Ціна вибору

Батько завжди говорив йому - «Арчі, якщо я не повернусь з наступного завдання, то пообіцяй мені, що будеш берегти сестру з матір'ю як зіницю ока. І як би тобі не було важко, пам'ятай - вони єдине і найдорожче що в нас з тобою є». І Арчі кожен раз обіцяв. Зі страхом в очах і неприємним холодком в грудях, він повинен був вимовляти ці надзвичайно важливі для батька слова.

Сімнадцятирічний Арчибальд ніколи не вважав себе боягузом, але і хоробрим, як більшість його ровесників, не був. В той час коли юнаки з його села після школи ходили на заняття з боїв на мечах, стрільбі з лука й іншій підготовці до майбутньої війни з Легіоном, Арчі волів провести час за книгами. Вони були для нього не тільки втечею від суворої реальності, але і величезним джерелом знань. Як він не один раз пояснював батькові:

           «- Кожен селянин може бути воїном, взявши в руки вила. Але моя роль в цьому житті інша. Я хочу зрозуміти саму суть Легіону, як він з'явився, чому він напав і відшукати спосіб як його перемогти, раз і назавжди. Тільки в книгах по історії, давніх описах битв з Легіоном можна почерпнути знання, зробити висновки і бути готовим до майбутніх викликів.»

Сивуватий і за останній час дуже постарілий Тіріон Логрейн, батько Арчибальда, тільки хитав головою. Він, будучи одним з воїнів загону Срібних Вовків, прекрасно розумів, що коли Чумний Легіон таки добереться до їхніх країв, то ніяка книга чи знання історії їм не допоможе. Тільки груба сила, відточеність бойових навичок і злагодженість в бою допоможе їм вижити в битві проти сил зла. Хоча б вижити, не говорячи вже про перемогу. Знав він це з власного досвіду.

До вторгнення Чумного Легіону він був простим фермером, який за своє життя зі зброї тримав тільки різного роду фермерські знаряддя праці. Але як тільки кілька місяців тому пішла чутка що Чумний Легіон вирізає навколишні села, і з допомогою некромантів піднімає мертвих, він як і сотні других чоловіків з села, записався в місцеве ополчення для навчання а далі і захисту села від Чуми, яка наближалась. Він дуже любив свого сина як і всю свою сім'ю, і після всіх тих страхіть які він побачив на полі бою, готовий був покласти своє життя, але не дати Легіону добратись до них.

 ***

- «Вставай і йди до мене», - почув він хриплий шепіт, який лунав водночас звідусюди і нізвідки. Арчі відкрив очі, але нічого не змінилось. Навколо була тільки темрява, яка здається, поглинала його цілого. Пройшло кілька секунд, перш ніж він почав розуміти хоч щось. Він лежав. Судячи з того що його ноги впирались в стінку, а подих відбивався від чогось твердого, то він зрозумів, що лежить в дерев'яному ящику.

- Або в труні, - зі страхом прошепотів Арчі.

Хвиля тваринного переляку почала підійматись від низу живота і коли дійшла до горла, він почав несамовито кричати і бити руками по дошці над ним. На диво, від удару вона легко відлетіла і з гуркотом впала збоку. Це легке звільнення з пастки настільки його здивувало, що він перестав кричати і блискавично випрямившись, почав роздивлятись навколо. Він був в великому, схожому на підвал, приміщенні, яке тьмяно освітлювали маленькі свічки, розташовані в заглибинах стін. Це був склеп, і так, він сидів в труні. Друга хвиля жаху почала підступати до горла, коли він побачив ще пару десятків домовин навколо..

- «Вставай», - знову цей голос. Тепер він з рішучістю міг сказати що голос лунає в його голові.

- «Ми в церкві, і ми чекаємо на тебе.»

Це вже були не просто слова. Він відчув як ці слова його спонукають до дії, його тягне до того хто говорить, його тягне до церкви. А ще він відчув страшенний голод. В животі бурчало а в голові появилась настирна думка - «Мені потрібно з'їсти м'яса, свіжого і соковитого м'яса..» Але чому саме м'яса йому захотілось, та ще й в такому місці, він не розумів.

«Потрібно вибиратись з цього склепу»- подумав він, і почав шукати вихід. Склеп був незачинений, тому він швидко знайшов двері і вийшов на свіже повітря. Склеп стояв в самому кінці великого цвинтаря. Вечоріло, але Арчі зміг впізнати цю місцевість. Це був їхній сільський цвинтар.

Він почав пробиратись повз старі похилені могили його односельчан, шукаючи вихід, як тут його ніби вдарило блискавкою, крізь нього пройшов страшний біль, він впав на коліна і побачив видіння:

«Він сидить в підвалі їхнього будинку, з матір'ю і сестрою, в їхніх очах тваринний страх, а зверху в кімнаті гуркіт і кроки людей... або ж мертвяків.»

- «Це прийшли війська Легіону, значить батько з ополченням таки не справились з ними..»- подумав зі страхом він.

- Я маю вийти звідси, відволікти їх від вас, - прошепотів Арчі, - і знайти батька.

Мама мовчки дивилась на нього, але радше крізь нього. Вона ворушила губами, але молилась вона чи просто зійшла з глузду, він так і не зрозумів.

- Нічого ти не маєш, - промовила сестра, - швидше за все бать... батько не повернеться. Нам всім краще пересидіти в підвалі, поки вони не підуть. - Вона схлипнула і міцно обійнявши маму, сховалась в її золотистому волоссі.

- Не виходьте поки я не повернусь, - сказав він, легенько відкриваючи люк в підвал."

Видіння пройшло, але страшний головний біль, продовжувався. Коли він прикривав руками від болю очі, то мимоволі звернув увагу на них.. і скрикнув.

- Святий Дейнорісе, що це зі мною?

Його руки гнили.. там де шкіра ще залишилась, вона була синьо- бордового кольору з плямами зеленуватого відтінку.

- Я мрець?! - скрикнув він, - але як? Чому, чому я? Ні, це не може бути правдою.

І хоч він розумів, що живих людей не кладуть в домовини, але й усвідомити те що він мертвий було також важко.. поки що.

«Треба повернутись додому, дізнатись що з рідними - подумав він,- так, спочатку додому а потім в церкву.»

Він замітив, що йому важко думати не про церкву, важко не піддатись спокусливій думці і щодуху не помчати до церкви. Але його страх за рідних, все таки, був сильнішим.

Він йшов по центральній площі села і не міг повірити власним очам. Навколо все було в руїнах, купи трупів і шматків тіл валялись всюди. Деякі тіла були цілі, а деякі розірвані, здавалось би, з страшною силою. Було дуже важко на це все дивитись, впізнаючи поміж них близьких, друзів і просто знайомих односельчан. З будівлями було те саме. Від деяких будинків залишились обгорілі каркаси, а деякі були повністю зрівняні з землею. Легіон таки прийшов в їхнє село, нещадно знищивши все навколо.

На підході до своєї вулиці він побачив якийсь рух. Над трупом чоловіка, точніше над тим що залишилось від нього, навпочіпки сидів живий мрець і відриваючи куски мертвого м'яса, захланно їв його.

Арчі заціпило, все всередині похололо. Він крикнув - Якого чорта ти робиш?!

Мрець блискавично повернув голову до нього, його чорні з червоними прожилками очі втупились в Арчі. Не перестаючи жувати плоть, він вишкірив зуби і.. далі повернувся до трапези.

В Арчі в животі знову забурчало, і на секунду він уявив як він відбирає в нього кусень м'яса і впивається в соковитий шматок, нарешті насолоджуючись довгоочікуваною їжею.

- Та що зі мною не так? Невже я перетворююсь на таке саме чудовисько?

Він багато чув за Чумний Легіон, знав що вони піднімають з мертвих полеглих ворогів, для подальшого використання в битвах проти живих, але коли він побачив це на власні очі, то стало якось не по собі. Все було настільки нереально, ніби уві сні. А усвідомлення того що він, швидше за все, вже один з них і взагалі переходило всі межі розуміння.

Але спочатку треба було знайти рідних, дізнатись чи з ними все гаразд, а потім вже думати над тим ким чи чим він став.

На підході до свого будинку він ще здалека все зрозумів. Всередині нього ніби щось обірвалось. Те, чого він так боявся, відкрилось перед його очима. На місці колись прекрасної і такої рідної будівлі лежали тільки обгорілі дошки і купа попелу. Все було спалене. Деякі дошки ще досі тліли і легенько димілись.

«Все згоріло, - подумав він, - мати з сестрою загинули, все що я так любив тепер пішло з димом».

І хоч він, йдучи дорогою, чекав на таку картину, але маленький промінь надії глибоко всередині все таки говорив йому що все буде добре.

Він підійшов ближче, надіючись побачити хоч щось, хоч якусь зачіпку чи натяк про те що тут сталось. Може його мати і сестра вижили? Або хоч збереглись його книги, записки про Легіон, які йому були так потрібні.

«Але кому тепер те все потрібно, якщо я сам живий мрець?» - промовив він.

І тут він почув якийсь звук, такий глухий ніби стогін. На його велике здивування цей стогін йшов з під обгорілих дощок.

«Може мама з сестрою вижили?», - подумав Арчі, і кинувся розбирати дошки. Він почав розгрібати попіл і відкидати дошки з такою силою, яку ніколи в собі до того не замічав. За декілька хвилин старанної праці він відкопав люк до їхнього підвалу. Прислухався - тиша. Помалу відкрив його, насторожено очікуючи побачити там живого мерця, але там було темно і ніяких звуків.

- Мамо! - гукнув туди. Немає відповіді. Він почав спускатися вниз сходами. На останній сходинці він зупинився, щоб очі привикли до темряви, і прислухався.

- Мамо, ти тут?

В затемненому кутку побачив якийсь рух, чи може здалось?

-Мамо? - промовив.

-Арчі, це ти? - хриплим голосом спитала мама. Він не бачив її в напівтемряві, але голос впізнав. Щось в ньому було незвичне і насторожуюче.

- Що тут сталось, де Мері? - спитав він підходячи ближче.

-Я думала ти прийдеш і врятуєш нас, але ти не встиг.. вони знайшли нас, - промовила вона якимось монотонним голосом.

Він підійшов ближче і нарешті побачив її. Точніше те що колись було його мамою. Запалі, з червоними прожилками очі, колись прекрасне золотисте волосся, а тепер місцями вирване, кольору бруду з кровавими плямами. Шкіра була синювато-зеленого відтінку, як і в нього. Колись ця потвора була його мамою.

Вона якось скривилась, ніби від головного болю і промовила - Ти також чуєш цей голос?

-Який голос? - перепитав він, надіючись що йому причулось.

Вона не відповіла. Зміряла його поглядом з ніг до голови, з якимось блиском в очах.

«Ніби вовк, який дивиться на здобич» - промайнуло в нього в голові.

- Де Мері? - спитав він ще раз.

Вона показала рукою в куток на якусь купу мотлоху. Він підійшов подивитись ближче і в ньому все похололо.

-Що ти з нею зробила?! - скрикнув він.

В кутку в напівтемряві лежало те що залишилось від його сестри - недогризені куски м'яса і об'їдені людські кістки. Впізнав він її по маленькій рученьці, за яку він кожної неділі водив малу до церкви. На секунду поринув в спогади, як вони разом ходили до церкви, як після служби сиділи сім'єю на терасі, обідали, батько розказував їм різні історії і їм було добре. Було добре там, в іншому житті..

Хрип мами повернув його в реальність. З нею щось відбувалось. Вона впала на коліна, руками почала дерти підлогу і голосно хрипіти. Кривава слина капала в неї з рота.

- Арчибальде, ти нас не врятував,- прогарчала,- ти нас... І з криком кинулась на нього. Наступних кілька секунд він мало що пам'ятав. Тільки деякі моменти, як він блискавично зловив її за шию, і стиснувши, з неймовірною силою ламає її, відкидаючи тіло подалі від себе. Вона почала битись в конвульсіях і пробувати підвестись. Їй це погано вдавалось, видно було що кілька днів сидіння в підвалі майже без їжі таки дали своє. Він зрозумів що так просто голодного мерця не заспокоїти і почав шукати чим би її втихомирити назавжди. Під руку попався батьковий молот, яким він забивав стовпи для паркана. Ще декілька хвилин тому Арчі вагався б, чи варто, але після того як вона напала на нього він без роздумів розкришив їй череп молотом. Він тріснув як кавун, заляпавши все навколо мозком, кров'ю і маленькими кусочками кісток.

- Вибач мамо, що не врятував вас, - відкинувши молот подалі, він почав вилазити з підвалу.

Надворі вже була ніч. Він сів на землю щоб відійти від всього того що він наробив, і зібратись з думками. Думок в голові було десятки, а запитань ще більше.

«Що сталось з мамою? Чому вона напала на мене? Чи мене також чекає таке ж безумство? Де батько, коли він так потрібен? Чому він так і не повернувся до нас?» Ці запитання вигулькували в голові одне наперед другого, не даючи йому зосередитись. Та ще й шлунок гуркотів так голосно, що здавалось, вся округа навколо може почути.

«Якщо обгорілі будівлі і гори трупів мають вуха» - подумав він.

Маленький голосок в голові весь час спонукав його повернутись в підвал і поїсти. Але здоровий глузд все таки ще мав якийсь контроль над ним, тому він відкинув ці думки.

«І голос, який кликав мене до церкви, вже давно не чути - подумав він. - Але власник голосу в церкві це поки єдине джерело інформації, яке б могло, напевно, відповісти на всі запитання. Так, зайду я нарешті до тої клятої церкви».

По дорозі він нікого більше не зустрів. Вже біля самої церкви сновигало кілька мерців, але вони не звертали на нього увагу. Всередині було дуже тьмяно, велику споруду освічувало лише кілька свічок. Біля престолу на дерев'яному кріслі сидів підстаркуватий чоловік, голова в нього була схилена додолу і він щось беззвучно нашіптував. Арчі він зразу не сподобався, вигляд мав якийсь злий, запалі очі, довгий гострий ніс і маленька, ледь помітна сива борідка. Сиве волосся пасмами спадало аж на плечі. Вдягнений він був в чорну рясу, яка дуже була схожа на священницьку. Якби не такі жорстокі риси обличчя, як в хижого птаха, то можна було б подумати що то просто священник молиться на вечірній.

- Це твій голос я чув в себе в голові?, - без привітання гаркнув до нього Арчі, - це ти мене кликав сюди?

Старий навіть не кліпнув. Взагалі ніяк не реагуючи він продовжив своє шепотіння, чи молитву.

Арчі підійшов і рукою поторсав за плече. І знову ніякої реакції. В Арчі появилось миттєве бажання розтрощити йому голову чимось важким, але він подумки спинив себе. «Не зараз, - подумав він, - спочатку дізнаюсь що відбувається, а потім побачимо.»

-Ну що ж, - промовив він, - напевно доведеться почекати поки він вийде з цього трансу, чи що в чорта це таке.

Арчі сидів на лавці під стіною. Вже пройшла година або й більше. Було важко слідкувати за часом коли навколо нічого не відбувалось. Чоловік все шепотів і шепотів, було таке враження що для нього нічого в цьому світі не існує, тільки його слова. Цей ледь чутний нерозбірливий шепіт, тепло церковних свічок і взагалі дуже тиха атмосфера почали присипляти Арчі, і за декілька хвилин він поринув в сон.

«Снилась йому сестра. Він з нею і з їхньою собакою Хантером йдуть лісом. Колись вони часто в неділю або свята ходили в ліс по гриби. Вони йдуть недалеко один від одного, щоб могти і гриби шукати і розмовляти про різне. Мері розказує йому якусь захопливу шкільну історію. Хантер бігає навколо них, інколи принюхуючись щоб напасти на слід якоїсь дрібної звірини. Вони виходять на поляну, посеред якої сидить величезний вовк. Сестра так захопилась роповіддю що не бачить вовка і йде прямо на нього. Арчі кричить, - Мері стій! Вона його не чує і йде далі. Вовк бачить її і пригинається до землі, готуючись до стрибка. Арчі заціпило на місці, він не може поворухнутись. Він кричить, - Тікай в ліс і лізь на дерево, я його відволічу! Вовк кидається на Мері, валить малу на землю і починає шматувати. За той час Хантер підбігає до вовка і кидається йому до шиї. Але вовк занадто спритний для собаки, і з легкістю відскакує від його зубів. Потім він блискавично ловить Хантера за шию і починає хитати в різні сторони стараючись задушити. Хантер хрипить і б'ється в конвульсіях. Потім Хантер перетворюється на батька, який тримається за розірване горло і через біль промовляє, - Я ж тебе просив берегти і захищати сестру..

Арчі прокинувся від того що його хтось торсає за плече.

- Вставай хлопче, досить відсиплятись, - спросоння впізнав він голос старого.

- Я не захистив їх, - ще не відійшовши від страшного сну промовив Арчі, - я мав їх врятувати..

- Ти нарешті прийшов, - промовив старий, - я довго тебе чекав.

- Навіть не сумніваюсь, - з ноткою злості сказав Арчі, - це твій голос я чув в себе в голові?

- Так, і випереджаючи твоє наступне запитання, так, саме я тебе підняв з мертвих, - промовив старий. — Але все по-порядку, ходімо зі мною, - рушив він до дверей які вели, напевно, до кімнати приготування священника, - мені багато треба тобі розповісти. Якщо, звичайно, ти захочеш слухати.

Арчі встав і пішов за ним. Він не сказати що довіряв цьому дивному старому, але інших варіантів дізнати що з ним відбувається - не було.

Вони зайшли в маленьку кімнатку з невеличким столом біля вікна. Старий сів на крісло і рукою запросив його сісти на друге, навпроти.

- Мене звати Мордред, я некромант Чумного Легіону, - сказав він, дивлячись Арчі прямо в очі, - в мене немає багато часу на розмови, тож давай свої запитання і покінчимо з цим.

Він дивився настільки зосереджено, навіть не рухаючи зіницями, що в Арчі мороз по спині пішов. Було таке враження що старий бачить його наскрізь, бачить що в нього в душі і в думках.

- Я поки йшов сюди, в голові крутилось сотні запитань, - обережно промовив Арчі, - але зараз все вивітрилось з голови.

- Не бійся мене, - ніби пом'якшав старий, - я тут для того щоб тобі допомогти. Допомогти розібратись у всьому.

- Як я опинився в склепі? Я помер? - спитав хлопець, наперед розуміючи відповідь.

- Ну, оскільки я своїм закляттям піднімаю не живих а тільки мертвих, то можна зробити висновок що так, ти або помер або тебе вбили, - сказав Мордред, розвівши руками.

- Але чому я нічого не пам'ятаю? Взагалі нічого. Я бачу тільки якісь обривки, спогади..

- Буду чесним, - нахилився Мордред трохи ближче, - я ще до кінця сам не знаю, як це працює. В нас в Легіоні є вчені, які вже пару місяців досліджують це явище, але великих успіхів, поки що, вони не досягли. Це може бути якесь відхилення в заклинанні яке я прочитав, а може це щось в тобі. Але ми дізнаємось, не переживай.

Арчі з очима повними здивування дивився на нього.

- А, вибач, я завжди забуваю що ви приходите до мене взагалі без будь яких знань. Добре, потрібно розказати тобі деякі деталі, і тоді все проясниться, надіюсь.

Мордред встав з-за столу, і почав ходити по маленькій кімнатці, розповідаючи.

- Як ти вже напевно знаєш, наш Легіон вже кілька місяців йде вашою країною, захоплюючи все більше території. З яким умислом наш Володар це робить, не питай, в нього є свої інтереси. Факт в тому що ми майже не отримуємо спротиву. Тільки маленькі загони смертних, які ніколи не воювали, мають наглість виступати проти нас. Але рано чи пізно все закінчується одним і тим самим, вони просто стають на нашу сторону, але вже у вигляді мерців, - посміхнувся він, - це ти також розумієш. І ось тут найцікавіше.

- Кілька тижнів тому, - продовжив він, - до мене прийшов перший напівмертвий, як от ти. На вигляд він мало чим відрізнявся від живих, за виключенням хіба мертвотно-синьої шкіри і гниття в деяких ділянка тіла. Але з розумом і свідомістю в нього все було в порядку. Він не був таким безмозким мертвяком, які снують тут навколо церкви. Не буду приховувати, - посміхнувся він, - мене це дуже зацікавило. Тому що мати армію безмозких м'ясників, які готові вбивати всіх не задумуючись, та що там, вони готові лізти в полум'я тому що їхній командир так сказав, це дуже велика перевага. Так от, мати таку армію це якраз і є одна з наших цілей. Але зовсім інше, це створити загін зі справжніх тренованих професіоналів, які зможуть не тільки бути м'ясом на полі бою, хоч і м'ясом дуже ефективним, а й думати стратегічно, в залежності від ситуації. Розуміти що таке тактика і так далі. Такий собі загін для спеціальних операцій, який буде знешкоджувати загони опору, як от Срібних Вовків. Вони ховаються по лісах і наносять нам удари в спину. Але скоро ми покладемо цьому край, завдяки такими як ви, - він показав пальцем на Арчі. - Розумієш про що я?

Мордред сів на стілець, його очі аж палали від захвату. Арчі не розумів, старого так захопила власна розповідь, чи може він чекав щось від нього. Якоїсь реакції, може захвату або ж просто кивка головою. Але реакція сама з нього вирвалась, це був тваринний, несамовитий гнів. Він блискавично підскочив до старого, схопив його за горло і піднявши, притиснув до стіни.

- Стара ти сволота, - прогарчав Арчі, стискаючи його горло, - ти хочеш щоб я, після того всього що ви зробили з моїм селом і моїми рідними, став на вашу сторону і продовжив вашу справу? Щоб я знищував людей, таких як я, смертних але вже за вашим наказом? Ви взагалі всі тут з глузду з'їхали?!

Гнів, який наростав в ньому протягом кількох останніх годин, нарешті вирвався. Він ніколи себе таким не бачив. Таким неконтрольованим... І в той же час настільки сильним. В цьому було щось особливе, водночас дивне і цікаве.

- В тебе немає вибору, - прохрипів старий, з останніх сил намагаючись не втратити свідомість, - ти вже мертвий. А далі тільки питання часу.

- Поясни, - Арчі послабив хватку, даючи йому набрати повітря.

- Я привик розмовляти без руки, яка стискає горло, - спробував посміхнутись старий.

- Розказуй все як є, - не відпускаючи шиї, Арчі посадив його на стілець, - не приховуй нічого, від цього залежить твоє життя.

 - Заспокойся Арчибальде, те що я дозволив тобі викликати в собі гнів, дав посмакувати відчуттям безмежної сили, не означає що я смертний. Ти не можеш мене вбити, так що надалі тримай себе в руках. В нас не так багато часу, щоб відволікатись на вияснення стосунків. — промовив Мордред, потираючи шию.

- Я просто не доказав тобі одну маленьку, але важливу деталь. В тебе немає вибору, тому що за кілька тижнів ти все одно перетворишся на безмозке створіння, яке буде повністю підвладне мені.

- Ти.. ти хочеш сказати, - почав затинатись Арчі, - що немає ніякого способу стати знову живим?

- Ну якби ти менше розпускав руки до мого горла, а більше слухав, - розвів руками Мордред, - то я б тобі ще швидше все детально розповів. Те що ти вже ніколи не будеш живим, це точно. Хоч я і не дуже розумію для чого тобі то, - помахав здивовано головою старий, - від цього твого стану самі тільки переваги. Може ти просто ще не встиг помітити, але твоя сила, витривалість і реакція зросли в декілька разів.

- Так, - підтвердив Арчі, - я вже помітив деякі зміни.

- Твоя матір не дасть збрехати, еге ж? - підморгнув Мордред.

-Закрий свій гнилий рот! - крикнув Арчі, - це був самозахист. Я старався її не вбивати, але не розрахував свою нову силу.

- Угу, - з єхидною посмішкою мугикнув старий.

Арчі сів за стіл, зловившись за голову. На нього знову нахлинули спогади про сім'ю. Про сім'ю яку він вбив.

- Заспокойся, все пройде, - повів далі старий. Він підійшов до вікна, і завмер на кілька секунд, ніби побачив там щось дуже цікаве.

- Так ось, - ніби стрепенувся він, - як я вже сказав, ти не будеш більше живим. А в такому стані як зараз, з нормальною людською свідомістю, ти будеш кілька тижнів. Якщо точніше то десь три. Після того ти перейдеш на наступний етап перетворення, твій мозок згниє, і ти повністю перейдеш під владу мені.

Він повернувся до Арчі, подивився на нього жалісливим поглядом, принаймні Арчі так здалось. Підійшов до крісла і знову сів навпроти.

- Зрозумій одне, - стиснув він руки докупи, ніби благаючи, - ти мені потрібен такий як ти є зараз. І наші вчені безперестанку працюють, щоб знайти якесь лікарство, може зілля, щоб такі як ти не переходили на наступний етап. Ви для нас дуже важливі, повір.

Арчі зірвався на ноги. Він не міг більше терпіти це знущання.

- Ти, - крикнув він, показуючи пальцем на Мордреда, - старий непотріб! Ви, з своїм Легіоном прийшли, винищили все що я любив, вибили мою сім'ю..

- Про сім'ю це не до нас, - вставив Мордред.

..Вбили мене. Потім підняли з мертвих, не давши мені вибору.

- Хм, цікаво, - задумався старий, - А що таке по твоєму вибір? Може це те що твій батько зробив? Чи матір? Чи ти, який зробив його двічі? Перший раз покинувши їх напризволяще, а другий раз коли прийшов і добив. Це ти називаєш вибором?

- Не забувай, що я бачу все що відбувається в тебе в голові, - проказав він, також починаючи злитись.

- Вибір це те, - траскаючи слиною прокричав Арчі, - що я зараз роблю! Я ніколи, чуєш, ніколи не буду зброєю в твоїх руках, чи в руках вашого гнилого Легіону. Краще я розженусь і кинусь зі скали.

Його аж трясло зі злості. Мордреду на секунду відібрало мову, але він швидко взяв себе в руки.

- Горіти тобі в пеклі, тварино! - крикнув Арчі, і грюкнувши дверима вийшов з кімнати.

Він йшов селом, не вибравши конкретного напрямку чи цілі. Просто хотів відволіктись і все обдумати. За останніх пару годин з ним відбулось настільки багато подій, яких не було в його житті за останні кілька років. А найголовніше, що все це було якесь нереальне, ніби це відбувалось з кимось іншим, а він просто спостерігав збоку. Лиш от був один нюанс, як би воно не виглядало, але це таки було його життя, і треба було щось вирішувати.

Єдиний, поки що найреальніший варіант, який він бачив, це треба було знайти батька. "Якщо він ще живий, - подумав Арчі. Але навіть якщо він його знайде, що він скаже йому? Батько якраз воює проти таких, яким став Арчі. Чи допоможе йому те, що він впізнає в Арчі свого сина? Навряд. Батько напевно вже неодноразово стикався з такими напів мерцями, і швидше за все ці сутички закінчувались тільки одним.

- Але й іншого варіанту в мене немає, - промовив він сам до себе, - інший то повертатись до Мордреда.

І враз його знову прошив пекельний біль в скронях. Арчі закричав і впав на коліна. Йому здавалось що ще трохи і голова вибухне.

Він знову побачив видіння: - «Він привідкриває люк їхнього підвалу, дуже обережно, щоб його ніхто не почув. Але там на верху такий гамір, що навряд його хтось почує. Він бачить людей, озброєних, які перевертають його дім з ніг на голову. Вони щось шукають, відкривають шафи, тумбочки. Виламують двері там де не можуть відкрити. "Мародери? - думає Арчі. І тут його хапає сильна рука, і витягує з підвалу. Якийсь кремезний, двохметровий чолов'яга приставляє йому до горла ніж і каже - "Квентіне, ходи поглянеш якого ми тут черв'ячка знайшли". До них підходить чорноволосий, короткострижений чоловік, напевно головний. В Квентіна в очах Арчі замічає якусь ніби тінь, яка на секунду промайнула.

- Це малий Тіріона, промовляє він, - вбий його, а труп віднеси в склеп, до інших. Не вистачало ще нам виясняти стосунки з Тіріоном. В нас ітак справ достатньо.

 В Арчі темніє в очах. Але за секунду до повної темряви він встигає помітити в Квентіна на грудях нашивку, на якій намальована голова вовка в срібному кільці.

Арчі прокинувся і зрозумів що лежить на землі. В голові продовжує гудіти від страшного болю. Але сам біль потрохи відходить. На заміну йому всередині починає клекотати диявольська лють.

- Зате тепер я знаю що робити, - піднімаючись з землі промовляє він, беручи курс на церкву.

Мордред сидів на тому ж стільці в кімнаті, напевно навіть не вставав.

- Швидко ти, - посміхнувся він, - але це добре, в нас немає багато часу на твої страждання. Що ти вирішив?

- Я зробив свій вибір, останній вибір, - сказав зі злістю Арчі.