Домів

Розділ 1.

Потяг.

Ярема Варварчук вертався з етапу перед Різдвом. Потяг стояв на двірці і байдуже пускав у сіре небо ще сіріші клуби диму з старого заяложеного локомотивного димаря. Люди перебігали перон, кулячись від грудневої зимноти в пальта, хустки і капелюхи, не надто звертаючи увагу на колишнього в'язня, бо кожен мав свої, важніші і нагальніші справи. Лиш діти іноді зацікавлено зиркали на збідованого чолов'ягу в куфайці. Великий чорний вокзальний псисько з надгриженим вухом підійшов до Яреми, понюхав і, задерши голову до неба, жалібно заскавулів.

— Жаль ми, але ніц для тебе не маю, друже... — зітхнув Ярема і погладив випираючі ребра худого дворняги.

— До мене, Бровку! — Серед вокзальних шумів задзвенів дитячий голосок. Пес підбіг до дівчинки років семи, замотаної в теплу пухову хустку. Мала зиркала на колишнього в'язня цікавими оченятами-ґудзичками.

— Він не голодний. Щойно ум'яв голуба он там, — пояснило дівча і вказало ручкою в кущі за лавицею. — Ти кудись їдеш?

— Так, — відповів Ярема, трохи спантеличений несподіваною співрозмовницею. — Їду домів. А ти?

— Я з лічниці, — дівча вказало на шпиль лікарняного даху за двірцем і безтурботно додала: — Дістала сухоти.

— То чого ти ходиш тут в таку зимницю?! — брови Яреми спантеличено здійнялися догори.

— Та я тільки трошки з Бровком погуляти хотіла. Зараз вже біжу до мами...

Локомотивний гудок розлякав гайворонів з перонного бруку. Вони здійнялися в небо, оминаючи похмурі клуби диму, і осіли на даху двірця, ритуально спостерігаючи за сотнею подорожніх, що в таку недобру погоду вирішили кудись їхати.

В потязі Ярема ні з ким не приставав до бесіди, як це буває в дорозі, а тільки мовчки дивився в замурзане вікно. За шибкою голуб випурхнув з кущів і здійнявся в небо. Далі спочатку помало, а потім щораз то швидше поповзли зимові краєвиди: двірець, парк, лічниця, заміські будинки...

— Чучух-чучух... Чучух-чучух... — набирав обертів потяг. Ярема притулився скронею до його зачуханої обшивки і заплющив очі.

***

Йому снилась тайга. Дрімуча, холодна і непривітна. Снились в'язні у куфайках з номерами на рукавах, що прокладали по ній ту кляту колію. Переважно українці. За п'ять літ заслання Ярема перебачив їх силу-силенну. Жили у холодних вагонах. Вмирали від холоду. Ніхто не ховав їх в землю, як годиться, бо в такий мороз неможливо було викопати яму. Хоронили завжди напровесні, коли ґрунт розмерзався, всіх в одній братській могилі. Отець Нестор з Старого Самбора таємно відправляв парастаси, поки сам не зліг. Але його замінив інший ксьондз з Богородчан (священників, особливо греко-католицьких, по тюрмах було хмара).

Снився Мирон з сусіднього села, з яким стрілися в таборі. Хоч і спізнали одне одного відразу, та виду не подали, допоки аж за пів року не опинилися вдвох на лісорубці. Аж там, таємно, мали розмову:

— Ти давно тут, брате? — спитав земляк, скручуючи грубий тютюн.

— Четвертий рік. Шо там в селі?

— Біда. За твоїх достеменно не знаю, але то лише питання часу. Половину вже вивезли. — Мирон затягнувся і пригостив другою самокруткою земляка.

— А шо хлопці?

— Нема вже майже нікого. Або мертві, або тут. Дрібка втекло через Бесарабію, але то дуже мало, брате, геть мало...

Ярема сціпив зуби і хвилю мовчав. Але мусив спитати, те, що боліло найтяжче:

— Що моя Марія?

— Поки не чіпали. Ніхто її не видав. Тої зими дуже заслабла дитина в нового сільського голови, то Марія її вичухала якимись травами. Головиха дуже її за те вподобала, то має тепер троха протекції.

— Як її хто замельдує, як зв'язкову, то ніяка протекція не поможе, ні головихи, ні голови, — нервово заходив туди-сюди Ярема, затягуючись їдким тютюном. — Чом не тікає? Має ж стрика в Гамериці!

— Ти сам знаєш чого, брате...

***

Ярема зірвався з неспокійного сну. За вікном сипала дрібонька сніжаниця. Краєвиди ставали щораз то знайомішими, степи перемінилися на ліси. Села не виглядали добре ніде, хоч західні може на дрібку ліпше. Голод, розруха, круки, що кружляють, вишукуючи здобичі. І знаходять...

Одинока сніжинка залетіла вихором через шпарку у вікні і осіла на засмальцьованій арештантській куфайці. Ідеальний геометричний узір, як на вишитій сорочці Марії, що в ній так колись красувалася.

— Чого ж ти липнеш до мене, красо? — сумно зітхнув Ярема, милуючись делікатним зірчастим візерунком. — Лети до своїх, бо згинеш...

Розділ 2.

Мигаль.

Наступного ранку потяг дістався остатньої зупинки, що впиралася в самі гори. Не мала двірця, лиш скромну станцію. Ярема міг би дочекатися автобуса до свого села, але не став — завернув до перевалу.

Ольга Криницька, мати Яреми, походила з Кривого. Це високогірне село, перше по той бік Хребта. Її батько був сам Дем'ян Криницький — знаменитий сотник з січових стрільців. Згинув у боях за Маківку, а поховали його за заповітом тут, на вершині. З тих часів Сивицю стали називати Дем'яновою горою. Саме туди тримав шлях його внук Ярема Варварчук дорогою домів.

Було зимно й сиро, але тайга зробила хлопця стійким до холоду (Тай чи тільки до холоду?). Гірше за зимницю дошкуляла вільготь і густий, хоч сокиру запни, туман. Піднявшись на кілька кілометрів вгору, хлопець опинився всередині великої молочної хмари, що не мала ні кінця, ні просвітку.

"Перечекати, доки розвидніється, чи рушати?" — подумав про себе подорожній, але, хвилю поміркувавши, обрав друге, бо дуже вже хотів чимшвидше дістатися рідного села.

Орієнтуватися на місцевості в густому, як молоко, тумані було дуже важко, Ярема йшов практично насліпо. Намагався пригадати напрямок, хоч добре зрозумів, що давно заблукав. Обмежена видимість завжди загострює слух, але природа спала, лиш подекуди розносився незадоволений гайворонячий крик і спотворено відбивався від зимних гір.

— Куди ти сунеш, чоловіче? — чулось в тому відлунні Варварчуку, — чому топчеш своїми важкими чоботами мої сплячі скелі?

— Я йду домів... — тихо відповів Ярема.

— До твого дому є інший шлях, для нього не треба підніматися так високо в гори.

— Я хочу відвідати Дем'янову могилу, — подорожній продовжував відповідати тому, що вчувалося йому в тумані.

— А де ж ти був всі ці роки, чоловіче? Ти бився з ворогом, як твій славний дід?

— Ні, — приглушено відповів Ярема, — я був у таборі, в тюрмі...

— А як тебе так швидко відпустили? — не змовкали гайворонячі голоси. — Ти ж мав відсидіти двадцять літ? Ти пішов з москалем на угоду? Замельдував своїх?

— Ні! — скрикнув мандрівник надто голосно, як на розмову з невидимою примарою, — я нікого не зраджував!

— Не зраджував... Не зраджував... Зраджував... — відбився від скель відлунням голос заблукалого бідолахи.

Мариво більше не відповідало. Ярема важко віддихався і продовжив рух в тумані насліпо. За кілька кроків йому почулось віддалене протяжне овече бекання. Хлопець поспішив за звуком. Згодом овечих голосів стало більше і зрештою, заледве піднявшись на якусь полонину, Варварчук побачив прямо перед собою цілу отару пухнастих, наче літні хмарки, тваринок. Вони розмірено румегали трохи підзмерзлу гірську траву. Поки Ярема милувався пухнастою маржинкою, з-за тернових корчів вийшов її пастир з малою овечкою на руках, в якому Варварчук на свій подив і щастя впізнав Мигаля. Це був старезний дід, молочно-сивий ще за часів Яреминого дітвацтва, який жив відлюдником десь в колибі на полонині і випасав своїх овець. Родини він, здається, не мав, а горяни з Кривого та інших навколишніх сіл бачили його лиш кілька разів на рік. По правді, то Ярема думав, що старий вже давно віддав Богові душу.

— Діду Мигалю! — крикнув хлопець пастухові.

Чабан повільно обернувся і, прижмурившись, роздивився молодика в куфайці.

— Хто ти, чоловіче? І як заблукав в наших горах?

— Це я, Ярема Варварчук, син Ольги Криницької з Кривого. Пам'ятаєте мене? Я в дитинстві одного разу з батьком приходив до вас помагати робити бринзу!

— Яремо! — широко усміхнувся старий, — Нівроку ж ти вимахав! Йдеш зо станції?

— Так, — Ярема дуже тішився, що знайшов живу людину в цьому тумані, а ще більше тішився, що це був старий добрий Мигаль.

— То чому ти не пішов перевалом, а видерся аж так високо в гори? — підняв кудлаті сиві брови чабан.

— Хочу дорогою відвідати Дем'янову могилу, — пояснив заблудлий подорожній.

— Це добрий вчинок, хлопче. Молитва за предків угодна Богу в кожній вірі. Ходи зі мною. Я вже знайшов оцю маленьку згубу, що відбилась від стада, тож охоче проведу тебе.

Радісний хлопчина послідував за овечою отарою. Старий пастух вивів його на потрібну гору за якусь годину блукань в тумані.

Дем'янова могила була простою, як побут горян: лише об'їджений часом і мохом камінний хрест і надгробок, вкритий засохлим торішнім барвінком та ломикаменем. Чабан і подорожній по тричі змовили "Отче наш" і "Богородице..." Хвилю постояли мовчи над могилою, розмірковуючи кожен про своє. Вівці теж мовчали в ту хвилю. Спускаючись вниз, Мигаль запропонував:

— Яремо, зараз важкі часи. В селі нема спокою, як і нема по всій Вкраїні. Лишайся тутай, зо мнов. Помагатимеш мені з вівцями. Так високо москаль не підіймається.

— Дякую, та я не можу, — зітхнув колишній арештант. — Мушу йти домів...

— Подумай добре, сину, не спішися, — застеріг чабан. — Може се твоя удача — стріти мене в горах. Я не тримаюся одного місця: переганяю отару з полонини на полонину, з колиби в колибу. Ти не знайдеш мене потім, якщо передумаєш.

— Ні, діду Мигалю. — твердо відмовив хлопчина. — Я мушу йти домів.

— Що ж, се твій вибір, Яремо. — Старий лагідно всміхнувся. — Тримайся півдня повз гору Сиваш і до полудня вийдеш на панську дорогу. А я вертатиму до колиби, би вівці не змерзли. Точно не йдеш зо мнов?

— Ні. Я мушу бачити ненька й маму. І Марію...

— Мати жде тебе вдома, Яремо, — мовив Мигаль, розвертаючись з отарою, і загадково додав: — А Марію тобі більше не судилося ввидіти...

— Чому? — хлопець обернувся але стадо з чабаном моментально розтанули в тумані.

— Чому?! — крикнув він голосніше в туман, але лиш відлуння перекривило його слова:

— Чому... Чому...

Розділ 3.

Рідне село.

Що Мигаль мав на увазі? Чому не має Ярема ввидітися з Марійов? Що такого знав той старий чабан, за якого всі думали, шо вже вмер? А чи справді стрівся йому, чи то лиш було мариво в тумані? Хлопець не міг собі то впорядкувати в голові. Але потрібний шлях таки відшукав — під вечір вже був у селі. Поодинокі люди, що їх стрічав по дорозі, не віталися з ним. Але то якраз можна було легко пояснити: Ярема Варварчук змінився за п'ять років до невпізнання, а часи були такі, що кожен до чужака ставився, як до ворога.

Ось і обійстя Варварчуків. Тин перехнябився, хата не білена, малинник не вичищений, обора заросла бадиллям...

"Чом батько не покосив то восени?" — подумав Ярема, пригадуючи, якими добрими ґаздами завжди були єго батьки. Він здогадувався чом, але відогнав від себе ту думку і заглянув у шибку. Ольга як завше поралася коло печі. Коли вчула стукіт, сполохано лишила горнець і, впізнавши гостя, радо вибігла назустріч.

— Яремо, сину! — обіймала вона молодика в куфайці і цілувала зарослі неголені щоки. — Я знала, шо вернешся! Так їм тя чекала, так їм чекала... І ти прийшов! Якраз на Святвечір!

— Мамичко, де наш неньо? — боязко спитався син, втираючи і свої слези, і материні.

— Скоро прийде, надвечір... — відвернувши погляд відповіла Ольга і одразу змінила тему: — Як ти, синку, розкажи?

Ярема сів на лавицю поряд матері і почав свою розповідь. Говорив довго, поки не виговорився: про етап, про допити, про тайгу, про табір. Про зустріч з Мигалем теж розповів. Мати лиш скрушно хитала головою. В кінці спитав прямо, дивлячись в сизі Ольгині очі:

— Мамичко, що з Марією? Чом Мигаль казав, що ми вже не звидимся?

Мати мовчки дивилася у вікно.

— Мамо, повіч ми правдиво: її ж не замельдували? Вона жиє, мамичко?

— Жиє, синку, жиє, — знову відвернула очі Ольга і підвелася з лавиці. — Звиняй, мушу піти до стодоли... Нині Святвечір: треба принести сіна під обрус за звичаєм...

Мати не хотіла говорити за Марію. Ярема то видів і не став написати. Але правду мусив знати, тож як тільки Ольга пішла до стодоли, теж подався з хати. Фіртка протяжно рипнула, випускаючи хлопця з обійстя. Чому батько її не змастив?

Надворі сіріло. Село перемінилося за п'ять літ не в ліпший бік: збідніло, подалося, посиротіло. Багато хат стояли пусткою навіть на Святвечір. Ярема добре розумів, куди ділися люди: їх забрала червона чума. По інших місцевостях в хати вивезених і розстріляних влада селила приїжджих, але гори відторгали чужаків, тож москалі тут майже не приживалися: хати стояли пусткою. Навіть сільського голову поставили місцевого і він мусив так-сяк на власний ризик йти на поступки селянам.

Ноги самі несли Ярему через кладку до хати Марії. Не світиться, комин спить. Зайшов до середини. Хата порожня. Варцаби запилені. Стіл без обрусу. Ні, не могла така справна ґаздиня, як Марія, не причепурити хату до Святвечора. Хлопчина глянув на стіну і завмер: на покутті не було образу. Там завше висіла старовинна дерев'яна ікона Покрови. Невже так геть зле з совітами? Знав Ярема, же вбивають і садять в тюрми священників, але образи, наскільки чув, не боронили так категорично вішати. І в них, у Варварчуків, висів образ, він щойно се бачив вдома...

 Заглянув до дівочої кімнати. Ліжко було акуратно застелене, але від ліжника тягнулася павутина аж до стелі. Ярема пригадав, як лежали тут разом востаннє. Горло здусило, наче там заклубилося гайвороненя. Чогось в кімнаті бракує. Чого ж? Ярема заплющив очі, намагаючись пригадати, як все тут виглядало раніше... Ліжко при вікні, поличка з книжками (Марія була дуже освічена дівчина: знала іноземні мови і страх як любила читати)... Куфер! Точно: Марія хоч і мала шафу, складала свою одіж, передо всім святочну і таємно вишивані сорочки, у велику бабцину скриню. Але Ярема знав її таємницю: куфер мав подвійне дно, а в ньому — тайник. В сему сховку Марія не раз ховала листи і документи, коли до неї приходили з обшуком. Тепер куфера не видно, як і господині.

— Де ж ти, Сойко? — спитав Ярема в холодних стін, але отвіту не діждався. Востаннє погладив ворсистий ліжник і пішов з покинутого господинею дому.

Надворі зачав падати легосенький сніжок. У деяких хатах світилося. Курився димок з коминів. Ґаздині готували святу вечерю. Дванадцять страв, як і годиться...

На зустріч Яремі вийшов вертеп. Лиця мали сховані за маски, бо хтось міг впізнати їх і замельдувати, як поширювачів націоналістичних традицій. Але йшли на свій ризик від хати до хати, до своїх, до тих, хто не зрадить, з колядою. Щоб не губилися звичаї, щоб чути себе українцями. Персонажі були ті ж, що і завше: жид з жидівкою, чорт, смерть, жовніри, Ірод, пастирі, тріє царі... Варварчук згадав, як колись ходив ангелом. Він глянув на свого наступника в білому кожусі з великими крильми з гусячого пір'я. Геть молодий хлопчина... Ярема провів вертеп поглядом і подумки благословив. Янгол озирнувся через плече на Варварчука, але то лиш на мить. Далі вертеп пішов своєю дорогою, а Ярема — своєю.

Розділ 4.

Святвечір.

Пішов сніг. З беззоряного неба сипалися білі пластівці, пухкенькі, як Мигалеві вівці. М'яко падали додолу і вкривали землю біленьким кожушком. Ярема пригадав, як в дітвацтві тішився снігу, особливо на Святвечір. Як вони з Марійов кидалися сніжками, як ліпили собі фортецю...

Фіртка знову протяжно зарипіла, впускаючи молодого Варварчука. Ольга сиділа за столом. Не метушилася, як завше, з вечерею.

— Мамичко, не накриваєте ще на стіл? — здивувався Ярема. — Може вам помогти?

— Не гризися, синку. Сідай коло мене.

Ярема сів. Він гарячково намагався зрозуміти, що ж не так, чому мати не подає вечеряти, але його думки перебило рипіння фіртки. За хвилю до хати зайшов Яремин батько. Виглядав добре, наче зовсім не постарів за ці п'ять літ.

— Неньку! — кинувся в обійми татові хлопчина.

— Яремо! Який же ти збідований виглядаєш, синку... — пригорнув дитину батько. Потім обійняв Ольгу і поцілував у поборознене передчасними зморшками чоло.

Не встиг Ярема розпитати батька, де він був, як фіртка знову протяжно зарипіла. На хлопцеве здивування то був старий Мигаль.

— Христос Родився! — усміхнено привітався несподіваний гість.

— Славімо Його! — відповіли Варварчуки.

— Чи приймете подорожнього на Святвечір?

— Сам Бог велів пустити! — поштиво приклонила голову Ольга, на випускаючи з обіймів чоловіка.

— Тільки ж ми так і не накрили на стіл! — спохватився Ярема.

— А чи ти голоден, синку? — лагідно спитав батько, зазирнувши хлопцеві в очі.

— Та наче ні...

Ярема прислухався до себе. Справді, голоду не відчував. Спробував пригадати, коли їв, і не зміг. Як так? Відповідь крутилася в голові, але мозок вперто її відкидав.

— Діду Мигалю, як ви ся тут опинили? — обережно спитав спантеличений Ярема.

— Я прийшов по тебе з матір'ю, — лагідно відповів старий. — Хочу забрати вас до себе на полонину. Помагатимете мені пасти мою отару, як помагає вже котрий рік твій батько.

— Це честь для нас, Мигалю, — усміхнулася Ольга, закохано дивлячись в очі своєму чоловікові.

Думки в Яреминій голові кипіли, як банош в казані. Тепер ясно, де був батько до сих пір. Але нащо Варварчуки Мигалю? В них в родині наче ніхто аж так докладно не знався на вівчарстві... Щось у всій цій історії було не гаразд, але хлопець не мій зрозуміти, що саме. Знову протяжно зарипіла фіртка. Через вікно Ярема на свій жах побачив, що на подвір'я зайшов військовий. Хлопець прожогом вилетів з хати назустріч.

Ні! Тільки не зараз! Не сьогодні! Коли вся сім'я після довгої розлуки має зібратися разом за святовечірнім столом, розділити страви з подорожнім, колядувати, пустити до хати вертеп... Він не дозволить забрати батька! Кістьми ляже, але не дасть! Не сьогодні!

Вояк наблизився: високий, статний. Але на Яремин подив форма на незнайомцю була не радянська. На рукаві виднівся тризуб. Але до хлопців з лісу військовий точно не належав, хоч певна схожість в строї була. Ярема десь бачив його того вояка, але не міг пригадати, де точно... Ольга вибігла назустріч і кинулася в обійми гостеві:

— Тату!

Військовий, що виглядав навіть молодшим за маму, пригорнув її до себе:

— Ось я і прийшов по тебе, донечко. І по внука. — вояк погладив щасливу Ольгу по голові. — Він приходив до мене, та не лишився: конче хотів спершу прийти домів. Але теперка врешті всі ми будемо разом...

***

Криве помало засипало снігом. Лиш в половині хат світилося і курились комини. Решта стояла пусткою, закинуті, осиротілі. Ніхто не топив піч, не готував дванадцять страв, не пускав до себе вертеп, не пригощав колядничків. Лиш протяжно рипіли фіртки, хоч вітру не було зовсім: сніг білими пухнастими овечками м'яко і плавно лягав на змерзлу змучену українську землю.

Розділ 5.

Корабель.

Пароплав до Гамерики відчалив від італійського берега перед заходом сонця, подавши перед відплиттям низький протяжний гудок. Серед тьми емігрантів різного віку, національності і соціального статусу молода українка сиділа на старій скрині. Мала прегарні риси лиця, та борозни зморшок, що проорали чоло і міжбрів'я, і сиві нитки у косах робили її смутною і передчасно старшою. Ні з ким не хотіла ставати до бесіди, як се бува в дорозі, лиш дивилася перед себе невидющими очима на чайок і призахідне сонце, що помало занурювалося в морські хвилі. Всоте дістала з кишені пальта злегка потертий портсигар, де тримала два трохи розлізлі від сліз листи. Перший був від зовсім незнайомого їй в'язня, що звільнився з ГУЛАГу:

"Панно Маріє, пишу вам жеби з гіркотов повідомити, же двайціть другого грудня сего року не стало моєго сокамерника Яреми Варварчука. Вмер при допиті про єго причетність до повстанського руху, не видавши катам жодної цінної інформації. Пред тим заповідав мені написати вам, як я овсобожуся, бо не мав права кореспонденції. Просив простити, же не втримав клятви взяти вас під вінець і не захищав в остатні роки. Єнчого ж листа я за Яреминим заповітом написав єго батькам в село Криве. Прийшов мені отвіт, же батько вмер від страти крови по раненню, ще коли боронив Ярему при єго затриманні, а мати, Ольга Варварчук (з роду Криницька) злягла від розпуки, коли прочитала сего мого листа про Яремину кончину. Шукав ваше місцеперебування по світу довго, аж тепер знайшов через знайомих з ваших країв. Якшо се ви саме та Марія, то одпишіться, жеби я знав, же сповнив сей довг перед покійним Яремою."

Другий лист, скручений в самокрутку, був від її курінного:

"Сойко, раз ти читаєш сего листа, тішуся, що ти успішно перейшла Бесарабію. Наказую тобі дістатися Італії, як було обумовлено. Войцеховські прилаштують тебе на корабель до Гамерики. Передай документи Орлику, він сам тебе знайде і стріне. Най тебе береже Бог і Покрова. Слава Україні!"

Зимний морський вітер обдув вуха. Дівчина відкрила старий куфер. Дістала теплу хустку і запнулася нею. Під хусткою лежала вишивка — рушники, обруси і дві весільні сорочки: дівоча і парубоча, розшиті зірчатими ввзерунками. Найважніше, себто документи, листи і образи, було в сховку в подвійному дні скрині.