Набундючена Медсестра
Стара не мала сну. Вже яку ніч поспіль її спокій турбували гучні звуки. Позавчора то були крики голодних безхатьків, що нишпорили не лише по смітниках, а й горлали до відчинених вікон, коли бачили хоча б тінь від постаті неспаного мешканця. Вчора гавкали пси. Вони гризли одне одного за хвости і пискотіли від задоволення. А цієї ночі ватага хлопів і дівуль влаштували святкування у квартирі Сергія. Певно у нього сталося щось гідне того гамору, бо інакше стара баба Галя викаже тому засранцю усе, на що він заслуговує, після того, як перестав вітатися з нею. Малий гівнюк виріс, геть скурвився і став ганяти бідолашних жіночок, що влаштували міні-ринок навпроти трамвайної зупинки. У такі часи, якщо хтось мав чим торгувати, то переборював свій страх та сором і виходив зі своїм товаром на люди. Одна викладала грушки і яблука з сільської домівки, інша тримала у руках букет хризантем, хтось хитріший мав повний ящик помідор, поцуплений з теплиці, а хто мо’ ходив до лісу і назбирав грибів, які плодились цієї осені на славу. Сергій їм повідомив, що то є незаконний бізнес і хто не хоче мати проблем з владою, то хай платить йому. А чи грошима, чи товаром, то вже, хто як може. Тепер у нього є професія — рекет. І то не від слова «ракета», як всі подумали відразу. Тьху, понавигадували. Рекет-шмекет…Такий кепський рік цей 1995ий. Аби вже си скінчив.
Баба Галя визирнула через скло на вулицю. Небо посіріло. Суглоби нили стомленим неспокоєм. Сенс лягати знову у постіль розтанув з віддаленим жалібним нявканням знадвору. Стара зібрала масні недоїдки (все одно її підшлункова вже не стягувала нічого жирного) і вийшла з квартири, щоб кинути те малому хвостику. Незачинені шибки у коридорі стукотіли від протягу. Ззовні щось масивне гатило у стіну поруч з вікном.
— Осінь. Ночі зимні. Кому то треба провітрювати? — Буркотіла стара, намагаючись дістати металеву віконну защібку.
Не встигла баба Галя висунути голову, як важка глиба чогось продовгуватого штурхнула знадвору її назад. Вона піднялася і ледь не зомліла. Неприродньо-синє обличчя з виваленим язиком сунуло з вікна, вирячившись нерухомими очима прямо на стару. Під обличчям виднілись обвисле тіло. Воно вдарилось об край вікна і відлетіло у темряву. Потім, за секунд десять, повторило той самий маршрут.
— Йой! Матінка Божа! — Стара перехрестилась і пустилась сходами донизу.
З вулиці обриси тіла мали ще більш моторошний вигляд. Від розгойдування труп періодично потрапляв у зону, освітлену неоновою вивіскою крихітного тату-салону. Рекламні промені вихоплювали з темряви світлі пасма короткого волосся і білі кросівки на ногах, фарбуючи їх у кислотний малиновий колір.
Стара жінка голосно зойкнула і знову забігла у під'їзд. Вона загримала у двері праворуч на першому поверсі:
— Захаре! Захарчику! Відчини! Біда, Захаре!
За хвилину у ясній смужці відчинених дверей стояв заспаний юнак і мляво роздивлявся свою сусідку:
— Що сталося, баб Галя?
— Дитинко, йди но глянь, шо сі творе там просто неба? — заквилила вона.
Хлопець, прокліпавшись спросоння, уважніше подивився на стару. Щось у її обличчі було надто напруженим (не так, як завжди): чи то губи стиснулись щільніше у бліду риску, чи глибокі зморшки стали ще темнішими. Він мовчки натягнув куртку на футболку і в самих лише домашніх капцях пішов слідом за нею.
— Давно висить? — Процідив він крізь зуби після двохвилинної лайки. Стара наче і не чула тих слів. — Я питаю, чи давно ви те побачили?
— Та, не знаю. Я не спала вночі. Ті іроди гуляли у Сергійка. Я геть зморена. Якщо і задрімала, то на хвильку. Вийшла подихати повітрям. Та, щойно вийшла. Мо’ хвилин п'ять чи шість тому побачила, — стара перелякано глипнула на хлопця.
Він сплюнув під ноги і побіг сходами до того вікна, де голова трупа при черговому стрибку виринала найближче. Стара попленталась за ним.
— Міліцію тре викликати. Ти подзвониш їм? — бубоніла у спину.
Захар не відповідав. Він злетів по сходах і при першому ж поштовху тіла об стіну зблід, як статуя.
— Це Юлька! Не може бути! Я її сто років тут не бачив. Волосся чомусь світле, одяг незвичний для неї, — він перечислив під ніс усе, що було схоже на Юльку і все, що відрізняло це тіло від неї і давало шанс на життя. — Це не може бути вона!
— Захарчику, то ти викличеш міліцію?
— Так, баб Галя. Йдіть до себе. Випийте заспокійливе. Я все зроблю.
У телефонній трубці повторювався протяжний звук.
— Чому не береш слухавку? Де, бля, Борис? — він грюкнув апаратом об стіл.
Напевно, все ж таки треба побігти до них і переконатись наживо. Невизначеність лякала Захара до усрачки. Він швидко зібрався і вискочив з квартири. За поворотом заблимала сирена міліцейської машини. Хтось все таки викликав правоохоронців, поки він надзвонював на номер Юльки.
— Все добре, все добре, — повторював собі під ніс. Не він перший знайшов тіло. Не він викликав оперативну групу. Сусіди з тим розберуться. Головне, дізнатись, що з Юлькою? Аби то була помилка. Юлька має бути жива!
Захар добре знав усі короткі шляхи між подвір’ями, прихованими проходами і таємними підвалами у старій частині Львова. Юлька вийшла заміж навесні і переїхала жити разом зі своїм обранцем подалі від галасливої вулиці Дорошенка, якою курсувало більшість транспортних засобів міста. Молода пара знімала невелике помешкання на одній з вуличок за парком Івана Франка. Тут атмосфера була порівняно тихішою. Маршрути автобусів, тролейбусів і трамваїв далеко обминали вузькі провулки, позбавлені громіздких клумб і вивісок перед фасадами будинків. Ймовірно, у майбутньому, хтось і облаштує тут комерційне підприємство (ймовірно, не одне), але наразі люди не надто ризикували своїми статками заради відтермінованого зиску.
На третьому поверсі у вікні Юльчиної спальні блимала тьмяна лампочка. Захар видихнув з полегшенням і вже бадьорішим кроком помчав сходами.
— Привіт. Це ти дзвонив? — Борис, чоловік Юльки, широко позіхнув, запрошуючи Захара у тісний коридор. — Чого так зарання? Ще шостої години нема.
— Де Юля?
— Тойво, їй богу дурний! Вже не спить з твоєї милості, — Борис кахикнув надміру гучніше.
У дверному отворі вигулькнула дівоча голова:
— Заку, привіт, — її посмішка оголила рівний ряд зубів. — Заходь і розповідай, що там таке термінове?
— Та… нічого, — Захар видихнув. — Гарна у тебе зачіска. Давно пофарбувалась?
— Подобається? — Юлька струснула короткими попелястими пасмами.
— Не те слово, — Захар перевів погляд донизу і зауважив пару жіночих кросівок білого кольору, точнісінько таких самих, які були на висячому тілі біля його під’їзду.
— А я знаю ту малу, — Юлька випустила цівку диму у вранішній туман.
Захар сперся ліктями на металеві поручні тісного балкону і ледве втримав пальцями цигарку після її слів.
— Серйозно? Ти її бачила раніше?
— Сірий гуляв з нею по центру. Ми їхали в авто, і я запримітила з ним ту білявочку.
— А ти впевнена, що то була не Танька? В неї теж світле волосся і Сергій з нею живе вже, як півроку.
— Нє, Заку. Танька не так рухається, і вона така… Як тобі сказати? Вона — простачка. А та мала була, наче кицька. Йшла і хвостиком замітала за собою. Ти розумієш, про що я?
— Умгу, — Захар примружив одне око і глянув на вигнуті лінії Юлькиного стану.
— Перестань так дивитися, — вона штурхнула його ліктем і погасила свою цигарку в металевій банці з під консерви.
— Це ти перестань. Скільки часу пройшло, Юль, а ти все ще тужиш за ним.
— Я? За Сірим? Анітрохи!
Захар задивився на її профіль. Риси трохи загострились з їх останньої зустрічі і погляд у став більш стомленим, але все ж таки, це була Юлька! Скільки нігтів він погриз підлітком, спостерігаючи, як вона фліртувала то з одним його другом, то з іншим. Скільки ночей стояв біля відчиненого вікна, ховаючись за шторами, і підслуховував їх безкінечні теревені з Сергієм. Він першим знав про скандал і розрив стосунків і першим, хто поквапився на допомогу, коли вона з відчаю наковталась пігулок.
— З чого ти це взяв? — Юлька повернулась до нього і кисло всміхнулась.
— А чого було вимальовувати волосся у такий самий колір і одягатись у таке саме вбрання?
— Що? Яке вбрання?
— Я бачив, у тебе навіть такі самі кроси стоять в коридорі. І вони недешево коштують, я знаю.
— Ти, — вона зіжмакала нову цигарку, яку хотіла прикурити, і викинула її вниз на чиюсь занедбану клумбу, — Ти, якщо такий детектив, то ліпше розгадай, чому та мала вкоротила собі віку? Ще й у дворі, де ми всі раніше тусили.
— Я гадаю, її вбили, — він промимрив собі під носа, а в подумках додав: « можливо, хотіли когось іншого вбити, що був так сильно на неї схожий…»
До початку першої пари залишилось хвилин сорок, якраз, щоб дійти до початку вулиці Драгоманова і заскочити на куті перехрестя у чебуречну. Два смажених ліпеника, кухоль пива — і можна йти на навчання. Захар стискав у кишені дивну штуку, яку йому дав Борис. Такий пристрій зовсім недавно з'явився у вжитку серед когорти успішних людей. Називався він, як малий пацан на побігеньках, тільки англійською, тобто: «пейджер». Борис пояснив, як ним користуватись, щоб отримувати і відправляти короткі повідомлення своєму абоненту. Хороша річ для того, щоб бути на зв'язку у разі термінової нагоди. Не сподобалось тільки Захару умова, при якій він отримав цей передавач. Борис давно пропонував йому підробіток у автосалоні зі встановлення сигналізацій. Захар добре знався на техніці. Ще б пак, він навчався на одному з найпрестижніших факультетів Львівського Національного Університету, а саме — фізичному, за спеціальністю: радіофізика. Така робота була б йому дуже в нагоді. Тим паче, що платили за неї гідні гроші — до 50 зелених за 6 годин праці. Просто мрія для студента, що жив на мінімальну стипендію і винагороду за випадкові халтурки, на кшталт, замінити кінескоп до телевізора чи покидати каміння на будівництві. Захару насправді вистачило би тих грошей, щоб почувати себе впевнено у колі своїх однолітків, але дівчат на побачення він поки що не наважувався запрошувати. Бо одне діло прогулятися в парку з букетом сезонних квітів, а інша справа — повести її у бар, де крім кави і тістечок, треба було ще виставити пару стопок яскравого лікеру з нудотно-солодким присмаком. Кажуть, дівчата просто мліють від цієї гидоти.
Пропозиція Бориса відгонила досить гіркими нотами, які Захар не міг проковтнути отак відразу. А сенс її був ось у чому. Машини тепер викрадали кожного дня, бувало і з десяток за одну добу. Як правило, злодій мав встигнути викрасти машину, на яку встановили сигналізацією, за 45-60 секунд. Якщо не вклався у час, то залишав автівку і кидався навтьоки. Борис хотів мати свою людину у цій справі. Він вів бізнес з людьми, які стрімко збагатились на шаленому падінні курсу національної валюти за останні роки молодої незалежної держави. Не те, щоб ці підприємці були недобросовісні чи якось порушували умови згоди, проте вони часто-густо приходили у бізнес зі значним вантажем кримінального минулого і очікувати можна було від того спілкування чого завгодно. Тож Борису хотілося мати більше важелів впливу на своїх партнерів. Він бажав бути тією людиною, хто міг би при нагоді викрасти чи ліквідувати авто суперника, коли той ставав йому поперек бізнесу. А Захар мусив лише вчасно повідомити місцезнаходження того чи іншого об'єкта, яким цікавився Борис. За це він обіцяв відскубувати хлопцю 10 відсотків від виторгу з вдалої бізнес угоди. Як Захар міг проконтролювати чи угода була вдалою? А ніяк! Просто: «на довірі».
Захар розумів, що він був першим кандидатом, на котрого би повісили всі звинувачення у разі провалу операції, і йому легше б жилося без усіх цих блатних мансів. Але… Було одне «але», яке підштовхнуло його прямо у цю яму взаємозалежності з криміналом. Це очі Юльки. Вона так дивилася сьогодні на балконі. Була такою живою. Її шкіра піднімалась і опускалась від того, що вона дихала. Ї це вже саме по собі було великим щастям для Захара. Після вранішнього жахливого видовища (цей моторошний труп дівчини, що хитався між поверхами його під'їзду), він хотів знати, де вона і що робить у будь-яку хвилину свого життя.
В аудиторії, яка потрохи заповнювалась захеканими студентами, що квапились зайняти зручні місця, не стільки, аби уважно слухати лектора, а здебільшого, щоб потеревенити про свої справи, Захар розслабився і мимоволі задрімав. Сон навалився несподівано яскравими образами.
Враз його свідомість ширяє вулицями старого центру. Він вдивляється в обличчя перехожих, немов намагається впізнати ту, яка йому зараз так конче необхідна. Як буває у сні, він не дуже переймається тим, що його тіло інше, і зараз він є одним із тих митців, що виставляють на продаж свої картини на колишньому спортивному майданчику за театром імені Марії Заньковецької. Тепер цей спонтанний ринок усі величають пафосною назвою: «Вернісаж», ймовірно, щоб потішити самолюбство молодих і трохи старших, але вельми амбітних, художників. Отже він був тим, хто приносить свої роботи на продаж. Його обіймає смаглява дівчина з темним кучерявим волоссям і цілує у щоку:
— Таміла, я так рада, що ти прийшла раніше!
Захар опускає очі і розуміє, що він, ще й до того, змінив стать. І його звати Таміла! Боже, як кортить побачити своє відображення! Кучерява дівчина продовжує:
— Пішли на каву. У мене сьогодні гарний виторг. Отже я пригощаю, — вона сміється і показує віяло із зелених банкнот.
За їх спинами не зовсім тверезий голос кричить:
— Лейла! Таміла! Туди і назад! Я не буду тут мерзнути півдня, поки ви будете гуляти по своїх кавах.
— Тамарочко, заспокойтесь. Ми принесемо вам тістечко за цей клопіт, — кидає Лейла і підхоплює Тамілу під руку. — Я хочу піти у нове місце. Туди ходить один хлопець. Він такий красунчик. Пішли швиденько, я бачила, що він уже туди звернув, — шепоче їй у вухо.
Вони минають натовп біля розкладних столиків з виробами зі шкіри і дешевої ювелірки. Лейла підходить до торговця антикваріату і просуває йому п'ять доларів:
— Дімчику, за сьогоднішнім курсом і терміново, бо ми на каву!
Потім дівчата проштовхуються у тісному провулку, де продається все, що важко назвати мистецтвом, починаючи з плетених рукавичок і закінчуючи пластиковими стаканами. У цьому натовпі зустрічаються знайомі очі. Темні, як беззоряне небо вночі. Вони змушують їх зупинитись. Дуже красива і юна дівчина, можливо ще школярка, відхиляє прозорий шалик від шиї і показує потворний шрам, який тягнеться від її вуха аж до грудей:
— Ти за мене помстишся? — Її голос лунає, як закляття: — Помстишся?
Захар прокинувся, все ще прислухаючись до благаючого голосу юної красуні. Його стан і те, що він взагалі не слухав викладача залишились непоміченими. Він сховав голову у плечі і непомітно вислизнув з аудиторії через бокові двері. Невідома сила змусила його спуститися сходами у двір. Він оглянув відстороненим поглядом будівлю свого факультету і чимдуж помчав до Вернісажу.
Все ще перебуваючи під враженням того марення, хлопець безпомилково звернув у ряд, де торгують антикваріатом і помітив чоловіка, дуже схожого на того, який обмінював уві сні дівчатам долари на гривні.
— Дмитро? — Захар ошелешено втупився на його розгалужені вуса.
— Тааак, — протягнув той, очікуючи продовження
— Я… тойво… шукаю Лейлу… і Тамілу. Ви їх не бачили часом?
— Може й бачив, — вусач пошкріб підборіддя, — але не сьогодні. Певно ще зарано для картин. Хіба запитай на тій стороні у Тамари. Вона приходить раніше за всіх.
Захар кивнув, відзначивши ще один збіг зі сном.
— А ти бува не Віктор? — запитав Дмитро, коли хлопець відійшов на метр від низького столика зі старими годинниками.
— Ні. А що, Віктор теж їх шукав?
— Та вештався тут один вчора ввечері, питав за Лейлу, але більше за Тамілку. Мене не було. Він у хлопців питав. То я подумав, що то ти.
Захар заперечливо хитнув головою і подався на інший край мистецького ринку. Жінку середнього віку з обличчям, що відрізняє людей, які надмірно вживають алкоголь, він запримітив відразу. Вона щось бурмотіла собі під носа і встромляла загострені патички у грунт, щоб створити з них опору для картин. Захар вирішив не звертатись до неї отак відразу, як до Дмитра, а залишитись поки нейтральним спостерігачем. Та й невідомо, що то за Віктор ? Може він і зараз десь тут прогулюється і стереже дівчат (так само як і він сам). Тим більше, що Захар поняття зеленого не мав, чому його так вразив той сон і чому він так тісно вплівся у його реальність?
За півгодини хлопець детально роздивився усі нехитрі пейзажі з карпатськими горами, панорамні види Львову, червоні трамваї у тісних поворотах і букети польових квітів. Щоб не привертати зайву увагу, він забрів у ряди з вишиванками. Там жваві жіночки оточили його і навперебій пропонували своє рукоділля, розповідаючи легенди різних методів вишивання. Захар вдячно слухав лише тому, що це давало змогу тягнути час. Нарешті з протилежного краю ринку з'явилася худорлява дівоча постать, яка тягла за собою кравчучку з картинами, оперезаними товстою мотузкою. Без сумнівів, Захар упізнав у ній Лейлу. Він зачекав, поки вона розбереться зі своїм крамом і з зацікавленою гримасою підійшов до краю бордюру. У вічі йому впала дивна композиція. На туманному тлі височіла тонка блискуча ваза. З неї стриміли грубі колючки дикого бур’яну, а поміж них тіснились кволі кульбабки на стадії обсипання білими парасольками. Пухкі насінинки злітали в одну сторону, немов від чийогось подиху. Вся картина збуджувала відчуття похмурої безнадії.
— Подобається? — Лейла підійшла до нього впритул.
— Не те щоб сильно, але… — він не міг підібрати влучне слово. — Хто написав цей натюрморт?
— О! Це одна молода перспективна художниця! — Дівчина почала вигадувати регалії і набивати значимість статусу авторки і, відповідно, ціну на картину.
— Послухай, — перебив її промову Захар. — Я загалом прийшов не за картинами.
Лейла відразу спохмурніла і відступила на крок назад.
— Стій. Мені подобаються роботи, які ти винесла, але я хочу подивитись на картини моєї знайомої. Вона теж працює на цей ринок. Це Таміла.
— Тьху, дурний! — вишкірилась Лейла. — Це і є її робота. Вона намалювала цей натюрморт.
Дівчина знову підійшла близько і хижо зазирнула у його очі. Захар ледь втримався, щоб не відступити. Вони мовчки дивились одне на одного впродовж хвилини.
— То ти її хлопець? З тих центрових, що приходять розмовляти з нею у Театральний бар? У тебе вчора було день народження? Кажи мені! — Лейла наступала йому на черевики, змушуючи його задкувати.
— Стій! — Захар притиснув свою долоню їй між грудей. Навіжена думка раптово захопила його уяву: «А що, як цей сон підказав йому, де шукати причину смерті дівчини, що загинула у його дворі.» — Послухай, Лейло, ми говоримо про ту саму особу? В неї світле волосся? Отаке, — він провів ребром долоні по середині шиї. — Сірі очі, короткий ніс, на ногах масивні білі кроси?
— Ти… Ти звідки знаєш, що мене звати Лейла?
— Та чув, як тебе кликали тут. Не зважай. То вона така, як я описав?
Лейла відступила і склала руки навхрест:
— Скажи їй, що я не нянька її картинам. Хай шукає іншу продавчиню. Мені вже поперек горла її «друзі», — вона розчепірила пальці і смикнула двічі самими кінчиками, щоб показати всю умовність поняття їх дружби.
Захар поплівся додому. В голові гуло від моторошних думок. Насправді він нічого особливого не дізнався, навпаки, загадкові зустрічі на Вернісажі викликали ще більше запитань. Двір будинку зустрів його звичним виглядом. Щоправда, з вікон під’їзду прибрали тіло, і асфальт бруднився від слідів автомобільних шин. Напевно тут була ціла нарада серед правоохоронців.
Біля сходів стояла Аліна і щось емоційно доводила Костику. Вони вже більше року зустрічались, і дівчина чекала від хлопця, якщо не пропозиції, то хоча б рішучих дій у бік їх спільного майбутнього. Захар мимоволі підслухав їх розмову.
— Кость, я не можу більше так! Ти постійно з Сергієм влазиш у якісь брудні справи. Чому ви святкували його день народження тут вночі, коли ми всі разом його вже привітали вдень у кафе разом із Тамілою і Танею? Тут або ти мені брешеш, або ви щось задумали разом і брешете обидва!
— Її пальці раз у раз стискались у кулачки і порхали перед його обличчям.
— Зай, я не хотів йти сюди. Ти ж знаєш, я обіцяв тобі, що більше не питиму. Так склалося, зай, — він розводив руками і ховав голову за коміром шкіряної куртки.
— Ага, так склалося, що твоя колишня, твоя Катруся, — вона тисла на кожний звук того імені, — теж вирішила привітати Сірого. І Олег, і Карен! Кого я ще не назвала? Як взагалі Таня це все терпить? — Аліна закрила долонями мокрого носа.
— Кицюню, дівчинко моя, хто знав, що так станеться? — Костик намагався її обійняти, пригладити настовбурчені пасма зіпсованої зачіски. — Хто знав, що Таміла надумає таке... Бачиш, як добре, що ти не знала про цю вечірку. Хто міг подумати…
Захар прошмигнув повз них до своєї квартири. Біля замка стирчав складений удвоє цупкий папірець. Там повідомлялось про обов'язкову появу його, Захара Шевчука, у відділку міліції. Він повернувся з папірцем до вхідних дверей під'їзду і показав Костику:
— Це тільки мені то «необхідно і терміново», чи всіх викликають?
Аліна викрутилась з обіймів Костика і побігла, незграбно розмахуючи носовичком. Костик повільно підняв важкі повіки на Захара:
— Йди. Там всі наші вже пішли. А тебе баба Галя здала, що ти бачив першим її мертвою, — він нахилився, видав горлом якесь булькання і ригнув під сходи. Потім витер зовнішньою стороною рота і додав: — Нема чого переживати. Ти не був у Сірого і не знав Тамілу. Їм то лише для галочки треба.
Захар нагрів велику кастрюлю води. Почистив зуби, поголив підборіддя, облив з ковшика залишками теплої води все тіло. Він вірив, що надлишок адреналіну спричиняє потовиділення, а коли змити з себе бруд, то свідомість теж обнуляється і розум знову налаштовується на позитивне мислення.
В чистому одязі і навощеному взутті, він знову вийшов на вулицю. З-за кута будинку на протилежній стороні, визирнуло стривожене гостроносе личко. Зустрівшись поглядами з Захаром, дівчина полегшено зітхнула. Вона підняла руку і активно замахала йому. Хлопець попрямував їй назустріч.
— Катю, привіт! Як справи?
— Заку, ти б знав, як я рада тебе бачити! — Вона безперестанку тягнула рукави пальта до середини долоні, але неслухняна тканина підскакувала назад, оголюючи кісточки на зап'ястках. Спереду вона не застібнула гудзики і замаскувала свою неочікувану повноту широким шарфом.
— Маєш гарний вигляд, — він сподівався, що комплімент знімить її напругу. Ну, набрала вагу, і що тут такого? Їй навіть личить.
— Та де там, — Катя дістала хустинку і втерла сльозу.
Захар ніяк не очікував таких швидких сліз від неї. Зазвичай, Катя славилась тим, що могла заткнути будь-кому пельку у якій завгодно ситуації. Вона не вибирала слів і наполягала на своїй правоті до самого кінця суперечки. У ці складні часи вона заробляла тим, що продавала на Галицькому ринку самогон, розлитий у пляшки з під горілки з фальшивими акцизними стрічками на кришці.
— Катрусю, ти йдеш у відділок міліції? Мене теж туди тягнуть, — він показав їй цупкий папірець.
— Йду. Я була вночі у Сергія разом з Костиком, — вона зауважила, що Захар кивнув на її слова. — Ти вже знаєш?
— Бачив Костика.
— З Алінкою?
Захар не хотів переповідати їй розмову біля під'їзду і відвернувся на гучний сигнал трамваю.
Катя схопила його за лікоть і потягла на тротуар.
— Сказитися можна! Ти теж вирішив змарнувати своє життя? — Не звертаючи увагу на його сміх, вона швидко зашепотіла йому під вухо: — Заку, мені треба тобі щось сказати. Просто необхідно, щоб це знав ще хтось. Я нікому не можу розповісти, розумієш? А ти відійшов від нас, як став студентом, то тобі не страшно сказати. Коротше, ти маш час послухати?
— Де? На каві?
— Так, давай я тебе пригощу. Я знаю дуже тихе місце, без зайвих вух.
Внизу, під закрученими у спіраль сходами, їх зустріла приязна дівчина у кімоно власноручного пошиву. Вона склала долоні у привітальному жесті і запросила Захара і Катю до однієї з відокремлених кабінок, що тяглись вздовж протилежної стіни. Захар відразу відчув п'янкий запах ароматичних паличок, що курились хвилястими цівками з під самої стелі. Катя закашлялась і попросила хостес прибрати з кабінки той дим. Хлопець допоміг дівчині зняти пальто і лише тепер зауважив її надто випнутий живіт і тихо присвистнув:
— Хто знає?
— Майже всі, крім Алінки.
— Я зрозумів, я зрозумів, — Захар опустив очі і намагався осягнути всю складність становища .Каті. Костик обіцяв Аліні одруження, а Катя вагітна і теж потребує підтримки. — Що будеш робити?
Вона знизала плечима. Той жест вийшов не таким зухвалим, як вона звикла демонструвати себе на публіці, а зовсім незграбним і безпорадним.
— Співчуваю, — прошелестів самими лише губами.
— Перестань. Я не за цим тебе сюди покликала, — вона дістала маленьку пляшечку з під складок свого светру і долила з неї по декілька крапель у каву собі і хлопцю. — Це для сміливості, — пояснила. — Розмова буде довгою.
В обмеженому задушливому просторі тісної кабінки тіло потребувало розслаблення і спокою. Захар ніяк не міг впоратись зі своєю сонливістю, незважаючи на схвильований голос Каті і доволі цікаву тему для обговорення. Дівчина розповідала про Тамілу.
— Ти знаєш, вона дуже схожа на Юльку. Можливо, не так вимовляє слова і не так посміхається, але погляд і оте її кривляння губами, то точно, як з одного тіста ліплене. Сірий зустрів її у Театральному барі, що біля Вернісажу. Вона художниця і непогано заробляє на своїх картинах. Хтозна, як у них зав'язалася розмова. Факт в тому, що він її привів на вулицю у нашу компанію і всі признали її за свою. І найголовніше, Танька подружилась з нею без абсолютних ревнощів до Сергія.
— Умгу, —кивнув Захар, — це дивно…
Його голова обважніла. Він ледь вловлював сенс розповіді. Здавалось він усе це вже знає і розуміє. Катя тільки підтверджувала його видіння і те, що він відчував. У сні…
Очі призвичаїлись до розсіяного світла лампи, замаскованої тонкою хустинкою замість абажура. На столі тісняться тарілки з канапками, шматочками оселедця, салату з квасної капусти і пізньої, як для осені, зелені. Вона сидить поруч з Кареном. Його коліна ледь торкаються її стегон і він обережно відсовується, щоб не здаватись занадто нав’язливим. Але то дарма. Зі всієї компанії саме він їй подобається найбільше. Після привітань іменинника і першого келиха розмова жвавішає. Гості активно дзеленчать виделками і вихваляють господиню. Після другого келиха Таня кличе Тамілу на кухню і вони разом приносять великий баняк з запашною вареною картоплею. Сергій дістає касету з модним музлом і вмикає магнітофон. Вона не хоче танцювати. Їй добре сидіти біля Карена і прислухатись до його гуркітливого баритону. Він розповідає про свою сім'ю. Вірменів є досить багато у Львові, але вона ніколи не знала про них більше ніж те, що у їх громаді є величний Вірменський Собор у центрі міста, і то тільки через те, що на тій вулиці є одна з її улюблених кав'ярень, де досі збираються митці, щоб випити каву і потеревенити про свої творчі задуми.
Їх розмову перериває Олег і запрошує Тамілу на повільний танець. Він настирливо стискає її зап'ястя і кривить приховану усмішку тонкими рисочками, замість губ. Вона неохоче піднімається зі свого місця. Олег звивається усім тілом, імітуючи рухи слизького вужа. Можливо в модних колах, які Таміла не відвідувала раніше, і прийнято так танцювати, але їй неприємно до нудоти. Олег швидко скорочує відстань між їх тілами і обхоплює її спину руками навхрест. Таміла благально шукає очима Сергія і переводить погляд на магнітофон. Пісня лунає ще довгі дві хвилини. На останніх нотах Олег відпускає її, але його погляд красномовно свідчить про його нестримне хтиве бажання. Таміла зривається з місця і біжить у ванну, де добряче вивертає вміст свого шлунку у глибокий рукомийник. За дві хвилини у двері стукає Таня і дівчата разом повертаються до столу.
Вона знову сидить поруч з Кареном. Його слова стають все більш звабливі, а жести сміливішими. Він кладе свою руку їй на плече. За мить лунає крик:
— Сергій! Ти з глузду з'їхав?! — Це кричить Таня.
Таміла відводить погляд від Карена і обертається до Тані і Сергія. Хлопець закриває долонею червоне обличчя, а Таня з важкими вдихами і видихами вимовляє:
— Він кинув ножа. Пролетів тобі біля вуха майже у сантиметрі, — вона дивиться на Сергія і трясе його за голову. — От, а якщо б ти схибив, чи вона зрушила у бік? Ти зовсім дурень?
Таміла не усвідомлює, що існувала загроза її здоров’ю чи навіть життю. Це ж Сергій. Хіба він може її образити? Вона знизує плечима і знову посміхається до Карена.
З коридору лунає гуркіт. Нові гості? Таня біжить до дверей. На порозі кімнати з'являються дві величезні постаті. Звуки їх голосів заповнюють увесь простір. Привітання. Побажання. Сміх. Галас.
— Юлька! Привіт! Ти теж тут? — круглі очі одного з велетнів вирячуються на її обличчя.
— Вона не Юля, — швидко вставляє Таня.
— Та ну, що ти таке кажеш! — Він підходить ближче до столу. Сергій мовчить. Таміла посміхається. Їй байдуже, що вона схожа на якусь там знайому усіх цих людей. Це не вперше їй таке кажуть у цій компанії. Але здоровань не вгаває: — Юль, йди но сюди. Є розмова на п'ять хвилин.
— Жека, досить. Вона не Юля, — запізно опирається Сергій.
— Мені пофігу. Хай підійде, я їй щось скажу.
Таміла позирає на Сергія. Він кволо киває на знак згоди.
— Слухай мала, я не знаю, що ти тут робиш і чи Борис вкурсі, що ти тут, — Жека хрипло шепоче їй у коридорі прямо в обличчя, — але ти мусиш знати, що один шпик за тобою стежить.
— Хай стежить, — пхикає Таміла.
— Не дури, мала. Я знаю, ти тусуєш на Вернісажі.
— Я там прода…
— Мені пофігу, що ти там робиш. Зрозумій, у тебе і у Бориса серйозні проблеми. Ліпше йди додому. Хочеш, я тебе проведу?
— Ні, не треба, — вона відступає два кроки назад і заперечливо мотає головою.
Жека знову зазирає до кімнати і осяює усе товариство широкою посмішкою:
— Сірий, бувай здоров! Всім пока! — він ляскає по спині свого товариша і прямує до дверей. Наостанок обертається до Таміли: — Мала, не дури.
П’яна втома все більше притуплює відчуття тіла. Зі сходів знову чути поспішні кроки. Вони стукотять дратівливим ритмом. Треба глянути, хто ж там такий?
Катя нервово тарабанила пальцями по столу. Її нігті вистукували одну й ту саму мелодію. Тільки Захар не міг второпати яку саме.
— Пробач. Я заснув? І давно?
— Пусте. Може хвилини три. Он кава ще гаряча.
Він доторкнувся до горнятка і переконався, що дійсно той сон тривав зовсім недовго.
— Ти щось розповідала? Можеш повторити, — він смачно позіхнув і потер пальцями щоки та підборіддя, — будь ласка?
— Ні, ходила руки мити, — її очі піймали вогник від маленького ліхтарика на стелі кабіни і відзеркалили зухвалим відблиском.
— Катрусю, я вже вибачився.
— Смішний ти, Заку. Пусте. Я розкажу, тільки не спи більше, добре?
Захар навмисно кліпнув очима два рази, щоб вона побачила. що його розум повністю збадьорений. Катя примружила очі, повертаючись знову думками у вчорашній вечір.
— Я знала, що Костик точно буде у Сірого, не знала тільки, чи він буде там з Алінкою. Але, фіг з тим, я вирішила, що все одно піду туди і змушу його сказати правду. Не уявляєш, як у мене тряслись руки і коліна. Я навіть хильнула трохи з пляшечки.
— З тієї, що ти нам підлила у каву? Тобі взагалі можна алкоголь? — Захар наморщив чоло.
— Це не алкоголь. Просто настоянка з трав. Для стишення нервів.
— Снотворне? — він усміхнувся, згадуючи своє недавнє занурення у сон.
— Та ні, придурку, я тебе нічим не труїла. Ти ж навіть не пив ще тієї кави. То будеш слухати далі?
Він кивнув, заохочуючи її продовжувати.
— Так от, я набралася духу і загатила у двері до Сірого. На порозі стояла вона. Не Юлька. Я відразку зрозуміла, що вона інша. Там не було тієї болі в очах, розумієш? Немов, Юлька, у якої стерли пам’ять. Якби я не знала про неї з розповідей Костика, то витратила б більше часу на знайомства і пояснення. Вона, до того ж, вже була добре п’яненькою і дуже піддатливою до сентиментальних зізнань. То перше, що вона сказала:
—Ти вчасно!
— Я знаю, сонце, — відповіла я.
У кімнаті безладні голоси затягували з Нірвани: «Smells like teen spirst». Сірий бринькав на гітарі, плутаючи акорди. Костик вирячив на мене свої баньки, але я йому втішено посміхнулась, бо Алінки не було у цій компанії. Таня побігла на кухню за додатковою тарілкою для мене. Загалом, нічого агресивного у поведінці гостей я не зауважила. Згодом Олег роздавив своїм кістлявим задом розкладне крісло. Воно здалося і розкинулось під вікном біля холодної батареї опалення. За мить він уже заводив хрипкі рулади через ніс. Щоб не відволікати сплячого чорта, Карен повів Тамілу у іншу кімнату. Сірий з Танею переглянулись і попрямували на кухню. Я залишилась наодинці з Костиком.
Можна я не буду тобі переповідати, про що ми говорили? Він був п'яним, але дуже милим. Казав, що не залишить мене і дитину. Словом, я йому не повірила, хоча мені дуже хотілося, щоб оте його варнякання стало правдою. Я не наполягала на доказах. Це був той випадок, коли людині не те щоб відповідати за свої слова було важко, йому взагалі було неможливо рухати язиком у роті. Скоро він заснув на вузькому диванчику, де недавно сиділи в рядок половина гостей.
Не знаю, чим займались у сусідній кімнаті Карен і Таміла. Я не чула звідти надто гучних звуків. Та й що там казати, насправді, я взагалі забула, що там хтось був. Таміла несподівано виплила з дверного отвору з хитрою посмішкою на устах:
— Привіт, — її очі блукали у напівтемряві.
— Уже здоровкались. Хочеш щось квасного? Надто солодкий вигляд маєш, — мені було смішно з її задоволеної мармизи. Що ж такого їй наговорив Карен? Чи може у них уже все відбулося? Надто швидко, як на мене.
— Та, я б ще випила. Залишився алкоголь?
— Спитай у Тані. Вони з Сірим на кухні.
Таміла почвалала коридором. Я вирішила йти додому. Тут уже нічого ловити, та й час зовсім не грав на мою користь. Знаєш, для дитини дуже важливо, щоб я спала довше. Але всередині мене нутрувала одна неспокійна думка. І мені просто було необхідно її комусь виговорити.
— Слухай, мала, як там тебе?
— Таміла.
— Таміла, пішли до мене? Я тут живу через вулицю і в мене вдома є непочата пляшка акцизної. Будеш?
Заку, ти ніколи в мене не був і тому не знаєш наскільки у мене тісно. Словом, щоб ти знав. У мене ліжко займає більшу частину кімнати. Там, де ноги, воно впирається у вікно, а де голова — у протилежну стіну. Шафа стоїть поруч. Прохід до неї такий, що тільки вистачає місця, аби відкрити дверцята. Сам розумієш, речі просто не поміщаються. Кухня слугує і коридором і складом для мого товару. Ти ж знаєш, чим я заробляю собі на життя? Народ ніколи не перестане пити. Хто я така, щоб не заробити собі на життя з цієї людської слабкості? Сама я вже давно не вживаю. Ну, може не так і давно. Певно, з того часу, як дізналась, що в мене буде маля. Хай моє життя зіпсоване. А воно буде жити ліпше. Я собі це пообіцяла. Щоб не сталося, я вигризу йому щасливе майбутнє.
Тамілка прийшла до мене. Кинула свою джинсівку на стілець і вперлась у мене скляним поглядом.
— Змерзла?
— Ага, — вона відповіла і вмить зомліла.
Ледь відкачала. Бідося тремтіла і не могла пояснити, що відчуває. Я затягла її під ковдру і розтирала тією ж самою горілкою, на яку запросила у гості. Що там казати. Гарна вона штучка. Вперше подумала, що можна було б жити отак разом, і ну нафіг усіх тих мужиків. Ні, не подумай, Заку, я до неї не чіплялася. Хотіла поцілувати, але вона тільки розсміялася і кумедно наморщила носа. Тут навіть питання не в сексі. З нею себе почуваєш собою і не потрібно якось зі шкіри лізти, щоб сподобатись, і тебе за це потім похвалили. Вона відразу сприйняла мене, яка я є, справжньою. Заку, можеш про це теж нікому не розповідати? Мене заносить не в ту сторону. Бо я не це тобі хотіла розказати.
Словом, я тоді також забула, що мене гризло зсередини і чому потягла малу до себе. За якусь мить мені стало вже байдуже на Алінку, на Костика і на все своє нікчемне життя. Таміла гладила моє волосся і промовляла:
— Ти гарна, Катю. Чому себе не цінуєш?
Вона не вкладала сексуального підтексту у ці слова, але мені все одно вивертало у шлунку метеликами від її голосу. Потім вона сперлась на лікоть і мрійливо промуркотіла:
— Знаєш, я не хочу пити твою горілку. Вона така пекуча! Давай підемо десь вип'ємо солодкого лікеру. Я знаю один бар. Він цілодобово працює. На Вернісажі недавно відкрили. Я тебе пригощу. У мене трохи капнуло з продажу картин долярами. Там знайомий офіціант, то він прийме валютою. То як, згода?
Що я могла сказати? Сам розумієш. Ми знову одягли куртки. Я намалювала губи яскравою помадою, щоб приховати свою бліду шкіру. Вагітність, то зовсім не радість, а суцільні випробування для тіла. На вулиці Тамілка спохватилась і каже:
— Мені треба зайти до Сірого. Я там хочу взяти одну річ. Для безпеки.
— Ти хочеш їх розбудити?
— Навіщо? Я маю ключ! Таня дала мені, щоб я кота кормила, коли вони їздять в село. Зачекаєш біля під'їзду? Я швидко.
Чесно кажучи, я вже не сподівалась, що вона повернеться, але за п'ять хвилин її усміхнена фізіономія вигулькнула з темного коридору.
— Дивись, — вона блиснула зі своєї кишені металевим предметом.
— Що це?
Таміла тримала на долоні маленький пневматичний пістолет:
— Карен сьогодні вихвалявся цією штукою. Я запам'ятала, де він його сховав. Не переживай, всі сплять. Таня тільки підняла голову, побачила мене і знову заснула, — Таміла обійняла мене за плечі. — Зате ми тепер в безпеці!
— Відносно, — гмикнула я. — Ти ж не збираєшся з нього стріляти?
— Звісно! Я навіть не вмію, — вона хихикнула мені у вухо і потягла нічними вулицями центру.
Бар «Вернісаж» знаходився поруч мистецького ринку і світився крізь скляні стіни різнобарвними вогниками. Всередині гупала ритмічна музика. За барною стійкою стояв білявий чоловік у окулярах. Таміла підійшла до нього з зеленою купюрою.
— Саш, візьмеш валютою? Здачу мені можеш завтра віддати. Порахуй за два лікери і два тістечка. Який лікер? Гммм… На твій смак, — вона розсміялась йому в обличчя і той почервонів. Ймовірно, щось між ними було. Або то мені тільки здалося і я вже почала її ревнувати до кожного?
Ми сиділи за столиком, який ліпився до першої металевої перегородки. Він був найближчим до дверей і, приблизно, у метрі від барної стійки. Сашко сторожко поглядав на нас. Поруч з нашим столиком сиділи жінки, старші від нас років на десять, за ними — пара закоханих, а в центрі бару, за найбільшим столом височіла масивна фігура чоловіка невизначеного віку, обабіч якого згрудились голови в сірих кашкетах. Гучні звуки шлягерів з нового альбому від «Roxette» заважали добре чути слова, які долинали від інших відвідувачів. Тому я не одразу зрозуміла, що хлопці з центрального столу почали до нас щось говорити. Побачила, як Таміла нахмурилась і вишкірила у злостивій усмішці дрібні зуби. Один з тих, що були в сірих кашкетах, підійшов і навис над нашими тістечками.
— Дівчата, привіт. Алабама вас запрошує до нашого столу, — його погляд хаотично нишпорив по наших постаттях. Я тоді зарилась у свій шарф і сховала руки в кишенях. Апетит зник моментально.
— Алаба-а-а-ма, — протягнула Таміла. — Я вже чула це ім'я. Ні, ми не хочемо за ваш столик, — вона підняла праву брову і повернула голову у бік барної стійки. Сашко знову вкрився червоними плямами. — Саш, ти бачив, що я маю? — Вона витягла край пістолета з кишені і знову його сховала.
Сашко, певно, не зовсім зрозумів її жесту і розгублено розтягнув посмішку.
— Добре. Саш, я зараз підійду, — вона скочила з місця і за мить уже показувала бармену викрадену зброю.
Я спостерігала за виразом його обличчя і розуміла, що він не поділяв її захвату ані на один відсоток. Приміщення наповнилось різким запахом ментолового диму. Той великий чоловік стояв прямо перед моїми очима і видихав тютюнними кільцями, що танули не долітаючи до поверхні стола.
— Поклич свою подружку. Ми ще не дійшли згоди, — його хрипкий голос змушував мене заціпеніти з першого ж слова.
— Та... Таміла… Таміла! — на третій раз вона обернулась.
Знаєш, Заку, я її за цей вечір бачила різною. Спочатку вона видалась мені трохи розгубленою і засмученою. Потім, коли вона вийшла з кімнати, де залишився Карен, я помітила хитрий блиск у її очах. У мене вдома вона випромінювала звабу і насолоду від самого сенсу життя. Але зараз я бачила перед собою справжню фурію. Вона щось різко вигукнула до того чоловіка. Пістолета її у руці я не зауважила, проте ця худорлява фігура, немов обросла невидимим захисним щитом. Обличчя побіліло і висвічувало синіми тінями. Вона повільно наблизилась до велетня і прошипіла прямо у його пику:
— А-ла-ба-ма, кажеш? Знаю, що ти накоїв!
Він відступив крок назад від несподіванки:
— Що? Що ти маєш на увазі? — Його голос звучав вже не так гучно і майже не загрозливо.
— Я знаю Надю. І знаю, що ти зробив з нею. І знай, я не буду мовчати, якщо ти нам не даси зараз спокійно посидіти тут.
— Справді? Надя? — Його очі застрибали по всім присутнім у барі.
— Можливо, — її обличчя набрало попередніх живих барв, — все може бути, що я тебе з кимось сплутала і ти тут ні до чого. То йди назад і не зачіпай нас. І я тебе не знатиму.
Чоловік, якого звали Алабама, обернувся спиною і попрямував до свого стола. Він щось тихо проказав своїм посіпакам і ті схвально закивали головами.
— Катю, ти нічого не вигадуєш? Якось це дуже неправдиво звучить, — Захар спер голову на долоню, іншою рукою він крутив порожнє горнятко поверхнею стола.
— Заку, якщо б я хотіла розповідати казки, то знайшла б більш тупіших слухачів.
— І що, ті хлопці вас так просто відпустили?
— Не повіриш, але саме так і було. Ми просиділи там ще хвилин десять. Таміла трохи протверезіла і її знову почало трясти. Напевно, вона дуже мерзла без чогось гарячого. Їй богу, ліпше б чай пила. Я зрозуміла, що ще декілька хвилин і мені знову прийдеться її приводити до тями. Тому я різко піднялась і сказала, що хочу додому. Вона покірливо кивнула головою і ми вийшли у двір.
Її шкіра знову посіріла і сині кола окреслили западини біля очей. За нами вискочив з бару Сашко.
— Таміло, тебе провести? Я можу відлучитись на деякий час з роботи.
Вона заперечливо махнула рукою:
— Саш, все добре. Ми тут не далеко.
— Ті хлопці…
Вона вже не слухала і йшла геть з того місця дуже не рівною ходою. Я ледь встигала за тими кострубатими кроками. Справді, зграя сіро-кашкетників з бару наздогнала нас вже за двадцять метрів. Алабама гукнув:
— Мала! Я хочу поговорити.
Тамілка не озиралась і йшла далі. Він пришвидшився і скоро постав перед нами непорушною горою. Вона опустила голову і мовчала. Тут вже мене почало сіпати. Я думала, що настала хана моїм мріям про щасливе майбутнє моєї дитини і, взагалі, пора згадувати молитви.
— Мала, — прогугнявив Алабама, — Що тобі сказала Надя?
— Я її давно не бачила і не знаю чи ще колись побачу. Просто хотіла сказати, що знаю, хто ти такий, тому ти нас не обдуриш, — її голос звучав дуже втомлено і думки певно плавали у мріях про теплу постіль.
— Я і не думав вас дурити. З чого ти взяла? Я теж тебе знаю. Знаєш, якби не твій мужик, то… — Він показав якийсь химерний жест своїм компаньйонам і ті відійшли на декілька метрів від нас. — Коротше, бережи себе і передавай привіт Борису!
Він відступив і приєднався до сіро-кашкетників. За півхвилини їх постаті зникли у нічній імлі.
— Ти запитала іі, хто така та Надя?
— Звісно, Заку, я це спитала відразу, як ми відійшли метрів на сто від місця розмови з цими типами. Вона спочатку не хотіла відповідати. Потім зміряла мене крижаним поглядом і завела та-а-а-ку філософію. Мені важко повторити слово в слово, але, якщо тобі цікаво, то розкажу своїми словами, як зрозуміла сама.
— Надя мала відношення до тієї філософії?
— Не повіриш, з неї все почалося! Словом, Тамілка розстібнула свою куртку, оголила шию і сказала, що у Наді величезний шрам від краю вуха до середини грудей. Вона провела великим пальцем звивисту лінію по синій шкірі. Її все ще трусило від холоду.
— Ти думаєш, що я маю до неї якісь особливі почуття, типу, ми з нею коханки? Катю, зрозумій, хорошого друга набагато важче знайти ніж партнера для траху, — так і сказала, потім почала плакати.
Вона розповідала, що з сексуальних стосунків ніколи нічого не очікує більше, ніж просто задоволення своїх потреб. Ніколи не йде на це заради будь-якого зиску чи з жалю. Потім почала шкодувати мене, що я все зіпсувала своїми ревнощами. А Надя зараз потребує тиші і дбайливого розуміння. Алабама не зміг її зламати, але покалічив достатньо, щоб вона зневірилась у людській чесності і доброті.
— Ми всі думаємо що гроші, «бабки», що вони рулять всім. Бабки змушують любити те, що нам гидко, бабки не смердять, навіть якщо на тих блюють і сцять. Круті бабки! Cool babki! А по нашому: кул бабки. Розумієш, це — куль-бабки. Ніякі вони не круті. Вони розлітаються від першого дотику або трохи сильнішого видиху. Ми переступаємо через себе, через свої переконання, віру, традиції заради примарного відчуття своєї крутості. Такий покидьок, як той Алабама нищить життя беззахисної сироти. Заради чого? Мене переповнює ненависть до таких, як він. Я ще йому помщусь за Надю і не дозволю більше нікого калічити.
Ми повернули у двір Сірого, у ваш двір, Заку. Біля під'їзду вона мене обійняла:
— Ти хочеш моєї дружби чи просто поцілунку?
Я не знала, що відповісти. Вона мене лякала. Напевно, я зовсім іншу думку мала про неї, коли побачила вперше.
— Ну що ж, — вона зітхнула і прикипіла до моїх губ.
— Ти більше її не бачила? — Захар застиг в очікуванні жахливої розв'язки.
— Ні. В тому й вся справа. Я почекала, поки вона підніметься сходами. Потім клацнув замок, скрипнули двері. Я пішла додому.
— Що думаєш про це все?
— Не знаю. Тебе хотіла спитати. Треба йти у відділок. Чи розповідати їм про той пістолет, про Алабаму і Надю?
— Я б спочатку дізнався у Карена або хлопців, чи опери знайшли той пістолет у неї після того… Ну, після…
— Як вона повісилась? Ти це хочеш сказати?
— Катю, я впевнений, що вона сама того не робила. Її вбили.
Дівчина підняла мокрі повіки на Захара, раптово змінилась на обличчі, скочила з місця і побігла сходами догори. Він підхопився за нею, але вона зачинилась у туалеті, прослизнувши у вузьку шпаринку дверей. Він зачекав хвилини три і постукав:
— Катю, все добре?
— Йди, Заку! Я тут надовго. Йди собі…
У відділок міліції Захар встиг ще до закриття. Черговий забрав у нього письмовий виклик і байдужим кивком вказав йому на двері, номер яких значився на тому папірці. Перед очима Захара майнула знайома постать. Високий чоловік у чорній в'язаній шапці, натягнутій по самі брови, мовчки пройшовся повз нього і зник за вхідними дверима. Лише за скошеною лінією плечей і характерному смиканню шиї Захар здогадався, що то був Карен. Звісно, викликали всіх, хто був на вечірці у Сірого, тому нічого дивного в тому не було. Але Захар все одно відчув максимальну напругу у тому надто різкому смиканню і швидкій ході свого сусіда.
Слідчий багато не розпитував. Поцікавився, чому він не зателефонував першим до міліції. Захар відповів, вигаданою заздалегідь, байкою про те, що його знудило після побаченого трупа дівчини. Він проблювався у туалеті, а коли відчинив вікно, то вже почув міліцейську сирену. Не залишився на місці скоєного, тому що переживав, що його знову знудить. Він пішов у парк, щоб трохи втамувати своє дихання і врівноважити свій психологічний стан. Насправді, він не говорив саме такими словами слідчому, але у того були вже заготовлені шаблони фраз на всі випадки дій опитуваних і саме так тепер було записано у протокол його свідчень. Міліціонер зашелестів паперами і підсунув Захару край листка для підпису. З під картонної папки визирнула тонка смужка зеленої банкноти. Слідчий швидко її запхав назад і ще раз, більш наполегливо, тицьнув у те місце, де Захар мусив поставити свій підпис.
Бабки. Всюди бабки. Як там казала Таміла? «Cool бабки»! Захар згадав, як він ще зранку чекав на Лейлу, щоб розпитати про дівчину, яку ніколи не знав і яка увірвалась у його свідомість своїми бентежними спогадами. Він швидко попрощався зі слідчим і майже так само швидко, як багатенький Карен, поквапився геть з відділку.
Лейла довго не торгувалась і поступилася ціною на натюрморт з кульбабками за двадцять п’ять зелених. Захар віддав усі свої збереження українськими гривнями за сьогоднішнім курсом, на які мав ще протягнути до кінця місяця. На серці стало тихіше. Він прийняв з рук продавчині картин цигарку, як бонус за вдалу покупку і затягнувся солодким димом. Лейла не знала, що її подруга мертва. Вона сміялась і тішилась своїм заробленим відсоткам від мистецького хисту Таміли. Захар мугикнув їй «дякую» і побрів галасливими вулицями центру у свою самотню домівку.
Він повісив картину навпроти ліжка і довго вдивлявся у тендітні парасольки, що злітали з пухких голівок квітів. Він чекав свого сну і знав, що знову буде бачити примарний світ нічного міста очима Таміли. Поволі кульбабкові пушинки танули у тьмяному просторі кімнати і тихо пролітали повз його зімкнутих повік.
Шухляда пристінної шафки протяжно скрипить і Карен сонно витріщається на неї:
— Що? Що ти там шукаєш?
— Та, пусте. Курити хочу. Голову ломить нестерпно, — вона зітхає від полегшення, що хлопець не розпитує про пістолет, який вона щойно протиснула у щілину шухляди.
— Візьми у кишені моїх джинсів, — він киває на стілець, запружений його одягом.
— О! Дякую!
Вона дістає червону пачку «L&M» і запальничку. Він тягнеться до неї у п'яному поцілунку. Вона відповідає холодним дотиком губ і відвертає обличчя:
— Пізніше. Я схожу покурю і скоро прийду. Спи…
— Я з тобою.
— Ні, ні. Спи. Мені треба подумати трохи… Я тебе розбуджу.
Таміла сідає на дерев’яні гвинтові сходи, що ведуть на горище. Тут є стара бляшанка від консерви для того, щоб струшувати попіл і кидати недопалки. Сергій добре подбав про своїх гостей, які часом годинами чекають на його повернення додому. Зверху є вихід на дах. З нього можна перейти у сусідні під'їзди. Вона чиркає запальничкою і затягується димом.
— Привіт, — з темного простору виринає чоловіча постать.
— А, Вітя! Привіт! Ти мене трохи налякав, — вона тихо сміється і простягає йому цигарки.
Він бере одну і сідає поруч.
— Ти була у Сергія на дні народженні?
— Так. А чому ти так пізно? Всі вже давно п'яні і сплять, — вона знову сміється і штурхає його своїм плечем.
— Та я не дуже з ним знайомий…
— То чого прийшов?
— Тебе хотів побачити.
— Та й ми наче не дуже близькі друзі, щоб ти ото серед ночі мене тут шукав.
— Голова болить? — Він торкається її чола холодними пальцями.
— Страшенно…
— Тому і прийшов. Я знав, що ти потребуеш, — він підносить до її очей на долоні маленьку пігулку.
— Знеболювальне?
— У якомусь сенсі… Ой, не переймайся, це не наркотик! — Він теж сміється і ковтає таку саму пігулку (можливо, темнішого кольору, але то на вигляд), прикриваючи другою долонею свої очі. — Просто трохи сильніше діє, ніж звичайний цитрамон.
— Гірке, — вона ковтає і закашлюється.
— Може підемо на свіже повітря? — він віддирає свій зад зі сходів.
— Давай на дах!
Темне небо поглинає світло далеких зірок. Косий серп місяця торкається скупчення дрібних вогників у східній частині неба. Це сяє телевежа на Високому Замку. За нею сіріє імла у передчутті сонячного світанку.
— Ти знаєш, що моя дружина померла чотири дні тому? — Несподівано повідомляє він.
— Боже! Який жах! — Вона обертається до нього і наштовхується на холодне лезо його погляду.
— Я розповідав тобі, як мене кинули на бабки з останньою ходкою меблевих перевезень?
— Ні, не все пам'ятаю. Може розповідав тоді в кафе у проїзді Кривої Липи? Ти багато тоді про що говорив… Мені дуже шкода за твою дружину. Направду, — вона намагається пробитись крізь лід його сірих очей.
— Як ти можеш? Юля, тебе зовсім не болить серце? Заради оцих от брязкальців, — він хапає її за руку, на якій висить масивний срібний браслет, — ти ладна переступати через долі людей, які тобі нічого поганого не зробили у своєму житті?
— Пусти мене! Я не Юля! — вона впирається йому у груди вільною рукою.
— Не треба мене дурити! Я більше не поведусь на це лайно! — Він закручує їй руки за спину і притискається грудьми до її підборіддя. — Моя кохана загинула, тому що я не міг своєчасно допомогти. Не міг без грошей достукатись до найліпшого хірурга, не міг оплатити термінову операцію, не міг придбати усю цю хрінь, що вимагають в лікарнях! Усі бабки пішли тобі! Борис кинув мене в одних трусах у чужому місці з фальшивими накладними на товар і пустою фурою. Ніяких меблів там не було!
— Я не Юля! Вітя, почуй мене! Я не Юля! Я не знаю її і того Бориса теж не знаю!
— Мовчи, курва! Ти щойно вийшла з квартири свого колишнього. Зраджуєш Борисові? Бігаєш потайки на потрахушки? Яка ж ти потворна! Ти і сотої частки не вартуєш моєї Іринки. Я не можу отак просто змиритись з її смертю. І ще знаєш, що? Вона була вагітна! Зовсім короткий термін. Всього два місяці. Кров моєї дитини теж на тобі! — Його обличчя темнішає і стає майже такого самого кольору, як нічний простір угорі.
Її м'язи слабшають, руки не слухаються і ноги згинаються у колінах. Він ледь утримує її від падіння.
— Це таблетка? Ти отруїв мене? — Ледь вимовляє сухими устами.
— Всього лиш міцне снодійне, — виблискують його сині зуби.
Вона ще усвідомлює, як він одягає на її шию шорстку мотузку, закріплює хитрий вузол на слизьке затягування. Один кінець він кріпить до великого гаку над сусіднім під’їздом, а інший притримує вільною рукою. Врешті решт він вивільняє її тіло зі своїх обіймів і кидає у темну безодню між поверхами, де виблискують вікна рекламним неоновим сяйвом від тату-салону. Вона вдаряється об вузьку шибку вікна, потім ще, потім ще і ще… Свідомість фіксує дивні видіння, які проносяться крізь її пам’ять нескінченною каруселлю. Останнє, що бачать її живі очі — це обличчя незнайомого юнака, яких сахається від вікна, до якого вона летить щоразу з меншою силою. Думка проривається до нього в останній молитві: «Врятуй Надію!»
Сонячні промені наполегливо штрикають кособоку гардину на вікні. Найспритніші з них прослизають з боків і прямують до розкиданої ногами ковдри, зім’ятого простирадла під руками і зваленої подушки на підлозі. Найсміливіший промінчик лоскоче ніс і повіки. Захар розплющує очі. На стіні висить та сама картина. Натюрморт з кульбабками. Але тепер він здатен бачити дещо більше у цих лініях. Крізь колючі стовбури бур’яну визирає обличчя темноволосої красуні. З одного її ока стікає мерехтлива сльоза і прорізує щоку навпіл. Захар хитає головою. Марення зникає, але залишається у пам'яті і скандує останнє прохання зі сну: «Врятуй Надію!»
У вихідний не потрібно нікуди поспішати, хіба що можна заскочити до хлопців у гуртожиток і спитати, чи не завезли поламаних кінескопів на ремонт? У майстерню, де встановлюють сигналізації на авто він вирішив не йти. Після всього, що він дізнався про діяльність Бориса, від самої цієї думки його горло йшло судомами, немов це він сам, а не Таміла задихався у тугій петлі.
По радіо лунали привітання для іменинників. Внуки вітали своїх бабусь, друзі подужню пару з ювілеєм, а коханці слали привітики одне одному. У перерві швидкою скоромовкою дзвінкий голос читав новини:
— Сьогодні вночі у готелі «Дністер» невідомий чоловік розстріляв з автомата Калашникова гурт відвідувачів нічного казино. Серед загиблих опинився молодий бізнесмен, власник меблевої фірми «Оксамит», Борис Ясинчук. Також загинула його дружина Юлія Ясинчук. Важке поранення отримав тіньовий дилер Анатолій Кресько, відомий у певних колах, як «Алабама». Після марних спроб лікарів, його життя так і не вдалось врятувати. Ще п'ятеро чоловік отримали поранення різної ступені важкості. Зловмисник після скоєння нападу на родину Ясинчук та їх колег, застрелився. Його особу встановлюють…
Захар обхопив голову руками і закружляв кімнатою, завиваючи від болю і жалю. Він не міг повірити, не міг усвідомити, що розплата обманутого партнера Бориса так швидко досягне своєї цілі. Звісно, він планував попередити Юлю, але сподівався, що має на це ще достатньо часу. Десь з краю свідомості тиха думка заспокійливо гладила його совість: «Ти не знав про замах на неї ще вчора ввечері, і вночі ти ще нічого не знав, ти спав. Ти зрозумів, коли прокинувся. Зрозумів, але не усвідомив загрозу. Все ж таки ти телепень, але ти нічого не вдіяв би все одно.»
У кишені штанів тягарцем звисав невеликий предмет. Захар витягнув його на долоню. Пейджер. Засіб зв'язку з Борисом. Спосіб заробити бабки. Cool бабки! Він жбурнув його у смітник. Накинув на плечі куртку, прихопив з собою клаптик паперу (забобонні бабусі щоразу плювали йому під ноги, коли він повертався додому з порожнім відром) і вибіг на вулицю.
Вона стояла біля сходів у під'їзд. Крихке марево з чарівної казки посеред брудного подвір'я. Неймовірна красуня, яку не так часто можна зустріти серед натовпу, підняла кришталеве підборіддя і роздивлялась віконні шибки. Тонкий вовняний шалик звисав подвійним обертом навколо її граційної шиї. Навскіс від вуха тонкий промінчик пестив потворний шрам, розмальовуючи його візерунками осіннього вітру. Темне волосся розвивалось надибленими пасмами за тендітною спиною. Здавалось, що вона посміхалась, але це лише тому, що від напруження її вуста відкрились, демонструючи сонцю білі кутасті зуби, а очі примружились від несподіваного сонця після похмурого дощового тижня. Насправді вона плакала. Плечі судомно здригались з кожним подихом, спричиняючи хаотичне смикання рук обабіч короткого пальта. Вона помітила рух біля вхідних дверей і опустила погляд. Вії окреслили довгі тіні на її високих вилицях. Великі очі, кольору ночі, зупинили свій погляд на ньому, звичайному мешканцю цього будинку. Портрет, що ховався між кульбабками на картині, повторював ті самі вигини обличчя, той самий погляд і розпачливу посмішку. Захар застиг на місці. Він боявся, що видіння може щезнути від найменшого його руху.
— Надія? — видавив з себе.
Вона шарпнулась у бік і поспішно відвернулась. Він схопив її за лікоть, але відразу відпустив, коли вона повернула свій погляд знову на нього.
— Вона тут… — він махнув невизначеним жестом угору. — Я можу тобі розповісти.
— Ти бачив?
— Надто пізно… Я багато чого можу розповісти. Чи захочеш ти мене слухати?
— Швидше ні чим так, — вона закутала шию шаликом і застібнула верхній гудзик пальта.
— Я розумію твою недовіру. Мені теж потрібен час, щоб осмислити все, — він поклав руку на серце, яке чомусь жалібно заскавчало, як покинуте цуценя. — Мені важко не менше ніж тобі, хоча, я розумію, що порівняння тут недоречні.
— Ти просто хочеш розмови? — Її очі шукали в його рисах сліди прихованої загрози.
— Так. Можливо ти згодом сама захочеш поговорити про неї. Я почекаю. Зателефонуєш мені, коли матимеш більше довіри?
— Я не маю твого номеру.
— А маєш де записати?
Вона простягла до нього тоненьке зап'ястя, де синім чорнилом уже хтось нашкрябав пять кривих цифр. Потім з кишені дістала темний хімічний олівець і послинила його кінець:
— Пиши.
Захар вивів свої цифри і підкреслив тонкою лінією.
— Той верхній номер. То її номер? Таміли?
Вона кивнула і висмикнула свою руку. Він посміхнувся, усвідомлюючи, що, можливо, більше ніколи не побачить її, ніколи не доторкнеться до цієї неймовірної оксамитової шкіри, ніколи не отримає від неї поцілунку чи слів кохання. Він відчув своїм внутрішнім єством, душею, якщо така існує, серцем, яке шалено калатало, що вона саме та людина, заради якої він готовий віддати все, аби вона була щасливою. Надія, яку так легко втратити і важко віднайти після зневіри до дорогих тобі людей, після відчаю, що не зміг допомогти, коли мав таку можливість. Надія відкриває очі на бруд, у якому ти живеш, дає усвідомлення, що все одно потрібно боротись за гідне життя, а не просто красти у іншого щось цінне, яке той не встиг вчасно сховати від пожадливого погляду. Надія допомагає знайти правильну стежку, коли заблукав у лісі. Вона і тільки вона надає сили протистояти страшному болю і моторошним спогадам, які залишаються з тобою на все життя.
— Надю, я буду чекати.
Вона ледь посміхнулась, кивнула головою і поспіхом пішла геть.
