Безрука Німфоманка
1630 рік
- Відьма!
- Спали її!
- Погань така!
- На костер її!
Звідусіль чути крики. Але я майже не звертаю на них уваги. Ще трішки – і все мине, потрібно витримати ще трохи і моя душа опиниться у Матері. Ноги, скуті кайданами, спіткнулися і я впала. Рука вартового з усієї сили шарпнула мене за волосся, піднімаючи на ноги.
- От же ж лярво! Уперед! Що, вже не так тобі добре, відьмо? – сичить вартовий мені в обличчя і плює... Його слина все ще стікає по моїй щоці, а я вже стою привязана до стовпа.
Бачу натовп людей, їхні перекошені гнівом та відразою обличчя. Ха! Називають відьмою мене, а самі прирікають людей на смерть. Чи є хоч в одній із мов слова, аби описати їх? Мабуть, немає. Людське лицемірство та жорстокість не знають меж...
- ... та спалити її живцем, аби відпокутувати все зло... – ці слова вриваються до моєї свідомості і приносять ... полегшення.
Нарешті! Після стількох днів тортур та побоїв, які вже несила терпіти, я буду вільна. Вільна від болю і від цих мерзенних людей, які не в змозі зрозуміти, що таке добро...
Якийсь солдат бере смолоскип і підпалює хмиз довкола мене з посмішкою, яка перетворює його обличчя на гримасу. Я, мов загіпнотизована, спостерігаю за його рухами, бачу, як язики полум’я охоплюють дрова і наближаються до мене. Із задуми мене виводить запах диму. Я вдихаю його на повні груди – гіркий запах свободи. І насолоджуюся ним, п’янію. Піднімаю погляд і серед натовпу, який несамовито кричить і радіє - радіє моїй смерті! – бачу карі очі, у які я вдивлялася годинами. Які дивилися з любов’ю на мене. Я бачу губи, які я цілувала і які шепотіли мені, як сильно він мене кохає. Я бачу Його: моє кохання, моя згуба.
Вогонь підбирається все ближче, я вже чую його жар, дим щипає очі, але я не відводжу погляду від Нього. Як я могла бути настільки дурною, о Мати! Дивлячись просто Йому в очі, хриплим від диму голосом, кажу:
- Я тебе знайду! Клянусь Матір’ю! Як не в цьому, то в наступному житті, знайду! – це було останнє, що я сказала.
Вогонь нестерпно обпікав моє тіло, я відчувала запах своєї ж спаленої шкіри. З усіх сил зціпивши зуби від болю, я молилась до Матері, аби допомогла не закричати! Я не могла дати їм такого задоволення: насолоджуватися моїм болем! О ні! Але... боліло так сильно! Шкіра тріскала і плавилася...
- О Мати! Допоможи! – на все горло закричала я, не витримавши більше цих мук. І раптом мене охопила темрява...
2023 р. Віктор
- ... винести смітя! – почув я приглушений голос Аліси. – Тобі ж по дорозі... – і знову якесь бурмотіння, яке не розібрати. А я і не прагну, бо балансую на одній нозі, одягаючи шкарпетку. Як же дістали мене ці вічні докори!
- ... не наймалася... – знову чути обурене бурмотіння моєї дівчини.
- І я не наймався. – відповідаю, не витримавши, я і одягаю штани. Глянув на годинник. Чорт! Запізнююся!
- ... і я ... скільки просити...
- Алісо! Я запізнююся! Що сталося? – кричу і виходжу зі спальні в коридор.
- Що?! Що сталося?! Моє життя з тобою сталося! – дівчина стала переді мною і кричить. А я остовпів. Все аж так серйозно? А якщо добре подумати – то так. Віднедавна крик – наша звична мова спілкування. Ми ніби не чуємо один одного і хочемо докричатися. Але це тільки погіршує ситуацію настільки, що я вже не поспішаю з роботи додому, лиш аби не повертатися до дівчини, яку колись кохав. Мене знову буде чекати скандал. Тому і зараз використовую цю можливість.
- Алісо, я запізнююся на важливу зустріч! Запам’ятай на якому місці ти зупинилася, потім продовжимо...
- Звісно! – саркастично пирхнула дівчина. – я ж так багато прошу! Тобі абсолютно на мене байдуже! – Аліса замовкла, чекаючи, що я заперечу, скажу, що кохаю її. А я... не міг. Ми мовчки дивилися один одному в очі – у них не було почуттів. Коли ми такими стали?
- Я на роботу. – перервав цю битву поглядів я. – Поговоримо ввечері, будь ласка. – Аліса не відповідає, я беру ключі і просто йду.
***
Я заплющив очі і стиснув двома пальцями переднісся. Скільки ж можна це слухати!
- Добре! Зрозуміло! – перебив я одного із менеджерів, який показував найнуднішу презентацію у моєму житті. Який сенс мати свою фірму і не скористатися тим, що тобі все сходить з рук тільки через те, що ти – бос.
- Дякую за презентацію, висновки зроблено, над цим попрацюємо. Всім до побачення!
- Але... – запротестував... а власне, як його хоч звати? Головний біль та втома огорнули мене, мов величезна пухова ковдра. Таблетка! Терміново потрібно знеболювальне.
- Жодних «але»! – струтилася моя асистентка. – У шефа важлива зустріч через кілька хвилин – і Ліда виштовхала цього набридливого зануду за двері.
- Дякую, Лідо! Ти – найкраща!
- Так, так, я знаю – дівчина привітно усміхнулася. – ось, тримайте. – і простягнула руку з таблеткою
- Ти – моя особиста чарівниця! – сказав я, відчуваючи неймовірну вдячність до моєї асистентки. Занотував собі, аби виписати їй премію. Проковтнувши таблетку, я підвівся і взяв свій піджак із спинки крісла.
- Скасуй всі зустрічі на сьогодні. Голова болить так...
- Я все зробила. – перебила мене Ліда. – Не хвилюйтесь і йдіть до дому відпочивати. Завтра перша зустріч аж о 12.00, так що поспіть і наберіться сил
- Лідо, ти справді найкраща! Йди також до дому. До завтра!
Я вийшов з офісу і вдихнув пянке весняне повітря. Не зважаючи на нестерпний головний біль, що немов розривав мій мозок на тисячі дрібних шматків, усміхнувся. Гарно ж! Свіжа зелень, цвіт, аромат весни, що вже відчула себе повноправною хазяйкою... А потім моя усмішка згасла... Куди піти? До дому не хотілося: Аліса була вдома, тому про спокій можна забути.
Останнім часом у нас з Алісою стосунки не складалися: ми майже не розмовляли, а коли і намагалися, то всі спроби перетворювалися на сварки. Я вже давно думав про те, щоб зібрати речі і просто піти, але все відкладав це рішення... Думки про Алісу перервав головний біль у скронях, що знову посилювався... я набрав у груди повітря і рушив у сторону парку в надії, що прогулянка і свіже повітря втамують біль, що ніяк не хотів мене покидати. Але з кожним кроком все ставало тільки гірше. За кілька хвилин очі застелила темна пелена. Мов у тумані, я добрів до першої ж лавки і сів, глибоко дихаючи. Навколишній світ оповив морок, заглушуючи всі звуки навколо. Поступово я провалювався у темряву...
- З тобою все добре? – дотик теплої долоні вирвав мене з темного полону. – Агов!
Рештками сил я розплющив очі і зустрівся поглядом із найзеленішими очима, які коли-небудь бачив. Це був колір лісу після дощу, колір листя, яке увібрало у себе вологу і стало насичено зелене...
- ... допомога?
- Що? - її слова вирвали мене з темної прірви, у яку я падав. – Еееее. Перепрошую. Мене жахливо болить голова і я... – і тут вона усміхнулася. Ці очі і ця посмішка зробили щось з моїм серцем. Я немов знайшов уламок пазла, який ніяк не складався...
- Я тобі допоможу – сказала вона і легко нахилилася до мене. Її руді кучері опали мені на обличчя і залоскотали у щоки. Хотілося почухатися, але я неначе заворожений, навіть не ворохнувся, а дивився уважно на неї, стараючись запамятати кожен її рух та кожну рису обличчя. Мені потрібно закарбувати усе це в моїй пам’яті! Вона ніжно доторкнулася своїми долонями до моїх скронь і прошепотіла:
- Заплющ очі... – і я заплющив. Вона щось прошепотіла на невідомій мені мові і ... біль відступив! Його ніби і не було! Від несподіванки я швидко розплющив очі і відсахнувся. А вона спокійсно стояла і усміхалася.
- Я... Ти... Як?! Як ти це зробила?! – затинаючись запитав я. Вона у відповідь просто стенула плечима. Лагідна усмішка не залишала її обличчя, але відповіді так і не було.
- Це ж неможливо! Такого не буває... – я не міг зрозуміти, що відбувається.
- У світі можливо все, варто лиш повірити. – вона все ще усміхалася. Її усмішка була якоюсь ... ніжною, лагідною...
- Ти, мабуть, відьма. – подумав я.
- Мене називали як гіршими, так і кращими словами. – розсміялася вона. Я навіть не зрозумів, що сказав це вголос. Тепер, коли біль відступив, цей сміх просто розброїв мене.
- Як тебе звати? – почув я свої ж слова. Що це зі мною?!
- Анна, а тебе?
- Віктор. Ну що ж, Анно-відьмо, я тепер твій боржник – болю як і не було, голова була ясна. – Чого бажаєш? Я виконаю будь-яке твоє бажання!
- Чи ж я натрапила на джина? – розсміялася дівчина. – Кави буде достатньо.
Я підвівся і жестом запросив її йти зі мною.
- Твоє бажання для мене закон! – Анна щиро засміялася, а я усміхнувся у відповідь, бо не міг цього не зробити. У цей момент, коли на наших обличчях сяяли посмішки, я глянув у її очі і збагнув, що пропав.
Увесь вечір, який ми провели з Анною, мене не покидало відчуття, що я знаю її усе своє життя, що вона, у якийсь дивний спосіб, є частиною мене. Ми говорили, пили каву, усміхалися – все це було так природньо і невимушено... А коли прийшов час прощатися, щось всередині мене пручалося і не хотіло цього робити. І щось мені підказувало, що вона відчувала те саме. Ми з Анною обмінялися номерами телефону
Прийшовши додому, я одразу сказав Алісі, що між нами все скінчено, зібрав свої речі і ,під акомпонемнент її сліз та криків, пішов. Знаю, що це паскудний вчинок не гідний справжнього чоловіка, але я не міг по-іншому. В моїй голові щось змінилося, в ній крутилася одна думка: мені потрібна Анна! Дивно, погоджуюся. Але це єдине, про що я думав.
А далі все набрало швидких обертів. На наступний день, я запропонував Анні жити разом. І, о диво, вона погодилася! Я був найщасливішим чоловіком на цьому світі! Боже, як я її кохаю! Ніколи не вірив, що щось таке можливо. Але ось він я, закоханий немов підліток у дівчину, якої майже не знаю і знаю одночасно.
Одружились ми спонтанно. Минуло зо два місяці, як ми почали жити разом, ми їли сніданок і я просто запитав:
- Вийдеш за мене?
- Так! – без секунди роздумів відповіла Анна. – А... Як? Коли?
- Та хоч сьогодні!
- А давай!
Так це і сталось. «Шлюб за добу». За свідків були моя секретарка Ліда і Олег, мій найкращий друг. У Анни не було жодної родини. Ми стали сім’єю і були разом такі щасливі! Йдучи на роботу, я думав про те, що це, мабуть, доля привела мене у той парк з головним болем. Бо по-іншому я не міг пояснити того, що ця неймовірна жінка стала моєю. Мені хотілося кричати на все горло, який я щасливий!
**
Перше, що відчуваю, це жахливий головний біль, який пульсує у скронях. Я хочу підняти руку, але щось не пускає. Докладаючи неймовірних зусиль, заставляю себе розплющити очі. Яскраве світло засліплює мене на кілька секунд, поки я не звикну. Часто кліпаючи, стараюсь розгледіти, де я...
- О, прокинувся! Як ти, любий? – я поволі повертаю голову, пелена перед очима майже розсіялася, і бачу ... Анну. Мою Анну, але водночас не мою... Її обличчя вже не таке лагідне, як було раніше: рот викривлює жорстока усмішка, в очах лють.
- Що... – я спробував підняти руки, але нічого не вийшло.
- Що за... – я уважно розгледів себе та все, що було довкола.
Я стояв посеред лісу, прив’язаний до стовпа, довкола якого розкладено гору дров. Не розуміючи, що відбувається, я почав відчайдушно вириватися, щось кричати, але нічого не виходило – мотузки занадто міцно мене тримали.
- Чшшшш. – почув я голос Анни. – Навіть не намагайся, у тебе нічого не вийде. – з її голосу зникла звична радість на ніжність. Тепер він нагадував скрегіт металу: сильний, жорстокий і чужий.
- Знаєш, як довго я чекала на цей момент? Ні? То я скажу. Століття! Цілі століття, Вікторе, я намагалася знайти тебе і відплатити тобі за скоєне! – вона кричала. Цей крик, ці слова – все було переповнене люттю і ненавистю, які вона не стримувала.
- Анно, які століття?.. Ти..
- Заткнись! – закричала вона. – Просто закрий свого рота і послухай. – останні слова Анна просичала, дивлячись мені просто в очі. А я стояв, дивився на неї великими очима і не розумів нічого. Що, в дідька, відбувається. Що з Анною? Де я? Що.... так багато питань і я ... завмер.
Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і уважно дивилася на мене. Вітер розвівав її кучері, граючись ними, а їй було байдуже, що вони лоскочуть її обличчя. Сонце світило їй зі спини і можна було б подумати, що перед тобою ангел, якби не вираз її обличчя та лють і жорстокість в очах.
Анна кілька разів глибоко вдихнула. Я старався заспокоїтися або хоча б зробити вигляд. Краще її не провокувати.
- Ти любиш казки, Вікторе? – спокійним голосом запитала Анна.
- Що? – запитав я, збитий з пантелику раптовою зміною теми. – Казки?
- Так, любий. Такі історії, які розповідають дітям. Дуже часто повчальні, бо є в них якась мораль. – мені пересохло в горлі. Я просто не розумію, що відбувається. Анна чекала на відповідь.
- Так... так, я колись... в дитинстві читав. – мій голос тремтів.
- Чудово! – вона з ентузіазмом плеснула в долоні і солодко усміхнулася. – Бо в мене для тебе є дуууже цікава історія. І я впевнена, що особисто ти зробиш для себе кілька висновків. – Анна повернулася і підійшла до невеликого пенька. Сіла, вперлася ліктями в коліна, сплела разом пальці обох рук. Я стояв прив’язаний і спостерігав мовчки за нею. Вона подивилася мені в очі і почала свою історію:
- Колись давно жила собі дівчина, яка дуже хотіла допомагати людям. Назвімо її Анною. Отож Анна закохалася у юнака. Давай, його ім’я буде... хмммм... О! Віктор...
1630 рік. Анна
Мене оточує запах трав, теплої землі та літнього повітря. Довкола бринять звуки природи: спів птахів, скреготання цвіркунів та дзичання комах. Я присіла та прополювала грядки з травами. Вдихаю на повні груди і відчуваю спокій.
- Ось ти де! – чую знайомий жіночий голос. Повертаюсь і бачу Мері, сусідку, яка йде в мою сторону. – Так і знала, що знайду тебе тут. – усміхається вона.
- Привіт, Мері! Щось трапилося? – запитую, а усмішка жінки гасне.
- Так, Еллі знову кашляє... Я вже не знаю, що робити, Анно. Вона постійно хворіє, а я за неї так хвилююся...
- Ей, все буде добре. – намагаюся заспокоїти Мері, яка вже близька сліз. – Послухай, в мене є чай, який допомагає при кашлі. Зараз я тобі його дам і Еллі стане одразу краще, от побачиш.
- Ми вже стільки всього спробували, нічого не допомагає, Анно. Сумніваюсь, що чай вилікує мою дитину. – Мері почала було протестувати, але я вже тягнула її за руку в сторону дому.
- Слухай, це ж чай. Гірше не буде. – усміхаюсь я і ми заходимо в будинок, в якому відчувається запах м’яти та ромашки. Підходжу до полички із травами і знаходжу те, що мені потрібно.
- Тримай. Тут сушене листя малини, ромашка та м’ята. Це повинно допомогти. – простягаю Мері мішечок із ароматними травами. Жінка дивиться на мене з недовірою, а я в реакції на це розсміялася. – Мері, це жодні чари, не переймайся! Просто чай. – стараюся заспокоїти жінку. Мері ще вагається декілька секунд, але все таки бере мішечок.
- Дякую, - шепоче вона і обертається, щоб вийти. Але на порозі зупиняється і повертається до мене. – Ти чула, що до нас їдуть мисливці на відьом? – Мері уважно слідкує за моїм обличчям, а я киваю головою.
- Щось чула...
- Будь обережна, Анно. – серйозно сказала жінка. – Вони безжалісні. Їм байдуже на докази, вистачить одного кривого слова...
- Мері, я ж не відьма! – не даю її договорити. – Я не володію жодною магією. Це просто чай, а не зілля! – розсміялася я. Але жінка не відповіла на мою усмішку, а і далі уважно дивилася на мене.
- Я це знаю, Анно. Ти це знаєш. Але ЇМ буде на це байдуже, спалюють жінок і за менше. Я боюся за тебе. – останні слова вона вже прошепотіла. А у мене всередині щось болісно стиснулося: вже давно про мене ніхто не турбувався.
- Дякую, Мері, що попередила. – стиснутим горлом сказала я. Жінка кивнула і мовчки вийшла.
Я впала на стілець і задумалася. Якщо це дійсно правда, і мисливці їдуть сюди, то дійсно варто бути обережною. Хоч відьмою я не була, але Мері мала рацію: жінок звинувачували у відьомстві за найбезглуздіші речі. Це могло бути звинувачення сусіда, який бачив, як одна відпирала кров з одягу, друга – говорила до свого кота, а третя – варила обід, дуже схожий на зілля... Абсурдність звинувачень зашкалювала. Але в мене вдома було безліч сушеного зілля та трав – більше доказів навіть не потрібно... В голові виринали слова сусідів про те, які жахіття творили мисливці з «відьмами», про катування, побиття... я струсонула головою, щоб відігнати ці думки подалі і глянула на шафу, заповнену травами. Треба бути обережною!
**
Я йшла вулицями села у якому провела все своє життя і з усмішкою вітала перехожих. Це одна із переваг маленьких сіл – всі один одного знають і живуть, як сім’я, допомагають при потребі.
- Анно! – почула я, як хтось мене покликав і обернулася. В мою сторону йшла Мері. – Анно! Еллі вже краще! Дуже тобі дякую! – міцно мене обіймаючи прошепотіла жінка мені на вухо. Потім відпустила мене і на її обличчі сяяла усмішка.
- Будь ласка! Ти ж знаєш, що я завжди готова допомогти. – послала посмішку у відповідь. І хотіла вже йти далі, але мене зупинило запитання Мері:
- До речі, ти куди?
- Я по мед, кажуть, що бджолярі вже приїхали.
- А так, є. Я вже купила. А тобі треба поспішити, бо людей було там багацько... – ще не встигла Мері договорити, а я вже рушила в стороно площі.
- Дякую, що повідомила, я побігла! – гукнула я і помчала, аби встигнути придбати мед, який потрібний для заварювання чаю. Що я буду без нього робити, особливо взимку. А якщо хтось захворіє? А якщо я захворію? О Мати! Треба поспішити...
- Ай! – я в усієї сили вдарилася у стіну і впала. Перед очима затанцювали зірочки і я закліпала. Ох, вічно я в щось...
- З тобою все добре? – почула глибокий чоловічий голос і підняла очі. Переді мною стояв високий і дуже красивий хлопець, який уважно дивився на мене. А мені ж ,звісно, треба було так ефектно звернути його увагу! Що за сором!
- Ей, все добре? Потрібна допомога? – не дочекавшись відповіді на попереднє запитання знову запитав незнайомець, все ще уважно мене розглядаючи.
- Ем... Так? – нарешті видушила я з себе, а хлопець голосно розсміявся. У цей момент я мала змогу уважно його розгледіти, але мою увагу привернули його очі: темно-карі, майже чорні, вони, здавалося бачили мене наскрізь... а цей сміх.
- Куди ти так поспішаєш? – запитав і подав мені руку. Я і не зрозуміла, що і надалі сиджу на землі. Я подала йому руку і підвелась.
- Ееее... На площу. – та що це зі мною, я ще ніколи не заїкалася так, як зараз. – А ти, до речі, хто? – запитала швидше, ніж встигла вгризти себе в язик.
- Мене звати Віктор. А до тебе як звертатися?
- Анна, мене звати Анна.
- І чому ж ти так поспішаєш, Анно? Площа нікуди не втече. – пожартував хлопець.
- Площа ні, а от мед – цілком ймовірно. А мені він потрібен. – пробурмотіла я. На мої слова хлопець усміхнувся ще ширше.
- От же тобі пощастило, Анно. Перед тобою особа, яка цей мед і продає. Ми з батьком приїхали на торги продати наші запаси. І для такої чарівної дівчини знайдеться все. Ходімо, - Віктор подав мені зігнуту у лікті руку, запрошуючи мене піти з ним. – я проведу тебе та із задоволенням виконаю всі забаганки вибагливого покупця! – хлопець моргнув до мене одним оком. Я мов зачарована дивилася на нього і подумала, що як шкода, що цей юнак не залишиться тут надовго. Але усміхнулася і подала йому руку і ми рушили у сторону площі.
**
Ми з Віктором йшли вулицями і він розповідав щось про те, що в них велика конкуренція, малі продажі і вони шукають іншого місця, де можна було б поселитися. Тому тут вони пробудуть декілька тижнів, аби все продати і придивитися до навколишніх сіл. Він говорив так емоційно, з ентузіазмом, що я мало що запам’ятала з його розповіді, лиш окремі деталі: Віктор пробуде тут ще деякий час.
Ми минули площу і я занепокоїлася, бо не розуміла, куди ми йдемо.
- На торгах вже може не бути багато меду, то йдемо до мого дому, там точно ще є. – сказав хлопець і повів мене у сторону невеликого будинку. – Який саме мед тобі потрібен?
- Ееее, липовий, акацієвий та гречаний. – ми стояли у коморі, полички якої заповнювали склянки з медом різних відтінків та неймовірний аромат літа. Хлопець у роздумах постукав себе пальцем по губах, а я в цей момент подумала, які ці губи на дотик. О Мати! Анно! Схаменися!
- Гречаного було дуже мало, треба глянути, чи ще щось залишилося. – повідомив Віктор, пересуваючи по поличці банки і подаючи мені дві з них. – Але в нас є особисті запаси, - він засунув руки вглиб полички, шукаючи щось. – Ось, є! – вигукнув і подав мені дуже красивий глечик. – Але посудину треба повернути, бо вона має для мене особливе значення. – промовляючи ці слова Віктор уважно дивився на мене. А я сильніше стиснула пальці на глечику, аби від мого раптового знервування він не вислизнув з рук.
- О так, звісно! Я завтра ж поверну! – я гарячково почала викидати з себе слова. – Я перелию і ... А яке значення? – я не могла приборкати свою цікавість, а тепер почувала себе занадто допитливою.
- Цей глечик зробила одна дуже важлива для мене людина, тому я хочу отримати його назад. – пояснив хлопець з серйозним виразом обличчя.
- Оу, так... Я буду дуже обережна і ... – мій потік незв’язних слів перебив голосний сміх Віктора.
- Я жартую! – він все ще продовжував сміятися, а я насолоджувалася його звучанням. – Просто шукаю привід, аби зустрітися знову, Анно!
- Оу... – це все, що я змогла відповісти, а моє серце оповило тепле почуття...
**
Наступного дня ми таки зустрілися і я віддала глечик, як і обіцяла, з чого Віктор довго і голосно сміявся. А я насолоджувалася звучанням його сміху. Ми гуляли і розмовляли. Я розповідала хлопцеві про своє дитинство та бабусю, яка мене виховала та навчила всьому, в тому числі і збору трав, але про це я не згадала. Віктор уважно мене слухав, ставив запитання. Він мене чув. Чув та розумів. Як і я його. Він теж розказав про своє дитинство, працю на пасіці. Ми розуміли один одного і, здавалося, що знаємося все життя, а не лиш кілька днів. У мене було таке враження, що він - моя друга половинка, пазл, який я загубила, а тепер знайшла і все стало на свої місця. І я злякалася цієї думки! Ще бракувало мені закохатися!
Віктор провів мене додому, взяв за руку і дивлячись в очі промовив:
- Я не можу це пояснити, але... не йди. Коли я з тобою, я почуваю себе цілим. Знаю, це дивно. Ці мої балачки лише тебе відлякають, але... – я не дала йому договорити і притиснула свої губи до його. Я ніколи не робила першого кроку, але в цей момент це видавалося таким незначним, хто зробив його першим. Головне, що я знала – це було до біса правильне рішення.
**
Ми з Віктором мали зустрітися біля верби над річкою. Ці два тижні були найкращими в моєму житті. Я кохала і була коханою! Таких емоцій я ще ніколи не відчувала. Віктор – найпрекрасніше, що зі мною траплялося.
- Уявляєш, що сьогодні трапилося?! – почула біля вуха голос хлопця, а потім поцілунок на щоці. Віктор сів біля мене і обійняв.
- І що? – з усмішкою запитала я, щаслива, що знову його бачу.
- Ти ж знаєш, що приїхали мисливці на відьом. – я мимоволі напружилася, але Віктор цього не помітив і продовжував свою розповідь, дивлячись на річку. – Вони сьогодні були на площі і говорили про щось з батьком. А потім один з них, Марк, підійшов до мене і запитав, чи не хотів би я до них приєднатися, уявляєш? – Віктор емоційно переповідав свою розмову з мисливцем, а я вперше від часу нашого знайомства відчула тривогу.
- І що ти відповів? – стиснутим від емоцій голосом запитала я.
- Що подумаю. – не категоричне «ні, ніколи!» промайнуло в моїй голові. – ну це ж... – Віктор продовжував навіть не зауваживши, як змінився мій вираз обличчя. – Це ж серйозна відповідальність. Потрібно... – наступні слова він прошепотів. – засуджувати на смерть. А я... Не знаю, Анно, не знаю... Але це все-таки дуже пристижно і можна добряче заробити. І... – на ці його слова всередені мене похололо. Він всерйоз думав над тим, аби стати мисливцем... О мати!
- І?.. – я таки хотіла щоб Віктор завершив свою думку. – І, Вікторе?
- І я не знаю, чи зможу це зробити. – із жалем і сумом сказав хлопець. Від цих слів мені трохи полегшало і я розслабилася. Але жаринка страху і непокою таки жевріла в мені. І вперше за два тижні я зраділа, що сховала всі свої трави подалі...
**
- Анно! Анно! – я підняла голову знад грядок і побачила Мері, що бігла в мою сторону. – Ти мусиш допомоготи! – жінка була бліда та налякана.
- Що сталося? – з непокоєм запитала я і витерла руки у фартух.
- Сусідка, Делія... – Мері важко дихала. – вона захворіла. Можеш дати чаю, Анно? Їй дійсно погано, бо в іншому випадку я б не ризикувала. – прошепотіла вона.
- Це те саме, що у Еліс? – тихо запитала я.
- Схоже на те. Ті самі ознаки...
- Тоді прийди за півгодини, мені потрібно приготувати напій.
- Анно, я знаю, як ти ризикуєш, коли оті покидьки (це слово вона виплюнула з себе) в місті. І я, і Делія тобі неймовірно вдячні. Вона – хороша жінка... – тихо промовила Мері.
- Знаю, Мері. І також знаю, що ти мене не видаш. Зайди за півгодини, все буде готове. – сказала я спокійно і рушила в сторону будинку.
Я витягнула зі схованки трави і почала відмірювати трави, потрібні для відвару. Процес цей був тривалий, бо постійно чогось бракувало і потрібно повертатися до схованки. Я так захопилася роботою, що почала мугикати під носом. Вже й забула, як люблю цей процес і запах... Я і далі підспівувала і зсипала трави у мішечок, як почула чоловічий голос, від якого завмерла, а серце майже вистрибнуло з грудей:
- Що це?.. – я різко повернулася і побачила Віктора, що уважно роздивлявся мою кухню і стіл, на якому все ще стояли сушені трави.
- О Мати, Вікторе, ти мене до смерті налякав! – сказала я, глибоко дихаючи, стараючись заспокоїтися.
- Ти так захоплено працювала, що не почула, як я стукав, то я і ввійшов. – пояснив Віктор не відводячи погляду від столу. – Вибач, що налякав. – нарешті поглянув на мене і легко усміхнувся.
- Все добре, я просто... Просто маю дати Мері чай. Вона еееее... дуже його любить. – я напружено усміхнулася. – Вибач, лиш віддам – і вже повертаюся, добре? – я глянула у майже чорні очі Віктора, шукаючи там хоч щось: гнів, страх, любов?.. Але не побачила нічого. – Почувайся як вдома. – сказала я, взяла мішечок із чаєм і рушила до дверей, по дорозі легенько цілуючи Віктора в щоку. Переступивши поріг я поблачила Мері, що чекала на мене біля грядок.
- Дякую! – сказала щиро жінка, потайки взяла мішечок, кивнула мені головою і повернула у сторону вулиці. А я пішла до свого будинку. Увійшовши, гукнула до Віктора:
- Ти не голодний? Я б могла щось ... – Віктор вийшов з кухні швидким кроком. – Ти куди? – здивувалася я.
- Я... мушу допомогти батьку з... – він був якийсь сам не свій, ніби нервував. – Я забув, що маю йому допомогти в дечому, а тепер нагадав і мушу йти... – незв’язно бурмотів Віктор.
- А. Добре. Тоді до зустрічі. – боюсь, що мені не вдалося приховати розчарування в моєму голосі.
- Звісно, люба. – хлопець підійшов, поцілував мене у чоло і швидко вийшов, а я ще якийсь час стояла на місці і думала про те, що тут сталося. А головне, як все це закінчиться. Ота жаринка непокою перетворилася на яскраве полум’я...
Вночі мене розбудити важкі чоловічі кроки та голоси у будинку. Я сіла на ліжку і подивилася на двері якраз у той момент, як вони розчинилися і в кімнату зайшов масивний чоловік з похмурим виразом обличчя. Коли він побачив мене, його губи розтягнулися у посмішці, яка не віщувала нічого доброго. І я все зрозуміла: хто він і чому він тут. Кричати сенсу не було... Я чула, як серце швидко б’ється у грудях, як переганяє кров по моїх венах, шум у вухах заглушував все інше... але з моїх вуст не вирвався жоден звук.
- Ну що, маленька відьмо, пограємося? – прошипів він веселим голосом і підійшов до мене. Останнє, що я пам’ятаю, як він піднімає свою руку у мене над головою, вибух болю і темрява.
Я чула плітки про те, що роблять із «відьмами» мисливці, але це навіть приблизно не передавало того жаху, що відбувався насправді. Я не відчувала нічого, окрім болю. А боліло все. Ніколи не могла подумати, що радітиму тому, що втрачаю свідомість від болю, а зараз це був єдиний стан, у якому я не зазнавала страждань... Я не знала, скільки часу вже тут була: у підвалі, де мене тримали, не було вікон, їжі майже не давали, а тортури теж були в хаотичному порядку. Я підозрюю, що вони наставали тоді, коли якомусь із тих покидьків було нудно і хотілося роздути своє его, насолодитися своєю силою. Шкода лиш, що за допомогою беззахисної жінки...
Я прокинулася і одразу пожаліла про це... біль увірвався до моєї свідомості і я знову захотіла в темряву. Але, мов крізь туман, почула своє ім’я.
- Анно! Анно! Це ж я... – я спробувала розплющити запухлі очі та підвестися, але скрикнула від хвилі болю та нудоти...
- Анно, подивись на мене... будь ласка... – почула я благальний голос. – О Мати! Що вони з тобою зробили... – і тут я впізнала цей голос. Віктор! Лиш силою волі, незважаючи на біль, я сіла і розплющила очі. Віктор стояв по ту сторону грат і зі сльозами в очах дивився на мене. А я, побита, поламана, як фізично, так і морально, дивилася на нього з ненавистю в очах. Це він! Це він винен, що я опинилася тут! Це через нього мене катовано! А він стоїть тут: цілий, здоровий і... у формі мисливців... З мого горла вирвався істеричний голосний регіт, немов у якогось дикого звіра. Віктор здивовано дивився на мене, а я реготала! Горло боліло, очі сльозилися, тіло мене не слухало, але я продовжувала реготати... То от воно що! Віктор хотів бути мисливцем і ним став: він вполював мене. Закохав мене в себе, дав відчути миті щастя, а потім віддав мене у руки цих садистів, аби вдягнути їхню форму і «добряче заробити». Я поволі заспокоювалася. А Віктор все ще мовчки і зі страхом дивився на мене. Мабуть, у цей момент я дійсно скидалась на відьму, і ця думка неймовірно мене тішила.
- Анно, я... – хлопець пробував щось сказати, але я його перебила.
- Чому? – запитання прозвучало хрипко і глухо – я вже давно не говорила. На звук мого голосу Віктор здригнувся. – Чому?
- Я... Анно... Чесно, я не думав, що все буде... – хлопець почав виправдовуватися.
- Ти не знав, що вони зі мною зроблять? Ти не чув про це? Чому, Вікторе? Що я зробила, що заслужила на таке... – хлип, який вирвався з мого горла перервав мої слова. Я вже не могла стримати сліз. Біль, що розривав моє тіло, я могла витримати. Але отой, що увірвався до мого серця – ні.
- Анно, але ж ти відьма... Я сам бачив оті всі трави... Це правильне рішення... – я не вірила своїм вухам... О Мати, дай мені сили. – Анно, зло потрібно викорінити, поки не заполонило нас всіх...
- Я думала, що ти мене кохаєш. – мені вже було все одно, що він дійсно вважав мене відьмою. Мені потрібно знати, чи його почуття були щирими.
- Я теж так думав... але... Чи можу я бути впевнений у цьому? Ти могла мене приворожити, одурманити... – я не чула більше нічого окрім оглушливого звуку, з яким розбилося на дрібні уламки моє серце та моє кохання. Ніколи не розуміла, чому люди так страждають через зраду коханих, аж до цього моменту: вона болить в сотні разів сильніше... О Мати! Це не відбувається насправді. Це не може бути Віктор, це просто галюцинація... Але я розплющила очі і переді мною стояв він. Щось говорив, але я не слухала...
- Вийди... – прохрипіла я.
- Що?... – Віктор здивовано глянув на мене.
- Вийди і більше ніколи сюди не приходь! – сказала я, дивлячись йому просто в очі.
- Але... – я рештками сил відвернулася від нього, притиснула ноги до грудей і заплющила очі. Тепер я просто чекала на кінець. Бо лише він принесе полегшення...
2023. Анна
Я судомно вдихнула і замовкла. Ці спогади розривали моє серце і душу на лахміття. Я мов пережила це все ще раз, в повітрі відчувала запах спаленої плоті... і винуватець стояв переді мною прив’язаний до стовпа, як я століття тому. Мати! Як же я його ненавиджу...
- Знаєш, любий, що було далі? Яка подальша доля Анни? – я сама здивувалася, як спокійно звучав мій голос.
- Ні... еееее... Ні, я не знаю... – на обличчі Віктора відбивався страх, розпач і шок.
- Оооо, кінець у цієї казки «нетиповий»: її спалили на багатті, Вікторе. – наступні слова я прокричала. – Спалили!!! Чуєш?! Бо один чоловік вирішив, що вона відьма! – в напливі люті я підійшла ближче і розмахувала руками, не пануючи над емоціями. На хвилю я замовкла, аби перевести подих. Вітер шмагав моє волосся і кидав у обличчя, але мені було байдуже. Нічого не мало значення крім помсти. – Ти уявляєш, любий, він зрадив свою кохану, аби стати одним із них! Одним з тих, хто калічить життя! – я розреготалася. Голосно і гірко. Я різко підійшла до Віктора так близько, що бачила страх в його очах. Так близько, що мій подих лоскотав йому лице. – Ти знаєш, як це – помирати, коли тебе палять живцем?! – просичала я, аж краплини слини бризкали йому на обличчя. Так само, як слина мисливця колись стікала по моєму. Віктор онімів від жаху, а може, шоку. А моє обличчя перекосив біль спогадів спаленої шкіри, полум’я, що плавило мене... це все жило в моїй пам’яті протягом століть. Спогади були болем в моїх м’язах та кістках, не даючи спати ночами. Силою волі я заспокоїлася і промовила:
- Я говорила про мораль. Так от. Мораль цієї історії така: кожен відповість за свої вчинки, Вікторе. Рано чи пізно. Я про це подбала, любий.
- Анно, - вперше за довгий час озвався Віктор. Його голос був хриплий і невпевнений. – Анно, я нічого... Я і ти... Ми... до чого це все? – він не міг зібрати думки. Він все ще не розумів!
- Я ще не закінчила. Один момент я упустила, зараз все поясню. – чоловік стояв, широко розплющивши очі. Я бачила всі його емоції, вималювані на обличчі. І я насолоджувалася цим! Заради цього моменту було варто терпіти століття!
- Отож! Пам’ятаєш, колись я сказала тобі, що в світі все можливо, варто лиш повірити? Так от. Це правда, любий. Дівчина, яка стояла біля стовпа і чекала на смерть, вірила, що помститься! Щиро вірила, що тієї люті вистачить. І знаєш, Мати, богиня, теж повірила у неї. Бо Мати – вона теж жінка, їй теж зраджували, тож це відчуття було їй знайоме. Тому вона дала тій дівчині те, чого та хотіла найбільше в житті: можливість помсти. «Як не в цьому, то в наступному житті» - сказала дівчина, а Мати почула, Вікторе. – я задихалася від слів, спогадів, болю і сліз, що душили мене. Але я не дозволю їм потекти. А Віктор слухав, мовчав і хитав головою.
- Яка богиня... який вогонь?! Анно! До чого тут я? Я не...
- Нарешті правильне запитання. – я відчула, як моє обличчя викривлює лукава посмішка.
- А до того, любий (це слово я виплюнула з себе), що після стількох років наші ролі змінилися: тепер ти стоїш прив’язаний до стовпа, а я буду дивитися, як ти гориш, корчишся з болю і благаєш про допомогу найближчу особу. А те, що ця особа і прирекла тебе на смерть посилить твої страждання. – слова лились із мене отруйним потоком. Очі Віктора округлилися – він нарешті з’єднав крапки... Захитав головою і прошепотів:
- Як?.. Як таке можливо?..
- Мати дає можливість поститися, якщо готовий заплатити ціну.
- Але я не розумію... Якщо ти аж так мене ненавидиш... то чому ти вийшла за мене, цілувала, спала зі мною, Анно? Ти ж могла просто вбити мене. – з кожним словом він говорив голосніше.
- Знаєш, любий, зрада – це одне з найгірших відчуттів. Але коли тебе зраджує кохана людина, болить ще сильніше, ніж вогонь, який палить тебе. Повір, я можу порівняти. – я вирішила відкрити всі карти. Я замовчала, спробувала перевести подих. Глибоко вдихнула чистого повітря, наповненого ароматами трав, моху і квітів. І тільки в цей момент я відчула спокій. Зараз, зараз все закінчиться.
- Я вирішила, що в разі помсти, - продовжила я, - буде справедливо, якщо ти відчуєш все так, як тоді я. Знаєш, - мій голос затремтів, - а я тебе так кохала, Вікторе!
- Анно, я ж тебе теж кохаю! Я не ... – він знову спробував вирватися, кричав щось про кохання і моє божевілля, але я вже його не слухала – його слова вже не мали для мене жодного значення.
- Помста, любий, - це бажання поділитися своїм болем. І я ділюся ним з тобою. – незважаючи на його крики, я широко усміхнулася і підійшла ближче. Мабуть, Віктор все зрозумів з виразу мого обличчя, бо його очі широко розплющилися і він почав відчайдушно кричати і вириватися.
- Анно! Прошу!.. Благаю... Я нічого не робив!.. Анно! – до мене долітали тільки деякі слова, я його не слухала. Повільно, немов у трансі, я витягнула з кишені коробку сірників і почала уважно її розглядати, розтягуючи момент. Крики і благання Віктора були музикою для моїх вух. О Мати! Століття очікувань були дійсно того варті! Задоволена усмішка не зникала з мого обличчя. Віктор почав кричати ще голосніше, а я витягнула один сірник із коробки і запалила. Підняла очі і глянула на чоловіка, якого кохала, який мене зрадив... Я дивилася, як він пробує вирватись, кричить, а сльози стікають по його щоках. Нарешті, вперше за триста років, отой тісний обруч, який стискав моє серце і не давав дихати, зник.
Моя усмішка стала ще ширшою у той момент, коли я впустила сірник і Віктор ще дужче закричав. Я поглинала його страждання, страх і біль. Це було варте ціни, яку я заплатила Матері – моєї душі. Нарешті я отримала бажане. Вогонь оточив Віктора. З тією самою усмішкою на обличчі я повернулася спиною до багаття, яке стало моїм катарсисом, і пішла. А вітер доносив відголоски криків та такий знайомий запах спаленої шкіри...
