав деякі речі, сів на потяг, що відбував об одинадцятій, і вже опівдні був на місці. Хайгроув зустрів мене на платформі, та ми одразу поїхали до місця можливого злочину.

За той час, що ми не бачилися, він дещо подобрішав у районі попереку та відпустив короткі руді вуса, завдяки яким став схожим на охайного тер'єра. Мабуть, сільське повітря дійсно має деякий вплив на людей. Чи то була його жінка? Виявляється, два роки тому він одружився на одній чудовій дівчині, що робить найсмачніші сендвічі на північ від Единбургу. Ця мила пані склала нам обід, який ми з’їли, поки екіпаж віз нас до місця трагічної події, і я навіть замислився, чи не варто було б одружитися і мені.

Місця тут виявилися дикі, але прегарні. Станція знаходиться у долині, оточеній горами, але частина поселень розташована вище. Навіть у середині дня пасма туману чіпляються за скелі та приховують від цікавих очей старовинні секрети цієї землі. Гори вкриті низьким чагарником та травою, яку старанно винищують сірі вівці. Блідо-жовте бите каміння, що його мабуть залишив на склонах старовинний льодовик, вкриває землю скільки сягає погляд. Для дерев тут замало землі, тож ті, які наважилися вирости, врешті решт засихають і залишаються стояти чорними мертвими нагадуваннями про швидкоплинність часу. Ворони продовжують гніздувати у цих голих гілках, і їх кракання супроводжувало нас всю другу половину шляху.

Виявилося, що кінцевою метою нашої подорожі був замок. Знаєш, не сучасний заможний будиночок у горах, а один із тих суворих сучасників давніх битв та невідомих героїв. Кам’яна стіна перегородила ущелину, якою ми їхали. Екіпаж зупинився у холодній вологій тіні перед замкненими воротами і візниця почав гукати когось, аби нам відчинили. На мить мені здалося, що із зубчастих стін на нас ось-ось почнуть жбурляти каміння та лити окріп.

Нарешті ворота відчинилися і ми заїхали у замок. Нас привітав слуга із спотвореним обличчям. Спершу мені здалося, що то проказа, але потім я роздивився, що бідолаха десь заробив собі страшенний опік на всю ліву половину обличчя. Звали цього нещасного Юджин Доу.

Замок мав декілька будівель: головний двоповерховий будинок із баштою, дві одноповерхові довгі прибудови, окрему конюшню, сарай для карет та новіший будиночок садівника із задньої сторони. Юджин супроводив нас до головної оселі, і я мав щастя познайомитися із паном Голнайтом, власником замку та довколишніх земель.

Пан Голнайт був гарно вбраним чоловіком років тридцяти, і мабуть міг би вважатися привабливим, якби не його бліда шкіра, почервонілі очі та занедбана щетина. Спершу я навіть запідозрив його у пияцтві, але швидко зрозумів свою помилку. Виявилося, що тіло, яке мене запросили оглянути, належало його молодшому братові, і поганий вигляд господаря замку був пов’язаний не із згубними звичками, а із глибоким душевним болем.

— Він приїхав вечірнім потягом, — розповідав пан Голнайт стриманим голосом, поки ми широкими сходами піднімалися на другий поверх. — А зранку Юджин знайшов його у колодці. Господи, яке горе!

Він схлипнув та квапливо закрив собі рота долонею. Ми із Хайгроувом зробили вигляд, що нічого не помітили.

Тіло знаходилося у бібліотеці, покладене на канапу та прикрите простирадлом, яке Хайгроув одразу ж обережно відгорнув. Розкладання вже торкнулося його своїм невідворотнім подихом, але все ще було видно, яким загиблий був за життя. Це був юнак, досить молодий — мабуть у них із паном Голнайтом було років десять різниці у віці — та витончено-красивий. Знаєш, той тип легенів, що прогулюються повз опери на початку сезону, сподіваючись що їхні густі чорні вії та яскраві вуста допоможуть їм знайти не надто розбірливу, але досить заможну наречену. У юнака навіть була шовкова хустинка на шиї, ніби він щойно повернувся із побачення. На його блідому обличчі застигло здивування, прозорі блакитні очі дивилися просто крізь мене.

Майже одразу стало зрозуміло, що Хайгроув мав рацію. Падіння у колодязь навряд чи було причиною смерті. По-перше, у легенях загиблого я не виявив води. По-друге, у нього на потилиці зяяла рана, спричинена чимось твердим, на кшалт каменю чи кочерги. Звичайно, падіння призвело до появи декількох подряпин на шкірі, але жодна з них не виглядала смертельною.

Я поділився своїми спостереженнями із присутніми і, здається, засмутив пана Голнайта. Хайгроув спитав, хто був присутній у замку тої ночі, та занотував імена у маленькому записнику. Список виявився не дуже довгим: окрім самого пана Голнайна та його дружини, у замку постійно жили та залишалися ночувати лише дворецький Юджин, конюх Джек та вже немолода кухарка Сара. Жодного з цих слуг, сказав пан Голнайт, не можна було б запідозрити у вбивчих намірах. Вони слугували їх сім’ї роками і були майже як члени родини.

Окрім того, подеколи до замку приходили наймані робітники. Можливо, хтось із них міг сховатися у саду після того, як зачинили ворота на ніч?

— Чи зникло щось цінне? — спитав Хайгроув.

Пан Голнайт закусив губу та похитав головою.

— Я не певен, — відповів він. — Я не перевіряв. Це все, ви розумієте…

Ми, звичайно, розуміли, тож Хайгроув запропонував йому повернутися наступного дня. Від мене, в свою чергу, йому був потрібен детальний звіт огляду тіла.

Дізнавшись, що я приїхав спеціально заради цього розслідування, та що в мене ще немає місця для ночівлі, пан Голнайт люб’язно запросив мене погостювати у замку. Він запевнив, що попри трагедію, вони із дружиною будуть раді присутності гостя, тому я не став відмовлятися.

До того ж, як ти знаєш, мене завжди захоплювали старовинні замки, тому ця нагода видалася мені досить вдалою. Отже, сьогодні я буду спати у стінах, яким років сімсот, та слухати кракання ворон і ухання сов замість колискової. Я закінчую писати цього листа після вечері і вже чую, як птахи готуються до близької ночі. Сподіваюся, завтра зранку зможу відправити його із Хайгроувом чи кимось із слуг.

Бережи себе.

Щиро твій,

М.

2.

Любий друже,

Сподіваюся, у тебе все добре.

Справа, про яку я писав тобі останнього разу, дещо затягнулася, але тепер є надія на швидкий підсумок. Проте я розповім все по порядку.

Отже, позавчора люб'язний пан Голнайт запросив мене затриматися у них у замку, а я із подякою прийняв його запрошення. Ніч пройшла спокійно, якщо не зважати на незвичні звуки, властиві старим будівлям, що стоять посеред диких гір. Плескіт крил, крики сов та інших невідомих мені птахів, подеколи якісь дивні скрипи та скрегіт… Крім того, під ранок товстенні дубові двері у мою спальню відчинилися, та слуга зайшов роздмухати вогонь у каміні. За ніч кам'яні стіни й справді вистигають, але маю тобі зізнатися, коли я напіввісні побачив спотворене обличчя Юджина, дрижаки мене взяли не від вранішнього холоду.

Юджин повідомив, що за годину подають сніданок, я попрохав води для вмивання і став приводити себе до ладу. Коли я зібрався, в мене залишалося десь із півгодини, тому я вирішив прогулятися по саду, що розташувався із задньої сторони головного будинку, і який я не встиг роздивитися напередодні.

Вранці туман огортав усе довкілля, і в мене склалося враження, що двері відкриваються у молоко. Я ледь розрізняв контури окремих дерев та посипану піском доріжку. Коли я зробив кілька кроків і озирнувся, замок ніби виростав із облака. Стара башта дивним вартовим тягнулася до сірого неба та губилася у височині. Мені здалося, що я побачив світлу примару у одному з її вузьких вікон, але я не міг бути певен.

Сад виявився невеликим, обмеженим старовинними кам'яними стінами замку. Я знайшов колодязь, біля якого, мабуть, і загинув брат пана Голнайта. Він виявився досить низьким, ледве мені по пояс, але я не вважаю, що у нього можна було впасти по необачності. Зараз він був закритий дерев’яною кришкою. Про всяк випадок я роздивився навколо, чи не знайду часом скривавлене знаряддя вбивства, але звичайно нічого не виявив. Гадаю, Хайгроув вже роздивився тут все ще напередодні.

За сніданком я нарешті побачив хазяйку замку, пані Голнайт. Вона виявилася приємною, дещо замріяною білявкою із худорлявим обличчям, тонкими губами та світлими віями, що надавали їй вигляду порцелянової ляльки. Її волосся не було забране в одну з тих складних зачісок, що їх так полюбляють наші лондонські панянки. Натомість вона залишила довгі світлі пасма вільно лежати на плечах, лише трохи прихопивши їх заколками із перлів. Разом із ніжно-блакитною сукнею вони підкреслювали її загальну тендітність.

Пані Голнайт вибачилася, що не привітала мене напередодні. Пан Голнайт пояснив, що його дружина мала хворобливу конституцію, а трагедія із його братом змусила її занадто перехвилюватися. Останні два дні вона провела у себе у кімнаті, приймаючи заспокійливе. Я, звичайно, висловив розуміння та додав, що я сам доктор, і при нагоді міг би провести огляд. Але, здається, вони були задоволені їхнім місцевим лікарем, тому моя пропозиція залишилася простою ввічливістю.

Невдовзі після сніданку ми отримали записку від Хайгроува. Мій приятель вибачався, що не зможе приїхати до замку як розраховував та прохав мене затриматися ще на день чи два. Як мені стало відомо пізніше, він тоді натрапив на слід підозрюваного вбивці і якраз намагався розшукати його. Господарі замку запевнили мене, що я можу залишатися у них скільки буде потрібно. Аби не марнувати часу та трошки допомогти слідству, я з їхнього дозволу вирішив сам розпитати місцевих про події тієї ночі.

Навіть якщо це вже не має великого значення, адже коли я пишу цього листа  вбивцю вже затримано, з твого дозволу я запишу свідчення, які мені вдалося зібрати. Це навряд чи додасть сенсу розслідуванню, але дозволить мені поділитися деякими цікавими спостереженнями та містечковими народними легендами.

Першим чином я звичайно задав свої питання панові та пані Голнайт. Коли я попрохав їх пригадати події тієї ночі, пані помітно сполотніла. Я пам'ятав про її хворобливу емоційність, тому намагався притримуватися дуже загальних питань і був готовий зупинитися при перших ознаках істерії.

— Я був у місті, коли поштар передав мені телеграму, — став розповідати пан Голнайт. — Вона якось загубилася напередодні, тому я дізнався про приїзд мого брата за дві години до прибуття його потягу. Часу залишалось мало, тож я відправив посильного до замку, попередити, щоб приготували кімнату, а сам дочекався брата, і ми поїхали додому разом.

— Пані? — я звернувся до неї за підтвердженням, але вона дала більш розгорнуту відповідь.

— Все вірно, — хитнула вона головою, її світлі брова печально вигнулися. — Едвард повернувся пізно, тому я вже не вийшла їх привітати, а вранці… Я навіть не знала, що це його брат, поки не знайшли його тіло.

Вона схлипнула. Пан Голнайт охопив її тонку долоню своїми, ніби додаючи сили.

— Сара принесла нам холодну вечерю, — голос пана Голнайта напружено тремтів. — Ми поїли, я показав Едмундові кімнату та пішов до себе. Лаура вже спала, було досить прохолодно, тож я накрив її додатковою ковдрою. Наступного ранку брат не прийшов снідати. Я гадав, що він просто втомився та спить… Вибачте.

Я відвернувся, поки мій гостинний хазяїн підніс хустинку до очей.

— Потім я послав за паном Хайгроувом, — нарешті сказав він. — Це все, що я можу сказати.

Я подякував їм за розповідь. Наступною я вирішив опитати кухарку Сару. Це була немолода вже жінка років п’ятидесяти, яку її професія зробила огрядною та неквапливою. Рукава її вовняної синьої сукні були закатані до ліктів, демонструючи почервонілі від кухонної праці руки, спідницю прикривав довгий сірий фартух.

— Я справді приносила їм вечерю, — підтвердила вона слова пана Голнайта. — Холодне м’ясо, сир, залишки ягнячого пирога. Пан Едмунд завжди любив ягнячий пиріг, бідолаха.

— Ви його добре знали? — спитав я.

Вона замислилася, ніби щось вираховуючи.

— Я почала працювати у замку помічницею кухаря, коли мені виповнилося двадцять два. Хазяїнові тоді було три роки. Значить, пані народила пана Едмунда через шість років, коли мені виповнилося двадцять вісім. Так, виходить, я його вже двадцять три роки знаю. Знала. Ох, бідолашний хлопчик, таке янголятко було!

Вочевидь, Сара нічого не знала про вбивство Едмунда Голнайта. Аби трохи полегшити атмосферу, я ще запитав її про слуг у замку. Для такого великого маєтку лише троє людей видавалося замало.

— Коли помер старий хазяїн, залишилося багато боргів, — зітхнула вона. — Добре, що пан Едвард одружився із пані, це нам допомогло трохи підвести голову. Дах оно відремонтували, новий паркет у башті поклали. Але нових слуг він ще не наважився запросити, це ж треба перевіряти хто, звідки, рекомендації усі. Та й репутація у замку вже не така, як раніше. Тож є ті, що приходять допомагати вдень, але постійно тут мешкаємо саме ми утрьох.

Я подякував їй за пояснення та пішов шукати конюха та дворецького.

Конюх Джек порався у стайні. Він видався мені дуже прямим та простим чолов’ягою. Він був би радий допомогти, сказав він, але того дня довго чекали пана Едмунда, було прохолодно, він грівся у пабі на станції і, можливо, пропустив пляшечку чи дві. А потім ще назад верталися уночі.

— Ви ж розумієте, пане, — Джек зтягнув клітчасте кепі та прийнявся м’яти його у засмаглих долонях. — Тут місця такі, вночі обережно треба. Тож я ду-у-уже уважно правив. Поки там пани балакали та обіймалися, я кожного камінчика роздивлявся, аби у халепу не потрапити.

— У яку халепу? — о, як добре, що я його перепитав, бо відповідь виявилася найкумеднішою.

— Так феї ж, пане, — сказав він із впевненістю пастора, який проповідує Воскресіння Христове недільним ранком. — Якщо трохи відволіктися, вони миттєво біди нароблять. Оно Юджина бачили? То все вони. А торік один юнак зі станції пропав, пішов у гори та більше його не бачили. Я його трохи знав, він нам телеграми приносив, файний був хлопець, дівчата на нього так і вішалися. Мабуть, тепер десь у холмі танцює, Господи поможи.

— Ви вірите у фей? — мугикнув я.

— Не вірю, а знаю! — Джек здійняв свого м’ятого капелюха вгору. — Пана Едмунда вони й скинули у колодязь, от вам хрест!

Я вирішив поки не займатися місіонерством, подякував йому та пішов шукати дворецького. Мені кортіло дізнатися його опінію про фей.

Юджин знайшовся у саду поза головним будинком. Він викорчовував якісь квіти старою мотигою. На доріжці біля нього дві чорні ворони стрибали та сперечалися за хлібний окраєць. Моя поява не злякала птахів, хоча вони й кракнули та подивилися на мене з осторогою.

— Розумні істоти, — зауважив Юджин. — Якщо їх лякати, вони стають злі. А якщо годувати, кажуть, можна отримати їхню прихильність. Чим я можу вам допомогти, пане?

— Хіба у вас немає тимчасових робітників для цього? — я показав на його вимазані у бруді руки. — Дворецький має бути всередині будинку, а не на городі.

— А, — Юджин змахнув долонею. — З мене такий дворецький… Взагалі-то я садівник. Мене підвищили два роки тому, коли справжній дворецький поїхав. Тоді я ще не був таким потворним.

— А чому він поїхав? — поцікавився я.

Юджин знизав плечима.

— Про це не казали, але я вважаю, з-за доньки. Мабуть, не хотів, аби вона росла серед такої кількості чоловіків. Не можу сказати, що я його не розумію, вона навіть у свої п’ятнадцять вже була нічого.

— У замку не було служниць окрім Сари? — уточнив я.

— Так, — Юджин кивнув, закривши обпечену половину обличчя волоссям. — Була ще стара Ненні, але вона якраз померла невдовзі після весілля хазяїна, тож вони вирішили поїхати.

— Розумію, — похитав я головою, а тоді завдав своє питання. — Ну, може, то й на краще. Бо тут, кажуть, є зловмисні феї, що шкодять людям?

— Хай їм грець, тим феям! — Юджин страхітливо вишкірився та плюнув собі під ноги.

— Ти теж гадаєш, що це вони?.. — я показав на його обличчя.

— А хто? — він якось скривився та знизав плечима. — Я розводив вогонь у каміні, мене хтось штовхнув зі спини, і я впав просто на гаряче вугілля. Але у кімнаті нікого не було! І це було на світанку, всі ще спали. Я почав кричати, вони збіглися, всі у нічних сорочках. Тому ні, пане, ви можете сміятися, але це кляті феї. Тож я став шукати нових друзів, аби вони мене попереджали, якщо ці поганці знову до мене наблизяться.

Аби трохи змістити фокуса нашої бесіди, я перейшов до розпитування про ніч вбивства.

— Важко сказати, хто це міг бути, — він похитав головою. — Я не знаю, чи були у пана Едмунда вороги чи щось таке. Чесно кажучи, я його навіть не зустрічав до того, як побачив його ноги у колодці.

— Як це не зустрічав? — здивувався я.

— Я тут працюю лише чотири роки, — пояснив Юджин. — Найнявся, коли мені було двадцять три, квіти їм підрізати і, бач, така кар’єра, — він невесело посміхнувся. — А пан Едмунд останні роки навчався на континенті. Щось там його тітка чи бабуся проспонсорувала, я точно не знаю. Тож він до нас не приїздив. Вони з паном Голнайтом вперше років за п’ять побачилися, і одразу ж таке. Я навіть уявити не можу, як зараз панові Голнайту зле.

— А вночі напередодні вбивства ти не бачив нікого стороннього? Може, хтось із тимчасових робітників залишився на ніч? — спитав я.

— Та ні, — Юджин зітхнув, мабуть ще думаючи про цю трагедію. — Сара щось поралася на кухні довго, Джек одразу світло загасив. Пані прогулялася садом, та й по тому. Ні, сторонніх не було, ворони б здійняли галас. Хіба й справді феї…

Я подякував Юджинові та повернувся до себе. Виходячи із свідчень слуг, вбивцями були феї. Навряд чи я міг би представити таку доповідь Хайгроуву, тож натомість я сів оформлювати опис огляду вбитого. Того ж дня, коли я підтвердив, що вже побачив все необхідне, його поклали у труну та відвезли до найближчої церкви в очікуванні похорону. За обідом пан та пані Голнайт були мовчазні та сумні.

Я не збирався марне тривожити їх своєю присутністю, але після вечері пан Голнайт сам запросив мене до свого кабінету, де він розбирав якісь папери.

— Не можу залишатися наодинці, докторе, — сказав він та, відкоркувавши пляшку віскі, розлив його по келихах. — Ця тиша мене пригнічує. Якщо ваша ласка, посидіть зі мною, поки я займаюсь оцим.

Він показав на стіл, де лежав недописаний лист, але не повернувся до нього. Натомість пан Голнайт сів у шкіряне крісло та сьорбнув свій віскі.

— Ми не бачилися з Едмундом п’ять з половиною років, — він запрокинув голову та прикрив долонею очі, в іншій руці він все ще тримав келиха. — Листувалися, звісно. У нас не було грошей на подорожі. Він навчався у Парижі, там жила наша двоюрідна бабуся. Стара карга завжди любила його і недолюблювала мене, хто зна чому. Едмунд був чудовою дитиною, можливо його чари торкнулися сухої одиначки. У вас є брати, докторе?

— Сестра, — відповів я.

— Тоді ви зрозумієте, як я його любив, — пан Голнайт витер очі та опустив руку, знову сьорбнув із келиха. — Мабуть, він теж скучив. Минулого місяця наша двоюрідна бабуся померла, залишивши йому свій маєток. Першим чином Едмунд вирішив завітати до мене. Господи, чому я не отримав цю кляту телеграму вчасно?!

— Я дуже вам співчуваю, — спромігся я.

— Тепер, виходить, той бабусин маєток мій, — пан Голнайт ніби щойно зрозумів наслідки загибелі свого брата. — Люди знову будуть казати, що я полюю на золото.

Він розсміявся із ноткою істерики у голосі. Я не наважився його заспокоїти, бо не знав, як.

— Я чув, ніби ваше одруження допомогло відбудувати замок, — обережно поцікавився я, коли він трохи заспокоївся. — Ви маєте на увазі, що це викликало зайві плітки?

— Плітки? — пан Голнайт знову розсміявся, встав, відставив келиха та попростував до високої книжкової шафи. Там він знайшов оброблений шкірою альбом та відкрив його посередині. Я побачив вирізану з газети сторінку із свтлиною пана та пані Голнайт. Вона сиділа на стільці у мережковій шалі та світлій сукні, він стояв, поклавши долоню на її плече. На фото пан Голнайт виглядав молодшим і яскравішим, із трохи довшим волоссям та шовковою хустинкою на шиї. — Бачите, про наш шлюб навіть писали! “Своєчасне весілля врятовує старовинний рід від банкрутства”, як вам заголовок?

— Ви не вимагали спростування? — мені стало ніяково за молоду пару.

— О, тут нема чого спростовувати, — пан Голнайт знову підняв свого келиха. — Ці прохвойди знають, як писати. Наш шлюб дійсно врятував мене від банкрутства. Хоча читачі побачили “він одружився на заможній панянці заради грошей”. Як спростуєш це враження?

— Мені прикро, — тільки й зміг промовити я. Це точно не була моя справа.

Я ще полистав альбома: там були якісь листи, перекладені засохлими квітами, та ще дві чи три вирізки із місцевої газети. За вікнами підіймався нічний туман, почулося ухання сови. Врешті, я відкланявся та пішов до себе. У коридорі я натрапив на пані Голнайт. Вона білою примарою стояла на тлі темної арки вікна та мовчки дивилася на мене. Її розпущене світле волосся струїлося по плечах, зливалося із світлою сукнею, надаючи їй вигляду загадкового та дещо моторошного. Я побажав пані Голнайт гарної ночі, коли проходив повз неї, але вона так і не відповіла, лише продовжила дивитися на мене пронизливим поглядом.

Наступного ранку погода змилосердилася. Небо було чистим та синім, сонце висвітлювало кожну травичку. Ворони кракали десь зі сторони саду та інколи робили коло навкруги башти. Хайгроув знову не приїхав, тому я вирішив сам прогулятись до станції. На зворотному шляху я розраховував на Джека, який пообіді збирався у місто.

Тут я наближаюся до розв'язки нашої трагічної історії. Я знайшов Хайгроува у його бюро, де він допитував нового підозрюваного. Ним виявився один місцевий п’яничка на ім’я Шон. Довге скуйовджене волосся, неохайна руда борода, що ніколи не знала ножиць чи бритви, якесь смердюче лахміття замість одягу… Було легко повірити у злочинні схильності такої особи. Розмовляв він недоброзичливо та різко, пересипаючи свої відповіді місцевим жаргоном й лайкою. Мабуть, я утримаюся від дослівної передачі почутого діалогу задля збереження пристойності.

Я зрозумів, що у п’янички Шона немає алібі на ту ніч, коли стався злочин. Напередодні його бачили біля замку, де він намагався випросити грошей на пляшку. А наступного дня він прийшов у паб і купив собі одразу три кухлі пива. Звідки він взяв гроші, як не із гаманця нещасного Едварда Голнайта? До того ж, Шон раніше працював у замку як поденник, тому міг знати розпорядок дня, схованки та таке інше.

— Отже, він пробрався до замку перед закриттям воріт, — триумфально підсумував Хайгроув. — Він збирався вкрасти щось серед ночі та тихенько піти звідти. Але нещасний Едвард Голнайт вийшов подихати свіжим повітрям у сад, побачив злодія, вони побилися, і Шон випадково вдарив Едварда сильніше, ніж сподівався. Перелякався, скинув тіло у колодязь та збіг із здобиччю.

Ось така розв’язка цієї сумної історії.

Я зараз сиджу у пабі, чекаю на Джека, який відвезе мене назад до замку, та слухаю розповіді місцевих завсідників про фей. Якщо в мене буде час завтра, обов’язково перепишу для тебе найкумедніші.

А тим часом бажаю тобі міцного здоров’я та смачної випивки.

Щиро твій,

М.

3.

Любий друже,

Я все ще перебуваю у замку і, маю сказати, тут стає дедалі моторошніше. Я збирався поїхати сьогодні, але пан Голнайт потребує моєї підтримки, тому я відклав своє повернення у Мейпл-Роуз ще на кілька днів. Ми досить швидко заприятелювали, і я навіть думаю, чи не варто буде запросити їх із дружиною до Лондону на початку сезону. Якщо вони погодяться, я певен, що ви теж сподобаєтеся один одному.

Хочу одразу попередити, що у цьому листі не буде кумедних історій про фей. Та й сам лист буде коротшим. У ці два дні сталося не так багато подій, але я хочу вилити їх похмурий сум на папір, аби зняти бодай частину ваги зі свого серця.

Ти, мабуть, пам’ятаєш, що минулого разу я писав тобі зі станції. Тоді я очікував на Джека, аби разом повернутися до замку.

Ми досягли його важких сірих стін десь за годину до заходу сонця. В ущелині, яку перегородила брама, вже залягли сутінки. Юджин зустрів нас та збирався зачинити ворота на ніч, коли його зупинив пан Голнайт. Він підійшов до нас одягнений у високі шкіряні чоботи, у перетягнутому ременем клітчастому норфолкському жакеті, що вигідно підкреслював його статуру. Виглядало так, ніби він зібрався на полювання, але йому чомусь бракувало рушниці.

— Гей, докторе, — звернувся він до мене, — я збирався прогулятися. На тій стороні схилу є невеликий водоспад. Хочете скласти мені компанію?

— Якщо моє взуття підійде, — я з сумнівом подивився на свої геть міські чоботи.

— Доща сьогодні не було, ми не зав’язнемо, — запевнив мене він, і я врешті погодився.

Непомітною стежкою ми вибралися із ущелини, та я отримав змогу подивитися на замок не знизу вверх. Мої очі були десь на рівні даху головного будинку. Я побачив як Джек розпрягає коней, як у саду порається Юджин. В деяких вікнах та у башті вже запалили світло.

— Зранку буде похорон, — голос у пана Голнайта звучав втомлено. — Я не наполягаю, але якщо ви захочете…

— Так, звісно, я супроводжу вас, — погодився я. Як я вже казав, панові Голнайту вочевидь була потрібна підтримка у цю скрутну мить.

— Ми з Едмундом часто ходили тут, коли були дітьми, — він продовжив йти навкруги схилу, і я мав поквапитися за ним. Сіро-жовте каміння стирчало із низької трави наче розкидані зуби дракона. — Йому подобався той струмок. Мабуть, тому мені й захотілося його побачити знову.

— Розкажіть, яким він був, — попрохав я, намагаючись розрадити його біль.

Пан Голнайт глибоко позіхнув.

— Він був значно молодшим за мене. Коли він тільки-но народився, я навіть приревнував батьків, увагу, яку вони приділяли цьому маленькому галасливому пакунку. Але дуже швидко він проник у кожне серце. Його неможливо було не любити. А ви б бачили, як на нього задивлялися дівчата, коли йому ледве виповнилося чотирнадцять! — мрійлива посмішка пом’якшила риси мого співрозмовника.

Він продовжив розповідати якісь сентиментальні історії з їхнього дитинства, які навряд чи мають інтерес для тебе, але безперечно були дуже важливими для самого пана Голнайта. Небо починало приймати рожевий колір, коли я почув плескіт води та зупинився, прислухаючись.

— Ось там, — показав мені пан Голнайт на невеличкий зелений пагорб. — Ми вже майже на місці.

Дійсно, з другого боку пагорбу блищав та мерехтів вузький струмок. Він перетинав схил, а потім зникав у розщелині.

— Це і є водоспад? — зізнаюся, я очікував чогось більшого.

— Так. Не те, що у Мохері, але теж нічого, — пан Голнайт зробив кілька кроків, сів прямо на землю та звісив ноги у розщелину поруч із струмком.

— Не боїтеся, що вас заберуть феї? — не стримався я та підійшов ближче.

Вода розбивалася на срібні струї та дюжиною тонких стрічок падала у темряву. Можливо, вдень я міг би роздивитися, що ховалося унизу розщелини. Сонце вже почервоніло та нависло над самим краєм сусідньої гори. Десь зі сторони замку здійнялася та пролетіла над нами зграя чорних ворон.

Пан Голнайт похитав головою.

— Я тут народився та виріс, я мав би вірити у ці легенди, але… — ми обидва трохи помовчали. Струмок плескотів і зникав на дні розщелини. — Ні, це казки. Я ніколи не бачив фею.

Я б не здивувався, якби за такі слова щось невідоме поцупило б його за чоботи та затягнуло у темряву, але нічого не сталося.

— Червоний захід сонця, — зауважив я. — Зранку буде вітер.

— Схоже на те, — погодився він та підвівся. — Давайте повертатися, поки не впали сутінки. Я не заблукаю, а от ви ризикуєте підвернути ногу, якщо зійдете зі стежки.

До замку ми поверталися у дружньому, хоча й трохи похмурому, мовчанні.

У дверях нас зустріла пані Голнайт і знову подивилася на мене тим темним беземоційним поглядом, від якого мене пробрали дрижаки. На щастя, пан Голнайт звернув на це увагу, узяв її під лікоть, та відвів кудись у глиб дому. Вона так і не промовила жодного слова, і я почав був гадати, чим міг її образити, коли пан Голнайт повернувся.

— Вибачте Лауру, докторе, — здавалося, що йому незручно. — Вона… У неї буває лунатизм, особливо під дією стресу. Вона просто спала і не бачила вас. Мабуть, задрімала, поки чекала нас до вечері. Будь ласка, не звертайте на це уваги.

— О, звичайно, не переймайтеся, — це пояснення було цілком науковим та логічним. — Як доктор, я прекрасно розумію ситуацію. В мене є колега, який спеціалізується на різних станах сну. Якщо ви захочете, я зв’яжу вас із ним.

— Дякую, але давайте іншим разом, — пан Голнайт позіхнув, між його бровами пролягла глибока зморшка, і я згадав, що зранку він мав ховати єдиного брата. Мабуть, моя пропозиція і справді була не на часі.

Червоний захід сонця не підманув. Зранку і справді піднявся вітер. Він стукотів черепицею, співав у димоходах і носив по двору колючий пил. Вночі мені здалося, що біля дверей моєї кімнати хтось шарудів, я пригадав історії про привидів, що буває блукають темними коридорами ночима. Але зранку я зрозумів, що то мав бути вітер. Сара подала нам сніданок. Кухарка була вбрана у темну сукню, її очі почервоніли. Вона теж збиралася супроводити хазяїв на похорон. Джек запряг екіпаж, ми сіли, і у замку залишився лише Юджин та його ворони. Коли ми виїжджали з воріт, я побачив, як одна з них сіла дворецькому просто на плече.

Окрім нас, людей майже не було. Прийшло кілька фермерів, що мабуть знали Едмунда у дитинстві, та зі станції приїхав Хайгроув. Ми обмінялися із ним швидким рукостисканням.

— Ще не збираєшся повертатися? — спитав він мене пошепки.

— Мабуть, завтра чи післязавтра, — я подивився на пана Голнайта, його плечі зсутулилися, він виглядав геть пригнічено. — Не хочу залишати його наодинці так одразу.

— Так, ти маєш рацію, — згодився Хайгроув. — Трагічна історія. Може, коли вбивцю повісять, йому трохи полегшає?

Я ствердно кивнув.

Тим часом труну понесли до фамільного склепу біля невеличкої церкви. Вітер розійшовся ще сильніше, хмари закрили сонце і, попри те, що ще не дійшло полудня, землю огорнули сірі сутінки. Мене пробрало холодом. Коли ми нарешті вийшли зі склепу, де носії встановили труну, повітря не здалося теплішим, як це зазвичай буває. Я почав жалкувати, що не здогадався пов’язати свого вовняного шарфа. Ми мовчки стояли і дивилися, як один із носіїв вовтузиться з важкими дверима та зачиняє їх на великий замок. Пан Голнайт тримав спину дуже прямо, але його бліде обличчя видавало скруту.

Несподіваний порив вітру жбурнув у обличчя жменю пилу та потривожив зачіску пані Голнайт. Її довге волосся раптово здійнялося, і я побачив, що у цієї досить гарної жінки був неочікуваний недолік зовнішності. Її праве вухо було майже відсутнє, якась незграбна рожева складка шкіри замість звичайної вушної раковини. Мабуть, я не втримав здивованого виразу обличчя, бо пані Голнайт перехопила мій погляд, швидко піднесла долоню до вуха, розвернулася та побігла кудись за церков. Пан Голнайт швидко вибачився та попрямував услід.

Вже пізніше, коли ми повернулися до замку та пили віскі у його кабінеті, він розповів мені, що це все означало. До одруження пані Голнайт вважалася досить заможною, але вже не дуже молодою нареченою. Мабуть, коли молоді люди дізнавалися про її ваду, вони губили до неї всілякий інтерес. Сам пан Голнайт запевнив мене, що його самого ця риса його дружини геть не відразнювала. Коли він зустрів Лауру вперше, він закохався у її палкий характер, у її м'який голос та таємничий погляд. Він кілька місяців намагався її причарувати і, коли це йому врешті вдалося, того ж року відсвяткував весілля.

Маю сказати, коли він це розповідав, його сумний погляд не відривався від келиху з віскі. Я пригадав ту статтю в газеті із світлиною. Молодий пан Голнайт здавався дуже привабливим юнаком, він не мав би проблем із пошуком нареченої. А, якщо наречена була заможна, тим краще. Чи він справді вірив, що закохався у дивну, вже досить дорослу жінку, чи розумів, що це був його шанс врятувати маєток? Я не став його питати, але не міг не зважити на його тодішню ситуацію.

Здається, спогади про його залицяння до пані Голнайт разом із половиною пляшки віскі врешті змогли привести пана Голнайта у кращий стан. Поки ми розмовляли у його кабінеті, пішов дощ. У кам’яних стінах стало ще холодніше, монотонний шурхіт крапель навіював меланхолію. Навіть ворони кудись поховалися, аби сховатися від стихії.

Гадаю, настав час закінчувати цього листа та йти шукати Юджина. Якщо він не розпалить мені каміна вчасно, я мабуть підхоплю нежить ще до світанку. Сподіваюся, що ти знаходишся у теплі та сухості.

Бережи себе.

Щиро твій,

М.

4.

Любий друже,

Я планував відправити попереднього листа із посильним, але врешті решт ти отримаєш обидва одночасно та з деякою затримкою. В мене ще й досі тремтять руки, коли я пригадую, що сталося у замку після того, як я дописав останнього листа. Сподіваюся, ти вибачиш мені мій більш неохайний ніж зазвичай почерк, коли дізнаєшся подробиці.

Отже, у день похорону ми із паном Голнайтом зачинилися у його кабінеті, пили та розмовляли про минуле. Надвечір пішов дощ, ми розійшлися по кімнатах, а я впевнився, що Юджин допоможе мені роздмухати каміна. Він заходив до моєї кімнати кілька разів поспіль, поки вигрібав попіл та носив дрова, і я на жаль забув зачинити за ним двері.

Я ще й досі питаю себе, чи не оминули б ми нову трагедію, якби я задвинув той засув.

Я заснув досить швидко — емоційне виснаження того дня, шотландський віскі та дощ заколисали мене ще до того, як моя голова торкнулася подушки. А прокинувся я посеред ночі, у повній темряві, від того, що мені бракувало повітря. На моє обличчя щось давило, заважаючи мені зробити наступний вдих. Я запанікував, почав борсатися, та надлюдським зусиллям спромігся скинути подушку, яка мене душила. У червоних спалахах каміну я побачив, що наді мною стоїть пані Голнайт та стискає подушку. У довгій білій нічній сорочці, із розпущеним світлим волоссям та білими віями вона була схожа на якусь мстиву примару. Наші погляди на мить зустрілися — в її очах відбився жагучий, гнівний вогонь — вона закричала й знову накинулася на мене. Окрім подушки у її руці блиснув ніж.

Я був настільки шокований, що моя пам’ять не залишила точного відбитку промовлених, чи, радше, вигукнутих слів. Пані Голнайт звинувачувала мене у тому, що я нібито намагався відібрати її чоловіка, що він звертав на мене забагато уваги. Слова ревнощів, які були б набагато зрозумілішими, якби я був жінкою.

Трохи оговтавшись, я пригадав, що пані Голнайт мала схильність до лунатизму та істерії. Вочевидь, в результаті вражень від похорону її не дуже міцний дух розхитався, що й призвело до цього божевільного нападу.

Пам’ятаю, професор Джонс колись казав, що божевільні не знають про свої фізичні обмеження, й тому бувають надзвичайно сильними або швидкими. Тепер я переконався, що він мав рацію. Тендітна пані Голнайт нападала на мене із такою люттю, що навіть я, дорослий та не самий слабкий чоловік, злякався за своє життя. Мені вдалося підвестися з ліжка та вискочити у коридор крізь відчинені двері. Я почав кричати по допомогу, здійняв галас, і врешті до мене прибігли пан Голнайт та Юджин. Утрьох ми ледве спромоглися вгамувати пані Голнайт, відібрали у неї ніж та зачинили її у її власній спальні.

Я витер спітніле чоло та сперся на стіну. Холодне каміння видавалося острівцем реальності у цьому нічному божевіллі.

— Господи милий, — промовив я, поступово заспокоюючись. Моє серце все ще колошматило ніби дикий птах у клітці.

— Я приношу свої вибачення, докторе, — пан Голнайт виглядав занепокоєно. — Що ви збираєтесь робити?

Його питання було зрозумілим.

— Ми маємо викликати поліцію, — сказав я. — Мені шкода, але якщо ваша дружина може завдати комусь кривди…

— Докторе, будь ласка! Прошу вас, — брови пана Голнайта склалися у мученицьку картину. — Лаура не зможе витримати ув'язнення. І цей сором, що про неї знову казатимуть у місті?! Я не дуже заможний, але якщо ви погодитеся закрити на цей випадок очі, я готовий щедро віддячити.

Можеш уявити, наскільки він сам був наляканий, якщо запропонував мені подібне.

— Що ви, — я похитав головою. — Зранку я привезу сюди Хайгроува. Він вас добре знає, до того ж він джентльмен, тому ви можете бути спокійні щодо розголосу. Я гадаю, якщо ми доведемо, що пані Голнайт має проблеми медичного складу, а не є холоднокровною вбивцею, їй можуть присудити лікування вдома. Краще прибережіть свої кошти на адвоката. Зі своєї сторони я не збираюся вимагати суворого покарання, але як медика мене не може не турбувати стан пані Голнайт та безпека її близьких.

— Так. Так, я розумію, — вимовив пан Голнайт після довгого мовчання. — Ви маєте рацію. Давайте запросимо пана Хайгроува.

Юджин, що досі тихенько слухав нашу розмову, розвернувся та почав спускатися сходами. Його кроки лунко роздалися по завмерлому замкові. Я раптом згадав, що тільки-но був спав, і широко позіхнув.

— Ви зможете знову заснути, докторе? — спитав мене пан Голнайт.

— Якщо добре зачиню двері, так, — мугикнув я, та ми знову розійшлися по своїх спальнях.

Зранку я пересвідчився, що нічна подія не була моїм кошмаром. До сніданку пані Голнайт не спустилася. Пан Голнайт, блідий більш звичного та із темними колами під очима запевнив, що затворив її у кімнаті, звідки вона не мала змоги вийти самостійно. Кухарка Сара, що подавала нам сніданок, мала дещо збентежений погляд, з якого ставало ясно, що вона теж вже почула про нічний випадок.

Назовні було досить тихо, вітер припинився, натомість почав накрапати рідкий дощ. Джек підготовив екіпаж, і ми поїхали на станцію. Пан Голнайт залишився у замку, і нас проводжав тільки Юджин, що вийшов відчинити для нас браму. Його потурбовані ворони колами літали над подвір’ям та про щось кричали.

Коли ми залишили ущелину позаду, я подивився назад. У вікні башти я знову помітив світлу фігуру, і цього разу здогадався, що то була пані Голнайт, яка дивилася на наш від’їзд. Не знаючи, чи помітить вона мене, я все ж таки підняв руку та помахав їй.

Хайгроува у його бюро знову не було. Я витратив кілька годин, доки дочекався його повернення. Він знову ловив якогось злодія, бо, як він розповів мені на шляху до замку, не був певен, чи не було у нашого вбивці напарника. Інколи того чоловіка бачили удвох з іншим сумнівним п’янчугою, тож Хайгроув хотів затримати обох, перш ніж передавати справу до суду. Без усілякого сумніву, суддя би визнав їх винними та присудив до страти, тому подальші події, що призвели до їх виправдання, стали щасливими бодай для когось. Хоча, маю зізнатися, ці події виявилися у вищій мірі шокуючими, і я не одразу знайшов слова, аби їх описати.

Отже, одразу після того, як Хайгроув повернувся, та ми нашвидкоруч пообідали у сусідньому пабі, наш екіпаж попрямував у сторону замку. Поки ми були у місті, і нас з усіх боків оточували люди, я не міг докладно розповісти йому, що саме сталося цієї ночі. Але, тільки-но наш екіпаж виїхав на вкриті камінням та низькою вицвілою травою пустоші, я пояснив мету нашої мандрівки. Хайгроув був вражений хіба не більше за мене самого.

— Пані Голнайт збожеволіла? — перепитав він. — Оце так новина. Бідний пан Голнайт… Хоча, може, не такий вже й бідний. Якщо він тепер буде повністю управляти її маєтком, та ще й спадщиною від брата. Не так вже й погано це склалося для нього, га?

Я прикусив губу.

— Ти вважаєш, це він вбив Едмунда та звів з розуму дружину? — перепитав я поліцейського. Мені справді було важко повірити, як пан Голнайт, такий емоційний та чутливий, міг виявитися холоднокровним злочинцем.

Хайгроув знизав плечима.

— Це буде не найгірше з того, що мені доводилося бачити, — він провів долонею по вусах. — Це явна мотивація, можливість у нього також була. А чи є алібі? Що він казав про ту ніч?

— Пан Голнайт казав, що пішов спати із дружиною, та пробув із нею всю ніч, — пригадав я і навіть звірився із своїм записником. — Щоправда, Юджин ніби бачив пані Голнайт у саду серед ночі, але він міг переплутати дні. Вона якось зауважила, що інколи виходить на прогулянку, якщо не може заснути.

— Якщо вона й справді була не у себе, — замислився Хайгроув, — тоді пан Голнайт не має алібі, вірно?

— Схоже на це, — мав погодитися я.

У цей момент почувся голосний трескіт, наш екіпаж здригнувся, похилився та різко зупинився, ледь не жбурнувши мене у борта.

— Що сталося? — гукнув я Джека.

У відповідь я почув відбірну лайку.

— Бісові феї! — волав він. — Коли ж їм обридне? Колесо зламали, хай їм грець! Ось така малесенька каменючка, а ти бач, як його скосило. Як мені його тепер виправляти, га? У-у-у, бісові створіння!

Ми вийшли із екіпажу. Дійсно, одне із колес стояло під дивним кутом і навряд чи могло продовжувати їхати. Навкруги не було жодної живої душі, самі трава й каміння. Кілька ворон літали у сірому небі, виглядаючи здобич. Дощ майже перестав, але все ще було досить сиро, дорога вкрилася плямами калюж, у яких відбивалося похмуре небо.

Спершу ми намагалися допомогти Джекові полагодити колесо. Вимазалися у багнюці, Хайгроув ледь не зірвав спину, коли намагався підняти похиленого візка, але так ні до чого й не дійшли. Сонце почало хилитися до обрію. Я стривожено оглядався довкола. Можливо, нам було варто повернутися на станцію та покликати на допомогу? Або дістатися замку пішки, покинувши напризволяще єдиний їхній екіпаж?

— Ви, панове, мабуть йдіть, — побачив мої сумніви Джек. — У замку скажете Юджинові, аби приніс мені мого ящика із інструментами, що у стайні у правому кутку. І нехай, може, Сара щось поїсти зробить. А я тут почекаю поки.

Тож ми із Хайгроувом як змогли відчистили багнюку із наших рук та одягу і попрямували до замку. Якщо я вірно оцінив відстань, йти нам залишалося менше години.

Кам’яниста стежка розрізала безлюдні тихі схили передгір’я. Здалеку тягнуло димом, нагадуючи, що ми були не єдиними людьми у цій пустелі. Поступово спускалися сутінки. Я намагався підтримувати бодай якусь бесіду із Хайгроувом, бо тиша мене пригнічувала, але швидко почав задихатися та був вимушений замовчати. Замку ми досягли, коли небо із сірого стало темно-синім, і лише захід сонця фарбував небозвід у червоний.

— Чорт забирай! — раптом вимовив Хайгроув і зупинився.

Я встав рядом та оперся о коліна, аби перевести дух.

— Що? — спромігся я, коли віддихався.

— Це не сонце, — вказав він, та побіг, змушуючи мене поквапитися услід. — Захід з іншого боку!

— Чорт, — видихнув я крізь зуби.

Кривава заграва палала зі сторони замку. Смак диму у повітрі ставав дедалі сильнішим. Там щось горіло, щось велике.

Ми бігли, мабуть, хвилин десять, але вони здалися мені вічністю. Серце колоталося та загрожувало пробити дірку у моїх ребрах. Поблизу ущелини стало зрозуміло, що палає замок. Башта обернулася на смолоскип, у вікнах було видно язики полум’я. Ми вже не мали сил, але побігли ще швидше.

На подвір’ї перед замком стояли люди і дивилися на вогняну стихію. Навіть ніч не здавалася холодною біля такого вогнища. Наблизившись, я побачив Юджина та Сару, на яких без сил спирався пан Голнайт. Хайгроув штовхнув мене локтем у бік та знизав бровами, ніби казав: “Бачиш, це він”.

— Що з пані Голнайт? — запитав я суворим голосом, за який мені досі соромно.

— Я закрив її у кімнаті, — у голосі пана Голнайта прозвучав розпач. — Вона не могла звільнитися. Лаура, як же так? За що?!

Мені здалося, що Юджин гмикнув, але тоді я не приділив цьому уваги. Його зруйноване шрамами від опіків обличчя було обернене до пожежі, у очах відбивалися відблиски полум’я.

Раптом у верхньому вікні промайнула біла фігура. Пані Голнайт виглядала із вікна, але воно було зависоко, аби стрибнути. Вогонь тріскотів та ставав дедалі яскравішим.

— Едварде! — гукнула вона, заламуючи руки.

— Лауро! — ніби оживів пан Голнайт. У одному цьому слові пролунали така надія, таке щастя. Він випростався, ще раз подивився на дружину у охопленій полум’ям башті, а тобі побіг до входу у замок.

Ніхто з нас не встиг зупинити його. Він зник у освітленому червоним отворі, мені ще здалося, ніби я бачу, як його темний силует промайнув повз нижнє вікно башти, там, де починалися сходи. Ми застигли у приголомшеному мовчанні. Ще деякий час я попри все сподівався на диво. Потім пролунав гучний тріск, і гострий дах башти провалився. Башта перетворилася у вогняне жерло та миттєво спалахнула. Полум’я одночасно вирвалося з усіх вікон, бійниць, із провалу, де щойно був дах. Я без сил осів на землю, спустошений жахом, якому щойно став свідком. Юджин почав хрипло реготати, всі очі звернулися до нього.

— Це я їх вбив, — сміявся він. — Але я збирався вбити тільки її. Він не мав загинути, що за дурна людина! Вона, згоріти мала тільки вона! Це було б чесно.

Ворони пронизливо кракали десь із пітьми.

Ми заночували у будиночку слуг, у пустій кімнаті поруч із спальнею Сари. На щастя, вогонь не перекинувся на інші будівлі. Хайгроув допитав Юджина, і це нарешті дозволило зрозуміти причини декількох трагедій, що мали тут місце останніми роками. Я сам був геть виснажений попереднім днем і заснув попри все, що сталося, тому не почув розповідь дворецького. Натомість Хайгроув просвітив мене на зворотньому шляху до станції наступного ранку. Не дочекавшись напередодні нашої допомоги, Джек врешті теж пішов до замку. Вранці він узяв кобилу, що раніше тягла екіпаж, та сам з’їздив до міста за поліцейським візком. На ньому ми й поїхали разом із надійно замкненим у задньому відділенні Юджином у наручниках. Позаду залишався чорний каркас прогорілої башти.

Звідки почати те, що розповів мені Хайгроув? Виявилося, що його пияки були ні до чого, і що трагедії почалися раніше, ніж всі вважали.

Коли одруження пана Голнайта врятувало його від банкрутства, багато хто вважав, що гроші дружини були головною метою привабливого юнака. Мало хто зрозумів, що між ними спалахнуло справжнє кохання, гаряче та пристрасне. Пані Голнайт міцно тримала чоловіка біля себе, мабуть побоюючись, аби він не звернув уваги ще на когось. Спершу вона вигнала із замку усіх не старих служниць, потім змусила поїхати дворецького, у якого підростала дочка… Коли натомість на це місце призначили молодого Юджина, пані Голнайт звернула свої ревнощі й на чоловіків.

— Не розумію, чому така гарна та заможна жінка так переймалася, — Хайгроув знизав плечима. — Я навіть не ночував вдома сьогодні, і я запевняю тебе, моя дружина лише запитає, чи я добре повечеряв.

— Можливо, вона не вважала себе гарною, — припустив я, бо раптом вспам'ятав її довгі зачіски та нервовий зрив, коли порив вітру дозволив мені побачити її незвичне вухо. — Можливо, вона не вірила, що пан Голнайт справді її кохає.

— Як би там не було, — Хайгроув пригладив руді вуса та продовжив розповідь.

Отже, пані Голнайт вижила із замку усіх молодих жінок та чоловіків. Схоже, саме вона штовхнула Юджина у камін та опекла йому обличчя. Таким чином він перестав здаватися їй конкурентом за увагу чоловіка. Можливо, той хлопець-листоноша, що зник торік у горах, теж був жертвою її ревнощів. Хайгроув збирався пошукати його кістки у проваллях поблизу замку.

Що стосується Едмунда Голнайта, він скоріше за все став жертвою непорозуміння. Пані Голнайт побачила, що її чоловік серед ночі привіз до замку привабливого юнака. Телеграма прийшла пізно, і він не встиг попередити про приїзд брата. Тож ким насправді виявився Едмунд пані Голнайт дізналася лише коли його тіло дістали із колодязя.

— Юджин каже, що у хазяїв того ранку була довга розмова наодинці, — додав Хайгроув. — Я гадаю, що до того часу пан Голнайт не знав про смертельні ревнощі дружини. Але тут, коли вона зізналася йому у вбивстві брата… Мабуть, він дуже її кохав, якщо вирішив закрити на це очі та приховати її від відповідальності. Припускаю, що вона пообіцяла йому більше нікого не чіпати.

— А потім спробувала мене вбити, — невесело мугикнув я. — Бо я що, прогулявся з її коханим по горах та випив віскі у кабінеті?

— Гадаю, він зрозумів, що вона не контролює своє божевілля, що воно стає дедалі гіршим, — Хайгроув подивився у вікно, за яким пропливала монотонна кам’яниста земля.

— А як сам Юджин здогадався, що це вона його спотворила? — поцікавився я.

— Після того галасу, що ти здійняв уночі?! — Хайгроув розсміявся. — Він же не дурний, він побачив її з ножем, почув її звинувачення, та склав два і два. Вона ще сказала щось на кшалт “Треба було його теж підпалити”, це точно стало останньою краплею.

— Тож він вирішив помститися, — підсумував я.

— У холодному розумі та ретельно все підготувавши, — Хайгроув підняв догори пальця. — Жодної пом’якшуючої обставини. Його повісять.

— Бідолаха, — навіть зараз, коли він став причиною загибелі двох людей, я не міг йому не співчувати. — Яке тяжке життя.

— Ось, така історія, — Хайгроув нарешті замовчав.

Над схилом граяли ворони. Вітер нагнав туч. Заморосило.

Я дивився на сіро-жовте каміння та думав про те, наскільки марними виявилися всі зусилля пані Голнайт втримати свого чоловіка. Той і так кохав її без тями. Чи встигла вона зрозуміти це бодай у останню мить, коли він побіг її рятувати у палаючу башту?

Я ще й досі не можу позбутися до цих думок. Мій одяг відчистили від кіптяви, попелу та димного смороду. Я закінчую писати листа, їм сендвіч та їду у потязі повз мальовничі зелені пагорби. За кілька годин я знову повернуся у Мейпл-Роуз, до шановної тітоньки та кумедних овець.

Але, друже, чи я зможу колись забути все, що сталося, якщо до кінця життя кожен воронячий крик буде нагадувати мені про трагедію у шотландському замку?

Сподіваюся, колись до мене повернеться спокійний сон. Бажаю тобі ніколи не мати моїх кошмарів.

Щиро твій,

М.