Стіни не забувають

Місто зустріло мене сірим небом і холодним вітром, що стелився вулицями, немов тіні тих, хто тут колись жив. Будинки, обшарпані й позбавлені кольору, стояли похмуро, наче сторожі якоїсь забутої таємниці. Відчувалося, що тутешні стіни приховують більше, ніж можна побачити.

Я — Олексій Островський, тридцятирічний журналіст, який звик до неспокійних історій, але це місто, здавалося, тиснуло на мене ще до того, як я встиг зробити перший крок його вулицями. Неначе щось шепотіло на вітрі, запрошуючи й одночасно відштовхуючи.

Чорт, куди ж я потрапив? — промайнула думка, коли я кинув погляд на вицвілу вивіску місцевої готелі, де планував зупинитись. Її назва колись була вишуканою, але зараз злиняла до нерозбірливих літер, що ледве виднілися під шаром бруду. Може, це була помилка, приїхати сюди самому…

Готельний хол, тьмяно освітлений жовтими лампочками, був як із іншого століття. На стінах — викривлені портрети похмурих облич, які, здається, слідкували за кожним моїм рухом. На один із них я подивився уважніше: дитина років шести з дивно відстороненим поглядом і ледь помітною усмішкою. Від неї чомусь мороз пройшов по шкірі.

Я заселився в маленьку кімнату з ледь працюючим освітленням і рипучим ліжком. Зі стін сипалася штукатурка, але це не здавалося важливим. Моє завдання було знайти сліди зниклої людини — молодої жінки, яка за невідомих обставин зникла з міста два тижні тому. Поліція відмовилась давати коментарі, а місцеві жителі мовчали, наче боялися навіть думати про це.

Я дістав блокнот і почав писати перші нотатки: Місто, якого краще уникати... Люди уникають прямої розмови. Боїться кожен, навіть ті, хто просто проходить повз.

Але що тут такого страшного? — запитав я сам себе, поглядаючи на годинник.

І тут у тиші почулося щось дивне. Ледь чутний дитячий сміх, ніби він пролунав просто в моїй кімнаті. Я різко підняв голову і озирнувся, але, звісно, нікого не було. Мабуть, вітер з вулиці, сказав собі.

Проте цей сміх залишив мене в напруженні. Щось у ньому здалося не зовсім нормальним, немов він належав не живій дитині, а якомусь створінню, що з задоволенням спостерігає за чужими страхами.

Дитячий сміх... Я тут навіть не знаю, чи є взагалі в цьому місті діти, — подумав я, намагаючись усміхнутися, хоча в серці залишився дивний холод.

На ранок, коли сонце ледь пробивалося крізь густий туман, я вирушив до місцевої бібліотеки. Старі книги, пилюка і ледь помітний запах сирості — ідеальне місце, де можна знайти щось про минуле, якщо пощастить. Мені сказали, що тут є архіви, де зберігаються давні газети й записи про все, що колись відбувалося в місті.

Бібліотекарка, худорлява жінка з посрібленим волоссям, дивилася на мене очима, сповненими якогось глухого страху.

— Вам потрібна допомога? — запитала вона тихо, ніби навіть звук її голосу міг щось порушити.

Я кивнув і коротко пояснив, що розшукую будь-які згадки про зникнення молодої жінки. Бібліотекарка на мить мовчки дивилася на мене, а тоді швидко відійшла вглиб, жестом вказавши, щоб я слідував за нею.

Ми пройшли через вузькі проходи, де запилені полиці з книгами піднімалися до самої стелі. Нарешті вона відчинила скрипучі двері до архіву, в якому панував густий, застиглий запах часу.

— Тут ви знайдете все, що треба, — прошепотіла вона і, не попрощавшись, пішла.

Я сів за невеличкий стіл, відкрив першу теку і почав переглядати пожовклі сторінки. Між ними знайшов коротку замітку про інше зникнення — десятки років тому, коли зникла дівчинка на ім'я Марта. Їй було всього шість років.

Дівчинка з портрета? — промайнула думка, і від цього здогаду я мимоволі здригнувся. У мене склалося відчуття, ніби ця дитина стежила за мною від самого початку.

Я продовжував читати про Марту, і серце стискалося від моторошного передчуття. Її зникнення залишилося нерозкритим. Жителі говорили, що вночі чули її плач, і що кожного разу, коли її згадували, раптом з’являвся дивний дитячий сміх, ледь чутний, як відлуння.

Що, як це не збіг?

Моє серце почало битися швидше, але я намагався зберегти спокій. Врешті-решт, я тут як журналіст — розслідувати, а не лякатися привидів. Проте деякі рядки на цих пожовклих сторінках вганяли мене в сумніви. Дівчинка нібито зникла після того, як заявила, що бачить "червоного чоловіка", котрий обіцяв забрати її туди, де "немає ні ночі, ні дня".

Ще один запис розповідав про спроби кількох місцевих на той час знайти її. Одного з них знайшли мертвим на узбіччі дороги. Люди почали вірити, що місто прокляте, але з часом ця історія стала більше схожою на місцевий жахливий переказ, ніж на реальну подію.

З моїх роздумів мене знову вирвав звук — ледь чутний сміх, здавалося, просто за спиною. Я озирнувся, але, звісно ж, кімната була порожня.

Невже це просто втома? — подумав я, хоча всередині відчував, що все це реальніше, ніж я б хотів.

Дівчинка стояла посеред вулиці, ніби чекала мене. Її постать, маленька і майже нерухома, здавалася частиною пейзажу, наче вона була тут завжди, втиснута між темними будинками та холодним повітрям.

Я наблизився, і вона, не сказавши ні слова, кивнула мені й побігла вузькою алеєю між двома будівлями. Її рухи були швидкими й легкими, наче вона знала кожен камінчик під ногами. Мені здалося, що я мушу йти за нею, хоча не було жодної логічної причини. Просто… нездоланне відчуття, що за цією дитиною є щось важливе.

Алея привела нас до невеликого подвір’я, занедбаного, порослого бур’янами. Дівчинка зупинилася біля старого фонтану — кришка його була зламана, і всередині виднілася мутна, затхла вода. Вона підняла голову, подивилася на мене з виразом, який мені важко було зрозуміти. Потім, повільно, але рішуче, вказала пальцем на воду.

— Що ти хочеш, щоб я побачив? — запитав я, не сподіваючись на відповідь.

Дівчинка тихо засміялася. Звук її сміху був чужим, немов він не належав дитині. Це був сміх когось старшого, когось, хто бачив більше, ніж звичайна дитина могла побачити.

— Дивись, — сказала вона тихо, ніби її голос з’явився з іншого часу й місця.

Я підійшов ближче і нахилився над фонтаном. У мутній воді я помітив обриси — щось подібне до обличчя, але воно швидко розчинилося, і вода стала звичайною. Однак зображення, що промайнуло, вразило мене. Я не міг розгледіти деталей, але був упевнений, що це було знайоме обличчя.

— Хто це? — прошепотів я, відчуваючи, як у серці прокидається щось на кшталт страху.

— Той, хто повернеться, — промовила дівчинка з холодною впевненістю.

Її слова лунали, ніби відбиток у моєму розумі. Той, хто повернеться? Мені стало моторошно, і раптовий порив холоду пробіг шкірою.

Дівчинка несподівано різко відвернулася і пішла назад, не озираючись. Я ще якийсь час дивився на мутну воду, намагаючись зрозуміти побачене. Що це було? Чому це обличчя здається мені знайомим?

Я пішов слідом за нею, але коли вибіг на вулицю, то її вже не було. Здається, що вона зникла, мов примара. Лише порожня, тиха вулиця дивилася на мене своїми вікнами, наче місто вело за мною невпинне, безмовне спостереження.

Вночі я не міг заснути. Сни були неспокійними — я бачив ті ж самі порожні вулиці, тьмяне світло ліхтарів, дитячий сміх, який лунав за кожним рогом, але ніколи не наближався. Мені починало здаватися, що дівчинка — це якийсь відгомін давніх подій, про які всі забули.

Прокинувшись, я вирішив повернутися до старої бібліотеки, де вчора натрапив на ті уривки про давнє вбивство. Це була єдина нитка, що з’єднувала розрізнені елементи історії. Бібліотека здавалася ще більш покинутою, ніж зазвичай. В повітрі висів затхлий запах паперу й старих дерев’яних полиць. Я попрямував до архіву, де зберігалися записки про історію міста.

Розглядаючи пожовклі сторінки газет, я натрапив на стару статтю, написану нерозбірливим почерком. Розшукується… Марта Гречанська, шість років. Востаннє її бачили неподалік старого фонтану…

Відчуття холодного дотику пройшло по спині. Фонтан. Це був той самий фонтан, де дівчинка вказувала мені на воду. Ім'я викликало в мені дивне передчуття.

"Тіло не знайдено… Місцеві жителі кажуть, що вночі з фонтану чути дитячий сміх… згодом жителі побачили… зникнення повторюється..."

Я не відразу помітив, як за мною з’явився хтось у віддзеркаленні старого скла. Примарний силует виглядав нечітким, але я бачив обриси того ж обличчя, що промайнуло у воді фонтану. Він стояв у тіні, ніби уважно розглядаючи мене. Я різко обернувся, але нікого там не було.

Невже це місце, цей зниклий світ, такий же, як і його привиди?

Я стояв у тиші бібліотеки, серце калатало, немовби намагалося вирватися з грудей. Лише слабке скрипіння дерев’яної підлоги під моїми ногами порушувало цю моторошну тишу. Кожна тінь, кожен слабкий порух пилу здавався живим і наповненим очікуванням.

Знайдена стаття не давала мені спокою. Дівчинка Марта, зникнення якої залишило глибокий відбиток у пам’яті міста, наче відбилося в нинішньому часі. Я відчув, як давні таємниці починають оживати, з’являючись у моєму житті з тривожним змістом.

Відчинилися двері, і в бібліотеку увійшла літня жінка з паличкою. Її очі світилися світлом, якого я не очікував побачити — це було щось середнє між цікавістю та страхом.

— Ви шукаєте ту, що зникла? — запитала вона хрипким голосом, обводячи мене поглядом.

— Як ви дізналися? — запитав я, ледь зібравши сили.

Вона підійшла ближче, опираючись на свою паличку. Її пальці були кістляві, зі зморшками, що здавалося, могли розказати тисячу історій.

— Марта була моєю сестрою, — сказала вона просто, її голос, як шурхіт старих аркушів. — І якщо ти чуєш її сміх, значить, вона ще тут, але не одна.

Я відчув, як холод пробігає по моєму тілу. Вже вдруге за сьогоднішній день у мене виникло відчуття, ніби за мною спостерігають. Я повернувся, щоб подивитися на темні полиці, але там не було нічого, окрім важкого мороку.

— Що ви маєте на увазі? — прошепотів я, відчуваючи, як голос зраджує мене.

— У кожному поколінні хтось зникає, але ті, хто повертаються… — вона замовкла, дивлячись у далечінь, немов бачила щось за межами цієї кімнати, — вони вже не ті самі.

Її останні слова, шепіт, який майже не торкався повітря, залишили по собі гнітюче відчуття. Вона обернулася й повільно пішла до виходу, залишивши мене наодинці з думками.

Я стояв, дивлячись на старі вирізки, і раптом відчув, що хтось знову стоїть позаду. Повернувшись, я зустрівся з порожнечею, але в бібліотеці залунав короткий, дитячий сміх, що ледь торкався вух, проте віддавався у моєму розумі, мов глузування.

— Тут є щось більше, ніж просто історія, — сказав я сам собі, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

Моє розслідування, здається, тільки починалося, але в цьому місті навіть найбезневинніші звуки не обіцяли нічого доброго.

Тієї ночі я повернувся додому із відчуттям, що нитка, за яку я так намагався вхопитися, привела мене до темної безодні, яку важко було осмислити. Зображення дівчинки, її голос і той короткий сміх переслідували мене, відлунюючи у тиші моєї кімнати. Старий годинник на стіні пробивав кожну годину глухим, важким ударом, наче попереджав про щось невідворотне.

Я сів за свій робочий стіл, серед розкиданих паперів і записок, і почав перечитувати статті про зникнення дітей у місті. Кожен випадок мав схожий сценарій — дитина зникала неподалік старого центру міста, а розслідування закінчувалися безрезультатно. Найстаріший випадок датується серединою XIX століття, коли зник син одного з місцевих купців, і, як стверджували сучасники, його голос чули вночі біля тієї ж самої площі, де розташовувався фонтан.

Втомлений, я опустив голову на руки, відчуваючи, як важкість безсоння заповнює тіло. І ось тут сталося щось незвичне: мене наче занурило у напівсон. Я опинився в тій самій бібліотеці, але вона вже була іншою — стіни зникли, і навколо мене розтягнувся морок, що був густий і важкий, наче дим. У центрі кімнати стояла Марта, та сама дівчинка з вулиці, але її обличчя стало іншим, старішим, з порожніми очима, що світилися примарним сяйвом.

— Часу залишилося мало, — промовила вона, і її голос лунав не одним голосом, а сотнею голосів, переплетених у нестримному хаосі. — Повернення вже розпочалося.

Її слова прозвучали як вирок. Мені стало важко дихати, і я зробив крок назад, але за спиною нічого не було, лише безмежна порожнеча. У темряві почулися інші голоси — дитячий сміх, плач і шепіт, який розповідав про речі, що не можна було зрозуміти.

Я прокинувся, з серцем, що калатало, наче загнаний кінь. Поглянувши на годинник, я зрозумів, що минуло лише кілька хвилин. Але цей сон відчувався настільки реальним, що його відлуння ще довго залишалося зі мною.

Зібравши всі свої записи, я вирішив зробити ще один крок, щоб дізнатися правду про це місце і про таємницю, яка жила в кожній його тіні.

Наступного дня я прокинувся із незрозумілим відчуттям тривоги. Сон, який відвідав мене вночі, залишив по собі неприємний присмак, немов попередження. Мене тягнуло повернутися до старої площі, де колись зникали діти, і де, як я тепер підозрював, все ще відлунювали відгомони давніх злочинів.

Дорогою до центру міста я відчував, як змінюється атмосфера. Сіра осінь сховала сонце за важкими хмарами, а вітер, ніби загублений подорожній, метався вузькими вуличками, огортуючи мене холодом. Місто здавалося порожнім, наче всі мешканці знали про щось, чого я ще не розумів, і ховалися у своїх домівках.

Коли я підійшов до фонтану, відчув, як на мене дивиться пара очей. Повернувшись, я побачив хлопчика років восьми, що стояв на краю площі. Він дивився на мене так пильно, що від цього погляду стигла кров у жилах. Але було щось дивне в його поведінці — хлопчик рухав губами, але голосу не було чутно. Я наблизився, і тільки тоді почув уривки слів, які він шепотів.

— Марті холодно… Вона хоче додому…

Ці слова прозвучали як дзвін у моїй голові. Хлопчик зробив крок назад і зник у вузькому провулку, що вів до старого монастиря. Я рушив за ним, відчуваючи, як кожен крок давався важко, наче ноги занурювались у туман. Провулок здався нескінченним, а стіни з обдертим тиньком і павутинням ніби рухалися, звужуючи простір.

— Олексію… — прозвучало зовсім поруч, і я ледь не випустив ліхтарик з рук.

Голос був дитячим, але в ньому було щось ненормальне, немовби він звучав зсередини мене. Я розвернувся і побачив, як на мене з темряви дивилися два блискучі, чорні, як ніч, ока. Під ними на обличчі грала усмішка, яка зовсім не була дитячою.

Ті очі не зникали, вони мовби були в самому повітрі, що оточувало мене, обплітаючи всі мої думки холодом і жахом. Я стиснув ліхтарик, намагаючись втримати тремтіння в руках, і зробив крок назад. Примарний голос продовжував говорити, але тепер у ньому чулася веселість, що різала по нервах, мов гостра бритва.

— Всі хочуть додому, але де він? — прошепотіли ті очі.

Моє серце завмерло. Я дивився на темряву, що оповивала мене, і, наче у відповідь на моє мовчання, з темряви почали виходити постаті. Їхні обличчя були нечіткими, схожими на вигорілі фотографії, але в їхніх очах палав той самий порожній блиск, який я бачив у хлопчика.

— Марта хоче, щоб ти знайшов її, — сказав один з них, схиливши голову, наче жаліючи мене.

Я спробував зібратися і знайти в собі хоч краплю мужності. Відступати назад було неможливо, але вперед — означало заглибитися в темряву, що вже повністю обійняла мене. Зрештою, я зробив крок уперед.

— Ви… ви знаєте, що сталося з Марту? — мій голос здався мені чужим, слабким.

Сутінкові постаті кивнули, і я почув новий звук — дитячий сміх, але цього разу він лунав глибше, як глузування. Потім усе сталося швидко: темрява розступилася, і переді мною відкрилася кімната. Це була стара, закинута кімната в будинку, де раніше жили діти, з дерев'яними ліжками і зношеними іграшками.

На підлозі сиділа Марта. Її обличчя було блідим, і вона дивилася прямо на мене.

— Ти знайшов мене, — сказала вона, і її голос більше не звучав як відлуння інших голосів, але був її власним.

Я підійшов ближче, і її погляд змусив мене відчути, що за цією зустріччю стояло щось більше, ніж просто розгадка старої таємниці. Можливо, я знайшов її, але тепер вона ніколи не відпустить мене.

У кімнаті стояла гнітюча тиша, порушена лише моїм диханням, що здавалося гучнішим за удари серця. Марта сиділа нерухомо, її порожні очі втупилися в мене з таким спокоєм, що ставало ще моторошніше. Я не міг відірвати від неї погляду, відчуваючи, як щось холодне і невидиме наче обплітало мене невидимими ланцюгами.

— Хто ти насправді? — запитав я, намагаючись змусити свій голос звучати твердо, хоч він і тремтів.

Марта повільно підвела руку і вказала на стіну, де ще залишилися сліди дитячих малюнків. Серед тих наївних картинок було щось незвичне — сцена, на якій маленька фігурка дитини стояла перед постаттю, що нагадувала привида, а за ними були стіни, обвішані годинниками, що показували різний час.

— Годинники показують, скільки в тебе залишилося, — сказала вона, і її голос звучав так, наче говорила не тільки вона, а й багато інших, злитих в одну єдину мелодію.

Мені раптом стало холодно, і я зробив крок назад, вдарившись об щось м'яке. Повернувшись, я побачив стару ляльку, що лежала на підлозі з обірваними руками, але з тією ж самою посмішкою, що завжди змушувала дітей сміятися. Тільки тепер вона здавалася насмішкуватою.

— Ти повинен знати правду, — промовила Марта. — Інакше вони ніколи не залишать тебе.

У голові закружляли спогади про всі прочитані історії, про жахливі таємниці, що зберігали старі будинки і вулиці цього міста. Але чому саме я? Що за зв'язок між цими дітьми і мною?

— Чому я? — вирвалося у мене.

Марта повільно встала, її сукня шаруділа в тиші. Вона підійшла ближче, і я відчув запах старої пилюки та квітів, що вже давно зів'яли.

— Бо ти вже був тут, — прошепотіла вона. — Ти просто забув.

Від цих слів усе моє єство застигло. Стіни кімнати наче звузилися, світло потьмяніло, і відчуття реальності почало розмиватися, мов віддалений спогад. Мені здавалося, що щось глибоке і страшне підіймається зсередини, змушуючи мене згадати те, що я так довго намагався забути.

Марта повільно простягнула руку і торкнулася мого плеча. Її пальці були холодними, як мармур, і я відчув, як по спині пробігли мурашки. Її погляд був одночасно сповнений співчуття і зневаги. Вона знала більше, ніж я міг уявити, і це лякало до кісток.

— Тоді, коли тобі було шість, твої батьки вперше зрозуміли, що дім не був звичайним місцем, — почала вона. — Це сталося під час одного з тих літніх вечорів, коли сонце повільно зникало за горизонтом, забарвлюючи небо у криваво-червоний колір. Ти грався в цій кімнаті, а годинники, здавалося, почали раптом бити водночас, кожен на своїй хвилі.

Я пригадував уривки — як звук ударів наче пронизував повітря, і кімната почала здаватися меншою, ніби стіни рухалися. Мої руки стискали ляльку, стару і потерту, яку я знайшов у шафі. Вона здавалася живою, її порцелянові очі блищали у темряві. Тоді я побачив фігуру в кутку, що стояла нерухомо, дивлячись прямо на мене.

— Це була не просто тінь, — Марта продовжила, неначе читаючи мої думки. — Той привид був тим, хто був забутий, хто колись жив тут і став жертвою цієї темної кімнати. Він шукав когось, хто зміг би його побачити, когось, хто міг би відкрити для нього двері до світу живих. І ти, Олексію, став тим хлопчиком.

Зображення дитячої кімнати раптом ожили в моїй пам'яті — старий килим із вицвілими візерунками, годинники, які показували різний час, і голоси, що приходили зі снів. Але тоді це здавалося просто страшною казкою.

— Тоді все почалося, — Марта відвела погляд до ляльки, що лежала на підлозі. — Ти зник на три дні, і тебе знайшли в цій кімнаті, обійнятого тією самою лялькою. Всі казали, що це був лише дитячий сон, жах, який швидко забувся. Але я знала краще.

Відчуття холоду обпекло мої груди, ніби щось крижане стиснуло серце. Невже я був частиною цієї історії? Як це можливо? Раптом я відчув, що все моє життя — це лише заплутаний вузол з уривків спогадів, що намагалися вирватися на поверхню.

— То це ти стояла там, — прошепотів я, поглянувши на малюнок, де фігура дитини дивилася на привида.

Марта лише сумно посміхнулася. Її очі, глибокі і темні, наче безодня, тримали відповіді на всі мої запитання. Але чи був я готовий їх почути?

Я відчув, як кров застигла у жилах. У ту ніч, коли мене знайшли після триденного зникнення, я мовчав. Ніщо не могло змусити мене говорити. Але зараз спогади повернулися: ледь чутний шепіт і тиск чиїхось рук на мої плечі, коли я сидів у темряві.

— Ти став зв'язком між світом живих і мертвих, — сказала Марта, і її голос прозвучав, мов вирок.

Я стояв, мов прибитий, усвідомлюючи, що спогади, які я намагався забути, виринали на поверхню, немов привиди з минулого. Марта не відводила погляду, і я відчував, що її очі бачили крізь мене, до тієї ночі, коли мене вперше торкнулася темрява.

— Після тієї події ти перестав говорити, — продовжила вона. — Лікарі говорили про шок, про дитячу травму, але ніхто не розумів, що ти насправді побачив.

Мені згадалося, як батьки сиділи біля мого ліжка, втомлені та виснажені, з тінями під очима, які свідчили про безсонні ночі. Вони говорили пошепки, намагаючись не привертати увагу, але я чув їхні слова. Я пам’ятав, як моя мати плакала, і як батько, стискаючи кулаки, шепотів: "Це прокляття цього дому". А я лежав, втикаючись поглядом у стелю, в якій наче затаїлися темні обличчя.

— Чому вони ніколи мені про це не казали? — прошепотів я, відчуваючи, як злість і відчай змішуються в один клубок.

Марта зітхнула, і на її обличчі з'явився тіньовий смуток. Вона підійшла до вікна, крізь яке пробивалося блякле світло вулиць.

— Твої батьки думали, що можуть захистити тебе мовчанням, що якщо ти забудеш, це залишиться лише жахом у дитячих снах. Але цей будинок пам'ятає, Олексію. Він зберігає всі таємниці, всі голоси, всі зникнення.

Слова Марти наче розбудили в мені відлуння давно забутих голосів, шепоту та криків, що звучали у голові. Стіни кімнати знову здавалися живими, вони дихали разом зі мною, а тіні на них починали рухатися, створюючи картини, що розповідали свою історію.

Я відчув, як всередині мене розгортається тривога, ніби хтось невидимий затягував вузол навколо мого серця. Всі ці роки я жив із напівправдою, мовчазною змовою. Але тепер, коли Марта стояла переді мною, немов ключ до всього, я почав усвідомлювати, що все було набагато глибше, ніж просто дитячий страх.

— Марта, — мої слова були наповнені тремтінням і відчаєм. — Ти знала про все це весь час, але чому зараз? Чому ти повернулася, щоб сказати мені правду? Що ще приховано в цьому домі?

Вона підняла голову, і її очі, здавалося, світилися темним вогнем. У них була сила, яка знала більше, ніж могла сказати. Вона обернулася до стіни, на якій були сліди тих самих малюнків, і торкнулася однієї з фігур, де дитина дивилася в темряву.

— Бо тепер, коли почали зникати інші діти, дім знову шукає. І він обрав тебе, Олексію. Але ти не просто спостерігач. Ти частина цієї історії, більше, ніж ти міг уявити.

Я намагався зібрати думки, але вони розпливалися в хаотичних образах. Спогади про ту ніч, коли я вперше побачив фігуру в темряві, змішалися з відчуттям провини і тривоги, які я не міг пояснити. І тоді до мене дійшло — Марта. Її історія була занадто добре відомою, щоб бути випадковістю.

— Ти знала, що я тут буду. Це ти завжди знала, що я повернусь. Але чому? Ти не просто випадковий свідок, Марто. Ти...

Марта посміхнулася, але ця посмішка не принесла полегшення. Вона була гіркою, як усвідомлення незворотної правди.

— Я теж була однією з них, Олексію. Однією з тих, хто зник, але знайшов шлях назад. Але я повернулася не сама. І саме тому годинники тепер знову починають бити, саме тому твої спогади виходять на поверхню. Дім обрав мене тоді, але тепер він хоче тебе.

Тінь піднялася з кутка кімнати, і здавалося, що вона набирала форму. Стара лялька, здавалося, рухнула, її очі блищали у мерехтливому світлі.

— Ти мусиш вибрати, Олексію. Або ти станеш частиною цієї історії назавжди, або знайдеш спосіб вирватися і зруйнувати прокляття. Але знай, що час не на твоєму боці, — шепотіла Марта, і її голос зливався з тихим тиканнням годинників.

Я розумів, що не можу їй довіряти, але й не міг зупинити себе від бажання зрозуміти, що сталося насправді.

Мої руки тремтіли, коли я обернувся до годинників, що висіли на стінах. Їхні стрілки рухалися, наче без жодної логіки, відміряючи якийсь дивний, незнаний час. Шепіт голосів змішувався з тиканнням, створюючи враження, що сам дім дихав і нашіптував мені.

— Але чому саме я? — вирвалося у мене, і голос звучав слабко, як у хлопчика, яким я колись був.

Марта наблизилася, і її тінь, відкинута світлом старої лампи, виглядала довшою і темнішою, ніж мала б бути. Вона зупинилася за кілька кроків від мене, нахиливши голову набік, наче намагаючись вловити мої думки.

— Бо ти той, хто все почав, — її слова застрягли в повітрі, мов туман. — Ти був першим, хто прийшов до цього дому. Але тоді ти ще не розумів, що саме шукаєш. Дім завжди знав, що ти повернешся.

Тепер я бачив картину чіткіше: фрагменти розбитих спогадів з'єдналися в одне ціле. Тієї ночі, коли мені було шість, я зник ненадовго. Мої батьки знайшли мене на горищі, напівпритомного, без жодних пояснень, як я туди потрапив. Вони вирішили замовчати, сподіваючись, що жахи забудуться, але це місце ніколи не забуло мене.

Марта дивилася на мене, і її очі наповнилися холодним світлом. Вона була не просто жертвою цієї історії; вона стала її частиною, але відмовилася віддати себе повністю темряві. А тепер вона хотіла, щоб я дійшов до правди сам.

— Але хто винний у всіх цих зникненнях? — запитав я, більше до себе, ніж до неї.

Тінь за Мартою ожила, і з неї почав виринати образ — постать, яка не мала обличчя, але її присутність пробуджувала жах. Вона простягнула руку в мій бік, і в ту мить я зрозумів, що злочинець — як і дівчинка, він відчувався наче знайомий. Коли його рука з’явилася з-під плаща, я помітив на ній довгий шрам, що проходив через всю долоню, і раптово зрозумів, кого він мені нагадує — мого батька.

"Ні, цього не може бути", — подумав я, але образ залишався переді мною. Тоді Марта зробила крок уперед і заговорила хриплим, моторошно тихим голосом:

— Він живе тут, у цих стінах, — прошепотіла Марта. — І тепер він хоче тебе.

Марта стояла переді мною, і, хоча її обличчя було обрамлене довгими пасмами волосся, очі залишалися холодними, мов лід. Стіни кімнати здавалися ближчими, напруження в повітрі можна було відчути кожною клітиною шкіри. Я розумів, що ось він — кульмінаційний момент, коли всі дороги, якими я блукав, зійшлися до однієї точки.

— Ти не уявляєш, як довго ми чекали цієї миті, — її голос був тихим, але кожне слово відлунювало в кімнаті, ніби крик. — Нарешті ти тут, де все починалося. Тепер ми можемо закінчити гру.

Я здався їй, погляд не опускався від її очей. У глибині її зіниць мерехтіло щось знайоме — крихти дитячої наївності, яка давно була поглинута пітьмою.

Марта посміхнулася, і в цій посмішці була щира ненависть, змішана з болем.

— Ти син того, хто вперше поклав початок трагедії, — сказала вона, і я відчув, як хвиля шоку пронизала мене. — Ваша сім'я завжди тримали таємниці міста, а ти, мій любий Олексію, обрав бути журналістом, щоб шукати істину. Тепер твоя істина — це моє звільнення.

Слова Марти розкривали таємницю, що билася глибоко в моїй крові. Я був частиною історії, яку намагався розкрити, навіть не усвідомлюючи, що розплутую власні корені.