Сракорукий Пінгед
Якщо ви очікуєте, що ця історія розпочнеться зі слів: «Одного разу чорної, чорної ночі...», мушу вас розчарувати. За всю мою кар'єру детектива більшість найжорстокіших вбивств відбувалися саме вдень. Чому? О, це досить логічно, і зараз я все поясню з яскравими прикладами для більшої наочності.
Справа №1. Чоловік повернувся раніше з роботи і застукав дружину з іншим в ліжку – ось вам, будь ласка, подвійне вбивство і 37 ножових поранень тільки в неї; в коханчика, здається, всі 60 нарахували.
Справа №2. Чоловік поїхав на роботу, а дружина з післяпологовою депресією залишилася вдома, втопила маля і покінчила з собою – коли? Правильно, вдень.
Справа №3. Робітник, якого не влаштовувала зарплатня, вирішив поквитатися з босом і притягнув дробовик в офіс, паралельно розстрілявши 10 осіб. Шикарно, правда? І коли все це відбулося? Також вдень.
І це лише невеличка добірка за останні два роки. Ви можете запитати: а що ж вночі? О, вночі також відбувається досить багато лякаючих речей – криваві розбірки з ножовими пораненнями, викрадення, зґвалтування, продаж наркотиків і проникнення в будинки. Але вдень відбуваються набагато моторошніші речі.
Здається, ідеального часу для вбивств чи злочинів не існує. Так, фільми і книги активно пропагують, що саме ввечері і вночі на вулиці виходять маніяки, щоб застерегти вас, але найіронічніше, що з цими маніяками ви вітаєтеся кожний день, п'єте каву на роботі і тиснете руку на прощання, навіть не здогадуючись, що ці руки робили. Потім у новинах ми бачимо інтерв'ю сусідів: "Ой, а ми й подумати не могли. Він здавався таким милим. Пригощав нас смаколиками і допомагав стригти газон". Вдень стриг газон і теревенив з сусідами, а вночі закопував трупи в гаражі. Таке єство людини – пристосовуватися до будь-яких умов.
Часто, я задумувався як ці покидьки живуть далі зі своєю совістю. Типу, ти своїми руками забрав життя, покалічив, випатрав людину і...? І з роками я зрозумів, що вони просто пристосовуються. В них не залишається іншого виходу. Голос совісті з кожним днем стає дедалі тихішим, аж поки зовсім не зникає. Немає іншого варіанту, ніж просто призвичаїтися.
Щось я збився з думки і ліричний вступ трохи затягнувся. Про що я? А, так, згадав.
Що б ви робили, якби прокинулися зранку, попленталася на кухню готувати тост чи яєчню з кавою, всілися за високий кухонний стілець з чашкою, ввімкнули телик, по якому на всіх каналах транслювали б труп жінки, який перетворили на ляльку, вбрали в гарну рожеву сукенку і всадовили на головній площі міста? О, скоріше за все, вам було б цікаво який психопат здатен на це, і ви чекали б коментарі поліції. Дехто, дуже б злякався, і боявся б виходити на вулицю. Інші навпаки мчали б на площу, щоб все побачити на власні очі. Деякі влаштовували б інтернет-битви на форумах і проклинали б владу. А я? А я дуже розчарувався, побачивши ці новини. Чому? Бо до спокійної пенсії мені лишалося два нещасних тижні. А зараз мені треба було розслідувати цю справу і шукати психа, чому я був "невимовно радий".
----------------------------------------------------------------------------------------------------
– Що тут у нас? – Окидаю поглядом місце злочину і юрбу любителів насильства.
– Вітаю, детективе. Для нашого маленького містечка це щось новеньке. – Патрульний, що першим прибув на місце злочину, вводив мене в курс справи. Він плямкав жуйкою і неймовірно мене цим бісив. – Дівчина. Біла. На вигляд приблизно років 22-25. Знайшов її в такому вигляді приблизно о 8:13. Патрулював район, заїхав в "Тітоньку Мей" за ранковою кавою, взяв каву з собою, але випити так і не вдалося. Руки, ноги, шия настромлені на якісь металеві конструкції. Схоже, псих постарався на славу щоб перетворити її на ляльку. Експерти зможуть більш детально розповісти вам про цю Jane Doe* (* "Jane Doe" — загальноприйняте в США ім'я, яким називають жінку, особистість якої залишається невідомою. Це ім'я використовується в юридичних і кримінальних справах, коли необхідно позначити анонімність або особу, чию ідентичність не вдалося встановити.)
– Дякую. – Чухаю макітру і погоджуюся з цим патрульним. Для нашого містечка це дійсно щось незвичайне. Вбивство через ревнощі, або через сотню баксів – це одне. Але створювати подобу Барбі – це вже рівень якихось маніяків з мегаполісу. Що ж, буду розбиратися.
– О і до речі, детективе, – патрульний повертається і додає, – коли я підійшов до дівчини сморід стояв просто нереальний. Смерділо тухлими яйцями. Зараз вже не так, але якщо принюхатися можна вловити це "амбре". Звіт я оформлю і надішлю по електронній пошті.
Тухлі яйця. Сірка? Для чого вбивці використовувати сірку, якщо він не демон з потойбіччя? А може таки демон – оце було б грандіозне завершення кар'єри. Вже уявляю заголовки газет: "Детектив Харпер викрив демона з потойбіччя. Стоункрест* знову в безпеці" (*Стоункрест – вигадане місто в США). Посміхаюся своїм думкам і повертаюся в гидку реальність. Демон ти чи ні, але я тебе знайду. Від мене не заховаєшся.
– Каміло, як ти? Виглядаєш просто неймовірно. – Підходжу до нашого найкрасивішого криміналіста і посміхаюся.
– О, детективе! Ви як завжди – сама галантність. Сьогодні я виграла джекпот – ви тільки-но подивіться на цю красу, – Каміла киває на гарно вбрану жертву і посміхається, – хто б це не був, але він віддано, майже маніакально, відтворив копію Барбі 1993 року. Всі деталі – сережки-перли, рожева сукня, чобітки, блакитні тіні – все це схоже на ритуал. На її тілі ані краплини крові. Все тіло чисте, охайне. На спині ми знайшли таврування – точно так само, як на ляльці є позначка компанії-виробника, так само і на жертві є ця позначка. Ті місцях, де руки і ноги ляльки з'єднуються, відтворені і на нашій жертві. Ніяких слідів чи відбитків пальців. Той, хто вчинив це, знав що робить.
– Лишилося дізнатися для чого він це зробив. Мотив...
Ця дівчина комусь перейшла дорогу? Занадто багато мороки для помсти. Кохання? Цілком можливо. Таємний прихильник, що не добився взаємності. Лялька. Чому саме лялька? Що вбивця хотів цим сказати? Всі жінки ляльки? Психопат, в якого мати була повією? Що ж, це буде дуже цікаво.
Поки Каміла в своєму білому костюмі вивчала кожний міліметр, я вдивлявся в натовп. Такого штибу вбивці люблять милуватися своїми "творіннями". Не виключено, що прямо зараз він чи вона дивиться на нас і посміхається. Аналізую кожне лице. Стараюся не пропустити жодної зміни емоції на обличчі цього натовпу. Папараці, журналісти – вони завжди на полюванні за новою сенсацією, а тут явно є чим поживитися. Просто перехожі, які стали свідками цієї трагедії, і з цікавістю розглядали чим же займається поліція. Невдоволені. Це окремий тип людей – вони завжди і всім невдоволені. На їхніх обличчях читаєш відразу і такі події ідеальне місце для них, щоб поживитися. Примружуюся... Маю констатувати, зараз мій зір вже не такий гострий, як в молодості. Видихаю. Розглядаю все навколо. Дерева, сміттєві баки, лави, магазини. Чому саме тут вбивця посадив її? Чи мало це значення? Абсолютно точно місце мало значення. Але яке? Просто насмішка над нами – я вбив дівчину, привіз її і посадив всім на огляд, а ви мене все одно не знайдете. Такий посил?
Краєм ока бачу як Вільям пробирається крізь натовп. Цей хлопець був чудовим помічником, він займе моє місце і, я впевнений, стане чудовим детективом, але з часом він не дружив. Я збився з ліку скільки разів він спізнювався в відділок. Сьогоднішній день, незважаючи на всю важливість, не став виключенням.
– Сер... Я... Пробачте, я... – Вільям хекає і я бачу краплі поту, що стікають його чолом. – Тіна сьогодні всю ніч капризувала – лізуть зуби. Я її заспокоював всю ніч. Джі має відпочивати після пологів. А потім... Потім я заснув і не почув будильник.
– Закінчив? – Дивлюся на сповідь цього тридцятирічного чоловіка, а бачу п'ятнадцятирічного юнака. Посміхаюся. Його щирість здавалася занадто театральною в цьому давно прогнилому світі.
– Так, сер. Більше це не повториться.
– Не вірю. Ти кажеш це щоразу і щоразу спізнюєшся. Але сьогодні не буду читати тобі лекції. Опитай всіх свідків, дістань відеозаписи і повертайся в офіс – все найцікавіше ти вже пропустив.
– Буде зроблено, сер!
Вільям підтюпцем побіг до найближчих магазинів. Єдина надія – відеокамери. Як не як 21-е століття – століття цифрове і це мене неймовірно радувало. На камерах відслідкуємо номери машини, якщо пощастить, лице вбивці, далі план перехоплення і справа закрита. Я п'ю коктейлі на Арубі, святкую свою заслужену пенсію, а Вільям продовжує ловити засранців.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
– На камерах нічого. – лице Вільяма сумне і, здається, що він хоче заховатися від мене, прикриваючись звітами Каміли.
– Тобто, нічого? Поясни. – Це погано. Це дуже погано.
– На камері немає абсолютно нічого. 8:07 – жертви ще немає на площі. 8:08 – жертва з'являється на площі. Це не має ніякого сенсу, і, схоже, що якоїсь частини відео просто не вистачає... Але...
– "Але"?
– Але наші спеціалісти стверджують, що ніяких втручань в записи не було. Тобто дівчина з'явилася сама по собі нізвідки.
– Ти...
– Так, я зібрав записи з усіх магазинів поруч з площею, та за два квартали від неї – нічого. Дівчина просто з'явилася з повітря. Все перевірили тричі. Всі камери справні, записи не підчищені.
– Якась чортівня... Хто ця дівчина досі не встановили? Ніхто її не шукає? Вона не в списках зниклих безвісти?
– Ні... Схоже, сер, це глухий кут... Вільям дивиться на підлогу і уникає будь-якого зорового контакту зі мною.
– Ми щось пропускаємо. Звіти вже готові?
– Так, ось. Нічого незвичайного, за виключенням частинок сірки на одязі жертви.
– Сірка... Чому сірка?
– На тілі частинок не виявлено. Тільки на одязі. – Вільям переминається з ноги на ногу. Користі зараз з нього небагато, тому нехай вивчить архів і опитає ще раз свідків.
– На сьогодні в тебе 2 завдання – архів – віднайди всі схожі справи, перевір справи, де жертв таврували, дізнайся де була куплена тканина для сукенки. Одним словом мені потрібен супер-Вільям. І ввечері опитай ще раз власників крамниць неподалік – вони мали бачити хоч щось. Можливо, якийсь підозрілий автомобіль, або когось, хто не вписувався в звичайний ритм Стоункреста. Ми абсолютно точно щось пропускаємо.
– А ви, сер?
Нічого собі. Тепер я маю звітувати перед Вільямом?
– А я знайду чим зайнятися, Вільяме. Не хвилюйся. Поки на моїх дверях висить табличка з написом "Старший детектив" ти все ще під моїм керівництвом – не забувай про це.
Бачу, як щоки Вільяма моментально спалахують червоним. Правильно. Я люблю цього негідника, але нехай знає своє місце.
– Я, сер... Пробачте. Можу йти?
– Йди. І принеси мені хоч щось. Хоч якусь зачіпку, Вільяме. Ти мене зрозумів?
– Так, сер. Буде зроблено, сер.
Вільям покидає кабінет, а я дивлюся на фото з місця злочину і намагаюся побачити хоч щось. Як вбивця приніс жертву на площу непоміченим? Камери, відеозаписи. Якщо з ними можна було б щось зробити технічним чином, то зі свідками це не працює. Чому жоден зі свідків не бачив хто чи яким чином приніс дівчину? Це здавалося божевіллям. Прокручую камеру ще раз і ще раз. 8:07 – немає. 8:08 – є.
Я завжди довіряв нашим хлопцям з технічного відділу, але що, якщо на цей раз вони помилилися і з записами дійсно щось зробили. Зробили спеціалісти набагато крутіші ніж наші. Це ж також можливо, правда?
Набираю знайомий номер.
– Містере Дейвіс, вітаю. Перепрошую що турбую, але справа серйозна. Ви вже бачили новини? О, тоді мені не доведеться пояснювати. На записах з відеокамер нічого. Наші хлопці круті, але я б хотів перевірити все ще раз, враховуючи те, якого резонансу ця справа набула, зайва перевірка не завадить. Чудово. Дякую. Надсилаю емейл з записами. Вітання Мері.
Сірка. Сірка... Найбільше її виробляють в Техасі і Луїзіані, а в нас в містечку? Завод! На околицях міста є закинутий з часів другої світової війни нафтопереробний завод. Треба поїхати туди і перевірити все. Цілком можливо, що це лише міраж, але спробувати варто.
Добре, що зараз літо і темніє пізно. Все гірше бачу в темноті і намагаюся взагалі не їздити поночі – моє життя вже не має цінності, а от збити когось мені б дуже не хотілося. Дістаюся до заводу по навігатору. Навігатор... Раніше ми користувалися звичайними картами. Тоді світ здавався кращим.
А зараз без телефону ти навіть перднути не можеш. Паскудство.
На перший погляд нічого незвичайного. Окидаю територію і повільно суну всередину. Велич заводу мене зачаровує, шкода, що скільки робочих місць просто зруйнували і зараз молодь їде в великі міста ставати успішними десь там. Раніше, успіх був тут, як і молодь. Зараз Стоункрест перетворився на місто пенсіонерів і тих, кого велике місто пережувало і виплюнуло. Добре, що це вбивство трапилося. Ні, ні не подумайте що я божевільний стариган, просто ця подія хоч якось сколихнула рутинний перебіг подій. Шкода, що саме таким чином. Справді шкода.
Досліджую закинуті робочі приміщення. Нічого, що видавалося б незвичайним. Стіни, обмальовані графіті, порожні пляшки, подекуди купи лайна. І це все... Жодного натяку на те, що тут тримали, ба більше, вбивали когось. Нічого. І тут нічого. Що ми пропускаємо?
Їду назад в місто. Зупиняюся навпроти площі і вирішую прогулятися. Нарешті, натовп роззяв зник і я можу вільно роззирнутися. В голові пусто. Є лише відчуття того, як вбивця насміхається з мене. Площа. Чому саме вона? Раніше, років зо тридцять тому, тут були будинки. Це і може стати зачіпкою. Будинки. Чи якийсь особливий будинок, що знаходився саме тут. В архітектурному департаменті мені допоможуть. Йду до авто й натикаюся на милий магазин антикваріату. Щось вабить мене зайти в середину.
Роззираюся. Не хочу визнавати, що це магазин антикваріату, бо саме таке крісло стояло в кімнаті моєї мами, а схожа люстра висіла в моїй кімнаті. Схоже, що я і сам перетворювався на антикваріат, і після пенсії мав би зайняти тут якісь поличку зліва. Привітна продавчиня усміхається до мене. Зараз стане питати що я тут забув. А я і сам не знаю...
– Шукаєте ляльку Барбі 1993 року?
– Я? Чому? З чого ви так вирішили? – Дивлюся на продавчиню з цікавістю.
– Ви вже двадцять п'ятий відвідувач, що заходить сьогодні до мене. І це рекорд! Зазвичай, двоє-троє колекціонерів в тиждень навідається, а сьогодні прямо свято. І всім потрібна Барбі.
– І вона в вас є? Чи не так? – Підморгую дівчині. Жодна жінка не встоїть перед чарами Майкла Харпера.
– Дивлячись хто питає.
О, то в цієї пані є зубки. Цікаво-цікаво.
– Питає детектив, що розслідує вбивство. Я вже міг би пити коктейлі десь на березі моря, але змушений бігати за невловимим вбивцею і, цілком ймовірно, що ця лялька хоч якось допомогла б мені у розслідуванні. Тому, якщо пані буде такою ласкавою, поліція Стоункреста була б дуже вдячна за сприяння.
– А документи у вас є? Бо ви вже третій детектив за сьогодні.
– Звичайно. – Дістаю посвідчення і, ніби ненароком, показую кобуру. Схоже, мої чари таки переконали пані. Вона зникає за темною ширмою і з'являється через кілька хвилин.
– Ось. Барбі 1993 року. Сподіваюсь, ви спіймаєте цього негідника.
– Пані, і я дуже на це розраховую. Дякую.
Беру ляльку в красивій упаковці і прямую до машини. Потроху, щось починає вимальовуватися. Наступний пункт моєї подорожі – архітектурний департамент.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
– Вітаю. – Сьогодні мені надзвичайно таланить зустрічатися з гарними пані. Для чоловіка моїх років це неабияка перемога. Ці пані, до того ж, живі. І це невимовно радує.
– Всі питання надсилайте, будь ласка, електронною поштою. Наш відділ комунікації опрацює всі звернення. – Пані навіть не підіймає погляд на мене.
– Перепрошую, але я...
– Невже не зрозуміло? Ви, журналісти, зовсім не маєте міри! Сьогодні трапилося таке страхіття, а вам аби вхопити бодай якусь крихту інформації, готові все місто перевернути догори дриґом.
Розумію, що сперечатися марно. Дістаю посвідчення і кладу на стійку рецепції.
– Мене цікавить що знаходилося на площі 30-50 років тому.
Обличчя пані блідне. Вона підіймає погляд і виглядає винувато.
– Чому ж ви одразу не сказали? Сьогодні приходив пан Вільгельм чи...
– Вільям?
– Так, так. Пан Вільям вже питав те саме, що і ви. Я підготувала йому всю необхідну документацію і креслення. Зробити ще раз для вас?
– Ні, дякую. Ми з паном "Вільгельмом" працюємо разом, сподіваюся, він поділиться інформацією. Дякую і всього найкращого.
Швидко йду геть і чую як пані шумно видихає. Шкода її. Це вбивство зробило здоровенні хвилі.
Отже, Вільям таки постарався. Молодець. Треба буде його похвалити сьогодні. Їду в офіс і подумки потираю руки. Ось це мені вже починає подобатися.
– Сер, я... – Бачу збуджений стан Вільяма.
– Що там в архітектурних документах? Викладай.
– Але як ви дізналися?
– Ти мене недооцінюєш, синку. Не змушуй мене чекати.
– Добре, добре. Як ви вже знаєте я вирішив дізнатися що раніше було на місці теперішньої площі. І ми таки маємо справу з чортівнею. В 80-х роках на цьому місці був будинок, але потім він згорів. В 90-х побудували новий будинок нові власники, але він також згорів. Тоді ж було вирішено закласти згарище і зробити на місці будинку площу. Власники будинків згоріли. Поки це все.
– Молодець, Вільгельме. Вмієш, коли захочеш. – Ви б бачили очі Вільяма. Готовий закластися, він в цей момент думає, що в мене вже почалася деменція. Посміхаюся. – На сьогодні це все. Опитаєш свідків завтра. Ти сьогодні гарно попрацював. Тіна й Джі тебе чекають.
– Але я..
– Ніяких але. Продовжиш завтра зранку. Це все. Можеш йти. І випереджаючи твої питання чи дійсно ти можеш йти і чи я сам впораюся – так. Йди вже.
Інколи я буваю ще тим засранцем, але я вже однією ногою на пенсії – мені можна бути буркотливим старим. Вільям покірно киває і виходить. Він гарна людина. І гарний коп.
Дістаю зі свого шкіряного портфеля ляльку. На столі хаос із фото і документації, на комп'ютері відеозаписи. Сьогодні я не поїду додому. Повечеряю за рогом пізніше. Відкриваю коробку і розглядаю ляльку. Вона гарна. Розглядаю кожну дрібницю і дивуюся тому, що на жертві така сама сукня, такі самі сережки. Все те саме. Для того, щоб відтворити такі дрібниці потрібно дуже багато вільного часу і вмінь. Роздягаю ляльку і бачу на її спині відмітку, точно таку самісіньку як на нашій невідомій. Гладжу волосся ляльки і під пальцями відчуваю щось тверде. Відкидаю волосся і бачу відмітку на голові ляльки. Перевіряю фото потерпілої. На її голові такої відмітки немає. Кидаю на стіл ляльку і чимдуж біжу в морг.
– Генрі, терміново. Покажи мені її.
Наш патологоанатом вже звик до моїх вибриків і нічого не кажучи, просто виконує моє прохання.
– Переверни її, будь ласка. Голова. Під волоссям є таврування?
Генрі перевіряє і, як і очікувалося, таврування немає.
– Чисто. Ніяких міток.
– А це добре, Генрі. Це дуже добре. Дякую...
Лечу в кабінет. Щасливий немов дитина. Псих, що з такою скрупульозністю, відтворював ляльку, пропустив цю мітку. Але що це мені дає, поки не зовсім зрозуміло. Абсолютно точно, що це ритуал. Ритуал який? Що він символізує. Беру в руки звіти Каміли і детально вивчаю кожне слово.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Мене розбудив телефонний дзвінок. Мінус бути старим – тебе може "вимкнути" будь-де. Відліплюю фото від щоки і під горою паперів намацую телефон.
– Детектив Харпер. Слухаю.
Тиша.
– Я слухаю вас. Говоріть.
Чую якісь сторонні звуки, ніби в зламаному радіо.
– Ти... забрав її... вона моя...
– Хто це? Ти про сьогоднішню дівчину на площі? Ти сам її залишив там. Ніхто в тебе її не забирав.
Дзвінок обірвався. Дідько. Сьогодні мені треба достобіса багато бігати. Але воно того варте.
– Енді, "пробий" цей номер по всім базам. Спробуй "засікти" звідки телефонували. Це наш вбивця і мені конче необхідно його відшукати. Я буду в себе в кабінеті.
Хвилини очікування тягнулися, немов вічність. Нарешті чую кроки в коридорі. Вночі мені подобалося працювати. В відділку панувала тиша і мене це заспокоювало.
– Нічого... Очі Енді такі ж розгублені, як були вдень у Вільяма.
– Дякую, Енді.
Він просто грав зі мною в свою дурнувату гру. І мене це бісило, бо я не знаю правил. На годиннику 3:07. Вирішую таки поїхати додому і трохи поспати – гарний сон точно не завадить. Добре, що будинок за кілька кварталів від відділку, не доведеться довго їхати.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Ранок мене зустрів о 7:00. Як би я не намагався заснути – в мене нічого не виходило. Я крутився, думав про спалені будинки, ляльку, слова вбивці. Все змішалося в єдиний потік. Здавалося, розплутати цей клубок було просто неможливо. Стук в двері. Дивно, я нікого не чекаю.
Відчиняю двері і на порозі бачу молодого чоловіка. Я не питаю "Хто там?" вже дуже давно і цей візит мене цікавить.
– Чим можу допомогти?
– Я хочу поговорити про те, що сталося вчора на площі.
– Ви можете поговорити з черговою у відділку – не обов'язково вламуватися до мене додому.
– Але я хочу поговорити саме з тобою, детективе Харпер. – Дивлюся в очі хлопця і тільки тепер помічаю наскільки неприродньо він виглядає – темні кола під очима, потріскані губи, на нігтях задирки кольору вина, волосся брудне. Впускати його в будинок точно погана ідея і скоріше за все я абсолютно точно пожалкую, але якщо він хоч щось знає – я мушу його вислухати.
– Проходьте сюди, молодий чоловіче. – Йду вперед і рукою вказую йому на крісло в вітальні – не дам його брудним джинсам сидіти на моєму гарненькому диванчику. – Слухаю вас.
– Мені потрібна вона. – Хлопець починає розмову і я розумію, що він просто психічнохворий. Що ж, шкода. Я мав плани на цю розмову.
– Хто вона? – Хочеш пограти зі мною в ігри, хлопче, давай пограємо.
– Дівчина, яку ти вчора забрав з площі. Мені потрібна вона. Я не закінчив з нею... – Бачу як погляд хлопця змінюється, стає темнішим.
– Ти вбив її? – Він не міг її вбити. Для такої "роботи" потрібно терпіння, витримка, скрупульозність, охайність, в кінці кінців.
– Я. – Він дивиться на мене і не моргає. Шкода його. Він просто тяжко хворий. Йому потрібні гарні психіатри.
– Для чого ти це зробив? – Хоч я і знаю, що це зробив не він маю вести себе обережно, щоб не спровокувати його.
– Я хочу повернутися... Я просто хочу повернутися.
– Куди ти хочеш повернутися?
– В пекло... Я вже не можу більше тут знаходитися.
– А тепер підсумуємо, хлопче. Ти стверджуєш, що це ти вбив дівчину, перетворив її на ляльку, бо ти хочеш повернутися в пекло. Я нічого не пропустив?
– Все саме так, детективе. Тому мені потрібна вона. – Голос хлопця стає грубим. Це погано.
– Добре. Я повірю тобі, якщо ти розкажеш щось, що не було показано чи розказано в мас-медіа. Тоді ти отримаєш її.
– На її спині таврування. Точно так само, як в тієї кінченої ляльки, через яку я потрапив сюди.
А це вже цікаво. Про таврування ніде не згадувалося. Хіба що, в нього є знайомі у відділку.
– Далі. Ти мене зацікавив. – Невже це дійсно вбивця, якого я шукаю. Сам прийшов до мене. Чудеса таки бувають.
– Я жив в пеклі стільки, скільки себе пам'ятаю. Потім, якісь дівчиська, схоже, провели ритуал і я опинився замкненим в тілі ляльки. Ці дурепи не знали, що звільнили мене, але я мав їм показати, що грати зі мною не треба. Будинок згорів і я думав, що разом з полум'ям, я також звільнюся з тіла ляльки. Але нічого не відбулося. Я просто блукав цим містом, немов в'язень без форми. Тіла, які я обирав, не витримували довго моєї присутності і просто згорали. Здається, ваші вчені назвали це "Грип". Так проходили десятиліття. Я шукав спосіб повернутися назад. Шукав такі самі ляльки, але все було марним. Потім я шукав вцілілу родичку тієї дівчини, що використовувала свою кров для ритуалу, і знайшов її не так давно. Якась її кузина. Але і це не спрацювало...
Я сидів і просто слухав цього хлопця. Я не розумів як саме сприймати цю інформацію, бо це було ірраціонально. Якщо це справді був демон, то, як для демона, він виглядав досить таки охайно. Без рогів і копит.
– Чому ти хочеш в пекло?
–Там краще чим тут. Я хочу піти звідси, бо тут, на землі, гірше, ніж у найглибших ямах пекла. Ми там знаємо, хто ми, чого прагнемо, в нас є суть, наші страждання — наш вибір. Але тут... тут усе заплутано, мерзенніший хаос, ніж будь-який демон міг уявити.
Люди вбивають без причини, без честі. Вони жорстокі не зі страху, не з ненависті, а просто так, ніби це частина їхньої природи. Я бачив, як вони катували одне одного не з люті, а з байдужістю, з нудьги!
В пеклі душі кричать і волають, їхні муки справжні, але тут — мовчазний жах. Вони ходять, ніби живі, але душі їхні порожні. Наче тіні, забуті, без пристрасті й розуміння. Вони пригнічують одне одного словами, зраджують, підставляють. Вони бояться не смерті, а самих себе, і у своїй слабкості здатні на такі вчинки, від яких холодніше, ніж в найтемніших безоднях пекла.
Я бачив, як матері кидали дітей, як закохані різали одне одного на шматки з отруйною пристрастю, що затьмарює будь-яку лють, яка колись палила навіть мене. І це не тимчасове — це їхнє життя, це норма.
Я прагну повернутися до свого пекла, бо там, принаймні, чесність у болю. Там страждання не приховують під маскою, не прикрашають квітами та солодкими словами, що гіркіші за кров. Там, принаймні, знаєш, ким ти є — мучителем чи жертвою. А тут… вони всі — і мучителі, і жертви, і навіть не бачать цього.
Я хочу назад. Я не створений для світу, де бруд схований у серцях, де кожен вдає, що живе, а насправді гниє зсередини. Мене нудить від цього смороду.
Я сидів і вперше в житті мені не було що сказати. Я погоджувався з кожним сказаним словом...демона? Я бачив скільки жорстокості в житті, скільки не витримає звичайне серце і я розумів кожне його слово. Це було схоже на якийсь сюр, але я погоджувався з твердженнями цього дивного гостя. Сльози виступили на очах. Я ніколи не плакав. Коли ховав батьків, коли ховав друзів і колег. Ніколи. Але зараз. Зараз ці слова зачепили якісь струни моєї спаскудженої насильством душі.
– Як ти можеш повернутися в пекло? – Мені дійсно було шкода його. Ким би він не був.
– Не знаю... Я пробував купу всього, але нічого не діє. Хіба що, хтось добровільно впустить мене і вчинить самогубство. Але це неможливо. Таких дурних немає. Всі цінують свої життя. Навіть наймерзенніші покидьки. – Хлопчина гірко усміхнувся і я відчув запах сірки.
– Ходімо. – Це слово вирвалося з мене так природньо, що я сам не очікував.
– Куди? – Очі хлопця округлилися і цікавість з'явилася в його очах.
– Куди-куди. В пекло. Тут я вже багато побачив. Подивимося, що в тебе цікавого.
– Ти зараз не жартуєш? – Ніколи не думав, що буду вмовляти демона залізти всередину.
– Ні. Я абсолютно серйозно. Як тебе запрошувати – заходь, чи залазь чи залітай?
– Ні. Достатньо одного латинського слова – Intrā. Ти розумієш, що треба не тільки впустити мене, але й...
– Intrā! Забагато патякаєш, любчику.
Я дістав пістолет і подивився на нього. Сьогодні була середа, а отже Вільям мав заїхати за мною і забрати мене о 8:00. На годиннику було 8:07. Посміхнувся. Вільям завжди спізнювався. Останнє, що я побачив – 8:08. Що ж, Вільяме, станеш старшим детективом трохи раніше.
