Страхітливий Практикант
Кров була скрізь. Вона застигала дрібними краплями на меблях, стінах і картинах без рам, намальованих дитячою рукою. Ховалася в закутках нічної кімнати, осяяної невпевненим світлом декількох тьмяних ліхтариків, що поліцейські тримали у руках. Запах вологої деревини із металевим присмаком крові та нутрощів збивав з ніг. Здавалося, що люди, що мешкали тут перетворилися на дрібне шмаття, розкидане по всій кімнаті силою вибуху. Проте це був не вибух.
– Що зі світлом? – я клацаю вимикачем, але нічого не відбувається.
– Якась аварія на підстанції, немає вже кілька годин, – сержант тягне промінь стінами, вихоплюючи відблиски від захованих за склом сімейних фото. Деякі з них розбити вщент. Розтрощені, ніби зі злості і зараз лежать просто на підлозі.
– Можете підсвітити? – поліцейський підіймає ліхтарик вище і я дістаю свій маленький блокнот, порівнюючи малюнок, що вже бачив: буква С та чотири дивні хвилясті лінії, що закінчуються кровавими відбитками дитячих долонь. «Кривавий копірайт», як ми обізвали його у листі з фотографією, яку відправили експерту-графологу минулого тижня. І тепер цей знак знову. Немов нагадування про нашу безпорадність. Тепер на ньому вісім ліній і я думаю, що це не випадковість. Тож ретельно перемальовую його у блокнот. А потім роблю кілька фотографій на свій старенький мобільний. – Ви подзвонили лікарю?
– Так, капітане, – поліцейський киває. – Він не брав слухавку, тож мій напарник вирушив за ним особисто. Думаю, мають бути тут з хвилини на хвилину. Можна запускати фотографа з криміналістами?
– Можна, – у приміщення заходять кілька людей у захисних костюмах. Їх завдання ретельно проаналізувати все що піддається аналізу. Сфотографувати, каталогізувати і обережно упакувати те, що можна вважати доказами. Зазвичай вони опиняються на місці злочину набагато пізніше. Але сьогодні їм пощастило.
Оскільки світло не працює фотограф вмикає потужний спалах. Клац! Тіла виринають з темряви немов спотворений стробоскоп. Я так і уявляв собі альбом моїх спогадів. Сотні мертвих облич та кінцівок, що запалюються на кілька секунд і потім зникають назавжди.
– Щось дізналися про жертв? – я дивлюсь на тіло хлопчика із відокремленими руками. Його долоні у застиглій крові. Де його голова я не бачу.
– Орендодавець мешкає на першому поверсі будівлі, – сержант записав все у телефон і тепер звіряється з нотатками. Нова школа. Ні кроку без гаджетів. – Корній Бальдер-Патурський, – хлопець намагається приховати саркастичну посмішку під час прочитання аристократичної фамілії, – він нас і викликав. Щаслива родина. Каже, що з ними не було проблем. Платили вчасно. Не конфліктні. Жили тут кілька років.
Я знав, що лікар може не поспішати, адже як і минулого разу, він лише констатуватиме смерть чергової звичайної родини. Безжальну та жорстоку. Тіла пошматовані на тисячі маленьких цурпалків великими гострими лезами, яких також не знайдено. Свідків немає. Поки єдиний зв’язок між жертвами - це підпис вбивці. Певен, що долоні біля букви, як і в попередньому випадку належать наймолодшій дитині. Той, що з застиглою кров’ю на відрізаних руках. Ідеальний злочин схибленого маніяка.
– Ну що ж, схоже у нас тут серійний вбивця, – я сідаю біля голови батька. Відріз дуже акуратний, ніби голову відтяли одним сильним ударом. – Нічого не чіпати і не блювати тут, – я дивлюся на зелене обличчя одного з поліцейських, якому стає зле від побаченого. І тут дійсно немає чого соромитися. Я і сам досі остаточно не звик до вигляду змучених та пошматованих жертв. А бачив я їх чимало. Набагато більше, ніж хотілося б.
– Стільки очей і всі на підлозі, – разом з лікарем заходить і його стійкий спиртовий ореол. Судячи з невпевненої ходи поліцейський знайшов пана Тошенко у його улюбленому пабі. – Знову «кривава с»? – він сідає на підлозі біля тіла батька із відрізаними кінцівками і демонстративно починає міряти пульс на руці.
– Можете визначити час смерті? – я розумію, що зараз із ним спілкуватися безнадійно, але, навіть у такому стані він все ще лікар.
– Поки можу визначити що цей точно мертвий, – Тошенко дістає з кишені невеличку флягу і робить великий жадібний ковток. – Коли знайду інших, то зможу дати вам остаточний висновок…
– Чоловік, жінка і двоє дітей, – я вказую лікарю напрями де лежать тіла, аби зекономити час. – Вбиті з особливою жорстокістю, як і минулого разу.
– Тут занадто темно, – лікар переступає через тіла, намагаючись тримати рівновагу. – Треба зібрати все що від них лишилось і відвезти в мою лабораторію. Там я зможу сказати щось більш конкретне, – лікар прикладається до фляги і його вивертає просто на підлогу. Частина його блювоти потрапляє на тіла. Це нестерпно.
Криміналісти нервують і я розумію, що Тошенка треба прибирати, поки він не затоптав та не заблював усі відбитки, які ще можна знайти.
– Все сфотографували? – я дивлюсь на хлопця, який за вказівками людей у захисних костюмах робить кадри. Той киває і я даю знак сержанту покликати лікарів зі швидкої. – Якщо все, то нехай тіла везуть у «собор», – роблю ще кілька фотографій місця злочину на свій телефон, – І прошу, відвезіть пана Тошенко додому, нехай проспиться.
– Сам іди проспись, демон, – Тошенко хрестить мене пляшкою і відкидає руки поліцейського, що намагається допомогти йому вийти. – Я в такому стані і операцію можу зробити.
– Не сумніваюсь, – я не в настрої для довгих суперечок. – Зараз зроби, будь ласка, операцію «сон», а завтра поговоримо.
Я киваю поліцейському і той обережно підхоплює п’яничку під руки, наполегливо допомагаючи йому залишити кімнату.
Я спускаюся сходами одразу за ними. На вулиці юрбиться кілька сонних репортерів, яких стримують двоє поліціантів. На жаль у мене немає для них коментарів.
– Якщо я побачу хоча б одне фото в інтернеті, то відправитесь у вічне відрядження у сільську місцевість. Кажуть у гірських поселеннях дуже красиво, хоч і зарплатня невелика, – я уважно дивлюся на сержанта, що супроводжує мене. – Для репортерів у вас лише один коментар – він називається «жодних коментарів». Нехай криміналісти працюють. Залиште кілька людей біля будинку і квартири. Чужих не пускати.
– Добре, капітане, – сержант киває. – Сенсації скасовуються.
– На телефони теж нічого не знімати, потім перевірю, – я переписую собі в блокнот номер його жетона, – повернусь за кілька годин, а ви поки можете починати опитувати сусідів.
– Зараз? – він дивиться на мене як на психа. – Третя ранку.
– Чудовий час для розмови про трупи, - я плескаю його по плечу. – Будьте уважними, ввічливими і запишіть усіх в список, з яким що потрібно зробити?
– Надіслати вам, капітане.
– Бінго, – я підіймаю великий палець вгору і йду до свого авто. – Зранку привезу вам каву і може навіть відпущу додому.
– Дякую, капітане, – сержант розлючений моїм дорученням, але колись я теж був на його місці і робив собачу роботу. Підозрюю, що опитування свідків у цьому випадку, то марна справа, яка не дасть жодного результату. Але ж її має хтось виконати… І на щастя сьогодні це буду не я.
Ми називаємо наш відділок «собор», адже будівля в якій він знаходиться колись була частиною католицького храму. У двадцяті, минулого століття коли церкви перетворювали на сільські клуби, а синагоги на театри ляльок, цей собор також перебудували. Спочатку тут влаштували лікарню, а згодом добудували приміщення для військової поліції. Тепер від лікарні залишився лише морг у підвалі, в який і привозять тіла, а також наш відділок, який ми любимо за великі вітражні вікна, луну від кроків та високі стелі із готичними склепіннями.
Коли я приїхав, Тошенко вже чекав на мене. У білому халаті із великим горнятком кави, у яке не забував підливати коньяк зі своєї фляжки. Про нічний концерт нагадував лише стійкий перегар, який додавав пікантності ароматам холодного морга.
– Лікарю, є щось цікаве? – я дивлюся на тіла, що немов дивний конструктор лежать на металевих високих столах.
– Поки тільки встиг зібрати їх по частинах. Здається нічого не переплутав, – Тошенко робить невеликий ковток і опускає на очі бінокулярну лупу. – Усі рани, якщо можна так назвати відрубані кінцівки мають гострі кути та рівні краї. Довжина переважає над шириною, а розрізи чисті та акуратні. Що це означає?
– Що були зроблені чимось дуже гострим, – я дивлюсь на кістки, які були розрізані немов масло. – Знову одним ударом?
– Так, сильні та точні удари. Як і минулого разу схоже на меч з широким лезом або сокиру, тож раджу криміналістам шукати уважніше. Може пощастить знайти шматочки металу.
– Минулого разу ми нічого не знайшли. Але може щось змінилося, – я киваю. – Ми шукаємо якогось кремезного хлопця з великим мечем?
– Скажи круто, – Тошенко плескає у долоні. – Якби я був слідчим, то напевно назвав би це «ритуальним вбивством». Спочатку він відрубав їм руки та ноги, а потім вже голови.
– Він робить їх безпорадними і хоче аби вони страждали… думаєш, що він транслює на них свої проблеми?
– Життя – це біль. Навіть я це знаю, – лікар прямує за скальпелем аби почати розтин. – А що він там транслює, то може тільки його лікар розповісти. Психіатр чи психолог. У мене інша компетенція. Мої, як бачиш більше мовчать.
– Перевірити психіатричні лікарні і приватні психологічні практики… уявляєш скільки це може тривати? Та й вони ж як ченці. Їм боги психології забороняють ділитися інформацією про пацієнта. Це глухий кут…
– Поки глухий кут це вбивства, які схожі на ритуал. Хлопець ніби карає їх за щось. Тож варто зрозуміти за що і тоді ти зрозумієш як рухатись далі.
– З ритуального в нас поки лише знак, – я показую лікарю малюнок у блокноті, – на першому вбивстві хвилястих ліній було чотири, а тепер вісім…
– Моя донька так малює сонце, – Тошенко пальцем починає малювати умовні лінії… – але без літери всередині…
– Як думаєш, це може бути відлік жертв? – мені зовсім не хочеться, аби це виявилось правдою, адже це означатиме, що жертв буде ще більше.
– Думаю тобі варто показати цей малюнок спеціалісту, – він, прикладає скальпель до тіла і починає робити надріз. Крові немає, але запах нестерпний – Від графолога нічого не приходило?
– Може і приходило, – я розумію, що вже кілька днів на виїздах і досі не перевірив пошту. – Зараз з тобою закінчу і подивлюся.
– А потім ти кажеш, що я погано працюю…, – Тошенко сміється, – може справу вже розкрито, а ми не знаємо.
Не зважаючи на бурхливу ніч рухи лікаря впевнені та чіткі. Я не розумію, як йому це вдається.
– А чого ти думаєш що це хлопець? Може це величезна дівчина, як Брієнна Тарт з Гри Престолів. Вирішила покосплеїти улюблений серіал і все вийшло з-під контролю.
– Капітан, може тобі краще коньяку жахнути? – Тошенко протягує мені фляжку, – бачу у тебе від недосипу фантазія зовсім розбуялася. Ти ж знаєш головний принцип роботи - не слід множити теорії без необхідності.
– То що, просто пошукати ката, що полює на щасливі родини? – я намагаюся влізти в думки цього збоченця, але після безсонної ночі це не дуже вдається. – І як взагалі можна зробити таке самому і зникнути непомітно?
– Моя справа тіла, твоя – теорії, капітане, – Тошенко прикладається до горнятка. – Думаю одному таку операцію провернути важко. Взагалі у нормальних відділках на це питання тобі повинні відповісти «космонавти», але мені здається наші криміналісти найкраще засвоїли пакування. У них все красиво лежить по коробочках… а ось з аналізом у них є певні проблеми.
– У нас є проблеми з фінансуванням реагентів, у них є проблеми з аналізом. Це називається правильний розподіл витрат.
– От за що поважаю тебе, Кирило, за те, що ти захищаєш своїх, – Тошенко робить ковток з фляги, а потім доливає трохи коньяку собі в каву і робить ковток вже звідти. – І знаєш що мене дійсно турбує… – він бере одну з рук зі столу і показує мені пальці. – Я не бачу на цих тілах жодних ознак опору. Все чисто. У кожного з них. І у тих, що привезли минулого тижня так само. Вони не опирались.
– І як ти собі уявляєш родину, яка спокійно дозволяє відтяти собі руки та голови? – я дивлюся на лікаря, але у нього немає відповідей.
– Світ – це схиблене місце, капітане, – Тошенко на секунду стає серйозним, – щасливі родини насправді виявляються монстрами, а монстри – нещасними жертвами булінгу. Зганяй краще у квартиру може трапилось диво і «космонавти» знайшли щось цікаве. А я поки тут почаклую з цими нещасними. Може знайду у їх нутрощах або крові щось корисне.
– Знайди мені щось, за що я зможу ухопитись, – я плескаю його по плечу, – і не налягай на каву. Вона дуже міцна.
Він чекає мне біля відділку з текою паперів у тремтячих руках. Змарнілий, схожий на вченого, з очима у яких оселилося безмежне збудження. Я на фізичному рівні відчуваю, ніскільки в ньому багато енергії.
– Пане Кирило Буревій? – він тягне до мене руку і я тисну її.
– З ким маю честь спілкуватися?
– Мене звати Григір Кайдашевський, я історик, містик і зовсім трохи психолог. Моя дисертація з поведінки клінічних пацієнтів все ще чекає свого часу, – він нервово усміхається. У нього сильний тремор, а часте дихання та піт, що виступає на чолі, вказують на особливі проблеми.
– Давно не приймаєте? – наркомани занадто нестабільні, але завдяки своїй роботі я можу одразу їх виділити з натовпу.
– Це зараз не важливо… – він починає перебирати папери з теки, шукаючи щось, – я знаю, що ви почали розслідування вбивств двох сімей. І я хочу допомогти…
– Ви? Допомогти? І звідки у вас ця інформація? – я не хочу одразу грубити йому, але він не здається схожим на того, хто може бути корисним.
– Це лише початок… – він нарешті знаходить те що шукав. – Це все вже відбувалось неодноразово. Батуринська трагедія у листопаді 1708, Лісабонський землетрус, що знищив місто у листопаді 1755, повстання проти Скоропадського теж у листопаді і звичайно Сандермох у 1937 та Кришталева ніч у 1938, а потім друга світова… цей список можна продовжувати. Вбивства, що запускають цикл катаклізмів, які призводять до ще більших трагедій…
Все що він говорить схоже на маячню божевільного. І у мене немає часу на все це.
– Шановний, це все дуже цікаво, але я поспішаю. Я розслідую вбивство людей, а не теорії заколотів та інтернет-меми, розумієте? З цими даними вам в ютюб, а мені на роботу…
– Вбивства, що не мають між собою зв’язку, розчленовані жертви і знак з буквою С на стіні із кривавими долонями? Нічого не переплутав, – в його очах рішучість справжнього науковця. Він хоче дійти до кінця.
Так, тепер він захопив мою увагу. Про знак на стіні знали тільки поліцейські, Тошенко і графолог, якому я надіслав дані після минулого злочину. Ну і звичайно вбивця.
– Звідки ви знаєте про символ? – тепер нервувати починаю я.
– Я ж вам кажу, це моє дослідження. Все у цій теці, – він знову нервово перебирає папірці, поки не знаходить те що потрібно. – Це ж він? – Корній демонструє мені малюнок від руки на якому я бачу свій символ, але у закінченому варіанті. Латинська літера С і багато ліній, що виходять у різні боки, утворюючи щось на кшталт сонця. – Скільки зараз ліній? Дві, чотири? Скільки? – Кайдашевський точно знає про що говорить і я вирішую, що можу порушити протокол.
– Вісім. Ви знаєте що то за символ?
– Це знак хаосу. Першоджерела стверджують, що він пішов від масонського вислову «ordo ab chao» або «порядок з хаосу». Послідовники хаосу, слуги лиха, вони малюють так званий диск меровінгів, сонце хаосу та смерті. Вони вірять, що хаос – це новий світовий порядок.
– Слуги лиха, меровінги, масони? Професоре, можна трошки повільніше… – від такого напливу інформації я починаю втрачати нитку розмови. – Сядьмо у моє авто. Дощ починається та й холодно на вулиці.
Я відкриваю двері і допомагаю йому сісти наперед.
– Ви сказали слуги лиха. Це якось пов’язано з українською міфологією?
– Так, – професор дістає наступний листок. На ньому я бачу цей самий символ, але з іншим написом: «лихо прийде лад наведе». Одна з масонських гілок вирішила, що Лихо, дух що уособлює нещастя, нерозбірливість, біду і несправедливість долі і є символом хаосу. Вони залишили латинську літеру, але змінили духовний сенс.
– Що ви хочете цим сказати? – чесно кажучи я повністю заплутався у масонських висловах і їх сучасних інтерпретаціях.
– Вони вбивають випадкових людей. Як лихо, яке приходить до всіх. Тож неможливо відслідкувати наступну жертву. Так було і у минулому столітті. І до цього. Це циклічна історія… , – він дістає газетні вирізки, – Подивіться. Члени секти вбивають без розбору, збирають повне сонце, а потім починається черговий колапс.
Він не жартує. Я бачу скільки матеріалу він зібрав і розумію, що це може мати сенс. Випадкові люди і відлік, який тільки починається. Це жах, який потрібно зупинити. Але навіть у хаосі можна знайти послідовність. Я занадто довго у цій професії, аби вірити, що люди не роблять помилок і можуть діяти абсолютно імпульсивно.
– Якщо їх вбивають люди, то їх можна зловити. Всі випадковості здаються такими лише на перший погляд. Якщо це секта, то є лідер, який і задає напрям хаосу. Тож якщо ми знайдемо лідера… ми зможемо зламати систему… і зупинити колапс.
Кайдашевський здається не чує мене. Він продовжує нервово доносити мені інформацію.
– Їхня точка неповернення – це Самайн або Велесова Ніч. Свято, де світ мертвих і світ живих з’єднуються на кілька годин. Якщо ви не встигнете, то світ порине у чергову темряву.
– Світ завжди був хаотичним, – я дивлюся на нього. – Ви дійсно вірите, що усі негаразди, війни і вбивства що відбулися на Землі у листопадах минулих століть, сталися через те, що ці сектанти зібрали сонце з трупів?
– Подивіться на ці фото. Коли вони зібрали останнє коло на Маршалових островах відбулися випробування термоядерній бомби. Ви думаєте що це не була перемога?
Мені подобається, як люди не вагаючись поєднують несумісні речі, отримуючи вінегрет з містики, теорії заколотів та реальних подій. Ідеальний коктейль для непідготовлених умів.
– Добре, пане Кайдашевський, зараз я їду на місце злочину… і вам туди не можна. Але після… я можу заїхати до вас на роботу і ми продовжимо цю розмову…
– Вбивств буде більше. Вбивць буде більше. Це місто порине у хаос... Часу немає, – він знову починає нервувати. – Візьміть цю теку і все прочитайте. Я зібрав усі випадки діяльності секти за майже 200 років. А потім поговоримо… ,– він залишає усе на сидінні. – Мій телефон на титульній сторінці. Дзвоніть поки не стало занадто пізно…
Коли йде дощ наше місто стає схожим на сон. Мряка застигає сумні будинки вологим плащем і вони перетворюються на розмиті акварелі. В авто прохолодно та сиро. Пічка не працює, а склоочисники ледь встигають наздоганяти краплі на склі. Мені давно радять купити щось новіше, але це єдине, що залишилось від дружини і я досі тримаюсь за цю пам’ять. Не можу її відпустити.
Після зустрічі із Кайдашевським роздрукований лист від графолога звучить як академічний словник. Він пише, що для однозначного висновку інформації недостатньо, але ідеальна симетрія ліній і натиск вказують на те, що людина була абсолютно спокійна. Літера С – дійсно нагадує знак «копірайт», але дивлячись на цей малюнок складно сказати відноситься вона до латиниці чи кирилиці. В кінці листа він радить мені заїхати до нього в офіс для більш детальної розмови про цю справу… Жодних масонів, послідовників лиха та тисячолітніх сект. Простий та сухий текст.
Мені так хочеться обрати найпростішу версію, але здається, що тут все не так просто. І рішенням в стилі Бритви Окамма доведеться зачекати.
Будинок зустрічає мене млявим світлом з вікон, та сержантом із квітчастою стидкою парасолькою з поламаною спицею, що чатує на вході.
– На складі закінчились чорні? – я витягаю з підставки один стаканчик ледь теплої кави.
– Сусіди дали. Знаю, що вигляд відстій, але плащі залишились у відділку, – він дякує мені за каву і дістає з кишені картатий лист паперу. – Тут усі фамілії та телефони. Ніхто нікого не бачив. Сусіди знизу чули гучний шум зверху. Тому й подзвонили орендодавцю. Той піднявся, почав стукати у двері… Побачив кров, що просочувалась під дверима і викликав нас…
– Дякую, сержанте, – я ховаю список, – пішли поговоримо із головним, а потім у квартиру. Ніхто не заходив?
– Криміналісти розприскали там якийсь реагент і пішли на обід. Сказали що без респіратора заходити не можна, бо вб’є. Я на поверсі залишив двох своїх. Поки наче живі.
– Журналісти не просочилися?
– Ні, все як ви просили. Преса була дуже наполегливою, але ми їх не пустили, – він каже це так, ніби вони відбили навалу скажених зомбі. Я вдячний йому за це, адже не пам’ятаю, коли поліцейські відмовлялися від хабарів. Хіба що у преси поменшало фінансових можливостей.
– Не думай, що тобі випишуть за це премію. Це просто твоя робота.
– Дякую, капітане, що нагадуєте про це! – він закриває парасольку, ставить її біля входу і відкриває двері. – Після Вас.
Пан Корній Бальдер-Патурський вважає себе нащадком аристократів. Каже, що цей дім належав його родині ще до революції, потім його перетворили на комунальну квартиру і лише після проголошення незалежності він зміг помалу повертати своє. Викупив поверх за поверхом усе помешкання і почав здавати його у довгострокову оренду. Зареєстрував як комунальний готель для малозабезпечених сімей і навіть платив податки зі свого бізнесу. Він впевнено демонструє мені папери, і я з його дозволу починаю запис розмови на своєму телефоні.
– Зрозумійте, це неймовірний удар по моїй репутації. Я завжди казав, що в нас безпечний та екологічний район, не зважаючи на те, що ми мешкаємо майже біля краю міської смуги.
– Чисте повітря, поряд ліс, автобус кожні пів години…. Так я читав ваше оголошення, – я дозволяю собі посміхнутися. – Але ж так не буває, що в будинку відбувається жорстоке вбивство, а ніхто нічого не чує і нікого не бачить. Камер у вас звичайно немає?
– Я поважаю приватність і тут ніколи не було таких інцидентів, – Корній вдягнений у вульгарний халат із китайськими ієрогліфами. Зазвичай такі купляють, коли зовсім не розбираються ні в китайській культурі, ні в стилі як такому. На його столі яєшня з вівсянкою. Я завадив його аристократичному сніданку.
– Тобто камер немає?
– Я лягаю пізно і зазвичай працюю як консьєрж, тож мені не потрібні камери. У мене фотографічна пам’ять. Я пам’ятаю хто і коли приходить і коли виходить. Усі гості відмічаються у журналі за стійкою на вході. Тож я можу стверджувати, що вчора до Базенків заходив лише кур’єр. Він був у них десь о сьомій вечора… і вийшов буквально за п’ять хвилин. Приїхав на скутері. Звичайна доставка з інтернет-магазину. Назва є в журналі, якщо вам цікаво…
Бальдер-Патурський занадто любить себе, аби обманювати, тож варіантів не багато.
– Так, ми зробимо ксерокопію журналу. Який вигляд мав кур’єр?
– Нічого незвичного. Молодий хлопець, охайний, в шоломі. Коли він спілкувався зі мною, то не зняв його, а лише відкрив скло. Ввічливий. У нього були всі дані Базенків, тож я набрав Володимира – це голова родини і він підтвердив, що вони очікують доставку.
– Що то було ви не знаєте?
– Він не казав, але коробка була святкова. Як подарунок, перев’язаний червоною стрічкою. Десь такий, – Патурський розводить руки на півметра, – Я ще подумав, що у когось з родини день народження.
– Ми перевіримо цю інформацію, – я роблю помітку у своєму блокноті, – Чи є інший вихід з будинку? Якщо вбивця не виходив через парадний вхід, то як він міг тут опинитися?
– Може прилетів? – Корній сміється, але мені зовсім не смішно. За свою довгу кар’єру у поліції я звик не відкидати жодної, навіть найтупішої версії.
– Ключі від даху у вас? – я бачу як тане його посмішка. – Можемо вийти подивитися?
За кілька хвилин ми підіймаємося вгору. Як і казав сержант, біля квартири Базенків стоять два поліціянти і я віддаю їм дві холодних кави. З квартири тягнеться запах аміаку – здається «космонавти» перегнули з нінгідріном.
– Один зі мною, – керую я і бачу як поліцейські по дитячому вирішують хто піде на дах на «ю зе фа». Сержант удає, що він того не бачив і я теж не акцентую увагу.
Аби дістатися даху, спочатку треба піднятися сходами до горища, а далі вже вийти на ззовні. Це зовсім поряд.
– Тут збитий замок, – розгублено каже Корній, – нічого не розумію.
– Головне нічого не чіпайте, – я зупиняю його руку, коли він намагається торкнутися ручки. – Телефонуйте криміналістам. Їх обід скінчився.
На даху слизько. Ми обережно майже навприсядки проходимо кілька метрів, намагаючись триматися подалі від краю. Нахил невеликий, але маленькі металеві грати на краю зовсім не викликають довіри.
Один з експертів виходить на дах з нами. Двоє інших працюють нижче, намагаючись знайти відбитки на зламаних дверях. Думаю, що це теж буде марно, хоча хто зна…
– Двері зламані зсередини. Вони прийшли з даху і судячи зі всього з нього і пішли…, – спеціаліст кличе мене до себе.
– Так що? Таки прилетіли? - я бачу як настрій господаря погіршується з кожною секундою.
– Думаю так. І подивіться сюди…, – експерт акцентує мою увагу на темному шматку даху, – схоже на керосин, який підпалили просто тут на цьому металі. Миттєвий нагрів, – він робить фото деформованої частини. – Я таке бачив під час тестів невеликих ракетних двигунів. Знаєте на що їх встановлюють?
У мене є лише одна версія компактного встановлення такого приладдя.
– Джетпак? Ви серйозно? – я дивлюсь на експерта з недовірою. – Не думав, що у нашому місті взагалі хтось знає що це.
– Та ви просто не в темі. У нас є цілий джетпак-клуб при льотній школі, – «космонавт» посміхається, – все хочу туди з’їздити, кажуть, що там дійсно можна політати.
«Не треба вигадувати, йди за найпростішою версією!» – у світлі нових фактів порада лікаря виглядає досить смішно. Поруч я бачу, схожі сліди спаленого металу.
– Це теж від вогню?
– Так. Їх було двоє. Може й троє. Вертикальний зліт… щось не дуже дороге. Схоже на самопальний конструкт, – експерт продовжує дивувати мене, – навіть я бачу, що залишки полум’я дуже брудні, але щоб сказати точно треба зробити тести. Можна вирізати шматок металу на аналіз?
Я дивлюся на Бальдер-Патурського і той сумно розводить руками. Я розумію, що для нього як для власника відрізати частину даху, це як відрізати шматок його серця.
– Відрізай, але замість нього принесеш інший, ми ж не хочемо, аби до вбивства додалася ще проблема потопу.
– Не хочемо, капітане, – киває Корній, – мені і так проблем вистачає.
Зараз від аристократичного лоску Бальдер-Патурського не лишилось і сліду. Сумний, огрядний чолов’яга під дрібним дощем, що дуже хоче аби ми нарешті пішли і дали спокій його ідеальному світу. Як колись вже ніколи не буде. Але зараз я не хочу ще більше псувати йому настрій.
– Напевно, коли запускаєш двигун, то гучність така, що сусіди знизу можуть занервувати?
– Може бути понад 120-130 дБ – це вже вище больового порогу. Дивно, що в них вікна залишилися… – експерт киває. – Хвилинки прогріву вистачить, аби тут весь дім почав нервувати…
– Можна якось заглушити звук?
– Ну певно що так, – експерт посміхається, – це ж інженерне рішення. Але думаю, хлопці у клубі краще знаються на цих системах.
Нарешті у цій справі з’явилося раціональне зерно, а не тільки загадки та містика. Декілька злочинців залетіли на дах на реактивному ранці, відкрили двері і зайшли до Базенків. Вбили родину з особливою жорстокістю і так само вийшли. Дім на краю лісу, з полем, що зараз заховалося у тумані – це просто ідеальний план відходу. Коли вони запускали джетпаки шум привернув увагу сусідів і вони викликали Корнія. Версія фантастична, але не безнадійна.
– Напиши мені адресу цієї школи. Заїду до них, поспілкуюсь, – я плескаю «космонавта» по плечах. – І скажіть мені ще таку річ… ви не бачили у кімнаті подарункову коробку із червоною стрічкою?
– Коробку? Ні, жодних коробок.
Він не вагається, а це означає, що я маю ще одну загадку і мені це зовсім не подобається.
До аеродрому я їду понад годину. Невеликий, лише із двома злітними смугами і кількома ангарами в яких зберігалися приватні літаки типу Cessna . Від дощу довгі лінії злету здавалися чорними борознами посеред безкрайнього поля. Це клуб «Гладіатор» і за документами його директором - Тиберій Павлович Багряний. За сорок. Колишній професійний льотчик, спортсмен, альпініст. Пішов з професійного спорту за станом здоров’я після інциденту в Гімалаях. В нашій базі він не світився і загалом здавалося, що бізнес пана Багряного був цілком легальний. Територію захищав металевий паркан з сітки-рабиці, метрів зо три, на якому зверху була накручена колюча проволока та встановлені камери. Уся це місце просто волало: дивись, але не чіпай.
Охоронець, що кульгаючи вийшов зустрічати мене у старій брезентовій накидці, побачивши мій жетон, підняв шлагбаум і махнув у сторону ангарів. Повний спокій і жодної паніки.
Коли я підрулював до ангарів дощ підсилися і я бачив дорогу лише уривками. Мої склоочисники переходили у надзвуковий режим і я скинув швидкість, аби не в’їхати у якусь перешкоду. Проїхав повз перший зачинений ангар і зупинився біля невеличкої адміністративної будівлі, що немов пряничний будиночок, заховалася між величними спорудами.
Накинувши куртку на голову я вискочив у дощ і побіг до дверей. Зачинено. Жодної таблички чи контактного номера телефону, лише невеличка камера справа від входу. Я помахав у неї, а потім натиснув на кнопку дзвінка, але нічого не відбулося. Мої кросівки із дірочками швидко намокали. Я фізично відчував як вода м’яко всотувалась у шкарпетки, наповнюючи увесь організм холодом. Я постукав у двері, але результат був аналогічний. Навіть якщо в будівлі хтось і був, він не відчиняв.
– А щоб тебе… – я вирішив обійти дім з усіх боків. Можливо хтось з адміністрації все ж таки був на місці.
Інтуїція не підвела мене. З іншого боку також був вхід. Над дверима висів логотип клубу Гладіаторів: вертикально зрізана половина Колізею і гасло латиною: «Malum adveniet, ordo constituetur». Що це означало я не знав, але про всяк випадок зробив фото напису на свій телефон, аби потім подивитися переклад. Здається я був на місті.
Я смикнув ручку дверей і відкривши їх одразу вперся в дуло двоствольної рушниці. Кремезний чолов’яга тримав її стильними карбоновими протезами, що виглядали з його картатої сорочки у техаському стилі. Пальці він тримав біля гачка, а не на ньому – не аматор. Знає, як поводитись зі зброєю.
– Заблукав, хлопче? – його темні очі й глибокий, впевнений голос з нотками сталі свідчили, що він знає, як домогтися свого
– Слідчий з особливо тяжких злочинів, капітан Кирило Буревій, – я дістаю жетон, дивлячись йому в очі, аби він пересвідчився, що я не блефую. – Я так розумію пан Багряний?
– Він самий, – чолов’яга прибирає і рушницю, дозволяючи мені зайти. Я повільно йду, намагаючись оцінити обстановку. У куті кімнати я бачу сучасну камеру спостереження, а на стіні холу ще один великий логотип клубу, обрамлений вишуканою рамкою у римському стилі. І знову той самий напис: «Malum adveniet, ordo constituetur».
Поруч із лого на стінах стилізовані картини з римського побуту і боїв в Колізеї. Трохи дешево, затерто, але без перебору. Біля входу ще одна невеличка камера, задекорована під сигналізацію пожежної безпеки. Здається господар не хотів щось пропустити.
Також біля входу я бачу дошку, на якій звичайними кнопками закріплено кілька постерів з актуальними подіями: веселий плакат «вихідні – це кено для всієї сім’ї», і… я навіть зупиняюсь, аби краще роздивитися текст: «Свято Самайну за тиждень».
– Якщо що, то дозвіл на зброю в мене є, – Багряний починає розмову, ніби намагаючись відволікати мене від плакату.
– Любите кельтські свята? – я продовжую розглядати постер.
– В моїй родині завжди святкували саме Самайн, а не Хелловін, – при згадці про свято у нього з’являється дивна посмішка, – Тож і у клубі вирішив залишити цю традицію. Самі знаєте жахливі гарбузи, трохи Гіннеса і Коннемари…
– Не знаю, ніколи не святкував це свято, – я обрубаю його фразу, демонструючи, що тепер я головний у цій ситуації.
– Ви не ображайтесь на рушницю, пане капітан, –Тиберій змінює тему, – сьогодні на літовищі вихідний, тож подумав, що крізь Степана проскочив мародер. У нас тут чимало цікавого… а людям лише дай можливість вони вкрадуть.
– Мені так завжди хлопці з відділу крадіжок кажуть. Зовсім втратили віру в людей, – я кидаю куртку на банкетку біля входу. – А на протези у вас дозвіл є?
– А… гуморист, – чоловік вішає дробовик на плече, – можемо поговорити в моєму кабінеті. Там тепліше і можна зробити чай.
В кабінеті Тиберія затишно. На стіні за великим шкіряним кріслом господаря розвішані лопаті, із безліччю підписів. Багряний заварює чай у великому китайському чайнику. Швидко зливає першій окроп і другий вже залишає в чайнику на кілька хвилин.
– Любите літаки? – він показує мені на лопаті. – Це мені привезли друзі з Америки. Зняли з першої партії 172 Skyhawk. Легендарна річ. Тепер усі пілоти що залітають до мене розписуються тут. Вся історія клуба на цих лопатях… , – господар розливає чай і роблячи перший ковток я нарешті усвідомлюю наскільки змерз під дощем.
– Я більше люблю сучасні технології… джетпаки… із реактивними двигунами. Так щоб погарчати, обмазатись керосином і в небо!
– Джетпаки в нас теж є, – його очі уважно слідкують за мною, хоча ззовні він ніби повністю розслаблений. – Хочете записатися на заняття?
– Хочу поспілкуватися зі спеціалістами. Я розслідую вбивство і у нас є підозра, що злочинці використовували саме реактивні ранці.
– Реактивні ранці? – він віддзеркалює мої слова. Я знаю цю психологічну техніку і дозволяю Тиберію пограти в цю гру.
– Реактивні ранці. Хтось залетів на дах, зайшов у квартиру до людей і відрізав їм ноги, руки і голови. А потім спокійно повернувся і улетів. Не знаєте хто це може бути?
Я спеціально додаю жахливі подробиці. Хочу шокувати його і одночасно перевірити реакцію, але Багряний не проявляє жодних емоцій. Він спокійно ковтає чай, ніби я тільки-но розповів йому кілька звичних банальностей.
– Я коли в горах під лавину потрапив, то зрозумів, що світ – це місце де немає справедливості, – він підіймає свої протези, як доказ цієї тези, – Смерть – випадковість, а світ - хаос. Той, хто може його впорядкувати, той і отримує головний приз, – Тиберій робить ще один ковток і відставляє чашку.
– І що ж це за приз? – для одного дня я чую занадто багато загадок та слів про хаос.
– Наші джетпаки у другому ангарі. Якщо хочете, можу вам їх показати, – він підводиться, не відповідаючи, усім виглядом демонструючи, що хоче закінчити цю справу швидше, – це наш маленький бізнес, тож я знаю про них все.
В ангарі на диво тепло, навіть спекотно. Таке враження, що у приміщення встановлений електропідігрів. Світла майже немає. Зараз горить лише кілька ліхтарів у дальній стінки на якій розвішані джетпаки. Захисна система у цьому ангарі набагато краще. На двері кодовий замок, шифр до якого Тмберій швидко ввів не намагаючись приховувати від мене цифри. Чи не занадто самовпевнено?
Хоча я помітив лише одну камеру на вході, думаю інші заховані у темряві, в якій ховаються абриси літаків і щось ще. Я відчуваю якусь пульсацію знизу. Дуже далеку, але відчутну. Цікаво що це може бути?
– Ось вони. Ексклюзивні розробки. Ручна робота. Працюють на керосині. Можете подивитись, але фотографувати без ордеру не дам. Самі розумієте, технічний шпіонаж може завдати нашому підприємству великої шкоди.
Ми підходимо до стенду, на якому розвішано кілько ракетних ранців. Видно, що це кустарне виробництво, а не заводські моделі. Я звертаю увагу, що на стенді кілька пустих кріплень.
– Ці хтось забрав додому? Чи лишили місце для нових моделей? – я вказую на пусті місця і починаю поверхневий огляд ранців, хоча розумію, що без експертної оцінки тут ловити нема чого. Мені хоча б отримати зразок палива.
– Так, мої партнери забрали нові моделі на виїзні тести, – Тиберій піднімає один з ранців і дає мені потримати. Він зовсім легкий. Не більше 20 кілограмів.
– На яку висоту можна піднятись? – вдаю, що мені дійсно цікаві технічні характеристики. – Я чув що деякі можуть злетіти на понад 100 метрів.
– Наші літають на 30. Палива вистачає секунд на 40 і це ми вже покращили технологію. Установка легка, уся разом немає і 20 кілограм. З низьким рівнем шуму. Можна використовувати навіть підліткам. Якщо станете членом клубу то і самі спробуєте, – коли він починає розповідати його очі палають, здається він дійсно захоплюється цими ранцями.
– Хтось сторонній міг мати до них доступ? – я ніби випадково викручую паливний бак, але в ньому порожньо. Треба знайти каністру.
– В ангарах встановлені камери спостереження, тож навряд. Цими джетпаками користуються тільки члени клуба. Вчора теж літали. Але в межах літовища. Запевняю тут ми нікого не розчленовуємо, – він знову дивно посміхається.
– А де проводять тести ваші колеги? Я б хотів поговорити з ними теж…, – він на секунду відводить очі вниз і в сторону і я розумію, що Багряний збирається збрехати.
– Вони переді мною не звітують, – він швидко забирає в мене джетпак і вішає його на стенд, – але коли вони з’являться я обов’язково передам їм ваше побажання.
– Дякую, – я сотні разів чув ці відмовки. Вони означають: «ні в якому разі». – І чи міг би я попросити вас надіслати мені список членів товариства? – я нарешті бачу каністру. Вона стоїть недалеко від стійки з ранцями. – Це той самий керосин?
– Список як і фото і формула керосину також частина патентної угоди, тож самі розумієте…тільки після офіційних паперів. Капітане, у мене приватний бізнес, серйозні люди і деякі з них хочуть залишитися інкогніто. Тож я не можу просто надати вам усі їх контакти, – він стає між мною та каністрою.
– Ви щось приховуєте, пане Багряний? Або ваші партнери? – я підходжу до нього майже впритул, і знову відчуваю ледь помітну пульсацію з-під підлоги ангара. Але Тиберій незворушний. Цей кремезний чолов’яга починає бісити мене, але я намагаюся тримати себе в рамках. В його очах спокій, а ось я точно поводжу себе непрофесійно.
– Я дію в межах законодавства. Раджу і вам спробувати це робити. Не така велика зарплатня, але чиста совість.
Льотчик правий. Зараз я нічого не можу вдіяти, але мені потрібно знайти інший спосіб потрапити у це приміщення і якнайшвидше. Знаючи код від дверей я зможу не тільки взяти тест керосину, але й з’ясувати, що це за пульсація.
– Навіщо ж ми прийшли сюди, якщо ви мені нічого не дозволяєте? – я роблю останню спробу, але Тиберій досвідчений суперник.
– Ви хотіли подивитись на джетпаки, ви подивились, – він посміхається, відчуваючи себе господарем ситуації. – Ви хотіли поставити питання спеціалісту – ви з ним спілкуємося вже пів години. Чи є у вас ще питання, пане Буревій, бо мені потрібно готуватися до суботньої лотереї?
– Я повернуся з ордером. Навіть не сумнівайтеся, – я посміхаюся у відповідь. – Я розплутаю цей клубочок. Подобається вам це чи ні…
– Тільки наступного разу зателефонуйте, аби я вас випадково не застрелив, – він дістає візитівку на якій я знову ж таки бачу стилізований логотип компанії. Відрізаний напівовал Колізею виконаний у мінімалістичних лініях. Де ж я його бачив?
Я виходжу на вулицю і намагаюся дійти до авто не прискорюючи крок.
Запускаю двигун і дістаю з кишені свій записник та відкриваю теку, що залишив мені професор. Порівнюю букву С з мого блокнота, малюнок Кайдашевського і напівовальне лого клубу «Гладіатор». Якщо домалювати кілька ліній літері, то вони стають дуже схожими…
Знак вбивці? Невже я знайшов його?
Телефон починає вібрувати і я приймаю виклик.
– У нас нові вбивства, капітане… на цей раз в трьох місцях одночасно. Хоча є й гарна новина, навіть дві? – голос сержанта звучить піднесено.
– Невже Тошенко тверезий чи ви знайшли вбивцю? – я дивлюся на зухвалого Тиберія, що робить фото мого авто. Всі його дії дуже підозрілі, але чи можна назвати його за це причетним до вбивств?
– В нашому районі лише одне вбивство, – весело гомонить сержант, – іншими займаються колеги з дніпровського району. А другу вгадали. Тошенко на місці. Вже працює…
– Кидай адресу…, – я дивлюся на Тиберія крізь краплі на вологому склі. Він зухвало посміхається своєю дивною посмішкою. Занадто самовпевнений як для звичайного господаря льотного клубу. Багряний показує мені жест «подзвони мені». І я розумію, що маю розплутати цей клубочок, аби стерти цю посмішку з його обличчя.
Місце злочину знаходиться у самому центрі міста. Старий будинок, занедбаний під’їзд і два тіла із відрубаними кінцівками на підлозі. Кров скрізь. Розбиті фотографії і «знак хаосу із кривавими долонями на стіні. На цей раз я нараховую тринадцять ліній. Відлік працює швидше ніж я думав. Здається Кайдашевський мав рацію.
– Тут працював інший хлопець… без сумніву, – до мене підходить Тошенко, тримаючи відрубану жіночу руку. – Бачиш розрізи? – він проводить пальцем рваними краями рани, – необережні… здається він не міг відрубати з першого разу. На підлозі сліди від лез… Не знаю, що там скажуть криміналісти … але мені здається, що він поклав їх на підлогу і просто рубав… Може наслідувач?
– Або ці психи працюють не самі, – я бачу знайомого сержанта і підкликаю його, – що по сусідах? Ніхто нічого не чув і не бачив?
– Жертви студенти. Знімали оселю. Вчилися. Не конфліктні. Сусіди знизу кажуть що чули удари по підлозі, але вони швидко припинились. За кілька годин зі стелі у них почала крапати кров і вони викликали поліцію. Але вони були під кайфом коли я їх опитував, тож взагалі дивуюсь як вони зрозуміли, що це не галюцинація.
– Я так розумію що тут без джетпаків.
– Так на даху нічого немає. Здається вбивця зайшов і вийшов сходами.
– А що у колег?
– Бізнесмен з дружиною та одна жінка-дизайнер. Кажуть що до них теж приносили подарункову посилку. Назву фірми вже дізнаються.
Три тіла у колег і два тут. Загалом п’ять, якщо додати до двох сімей з чотирьох людей, що вбили до цього то виходить рівно тринадцять. Лінії – це кількість жертв. Справа набуває своєї логіки і це добре.
– Джетпаки?
– Так, – сержант перевіряє записи в телефоні, – в одному випадку здається знову працювали з реактивними ранцями. В іншому все як тут. Відео з камер вже попросили. Колеги в курсі, що це наша справа і обіцяли усіляко нам допомагати…
– Якщо вони так сказали, значить ми нічого не отримаємо, – я занадто довго працюю в поліції і знаю будь-які варіації відмовок, – дуй туди швидко і забери все, що зможеш забрати. І сфотографуй для мене знаки, якщо моя теорія працює – то вони всі мають бути однаковими.
– Думаєте це відлік? – сержант намагається приховати свій захват.
– Можливо… це одна з робочих версій…, – я бачу як лікар знімає гумові перчатки і дістає шоколадку. Робота роботою, а обід за розкладом. – Пане Тошенко розтин щось нам дав?
– Дав, – лікар із задоволенням відкушує шматок і запиває його не менш ласим ковтком із фляги. – Я знайшов ледь помітні залишки тетродотоксину. Це природна отрута, що є в рибі фугу або в насінні строфанту. Такі токсини викликають параліч нервової системи. Жертва все відчуває, але не може рухатись. Якщо вбивця ввів їм це в організм, то зрозуміло чому вони не опиралися. Але я не знайшов жодних слідів від уколу… тож швидше за все вони його вдихнули…
Системні вбивства, що мають певну логіку. Контрольований хаос, щоб його….
– Це вже щось, – я плескаю його по плечу, – тож може цю отруту і доставляють у тій подарунковій коробці?
– Ну це питання до тебе, Кирило! – він посміхається. – Я тут закінчив, тож якщо «космонавти» все упакували, то тіла можна забирати.
«Випадкові жертви. Жертв буде ще більше», – слова Кайдашевського не виходять у мене з голови. І я розумію, кого мені потрібно набрати просто зараз.
Кабінет у професора досить скромний. Захаращений книгами і дивними стосами паперів серед яких причаївся маленький лептоп. На краях стін та біля вікна я бачу амулети, які, здається, виконують певну захисну функцію. Одразу за Кайдашевським маленький електрочайник, який він клацнув, як тільки я увійшов.
– Ну що, тепер ви мені вірите, пане Буревій? – він не питаючи виставляє дві чашки, кидає пакетики зеленого чаю і засипає по ложці цукру.
– Сьогодні було вбито 5 людей у трьох різних місцях. Скрізь вбивці залишили однаковий знак, – я демонструю йому свої фото на телефоні, разом з тими, що надіслав сержант.
– Вже тринадцять ліній, залишилось десять. Вони скоро завершать цикл.
– Чому десять, що такого у цифрі 23? – я ніколи не був сильним у нумерології.
– Як приємно зустріти такого незайманого слідчого… вибачте за такі слова, – посміхається Кайдашевський. – 23 це найголовніше число символістів. 2/3 = 0,666 – це число звіра, а 5 тобто сума цих чисел часто використовується як число для виклику демонів, Сатани, або ж в цьому випадку Лиха.
Я завжди вважав себе циніком та скептиком, далеким від містики, але зараз почав сумніватися. Невже світ потойбіччя дійсно існує?
– У мене є підозрюваний. Я не маю вам це говорити, але я був на літовищі за містом, у пана Багряного. Він голова закритого льотного клубу «Гладіатор». У нього в офісі я побачив цікавий напис, – я демонструю йому світлину латинських слів.
– Malum adveniet, ordo constituetur? – Кайдашевський змінюється в обличчі, – де ви кажете це побачили?
– На дверях льотного клубу за містом і потім ще в самому приміщенні, – я бачу як до професора повертається ранковий тремор. – Що це означає?
– Malum adveniet – Лихо або зло прийде. Ordo constituetur – порядок встановиться, це справжній знак послідовників, – Кайдашевський робить ковток з чашки, у яку так і не налив окропу. Цукор висипається на його дешевий костюм і він незадоволено ставить чашку на місце. – Покажіть мені на карті це місце…, – він пірнає під стіл і розгортає велику карту нашої області на якій нанесені червоні кружечки.
– Ось тут, – я тицяю в один з кружечків. – Це якісь місця сили?
– За легендою послідовників лиха, цього демона можна викликати тільки в певних місцях. Там де сходяться енергетичні потоки землі. Древні кельти називали їх «леї». Саме там вони встановлювали капища на Самайн. Якщо правильно провести ритуал призову, то саме на свято можна відкрити двері між світами і тоді Лихо може потрапити у наш світ, а з ним можуть відродитися й мертві душі …
– Ну це ж казка? – я згадую пульсацію у темному ангарі.
– Що ви ще бачили там? Було щось дивне чи підозріле?
– Я бачив анонс лотереї та свята Самайну. А ще я був у дуже теплому приміщенні, в якому відчув пульсацію… але я не певен, що це було насправді…
– Пульсація є в одному з описів ритуалу. Це може означати, що зло пробуджується. Чому підземний світ, або пекло з якого викликають лихо пов’язаний із теплом думаю пояснювати не треба? – професор занадто збуджений і його стан передається мені.
Мені важко відкинути свою раціональну частину і сліпо довіритися інстинктам. Для мене все це досі здається занадто фантастичним. Але у всіх поясненнях професора є певна логіка. І я все одно хотів роздивитися цей ангар уважніше.
– Нам треба потрапити туди. Коли вони влаштовують лотерею? – він дивиться на мене і здається ми разом приходимо до однієї думки.
Невже саме так вони обирають жертв?
Ми їдемо до літовища на машині сержанта. Я викликав його на «завдання під прикриттям», адже самому показатися на очі Буремному було б занадто підозріло. Ми домовляємось, що професор з сержантом спробують потрапити на лотерею, в той час як я проберусь до ангара і отримаю докази, що дозволять нам запросити у судді ордер на детальний обшук.
Перед заїздом на територію, я ховаюсь у багажник і далі ми тримаємо зв’язок через навушники. Авто їде кілька хвилин і зупиняється.
– Ми на вході, – шепоче сержант.
– Ви до кого? – я чую хрипкий голос охоронця Степана.
– Ми з сином на лотерею, – у навушниках голос професора звучить як дивний відголос.
– Лотерея тільки для членів клуба, а всіх членів клуба я знаю на пам’ять, – Степан підвищує голос і навіть у навушнику я чую, агресію, що пульсує в цих словах.
– Ми члени! Malum adveniet, ordo constituetur, брате, – гучно вимовляє Кайдашевський. – Ми прийшли взяти на себе частину великої місії.
Я завмираю. Це настільки дико і зухвало, що я навіть не сумніваюсь, що Степан зараз вижене цих секретних агентів геть. Але той робить все навпаки.
– Malum adveniet, ordo constituetur, брате! – відповідає охоронець, – церемонія почнеться в офісі, а потім продовжиться в ангарі номер два. Вітаю вас у нашому братстві, – я чую як віддаляються його кроки, коли він йде до шлагбаума.
– Чули, капітане? Ми заїжджаємо, – радісно шепоче мені сержант. – Я вже думав нам фініто. І тут професор зі своєю імпровізацією…
Я розділяю його захват, але в цьому випадку нам пощастило. А випадок – це останнє на що я звик покладатися у своїй роботі.
– Так, спокійно, ми ще нічого не зробили. Їдьте до ангарів, а там розберемося. Пам’ятайте, там скрізь камери, тож ставайте багажником до літовища, аби я міг непомітно вибратися.
– Добре, кінець зв’язку, – шепоче капітан і я чую як наше авто починає повільний рух до цілі.
На відміну від вчора тепер біля ангарів справжній аншлаг. Навіть зі свого таємного укриття я чую гомін людей та гарчання машин, що паркувалися біля штаб-квартири «Гладіаторів». Сержант ледве знайшов вільний клаптик і в останній момент зумів втиснутися між двома елітними спорткарами.
– Приготуйтеся виходити, зараз ідеальний шанс злитися з натовпом, – передає сержант перед тим як відкрити багажник.
Дощ досі не припинився і ми відкриваємо чорні парасольки. Так навіть краще. Легше сховатися від сторонніх поглядів.
Ввечері це місце має зовсім інший вигляд. Територія підсвічена ліхтарями, доріжки визначені світловими смугами і натовп, що організовано планує у будівлю під дощем створює відчуття надприродного шоу з телебачення. Не вистачало лише інквізиторів у білих балахонах, які б розносили напої та пригощення.
– Вам у будівлю, мені в ангар, – ми трохи пригальмовуємо, аби опинитися у кінці людської вервечки. – Тримаємо зв’язок, не відключайтесь. Якщо ситуація вийде з під контролю тікайте і викликайте підкріплення. Не грайте в супергероїв, просто насолоджуйтесь лотереєю.
– Добре, капітане. Не буду бажати удачі, знаю, що це погана прикмета, – сержант разом з Кадашевським прискорюють крок, а я швидко повертаю у бік ангарів.
Я добігаю до дверей за кілька хвилин. Смикаю за ручку, але вони зачинені. Навколо нікого, тож я вводжу комбінацію цифр, сподіваючись, що Багряний не змінив шифр. Але все добре, двері клацають і я повільно заходжу в середину.
Здається тут стало ще спекотніше. В ангарі неймовірна парильня. Я миттєво пітнію і цей стан мені зовсім не подобається. Як і вчора підсвічений тільки дальній край з джетпаками – все інше у темряві. Варто прискорюватись, поки уся вечірка не перемістилася сюди. Я добігаю до ранців і знову відчуваю її. Пульсація відчутно сильніша. Тепер кожен мій крок ніби запускає реакцію на підлозі. Ледь помітні брижі, що проникають у кожну клітинку ангара і мого тіла.
– Що у вас? – шепочу я сержанту, але той мовчить і я можу лише сподіватись, що він сам вийде на зв’язок, коли буде змога.
Я дістаю невеличку баночку і нарешті переливаю керосин. Фотографую усі ранці максимально докладно, аби потім зі спеціалістами розібратися з їх конструкціями. Ніби все. Я вдивляюся в темряву ангару і розумію, що не можу так просто піти. Я маю подивитися звідки йде пульсація. Вмикаю підсвічування на телефоні і повільно йду вперед. Проходжу поміж літаками, відчуваючи що вібрація підсилюється. Підлога немов жива, проявляє свої відчуття до мене. Хвилюється, коли до неї наближається незнайомець…
Стає тепліше і я нарешті бачу великі металеві двері в льох. Одна зі стулок відкрита. З неї йде пара, крізь яку просочується мляве червоне світло. Справжній портал в пекло. Але я вже і так зайшов занадто далеко аби зараз повернути назад.
За стулкою сходи, що ведуть вниз і я обережно починаю спускатися. З кожним кроком спека лише сильнішає. Мені стає важко дихати і я закриваю обличчя курткою, аби полегшити свій шлях. Мені не страшно, я вже давно перестав боятися. Переважає цікавість. Я розумію, що так близько до того, аби розплутати цей клубочок таємниці.
Ще кілька кроків і я виходжу у велику залу. На перший погляд вона дуже стара. Посередині я бачу вівтарі і високу химерну скульптуру - фігуру демона, що розрубає кількох людей на шматки. За демоном на підлозі той самий знак, що вбивці малювали на стіні. Напевно це і є те стародавнє капище, про яке говорив Кайдашевський.
Ось вона буква С і двадцять три лінії, що утворюють сонце хаосу. Тринадцять з них пульсують і підживлюють літеру, яка теж ледве світиться червоним. Саме ці лінії, ніби запускають пульсацію землі, що змушує вібрувати усе навколо. Я підходжу ближче і бачу, що в пульсуючих лініях тече кров. Не сумніваюся, що це кров тих самих нещасних, яких вбили ці схиблені потвори… Я відриваю від свого светра невеличкі клаптики і по черзі занурюю в кілька кривавих струмочків.
– Я не сумнівався, що ви знайдете наш портал, пане Буревій, – захоплений побаченим, я навіть не помітив як Багряний зайшов мені за спину. В руках у нього рушниця і на цей раз я точно знаю, що він вистрелить у будь-яку мить. – Світ це місце без справедливості, капітане, – він знову посміхається своєю огидною посмішкою, а потім б’є мене по голові прикладом і настає темрява.
Мене приводять до тями на дворі. Виливають відро крижаної води просто в обличчя і мій організм перезавантажується. Я роблю глибокий вдих і намагаюся встати з колін, але мої руки та ноги зв’язані, а двоє людей тримають мене за плечі, залишаючи у цій принизливій позі. Навколо мене напівколом людський натовп. Слуги лиха. Вони мовчки спостерігають як Багряний поливає моє старе авто керосином з тієї самої каністри.
– З поверненням, шановний, – Тиберій дістає з кишені запальничку. – Пташка наспівала, що ти в цьому житті окрім служби цінуєш тільки це авто, тому ми взяли на себе сміливість транспортувати його сюди. Професоре, допоможете мені? – він звертається до когось за моєю спиною і з натовпу виходить Кайдашевський. Багряний передає йому запальничку. – Сучасні протези ніби і зручна штука, але дрібна моторика – це справжнє пекло.
Я мовчу. Не хочу доставляти їм задоволення виявленням свого болю. Я дивлюся на професора, що зрадив мене і злюсь тільки на себе. Я повірив йому навіть не перевіривши по базі. Яка дитяча помилка.
– Що думаєш, капітане? Наскільки яскраво горять твої спогади? – Тиберій посміхається і киває професору. Той запалює вогонь і кидає запальничку. Авто миттєво перетворюється на яскравий факел. – Ти обіцяв нам розплутати цей клубочок і ти його розплутав. Браво! – Багряний плескає у долоні. – Але розплутати і перемогти – це ж різні речі…
Я чую як тріскає метал і як плавить скло, як фарба перетворюється на попіл. Тепер в мене нічого не залишилось.
– Професоре, певні, що обрали правильний бік? – я хочу зрозуміти чому люди роблять такий вибір. Чому вони обирають зло.
– Невже ви думали, що я дам вам зруйнувати все над чим я працював. Я на порозі найбільшого наукового відкриття у своєму житті. Я свідок революції, народження нового світу. Нового порядку. Як я можу дати вам зупинити нас?
Тепер я розумію, що ті вогники в очах і тремор, що я приймав за наслідки наркотичного впливу є лише явними ознаками безумства. Він дійсно вірить, що світ зміниться і це жахливо.
– Де сержант, що ви з ним зробили? Він нічого не знає… – я вдивляюся в обличчя навколо, намагаючись знайти хлопця, але його тут немає.
– Він знає результати нашої лотереї. Усіх щасливчиків, до кого прийде наш подарунок. А це означає, що він також виграв головний приз і залишиться тут. Так само як і ти, – у відблисках вогню посмішка Багряного здається ще огиднішою. – Ведіть його до порталу! – він дає знак і мене підхоплюють та тягнуть у бік ангара.
Сержант висить навпроти мене. Його ноги та руки розтягнуті мотузками, що прив’язані до металевих гачків у стародавніх стовпах навкруги символу хаосу. Декілька хвилин тому вони розпилили перед його обличчями газ з подарункової коробки і тепер він може рухати тільки очима. Великими, сповненими неймовірного жаху.
– Знімайте протигази, – я чую голос Багряного і бачу як натовп знімає з себе захисні маски. Хтось зі слуг лиха знімає протигаз і з мене. Напевно щодо мене у них інші плани.
Тиберій неспішно виходить на центр кола і підходить впритул до переляканого сержанта. Спочатку мені здається, що у нього в руках меч, але ні. Це лопать, що пристебнута до його плеча замість одного з протезів. Схиблений маніяк.
– Я розкажу тобі одну історію… – Багряний проводить лопаттю по костюму сержанта, розрізаючи його немов масло. Я бачу краплі крові, що проступають на одязі немов червоні сльози. – Десять років тому під час сходження на гору наша група потрапила під лавину. Я опинився під шаром снігу на двадцять годин. Двадцять годин я пробивав собі шлях наверх, а потім ще кілька днів поранений та змерзлий спускався вниз. Мої руки були настільки пошкоджені та обморожені, що їх довелось ампутувати. Ноги якимось дивом вдалося врятувати. Так, кілька пальців я втратив, але ходити можу…
Я відчуваю пульсацію. Немов істоті, що планує народитися теж подобається ця історія.
– І ти скажеш, що це неймовірна історія порятунку? З одного боку це так. Але з іншого… коли я повернувся з лікарні... я знайшов своїх друзів, усіх живих та неушкоджених, які сумно пили і гуляли на честь моєї смерті. І тоді я зрозумів, що у світі немає справедливості. Вони навіть не спробували мене відшукати, допомогти… їм краще було поховати мене. Закрити очі на проблему… І тоді я зрозумів що це не їхня проблема. Це проблема усього довбаного світу. Пухлина, яку потрібно лікувати. А знаєш як лікують пухлину? – він дивиться на сержанта. – Правильно… її вирізають…
– Не роби цього! – я кричу на нього, розуміючи що він задумав, але Багряний ігнорує мене. Він відходить на кілька кроків і з одного удару відрубає сержанту руку.
Очі сержанта збільшуються. Його обличчя деформується від крику, який не знаходить виходу. Кров бризкає на підлогу і її частина потрапляє на одну з порожніх ліній. Літера запалюється червоним і пульсація усього залу підсилюються, ніби істота дякує за чергову жертву.
– Коли я зустрів професора, я зрозумів, що його мені послала доля. Він розповів мені про шлях хаосу, про зцілення, про порядок… і це дало мені надію. А потім це дало надію іншим… тим хто теж відчув цю несправедливість. Тепер ми знаємо що разом зможемо змінити світ.
Натовп починає повторювати Malum adveniet. Ця мантра натуральне масове божевілля.
– Світ вже змінювався в минулому. Хаос приходив і відбувалось очищення. Суворе, жорстоке, жертовне… але чи можна врятувати світ іншим методом? – він робить змах і на підлогу падає нога сержанта. Він втратив вже забагато крові і в його очах немає життя. Лише його відблиск.
Багряний кланяється фігурі демона і відходить від тіла. З натовпу відходять кілька фігур з сокирами, аби закінчити справу. А він підходить до мене.
– Що пане Буревій, не так ви бачили свій суботній вечір?
– Стільки життів, заради ідеї божевільного?
– Лише 23. Це не так багато. І знаєте що найцікавіше? – він проводить лезом по моєму обличчю і я відчуваю наскільки воно гостре. Рот наповнюється кров’ю із солоним присмаком. – Усім все одно. Світу все одно на вас. Раніше йому було все одно через брак інформації… адже новини у деякі куточки могли доходити кілька років. І тоді чиясь смерть, війна або інша подія вже ставала не актуальною. А тепер ми маємо протилежну ситуацію. Інформації настільки багато що наступного дня всі забувають що було до цього. Адже приходить нова жахлива новина, потім ще одна. Люди намагаються перевершити жахливість аби привернути увагу…
– Але всі ці люди, вони ж ні в чому не винні?
– Лихо приходить до всіх. Воно не обирає. Саме тому воно найчесніше створіння, що може з’явитися на цій грьобаній планеті. І я хочу допомогти йому. Зрівняти шанси.
В його очах радість. Тепер я розумію. Ця посмішка - це лише передчуття неймовірного щастя.
– І що буде далі? – я дивлюся на лопать, з якої стікають краплі моєї крові і на натовп, що наспівує мантру у передчутті моєї смерті.
– Завдяки вашій жертовності, нам залишається відправити лише вісім подарунків випадковим людям яких ми обрали сьогодні на лотереї. Уявляєш… твоєму другу Тошенко теж пощастило. Кажуть у нього сімейні проблеми у зв’язку з його залежністю… але ми це змінимо. Їх більше не буде це турбувати…
– Ти ж казав, що лихо неупереджене і чесне.
– Лихо - це бог, а я лише людина. Тож вибач мені за таку слабкість. Обіцяю, на відміну від нього, ти помреш швидко. Я спеціально не дав тобі наркотик, адже хотів насолодитися твоїм яскравим почуттям гумору.
– Сподіваюсь, що якщо демон і з’явиться, нашому світу буде на нього буде начхати, – я спльовую свою кров йому в обличчя.
– Все може бути, – Багряного не засмучують мої слова. – Але ти цього вже не побачиш! Malum adveniet, ordo constituetur, – кричить він і останнє, що я відчуваю, це ображену пульсацію древнього демона і холодне лезо лопаті, що миттєво відрубує мені голову.
1.11 - 8.11.2024
