Парасолька

…та я вам кажу, що і тоді не було ніякої зливи, то була лише неприємна осіння мжичка…

        Під вечір вдарили у небо перші блискавки. Зникло світло. Я сидів один однісінький у своєму кабінеті. Треба було себе змусити працювати, знайти бодай якусь гасову лямпу, щоб прочитати листи. Я собі подумав, що, мабуть, сьогодні буду спати тут, на дивані для клієнтів, бо злива страшне, та й на годиннику була вже майже 10 вечора. Знову засидівся і не взяв парасолю (хоча вона мене точно не врятувала б). Долонею намацав куточок столу. Встав. Стояв до того моменту як почувся грім і блиснуло так, що мої очі змогли навіть трохи обдивитися кімнату у якій працювало моє фізичне тіло та абстрактний мозок. “Трясця, ну і де ж та лямпа?” – вголос викрикнув я. Знову прислухався. Дощ лив страшне, ну, вже досить добре чулися, ті важкі краплі, які гатили по даху. (Інколи мені навіть здавалося, що вони гатять прямо у моє тіло та брудна дощова вода заливається у вуха.) Мій кабінет є одним зі старих немічних будинків, який знаходився у центрі старого міста, де будинки напівмертві та напівживі. Знаєте, з якоюсь псевдомістичною історією, що манить дурних, але таких авантюрних туристів та чужих самовбивць. Та все ж мені не давали спокою ті краплі, скорше, то були щури… Ніколи не помічав, щоб злива видавала такі неприємні слизькі звуки. То точно були щури! Я вас у цьому запевняю! Аж враз мою думку перервав бісів вітер, який відкрив пискляві вікна, а за цим всім сяйнула блискавка. Якась частина робочих листів полетіла у вікно, а якась розлетілась по всій кімнаті. 

-        Хай йому грець! – вголос викрикнув я.

Я навпомацки підійшов до вікна, щоб зачинити. Тут вже мені доля посміхнулася, бо на підвіконні стояла та привид-лямпа. Я намацав у кишені свого твідового піджака сірники (і тут мене порятувала моя лиха доля, я курив не гірше старезного паротяга), щоб запалити її. Нарешті мій кабінет залився блідим світлом. Гидко, проте краще, аніж перебувати у цілковитій тьмі. Я бахнувся на свій стілець і хотів був закурити, як мою увагу привернув акуратний червоний конвертик. Усе-таки зробивши добрячу тягу, я вирішив відкрити його:

“Для вельми шанованого детектива нашого міста, пана Сподівання. Маю Вам щось показати. Приходьте завтра ввечері до театру. Ви точно здивуєтеся! – ваша покірна шанувальниця, пані М.

P.S.: я буду з парасолькою."

Окрім цього дивного повідомлення, у конверті лежав один квиток у місцевий театр “Містерія”. Цікава у них нова рекламна агітація. Мене дійсно це щиро зацікавило, я давно не відвідував культурні заходи…

“Тільки робота, але це ж не рахується, правда?” – я знову прислухався, то були точно грубі побиті життям щури, що бігали скрізь, як спортивні коні.

***

Уранці мене розбудив стукіт у двері мого кабінету, то прийшла пані Маргаритка, моя помічниця. 

-        Пане Сподівання, невже ви знову ночували у кабінеті? – молодий жіночий силует прошмигнув до кімнати. Дівчина приготувала мені чорну, як ніч каву. – Я вам сто разів казала, щоб ви не курили у цьому і так маленькому задушливому кабінетику! – тепер Маргаритка стояла у відкритого вікна.

-        Слухайте, можливо це буде дивним питанням, але… Але чи ви коли-небудь бачили тут щурів? – запитав я.

-        Пане! – дівчина аж підскочила. – Не лякайте мене так, я їх жахливо боюся! Ні, звичайно! Ви бачили тут щурів?! Ой, Боже, мій милий!

-        Та ні, – на кілька хвилин я випав знову із життя. – Гм, ди-ви-на…Гаразд, пані Маргаритко, проїхали, а чи були ще нові листи? – я швидко змінив тему. 

-        Якщо ви не про ті конверти, які я збирала на дворі цілий ранок, то ні, – я геть забув про них, тому вирішив виправити ситуацію: – А ви б не хотіли піти в театр сьогодні? Я маю квиток від якоїсь дивакуватої шанувальниці, але скорше, старий театрище намагається давати собі ради через такі ось “загадкові” розсилки.

-        О, я б залюбки пішла, проте маю доробити всю звітність за вересень, і я не знаю, чи впораюсь до вечо… 

-        Лишіть цю звітність мені, ви й так багато для мене робите, я думаю, що ви заслуговуєте на культурний відпочинок, – не встигла моя помічниця договорити, як я вручив їй самотній квиток. Потім я швидко одягнув свій тренч та капелюх, а у руки взяв усю цю паперову нудоту, щоб піти випити вечері з такою “прекрасною” паперовою компанією кільканадцяте горня кави.

Поки пані Маргаритка сиділа ніжка на ніжку і крутила телефонний провід у тонких довгих пальцях, один пацюк із червоними очиськами пробіг непомітно біля її ніг.

Розділ 1. Я ніколи не забуду цю виставу

Що я знаю про театр “Містерія”? Нічого, окрім того, що вистави у них були завжди канонічно пізно вечері. Жовтневі вечори ховалися у темряву, а люди перекочувалися у своїх пальтах по худеньких та майже самотніх вуличках. Кожен із них уявляв себе маніяком, адже так додому було йти не страшне. Жінки переважно мали бліді обличчя із червоними губами, ніби їх поцілував ненажерливий граф Дракула.

Чоловіки у свої дужих руках несли маленькі букетики для Акторки у яку таємно були усі до одного закохані у цьому малому лігві, себто містечку. (На місці Акторки, я б їх страшне як боявся.) Чоловіки точно у своїй уяві ґвалтували бідолашну жінку. Вона здається хотіла найняти собі охорону, а якщо охорона така ж? Зле, просто зле… Дурна доля у дуже відомих людей, кожен противний язик хоче лизнути око свого кумира. Почекайте… Мої руки зашаруділи у кишені мого піджака. Я витягнув той лист, де лежав квиточок. Почекайте-но!

***

Перший дзвін. Моя помічниця у червоному пальті та червоній шапочці сиділа вже на місці й уважно оглядала невелику, але таку похмуру залу. Малюнки на стелі давно ніхто не реставрував. Бідолашні ангелики були розтріскані та вкриті павутинням. Богемним статуям хтось повідгризав носи та так нещадно відрубав руки, стопи, пальці, крила…

Холодний покинутий монахами храм – ось, що нагадувала зала театру “Містерія”. А ще дратувала та кабінка світлорежисера: звідти у залу йшло м'яке жовте світло прожекторів, яке спотворювалося на стінах у дивні візерунки-тіні. Повітря у залі пахло очікуванням і хвилюванням. (Безумовно, сирість, тут була страшна сирість.) Здається, що кожен скрип крісла, кожен шепіт глядачів – це частина великого механізму, який ось-ось запрацює зі страшним вереском. І коли завіса почне повільно підійматися, відкриваючи погляд на сцену, глядачі відчують, як їх охоплює невідоме почуття – захоплення, страх, або, можливо, щось зовсім інше. Продзвенів другий раз сигналу до початку вистави.

-        Перепрошую, пані. Перепрошую, пане. Перепро… — моя помічниця вирішила піти за біноклем, бо погано бачила сцену (маю припущення, що моя шанувальниця була жадюгою на гарні місця).  

Запала тиша. Очікування. Хтось у залі голосно жалівся на те, що вистава вже 20 хвилин не починається. Людські голоси почали зливатися в один величезний гул. Холодно. Тут легко можна було збожеволіти. Нарешті настінні лампи почали повільно згасати. Третій дзвінок. Приготуватися, от-от все почнеться.

Верещав той дзвінок, як навіжений. Театральний етикет, ви щось про нього чули? Перед початком вистави лунають завжди три дзвоники. Перший – за 30 хвилин, другий – за 15 і третій – за 3 хвилини до… 

Затим дуже важко зі столітньою пилюкою театру “Містерія” розсунулися брунатні штори сцени. Головна Акторка була нарешті на місці. Білосніжна оксамитова сукня із перлинками ідеально переливалася у жовтому світлі прожектора. Чорні натерті до блиску підбори чудово підкреслювали довгі стрункі ноги молодої жінки до яких хотіли доторкнутися усі ті чоловіки з букетиком червоних троянд, які терпляче сиділи у залі. Каштанове накручене волосся було прикрашене золотою діадемою. От тільки все це було тепер заляпане червоною жижею, яка стікала з грудної клітки, яку пробили прозорою парасолею. Губи Акторки, німі й бліді, намагалися сформувати прохання, але з них виривався лише хриплий шепіт, що віддалено нагадував хиже словосполучення “допоможіть мені”. Руки блідої жінки були схрещені й намагалися досі намацати смертельну рану, а ось ноги – несли її до глядачів. Жінка дивилася на світло прожекторів театру і плямкала ротом та, на жаль, воно її остаточно погубило. Ноги Акторки підкосилися, і вона, немов лялька, обірвалася з тупим звуком в прірву оркестрової ями. Глядачі в залі застигли в жаху, не вірячи своїм очам. Виставу закінчено. Браво!

Розділ 2. Свідків у мене була ціла зала

Я вже допив своє міцне темне питво та щось пошкрябав на тих бюрократичних документах вічної звітності для моїх клієнтів. Довіра до мене, як детектива завжди була важливою штукою.

 Мій батько хотів, щоб я мав добре серце і йшов з ним так по життю, інакше чуже мене погубить. Я ніколи не дивився на інших, бо інші не були мною, а я ними – досить така проста істина. Бувши сином інтеліґенції на втіках, я все одно не встиг зрозуміти татову настанову про добре та чисте серце до кінця. Я хотів допомагати усім (клятий альтруїст). Я міг віддати свої штани тим, хто це найбільше потребує і всю дорогу слухати насмішки від сусідських дітисьок. Я був лише дитиною, зрозумійте мене. Малою доброю дитиною, коли мого батька та матір живцем спалили у дерев’яній церкві просто за те, що заздрість розуму перемогла і неймовірна жага пролиття крови було у серці потенційного вбивці чи багатьох вбивць. Я досі не розгадав цю єдину людську таємницю доброго серця. Мій досвід багатогранний та іноді пахне містикою, хоча я поганин, а може скоро і зовсім стану відлюдником атеїстом.

Аж враз мої спогади увірвали сирени поліцейських автівок, які неймовірною швидкістю рухалися у бік театру. 

***

-        Містере Сподівання, як добре, що ви приїхали! – вибігла до мене у червоному пальті та з парасолькою у тендітній руці Маргаритка. Я задумався. Моя рука знову потягнулася до кишені, щоб намацати знайомий папір. Постскриптум. Дві крапки. А потім ті слова, що таємна шанувальниця буде із парасолькою. Маргаритка?! Ні. Дурня якась, – Містере Сподівання, ви мене чуєте? – моя помічниця тепер махала цією клятою парасолькою перед очима.

-        Брр, так-так! – здригнувся я.

-        Ви, мабуть, вже знайомі про деталі вбивства від Майора? – запитала вона у мене. – Словом, убита жінка була коханкою режисера постановки у якій вона мала грати, Ви собі це уявляєте?

-        Думаєте, що це вбивство має любовні мотиви? – тепер запитав у неї я.

-        То тільки припущення, пане детективе, – Маргаритка вдивлялась у наляканий натовп глядачів, які стояли біля театру, жодного із них поліціянти не відпускали додому – вони були свідками.

-        Що ж все може бути, але вже пізно, піду домовлюся із паном Майором, щоб він Вас швидше відпустив додому, не думаю, що Ви вбивця, – реготнув я, хоча я думав, підозрював і одночасно відчував якусь провину, що дав їй цей клятий квиток.

-        Ні-ні, пане Сподівання, не хвилюйтеся, я вже про все домовилась. Від сьогоднішнього дня, ви офіційно залучені до цієї справи! – я був ошелешений, бо якщо Маргаритка і була вбивцею, то все дуже кепсько спланувала, як на мене. Вона далеко не дурна дівчина, працювати 5 років на детектива, а тому висновок – моя помічниця у цьому випадку тільки жертва обставин, але як свідок все ж мені годиться.

-        Коли ти встигла? – не встиг я очуняти від нової роботи як до мене підійшов пан Майор:

-        Доброго вечора, колеги. Я не пригадую, щоб за свою довгу практику стикався з чимось подібним, щось тут не так. Пане Сподівання, ваша допомога дуже нам згодиться.

Єдине, що я встиг зрозуміти – свідків у нас повна зала.

Розділ 3. Багато питань і так мало відповідей

Я думав, що то мжичка, а то знову лила добряча злива! Парасоля на цей раз була, от тільки проблема полягала у тому, що вона знаходилась у грудях вбитої. Мертве обличчя жінки, яке такі застигло у гримасі жаху мене не лякало. Однак, найбільше мене тривожила атмосфера театру.

Стіни, мов старі дерева, шепотіли темними таємницями, здавалося, вони пам’ятали не лише радісні прем’єри, а й трагічні фінали, коли життя і смерть перепліталися на цій самій сцені. Хоча після вистави починалось реальне життя та смерть, а тут ти міг бути лише лялькою якоїсь божевільної дитини. Я впевнений, що стіни звикли бачити сцени, де світлий янгол Протагоніст вбиває злого непокірного диявола Антагоніста. Той довго із муками сконає на сцені, а потім, ті штори ховають смерть у якісь сирій гримерці. І знову шалені оплески.

Було ось це дурне відчуття, що театр жив своїм життям, а ми – лише тимчасові гості в цьому моторошному світі. Трясця, темна магія театру якось затуманювала мою голову вигаданими п’єсами, хоча з мене такий собі митець. Щоб бути професіоналом, достатньо просто вмерти, хіба ні?

-        Що відомо про цей театр? – запитав я нарешті у Майора, озираючись довкола.

-        Те, що він старий як моя бабця, – усміхнувся старий поліціянт.

-        Але ж вона вмерла сто років тому? – тепер ми обидва засміялися і сміх луною покотився залою. Мені стало якось незручно, ніби театр не зацінив мого жарту, я ж тільки хотів розрядити гнітючу атмосферу.

-        Гм, мої хлопці нарили в архівах те, що тут 16 років тому, 16 квітня була велика пожежа, але ніхто не постраждав, бо єдина вистава починалась о 16:00, а вогонь загасили ще вранці. Несправна стара проводка. Отож, як бачиш жодних надприродних явищ тут не було…

-        Дівчинка-підлітка скинулась з вікна цього театру 43 роки тому, – з-за куліс почувся скрипучий жіночий голос.

-        Ви ж казали, що евакували усіх звідси? – запитав я у Майора, який здавалося теж тепер був розгубленим.

-        Даруйте, що вас налякала, але начальство сказало мені терміново вимити сцену, – нарешті у тьмяному світлі, я зміг розглядіти маленький силует худорлявої жінки. Її сиве волосся зібране у тугий хвіст видавало вже точно не молодий вік. Чомусь на думку відразу спала цифра 50. Жінка тримала у руках ржаве відро та швабру.

-        Пані, Господи-Боже, як ви сюди потрапили?! Негайно покиньте місце злочину! – Майор махав їй документами у сторону виходу.

-        Місце злочину?! – її обличчя стало блідим, проте мені на якусь мить здалося, що кінчики її рота перетворювалися на легку посмішку, але жінка швидко схаменулась і кульгаючи попрямувала на вихід, нічого більше нам не сказавши.

-        Дивакувата бабка, – промовив Майор, але все-таки схаменувся і продовжив тему вбивства: – Гаразд, повернемось до огляду. Судмедексперт, оглядаючи тіло 40 хвилин тому, виявив множинні переломи нижніх кінцівок, свідчення падіння з висоти. Смерть настала внаслідок проникного колото-різаної рани грудної клітки. Знаряддя вбивства – довгий, тонкий предмет, схожий на стрижень парасольки. Ознаки боротьби відсутні, що вказувало на несподіваний напад.

-        Гм, це точно не випадкова смерть та не самогубство, тут і дурню зрозуміло, – я задивився на прикрите білою скатертиною тіло Акторки. – Комусь вона та й заважала, — я швиденько забіг сходами й опинився прямо на сцені. – Думаю, що один із мотивів такого жахливого вбивства може бути любовний трикутник. 

-        Не думаєте, що це занадто очевидно, пане Сподівання? – трохи голосніше сказав мені мій колега, бо я досі ходив сценою. Десь віддалено до мене миготіло світло від спалахів фотографа. Я чув як тіло пакували у пакет.

-        Безумовно та безперечно! – викрикнув я. – Конкуренція? Пане Майор, що ви думаєте на рахунок конкуренції? 

-        Маленька трупа, де кожен знає про кожного. Актори тут, як члени однієї родини, але чи завжди ця родина була дружною? Досить цікаве питання, – тепер і я про нього задумався. – Кажуть, були й інші шанувальники, які нерідко залишали їй квіти у фоє, біля охоронця. Але хто з них міг перетворитися на божевільного монстра? Режисер? Так, не варто відкидати цього худорлявого пройдисвіта, адже він може бути зацікавлений у тому, щоб позбутися коханки, яка могла стати перешкодою для його кар'єри. Хоча звучить як прутня якась, бляха.

-        То це дійсно правда, що мені доповіла моя помічниця, що Акторка була коханкою режисера? – мій погляд застиг на темних шторах залаштунків.

-        Правда, він сам про це розповів, – чоловік тепер поглянув у свої документи. – Зараз працівники театру включно з директоркою та режисером на допиті у поліцейському відділку, – повідомив мені пан Майор.

-        Для такого, здавалося, раптового вбивства треба тривалий час дихати жертвою. У неї точно були переслідувачі або переслідувач, однак я все-таки схиляюся до думки, що це вбивство вчинила одна людина. Досить обережна… – я посунув углиб сцени.

-        Пане Сподівання, що ви маєте на увазі? – запитав у мене мій колега, на що я йому нічого конкретного не відповів, лише попросив запросити кількох людей до мене на розмову завтра вранці.

***

Я ледве відчинив важкі двері гримерки заліплені старими афішами вистав театру. Умить у моє обличчя вдарила завіса неприємного жовтого світла. (Занадто багато у моєму житті того гидкого освітлення, мене нудить.) Запах старої косметики, пилу і легкої цвілі в'ївся у стіни цієї маленької гидкої кімнатки схожої на труну. Мої очі нарешті звикли до цього світла, і я зміг детальніше роздивитися гримерку.  Розкидані костюми, пучки штучного волосся, палітра фарб. На підлозі валялася стара, потерта програмка з вистави, у якій Акторка грала головну роль. На її обкладинці було її фото – молода, прекрасна жінка з великими очима, що мріяли про славу. От тільки цікавий слід взуття лишився на цій брошурці. Я акуратно дістав зі своєї сумки пакетик для доказів, тільки біда рукавичок у мене не знайшлося, тож я акуратно обмотав свою руку шаликом і закинув перший доказ до пакета. 

Тепер я зупинився біля дзеркала. Моє відображення у ньому бажало кращого, тож мій погляд швидко відірвався на ще одну фотографію, приклеєну до дзеркала: це була стара, пожовкла світлина, на якій було зображено 3 дівчат. Ну аякже, посередині точно була Акторка. Я взяв собі у докази й цю фотографію. Потрібно було діяти швидко, поки ті розбишаки-криміналісти Майора не прийшли й не перевернули цю гримерку догори дриґом. Більше я нічого цікавого і підозрілого не знайшов у цій гримерці. Попрямувавши із залаштунків, серед розкиданих реквізитів, мій погляд побачив щось золоте, то лежав маленький ключик. Моє тіло зігнулося біля нього і так вже вийшло, що у мене спеціально-неспеціально розв’язались шнурівки. І знову рука обмотана шаликом закинула новий цікавий доказ у кишеню мого верхнього одягу. 

Розділ 4. Я впевнений, що бачив вбивцю

Ранковий густий туман повільно зжер більшу частину міста. Важко було розгледіти бодай щось, окрім поодиноких силуетів. Десь далеко цокали жіночі підбори, а хтось зненацька голосно кашляв так, ніби ось-ось вмре. Я старався бігти швидше до свого кабінету, бо на 10 ранку мав дуже гарну нагоду поспілкуватися із двома досить непримітними людиськами. Людей у центрі міста ставало більше та й туман поступово розсіювався, однак перетворювався на колючу мжичку. Мій погляд читав криву бруківку, я багато думав про те, як краще скласти правильно пазли. Люди довкола були зачарованими, ніби затхнулись у своїх блідих ранішніх ковдрах. “Думай!Думай!Думай!” – я намагався не відвертатися від своїх роздумів, але вмить позаду старий чоловік на ровері викрикнув “Дорогу, пане! Дайте дорогу, Господи-Боже,” – моє тіло автоматично відкинуло у бік, я зіштовхнувся із пані. Обличчя я не встиг побачити, лише сіре пальто та довгу прозору парасольку. Силует швидко розтанув у натовпі блідих статуй невідомих митців. 

***

Я вчасно прийшов до офісу, бо надворі знову почалась страшенна злива. Осінь, така вона плаксива осінь, кинуло її тепле літечко. Я тихенько наспівував мотиви Кармен і вішав свій тренч на вішак, але на якусь мить мою увагу привернула цікава річ – підставка для парасолі…

Моя помічниця передала для мене розшифровані допити пана Майора від свідків та працівників театру. Нічого цікавого. Хех, пан Режисер стверджує, що у вечір вбивства провів у своїй майстерні, працюючи над новим сценарієм. Його сусідка підтвердила, що бачила світло в його вікні до пізньої ночі. Крім того, у майстерні була знайдена чорнова версія сценарію з датою і часом, які збігаються з часом вбивства. Інші актори, ховаючись у теплих гримерках, могли бачити й чути набагато більше, ніж готові зізнатися. Кожен з них – потенційний свідок, і кожен може приховувати свою таємницю. Але, чомусь моя інтуїція направляє мене у зовсім інший бік…У двері мого кабінету постукали:

-        Пане Сподівання, перший свідок готовий почати з вами розмову, – повідомила мені Маргаритка.

***

-        Пане Безфамільний, погляньте, – я дістав перший доказ, який знайшов гримерці й показав старому охороню. – На цій брошурі з вистави, де грала покійна, чіткий відбиток взуття. Дуже схожий на модель, яку, зазвичай, носять охоронці.

-        Який відбиток? Я нічого не розумію, детективе, – охоронець був щиро здивований тому, що я йому показую.

-        Можливо, Ви випадково наступили на цю брошуру, коли прибирали в гримерці? – тепер я поставив інше питання, щоб трохи заспокоїти чоловіка.

-        Ні, я не міг. Я взагалі не заходжу до сцени, а тим паче у гримерку акторів. Моє місце у фоє, я часто перевіряю квитки глядачів, – пояснив пан Безфамільний.

-        Це зрозуміло. Але, можливо, ви її просто не помітили? Адже брошура, логічно, що лежала на підлозі.

-        Детективе, я, чесно, нічого підозрілого не помітив.

-        Дозвольте, я подивлюсь на ваше взуття, – я підійшов ближче до охоронця. – Можливо, ми знайдемо ще якісь збіги.

-        Та прошу дуже! – старий чоловік легко погодився на те, щоб зняти свої черевики. 

Я одягнув захисні рукавички та наніс сажу на підошву взуття. Потім поставив один черевик на чистий білий аркуш паперу. Таким чином, це допоможе мені з’ясувати, чи відбитки схожі. А вони, трясця, виявилися ідентичними!

-        Ви це бачите?! – аякже ж він все добре бачив. – Відбитки дуже схожі. Як ви думаєте, як ця брошура опинилася в гримерці покійної Акторки?

-        Я дійсно не знаю, – піт на його чолі лився потічком, що тепер великі збиті краплі збиралися у пожовклому комірі сорочки. – Не знаю, чесно, можливо, хтось з акторів випадково її там залишив. Або ж її підкинули, щоб звинуватити мене.

-        Цікава, але все ж, якась неправдоподібна версія, хіба Вам так не здається, пане Безфамільний? Чому б це хтось хотів вас звинуватити? У чому?! Що ви квитки неправильно пробиваєте?

-        Не знаю. 

-        Гаразд, я думаю, що на цьому допит варто завершувати, — я все ще дивився та порівнював два відбитки взуття.

-        Я сподіваюсь, ви з'ясуєте, хто це зробив, – старий охоронець Безфамільний підвівся і важко посунувся до виходу.

-        Чекайте, — зупинив його я, поставивши дивне питання: – А то випадково не ваша парасолька біля вішака?

***

-        Пані Мило, Ви були останньою, хто бачив акторку живою, так? – запитав я у прибиральниці.

-        Так, пане детективе. – жінка із сивим волоссям здригнулася. – Я забула зі сцени прибрати відро з водою. Лишалося приблизно 3 хвилини до початку вистави, а вона вже лежала…

-        Гм, тоді ще один момент, а двері в гримерку були зачинені?

-        Так, але я легко їх відчинила. Ключ, мабуть, був у замку.

-        Цікаво, – я автоматично кивав. – А ви випадково не бачили нікого підозрілого в районі гримерки, залаштунків або сцени в той час?

-        Ні, нікого. Я була одна.

-        А як ви потрапили в театр після вбивства? Адже двері були зачинені, а на всіх запасних виходах та входах чергував патруль? – тут я пригадав першу зустріч із пані Мило і ще більше зацікавився. 

-        Йой, мені подзвонили й сказали, що тут сталася біда, і я маю терміново прибрати. Я взяла свої службові ключі й прийшла.

-        Хто саме вам дзвонив? – я помітив як вона нервово перебирала пальцями.

-        Я не встигла розгледіти номер. Але голос був жіночий, дуже схвильований, напевно начальство...Е-е, жінка режисера, пане детективе. Так-так!

-        Вона може це підтвердити? 

-        Напевно… точніше ТАК! – пані Мило насторожувала мене своєю брехливою впевненістю, вона точно щось приховувала.

-        Гаразд, і ще одне питання, досить дивне… – Я поглянув знову на підставку із єдиною парасолькою і запитав: – То ваша парасолька, пані Мило?

-        Так, завжди ношу з собою. Погода така зараз непередбачувана, – жінка поглянула у вікно. – Осінь цього року така дощова, Вам так не здається, пане детективе? – вона дивно посміхнулась мені.

-        Хе, є таке, – якогось біса тепер я почав нервувати.  

***

-        Маргаритко, зателефонуй терміново пану Майору, щоб той затримав прибиральницю, щось вона мені не подобається. Жодного алібі… – я сперся на стіл і моя рука ковзнула по паперах. 

-        Пане Сподівання, у вас здається щось випало, – моя помічниця подала мені червоний конвертик і слухняно вийшла з кабінету, щоб зателефонувати поліціянту. 

Можливо, я шукаю відповіді там, де їх немає, і ключ до розгадки лежить на поверхні, але я просто не бачу його? Але ж бачу, хіба ні?! Тіні цього театру точно приховують більше таємниць, ніж здається на перший погляд. І чи не є це вбивство лише прологом до чогось більшого? 

 Потім мої важкі думки збив це червоний конвертик. Невже знову запрошення? Містика якась, їй-богу:

“Шановний пане Сподівання! Тіні театру “Містерія” приховують багато таємниць. І Ви, здається, стали частиною однієї з них. Не намагайтеся зупинити те, що вже почалося. Просто насолоджуйтесь виставою. Адже головний актор у ній – саме Ви.

З повагою,

Пані М.”

Мені погрожують? Погрожують новим квитком на виставу пам’яті Акторки…

Розділ 5. Пані Метелик, вас звинувачено у подвійному убивстві!

Минув тиждень. Настав той судний день. На годиннику була майже 5 година вечора, через годину почнеться вистава. Мушу поставити тут крапку. Допишу пізніше. 

***

Ледь помітне світло прожекторів прокрадалося на сцену, ніби примари, залишаючи за собою шлейф містичних відблисків, що тільки дужче підсилювали відчуття дивної сили. Тиша була важка, тільки легенько погойдувалася запилена бахрома важких оксамитових штор від крижаного подиху невідомого. 

Пан Сподівання увійшов у свою ложу, і під його кроками затріщав старий паркет, наче пробуджуючи щось давно поховане в цих стінах. Його погляд вмить зупинився, вдивляючись у безкрайній морок залу, де сотні порожніх крісел розтяглися, мов неживі тіла, застиглі в очікуванні вистави. Їхні спинки темніли в напівсвітлі, ніби схилялися перед примарою, яка от-от з'явиться на сцені. 

-         Дідько! Агов, це дуже тупий жарт з вашого боку, пані Мило, годі, – розгублений чоловік крутився у ложі, щоб побачити, де прибиральниця може зненацька на нього напасти. – Я знаю, що це Ви вбили Акторку, вам не сховатися! 

Пан Сподівання, хотів вийти зі своєї ложі, але двері ложі були намертво зачинені.Загадкова шанувальниця детектива нарешті до нього заговорила:

-        До вашої уваги з вами має честь говорити, найпрекрасніший Метелик у цьому театрі! – представилась жінка, її голос не був схожим на голос прибиральниці, бо він був занадто високим і писклявим. 

-        Хто ви?

-        Ваша таємна шанувальниця, а хто ж і ще?! 

-        Навіщо Ви вбили Акторку? 

-        Вона мені ще з часів театрального училища не подобалась! – голос жінки став агресивним. Вона завжди отримувала головні ролі, а я лишалася в тіні. Найбільшою кривдою був той дощовий день, коли Акторка насмішкувато відібрала зі своїми чокнутими колежанками мою парасольку, залишивши мене мокнути під страшенною зливою. Я тяжко захворіла, зіпсувала голос, і більше не могла грати…Я навіть виплигнула з вікна цього клятого театру! – на кілька хвилин жіночий противний голос стих, немов полегшення для вух.

Вмить із запилених штор з’явилася жінка. Пані Метелик з’явилася безшумно, мов тінь, що виросла з самих глибин театру. Її тонкі пальці стискали парасольку, але на вигляд вона була не просто аксесуаром, вона була важкою та холодною зброєю. Детектив Сподівання відчув присутність за своєю спиною, але коли обернувся, було запізно.

-        Пані Метелик, ви звинувачуєтесь у… – парасолька стрімко опустилася, і замість м’якого удару почувся хрускіт. Вона ввійшла в його голову, мов клинок, і в цю мить все навколо перетворилося на суцільний кошмар. Тонкі краплі крові стікали по чорному оксамиту, змішуючись із похмурими відблисками світла, що кидало на неї ледь помітні відсвіти. Її обличчя лишалося безпристрасним, очі порожніми, а далі…Далі була суцільна темрява.

Післямова

Після того минуло багато років… Я вже не той авантюрний 35-річний молодик, що був колись. Та сука вломила мені черепа і вибила моє око. Тепер же я, читаючи ці записи, дивуюся, чому вона залишила мене живим і таким скривдженим?! Писклява сука, я обіцяю, що знайду тебе, і ти проковтнеш свою парасольку прямо на моїх очах, а потім я згодую твоє худорляве бісове тіло голодним щурам, які стали невіддільною частиною мого офісу містичних розслідувань чудернацького міста Страху. Пригоди старого детектива Сподівання ніколи не мали початку і ніколи не мали кінця…