Рідкий Назгул
Вона часто приходила в мої сни, перетворюючи їх на жахіття. Білява дівчинка з блакитними очима. Вогко сміялася, розбризкуючи слину крізь прогалини в частоколі молочних зубів і тикаючи в мене вказівним пальцем. Немов це я був тим смішним жартом, з якого вона не могла перестати сміятись. І я, розлючений, тягнувся руками до її тоненької шиї, в намаганні передавити, перекусити той гидкий сміх, позбутися його слинявого нальоту на своїй шкірі. Але дівча щоразу вислизало від мене, розпадаючись зграєю тарганів, чи ж перетворюючись на хмару докучливих мух, а я, божеволіючи й виючи з люті, кидався врізнобіч вишукуючи її, аби втішитись безголоссям. Так і прокидався, рвучко соваючись під саваном ковдри, вкритий потом і страхом, в знемозі і відчаї. А потім панічно чекав наступної ночі, коли мій особистий янгол помсти, давніми греками іронічно прозваний Тишею, гучно рватиме мої сни знову.
Частина 1. Смерть
1
Андрій намірився викинути недопалок крізь прочинене балконне вікно, коли повз нього пролетіла людина. Безсоння давно стало його вірним супутником, перетворивши ночі на тяглистий саван, зітканий з безладних думок, котрі він з перемінним успіхом намагався конвертувати в рукопис, сигаретного диму і дзенькання льоду в келиху, що завжди надто швидко порожнів. Дивно, але в нічний час самотність вкурвлювала його менше, ніж в рутинні дні, коли фізичне каліцтво часто доповнювалось інвалідністю побутовою. Прання, готування їжі, купівля одягу й господарчих дрібничок, вишенька на торті – сплата комунальних, несли з собою біль, який йому був сильнішим за фізичні страждання.
Андрій злякано сахнувся від промайнулої тіні, але за мить кинувся дивитись вниз. Саме вчасно, аби завбачити тіло, що з глухим гупанням вдарилося об асфальт під’їзної доріжки. Тьмяного світла вуличного ліхтаря вистачило, щоб зрозуміти – тіло було жіночим, однак впізнати жінку йому не вдалося. Вилаявшись, він таки запустив недопалок в політ і швидко, наскільки дозволяла скалічена нога, помчав на вулицю. Хвилин за десять вдалося спуститися з третього поверху хрущівки, тицьнути кнопку електронного замка і вибратись назовні. Ніч зустріла тишею пустого подвір’я, яку порушували лише звук падаючих крапель дощу і тихі уривчасті хрипи впалої жінки. Андрій підшкутильгав ближче, мимохіть глипнувши на годинник. 4:35. Жінка лежала поперек доріжки, потилицею втрапивши на бордюр. З розтрощеного черепа щось масне й темне витікало назовні, формуючи разом з розкиданим волоссям химерний блискучий німб. М’язи обличчя неконтрольовано сіпалися під короткі видихи, метою яких, здавалось, було виштовхнути з легень останнє повітря. «Сусідка з п’ятого поверху» – відсторонено подумав Андрій, намагаючись припасувати до цього агонізуючого тіла ім’я. «Валентина? Аліна? Ні, щось екзотичніше. Алевтина!»
Зціпивши зуби, він важко опустився на коліно. Розгублено застиг, не знаючи як допомогти. Майнула думка про необхідність викликати швидку. Андрій потягнувся в кишеню за телефоном але жінка перехопила його правицю, судомно стиснувши зап’ясток. Андрій накрив її пальці другою долонею і тримав поки не стих останній подих. Заціпеніло стояв навколішки, поки стінами будинку не затанцювали відблиски маячків швидкої.
2
Він зачинив вхідні двері й подався на кухню. Пити вранці не входило до його звичного розпорядку, але й день звичним не назвеш. Щоночі, Андрій робив собі склянку коктейлю, котрий водночас був і творчим активатором(виходило не дуже), і легким снодійним(виходило ще гірше), і ліками від спліну(взагалі – повз). А ще це був такий нехитрий спосіб не збухатись вкрай і тримати кукуху на місці. Ілюзія контролю споживання і ментального гаразду. An cocktail a day keeps the doctor away. Минулої ночі це був Віскі сауер і Андрій вирішив змішати його знову. Бурбону, лимонний сік, цукровий сироп. Shake it baby! Сирі яйця він не любив, тож обходився спрощеним варіантом. Алкоголь розтікся тілом, приємна кислинка збадьорила, спонукаючи розум до активної роботи. Андрій вийшов на балкон і, спершись на поруччя, виглянув назовні. Тіло вже забрали, лишилась нерівна кругляста пляма засохлої крові з вкрапленнями мізків.
«Повернення до найпростішого» – подумав Андрій, в уяві вимальовуючи з тієї плями амебу, як пам’ятав її зі шкільного підручника біології. «Живеш вінцем творіння, ув’язненим в стінах зношеного, мов розлізла шкарпетка, будинку, коротку мить летиш галасливим птахом, щоб зрештою – амебою розпливтися по асфальту».
Двором, тягнучи за собою скрипучого візка, що в кращі часи слугував транспортом для чийогось спиногриза, знехотя чимчикував двірник, часто зупиняючись і для виду махаючи подертою мітлою.
– Василіч, там кров попереду, мітлу не заляпай! – гукнув Андрій запухлому двірникові, з яким намагався підтримувати добросусідські відносини. Пара рук, здатна підвести твоє отруєне алкоголем тіло з вуличного бруду і направити до дверей правильного під’їзду зайвою ніколи не буде.
Двірник сердито відмахнувся рукою.
– Знаю вже. Мєнти приперлись зрання – розкажи, покажи, поубирай. Наче мені без них роботи не хватало – тіки листя он ше місяць вигрібати. Тьху!
Василіч знову сердито махнув й поліз в кишеню за цигарками.
– А ти шо свідєтєльом задєлався?
– Ага. Безсоння й тут напаскудило.
Андрій раптом почув над головою багатоголосе воркування. Визирнувши з балкона він побачив на дашку голубині лапки, що тримались за край.
– Киш! – крикнув голосно, гупнувши кулаком по віконній рамі. Два десятка голубів з шумом зірвалися з даху, зробили широке коло і, на диво організованим клином, спікірували на отетерілого Андрія. Він з криком хутко замахав руками, відганяючи знавіснілих птахів. За хвилю атака припинилась і голуби так само організовано полетіли геть.
– Ти це бачив? – спитав Андрій Василіча, котрий розкривши рота так, що цигарка ледь трималась, витріщався на нього.
– Ти чого руками розмахався? Так же й випасти можна. Вирішив до Алєвтіни приєднацця?
– Так голуби ж. – розгублено відповів Андрій.
– Ти б зранку на свої коктейлі не налягав, Андрюх. –скрушно хитаючи головою, мовив двірник. – Бо в дєлірії воно й не таке привидиться.
Андрій хотів щось відповісти, але Василіч вже опустив очі, затушив цигарку об ручку візка і тяжко зітхнувши почав махати мітлою, знаменуючи тим кінець розмови. Андрій одним ковтком допив коктейль і зачинив вікно. Після безсонної ночі варто було перекимарити пару годин. Адже наступна ніч навряд подарує йому бажане забуття.
3
– Виглядаєш не дуже.
Андрій гмикнув, вимальовуючи виделкою в картопляному пюре спіраль. На Олену він намагався не дивитись.
– Твій такт стане притчею во язицех, Лєна.
– Ти мені не лєнкай тут. – братова засопіла роздуваючи ніздрі – вірна ознака прийдешнього спалаху гніву. – Безсоння не привід не працювати, а ти, здається мені і здоров’я просираєш, і роботу не робиш.
Андрій зітхнув, продовжуючи машинально розмазувати пюре. Відколи Олег, його старший брат, пішов на фронт, зустрічі з його дружиною перетворились на тортури. Лєна, чи то пак, Оленка, за бажання могла в людину вчепитися незгірше бульдога. В Андрійовій писанині вона з добра-дива вбачала неймовірний талант, тож шансів вирватись з її зубів співзасновниці видавництва він не мав жодних: якщо його, впаси боже, доля заведе в лікарню, в коматозному стані, він не сумнівався, що братова віднайде десь перспективну технологію зчитування мозкових хвиль, аби дістати його «геніяльний» роман з помираючого мозку. «Ото б її розчарування чекало в тій пустці. Аж хочеться подивитись» – Андрій мимохіть посміхнувся, викликавши хвилю нових докорів.
– Рада, що тобі весело, Андрійку, але хотілося б щоб ця радість осяювала і твоїх близьких. Наприклад брата, котрий кожен день ризикує життям, щоб ти тут міг ні фіга не робити. – вона завжди переходила на зменшений варіант його імені, коли хотіла допекти. Андрійком його кликала рідна бабуся, на позір – золота людина, котра любила, коли залишалась наодинці з внуком, щипати його, поки він не починав плакати. А в які місця вона впивалася своїми сталевими пальцями, Андрій навіть психологові досі не признався.
– У нас там чепе сталось. – запротестував Андрій, намагаючись звернути розмову з кривої доріжки, котра вела до рефлексій і нестерпного почуття провини. – Вчора людина з п’ятого поверху випала. Я цілу ніч покази давав.
Олена дивилась на нього пильним колючим поглядом.
– Я тут ні до чого!
– Самогубство?
Андрій стенув плечима, переставши нарешті знущатись з картоплі.
– Не знаю. Я з нею не дуже добре знайомий був.
– З нею?
Андрій закотив очі.
– Старенька, років семидесяти, в неї син алкаш, колись з Олегом тусив. Якщо збираєшся говорити про моє холостяцьке життя, то краще вже про книжку давай.
– Олєжа не дзвонив?
– Відколи тиждень тому сказав, що їде на виїзд – ні.
– Мені сказав, що дня чотири без зв’язку буде. Сьогодні сьомий.
Оленині плечі опустились, вона здавалась маленькою дівчинкою – безпорадною і дуже наляканою. Андрій накрив її долоню своєю і заглянув в очі.
– Все з ним буде добре. Ти ж знаєш – він з будь-якої сраки вилізе.
Олена вимучено посміхнулась, забрала руку і витерла губи серветкою.
– Надія звір зубастий, але кожен намагається його приручити.
– Бити мене моєю ж писаниною нечесно.
– Де ти бачив у цьому світі чесність, Андрюха? – вона підвелася, кинула на стіл дві двохсотки і простягнула йому руку.
– Ти пиши, будь ласка. – сказала тихо, прощаючись легким рукостисканням. – Воно варте. Просто пиши.
4
«Ніби це так просто – писати!»
Андрій шкутильгав додому, мерзлякувато сутулячись. Ліхтарі тьмяно відблискували в калабатті калюж, які продовжував наповнювати мрячний жовтневий дощ. Ніщо так не псує настрій, як відсутність з тебе користі, в яку смачно пхнули носом. Хоча, по правді кажучи, тут більше Андрій вправлявся в самоприниженні, аніж тицяла його мордою в його ж лайно Олена. Скалічена нога, через яку він не зміг піти разом з братом, десятки разів порушені обіцянки щодо книги, безсоння підживлюване алкоголем і самокопанням.
«І хто в тому всьому винен, Андрюха?». В такі моменти голос в його голові нагадував батьків. «Син за знижкою». Колись він підслухав ці слова, які батько спересердя сказав мамі, після чергового зальоту. Пожиттєве тавро, випалене на шкірі соромом і образою. Дощ припустив сильніше, розганяючи зі скверу похмурих собачників. Андрій нижче опустив каптур вітровки, тоскно мріючи про те як ввімкне конвектор, замішає коктейль і всядеться за ноутбук, втупившись в засуджуючу білизну порожньої вордівської сторінки. «Письменник теж з розпродажу».
Нарешті попереду замаячив будинок. Типова п’ятиповерхівка колишнього промрайону, в якому на спаплюженій заводській землі, мов гриби, виростали нові житлові комплекси. Італійський квартал, Іспанська Рив’єра, Нова Франція. Хотілось би більшого креативу від забудовників. Чому не квартал Пізанських веж? Як щодо мікрорайону Саграда Фамілія? Нетрі Гонконгу?
Андрій підняв погляд і завидів біля вхідних дверей дитячу фігуру. Дівчинка років десяти стояла, зіщулившись від холоду, спиною до дороги, немов в очікуванні, що хтось впустить її всередину сухого під’їзду. «Деяким батькам варто надавати по сраці» – подумав зі злістю Андрій, намацуючи в кишені ключі. До дверей йому було шкандибати ще метрів тридцять. Дитячий силует, розмитий патьоками дощу, викликав жалість. Раптом голосно стрельнув, розганяючись, мотоцикл. Андрій злякано підстрибнув, обернувшись вбік арки, крізь яку прорвався звук з проспекту. Це ж яким муднем треба бути, щоб в таку погоду газувати? За цією думкою, прийшла чергова хвиля сорому. «Не тобі Андрюха, когось судити в цьому питанні». Він знову повернувся до дверей. Дівчинки на порозі не було. Він розгублено оглянувся навкруги – жодного натяку на присутність дитини. «Може й правда, пора з алкоголем зав’язувати».
Андрій підніс брелок до електронного замка, коли двері раптом розчахнулись і повз нього прожогом промчало двійко поліцейських, яких наздоганяв надривний вереск.
– Тікайте, тікайте, іроди припагонені, бо я на ваші тупі голови качалки не пожалію! – репетувала Клавдія Василівна, розмахуючи згаданим кухонним інструментом. – Я на вас управу знайду, аферисти!
– Добрий вечір. – чемно привітався до сусідки Андрій.
– Ну ти бачив цих ледацюг! – переключила увагу на новоприбулого жінка. – Як за наші гроші рила віджирати, то вони завжди серед перших, а як справи розслідувати, то фантазьорством займаються!
– А шо сталось?
– Сталось те, – вперши руки в боки, затараторила сусідка, – Що ці охламони Алєвтіні самогубство шиють. Ну не придурки?
– Так а хіба ж вона не тойво?
– Ти мені наче розумним здавався Андрію. – примружила очі сусідка. – Яке там тойво, вона ж віруюча була, в церкву ходила. А ше Сонька каже, шо чула, як Алєвтіна сварилась з кимось перед тим – на всю площадку чутно було. І мєнтам сказала, а їм аби справу швидше закрить.
Андрій кивнув, скоріше задля того, щоб зупинити цей водоспад інформації, аніж погоджуючись.
– Ти б до колєги заглянув, йому зараз компанія не завадить. – чомусь підморгнувши, мовила Клавдія Василівна, закривши по тому, нарешті і рота, і двері.
– До кого? – спитав Андрій у зачинених дверей.
– До Борьки. – почувся глухий голос. – Ти ж наче теж в писаки подався?
5
Борис Миколайович був тим недосяжним ідеалом, яким Андрієва мама намагалася навернути їх з братом до Церкви святих відмінників. Знаний письменник, член спілки, лавреат премій і т.д. і т.п. Чорнявий, з ранньою сивиною, зачесаним назад чубом і неспокійними, більше схожими на жіночі, руками, сусід особливого бажання наслідування у вертких шибайголов, не викликав. Жив нині письменник на п’ятому поверсі самотою, зрідка провідуваний донькою, а згодом – онукою. Андрій з ним був у добросусідських відносинах – коли в хлопця, на відміну від старшого брата, таки прокинулось бажання досліджувати світ писаного слова, сусід, за материного посередництва, радо ділився з ним своєю неймовірною бібліотекою, яка займала кілька великих стелажів, шафу і навіть сервант.
Андрій віддихався після підйому на п’ятий поверх, зручніше перехопив пакунок з пляшкою портвейну і нехитрою закускою і натиснув кнопку дзвінка. Постоявши хвилину-дві, Андрій знову натиснув на кнопку. За спиною відкрились двері Алевтининої квартири.
– За квітами я догляну Віталя, а от з котом вибачай. Тварини зі мною не дуже дружать. – Борис Миколайович вийшов з квартири покійної в супроводі цибатого сутулого чоловіка з запухлим обличчям.
– Добрий день. – привітався Андрій.
– Здоров. – буркнув під носа супутник Бориса Миколайовича й не подавши руки побіг сходами донизу.
– Привіт, Андрію. Як справи на нашій ниві?
Борис Миколайович повернувся спиною, замикаючи двері чужої квартири, тому не спостеріг кислого виразу Андрійового обличчя.
– Вашими молитвами, Борисе Миколайовичу, та Олениними стараннями – пишу потроху.
Старий прочовгав до своїх дверей і запросив Андрія всередину. Квартира письменника в дитинстві Андрієві здавалася печерою скарбів. Темні важкі шпалери, меблі зі справжнього дерева, специфічний книжковий запах, що сповнював собою весь навколишній простір, різні дрібнички, розставленні на видноті – скидалось на музей, в якому більшість експонатів дозволялося торкатись руками. Нині, час і стерта з очей позолота дитинства, відкрили всі хиби звичайної хрущівської двокімнатки: темно-зелені шпалери, з золотавим візерунком, вигляд мали надто претензійний, запилюжений і затертий – позолота здебільшого перетворилась на натяк, краї на швах задерлись, оголюючись блідо-рожеве тіло стін, поплямоване чорними прищами всюдисутної цвілі. В кутках виднілись пасма павутини, прикрашеної пилом, пил лежав на більшості поверхонь, корінцях книг і навіть на робочому столі Бориса Миколайовича – лише півколо посередині було відвойоване ліктями чоловіка.
– На мої молитви, я б на твоєму місці особливо не сподівався, а от Оленка – молодець, їй наснаги стане тебе в люди витягти.
Братова була основною причиною ренесансу кар’єри Бориса Миколайовича, стагнуючої з кінця вісімдесятих. З притаманним їй ентузіазмом, Олена вибила пил зі старих видань, залежаних рукописів і самого Бориса Миколайовича. Послуговуючись інструментами маркетингу сучасного ринку, ностальгією споживачів та розбурханим інтересом до україномовних книг, вона завзято понесла творчість і творця до новонавернених мас. Масам заходило, про митця згадали і, за чутками, навіть планували вручити котрусь з престижних премій. Андрій новотвори метра вважав застарілою графоманією. Борис Миколайович нагадував йому людину, яка все життя вимушена була сидіти на строгій дієті, а потім опинилася в гіпермаркетовому парадайзі вседозволеності. Смажені огірки з беконом і маршмеллов може й звучать цікаво, але в смакові програють навіть старій добрій гречці з паровою курячою котлетою. Думку свою, Андрій розумно тримав при собі й з досить переконливим виглядом вдячного учня слухав літературні настанови Бориса Миколайовича, які, на щастя, той видавав вельми дозовано й рідко, будучи прихильником пошуку молодими свого шляху самотужки.
Пройшовши за господарем до кухні, на якій теж вистачало книг, затиснутих в шори двох навісних полиць, Андрій поставив на стіл портвейн, пластиковий судок з супермаркету, наповнений трикутниками сендвічів, олів’є, кілька яблук, апельсин, сирну намазку і половинку Покровського.
– Віталік з тобою шось не надто приязний був. Старі образи? – спитав Борис Миколайович, пораючись біля плити. – Ви ж ніби дружили в дитинстві?
– Та не дуже. – відповів Андрій, розкладаючи наїдки на тарілки. – Вони більше з Олегом спілкувались. До певного моменту.
Про те, що тим моментом стало побиття його Віталіком, після якого Олег, спустив Алевтининого сина зі сходів, він нагадувати сусідові не став. Мало хто буде з тобою привітним, коли вважатиме причиною подвійного перелому кисті, струсу мозку і втрати кращого друга.
– Шкода пацана. – зітхнув старий, сідаючи за стіл. – Зелений змій і так на ньому скакав, а без матері, боюсь, хлопець геть берега пуститься.
Андрій відкрив портвейн і наповнив склянки.
– Пом’янем покійну.
– Упокой її душу, Господи. – відповів Борис Миколайович.
Після кількох склянок, старий розговорився.
– Ми з Алею давно знайомі. Дворове дитинство босоноге, так би мовити. Та й потім родинами дружили.
– Розумієш, Андрійку, ми обоє з робітничих, так би мовити родин. Мій батько з її батьком разом на ливарному працювали. Мама моя – медсестрою була, її – водієм тролейбуса, тож ми часто разом сиділи, то в мене, то в неї, особливо коли в батьків зміни співпадали. І нагодувати могли сусідську дитину, і спати лишити на кушетці, щоб не страшно самій, чи самому вдома. Хоч батьки між собою не дуже дружили, м’яко кажучи, але діватись нікуди. Гризня гризнею, а сусідську дитину не ображали. Я її потім і з чоловіком познайомив. – погляд старого склянів, повернувшись в давно минулі часи. – І сина нянчили з жінкою, коли Аля в лікарню потрапила, а чоловіка з роботи не відпускали.
– Це ж у вас і внучку Алевтиною звуть? – сяйнуло Андрієві. Дівчину, яку він зрідка зустрічав в будинку називали Алею. Напевно, на честь подруги дитинства дідусь ім’я відвоював у сина з невісткою.
– Та де там, – засміявся Борис Миколайович, змахуючи з бороди крихти. – Аліна вона. Це тут її Алею кличуть, не буду брехати – з моєї подачі. А так то Ліною.
– Невістці подавай літературне ім’я. – пирхнув він, розливаючи залишки портвейну. – Добре хоч від тої Ліни відмовив, такий бо несмак був би з нашим прізвищем.
Андрій запитально підняв брову.
– Костевичі ми, Андрію. – пояснив Борис Миколайович. – Ліна Костевич. Ну хіба не дико?
Андрій пожав плечима.
– Андрій Малявко не краще звучить.
Борис Миколайович засміявся, змахнувши руками. Порожня пляшка полетіла на підлогу, розлетівшись на друзки.
Збираючи з підлоги скалки, Андрій думав про Алю – ту, що колись босоніж носилася їхнім подвір’ям, дзвінко, мабуть, сміялась, раділа життю, любила, страждала й останні миті життя з криком хапалася за повітря. Він обережно підняв денце з зазубреним краєм. В склі, виставленому навпроти штанини сусіда майнуло на мить ясне блакитне око і кучерик білявого волосся. Андрій моргнув і п’яно витріщився на шматок прозорого скла. Жодних тобі блакитнооких білявок.
Обираючи собі книгу, з дозволу розпашілого господаря, Андрій помітив на серванті групову фотографію.
– Це якраз ми з Анею, Алею і її чоловіком, Дімою. – показав пальцем на кожного із зображених письменник. – Ми ще з Анею не розійшлись тоді. Гарні були часи.
Роздивляючись фото, Андрій подумав, що одну з причин розлучення Костевича може назвати. На фото молодий Борис ніжно притискав до себе ту причину, іншою рукою злегка обіймаючи дружину: між ними пройти можна було. Дмитро, чоловік, Алевтини, взагалі стояв збоку, ніби випадково в кадр потрапив, хоч і усміхався в об’єктив. Невже молодих Бориса і Алю пов’язувала не лише дружба?
– Не могла вона. – сказав Борис Миколайович, коли прощалися біля прочинених дверей. – Не такою була. Життя з неї й нині через край било. Хоч і забуватись трохи стала останнім часом, але ж не настільки. Та й в Бога вірила, в церкву ходила. Не могла.
«Може покопатись в цій смерті?» – п’яно роздумував Андрій, шукаючи вимикач у коридорі власної квартири. Світло спалахнуло маленьким яскравим сонцем, прикликавши перші мацаки головного болю. Двох курсів юридичного не те щоб було достатньо, аби вважати себе Шерлоком Голмсом, але ж у того англійця ще менше було.
Андрій важко опустився на стілець і увімкнув ноутбук. Вперше за довгий час мав натхнення писати.
Частина 2. Розслідування
1
Він почув тихий шелест. Дивний звук, який витягнув його з позамежжя сну, але був недостатньо гучним чи тривожним, щоб повністю розбудити. Ніби тисячі тонесеньких голочок цокали по паркету. Андрій намагався розліпити повіки, однак втомлений мозок вже вимальовував якесь логічне пояснення, щоб цьому запобігти й далі зануритись в бажаний відпочинок.
Він таки розплющив очі, коли на ногах заворушилась ковдра, тиснучи на тіло новонабутою вагою. Ворушка маса швидко рухалась в бік голови. Світла місяця вистачало, щоб роздивитись лавину жуків, котрі пнулися його тілом, чіплялись за руки, один по одному забирались вище. Таргани. Перші дісталися обличчя – він панічно почав давити їх. Чваркнула гидка волога плоть, залишаючи на щоках свій послід, перемішаний з залишками відірваних лапок. Вусики торкнулися губ. Андрій заволав, намагаючись зіскочити з ліжка, однак тіло не слухалось і таргани пролізли до роззявленого криком рота, виштовхували язика, забиваючись під нього, шкреблись лапками по горлянці. За вікном розсікла небо блискавка, на мить розсіявши пітьму кімнати і висвітивши в кутку силует дівчинки, що крізь павутину сплутаного білявого волосся спостерігала за ним широко розкритими очима. Андрій судомно вдихнувши прокинувся й рвучко сів. За вікном виднокіл сповнювався сірістю ранніх жовтневих сутінків.
Чи варто пхати носа до чужого проса? Ось яким питанням він мучився, кладучи на дно склянки чайну ложку коричневого цукру і щедро скрапуючи бітером. Далі налив бурбону, акуратно перемішав і додав три кубики льоду.
Але ж не можна полишити можливе вбивство безкарним. Андрій акуратно зрізав ножем спіраль цедри з апельсина, закинув у склянку і зробив перший ковток. А ще ці дивні марення з дівчинкою. Що намагається йому сказати підсвідомість?
На хвилі збадьорення, викликаного сном і алкоголем, Андрій вирішив накидати список потенційних підозрюваних. Якщо виключити випадкових зайд, вірогідність потрапляння яких в будинок з електронним замком далеко за північ не надто висока, залишаються місцеві. Чи є шанс, що це був хтось з його, третього поверху, чи нижче? Так, але малоймовірно. Якби людина відразу побігла донизу – він би почув. Якби зачаїлася перед тим як спуститись – він, зважаючи на черепахову швидкість власного пересування, мав високі шанси перетнутись з убивцею. Андрій сьорбнув напій і скривився. Звичайно, теорія досить сильно притягнута за вуха, але ж Бритва Оккама, спрощення життєвих сюжетів, і ось вже найвірогіднішим злочинцем буде хтось з жителів четвертого та п’ятого поверхів, або їхніх гостей. Здається ручка сама знайшла руку, чистий аркуш і вивела на ньому кострубатим почерком: «Список підозрюваних»
5-й пов.:
1. Т-ка Соня
Вадим
Гєна(?)
2. Шустренки
3.Борис Миколайович(кох.?)
Аля(?)
4. Віталя (ноч. у мами?)
4-й пов.:
5. Федя Ракушка (нарк.)
6. Кобельови:
Настя з дит. (за корд.)
Олексій (ЗСУ(повер-ся?))
7. Костя, Марина (студ., знім. кв.)
8. Васіни (за корд.)
Андрій задумливо постукав кінчиком ручки по списку. З кого б розпочати? Віталя? Він не живе тут. Чи був він тієї ночі в матері на гостинах? І де його шукати? В Миколайовича мають бути контакти. А сам письменник? Чи були у них ближчі стосунки, ніж сусідські? Згубна пристрасть? Важко таке приліпити до пари пенсіонерів родом з країни світлого майбутнього. Внучка Миколайовича, Аля? Вона здається медсестрою працює – знайшла б більш елегантний спосіб, ніж груба сила. Та й чи є в ній сили стільки. А скільки сили треба, щоб бабцю через поруччя балкону перекинути?
Скільки питань і жодних тобі очевидних відповідей. Андрій скрушно зітхнув і подався на кухню, змішувати другу порцію Олд Фешену. По сусідах піде вранці – вирішив він. І розпочне з балакучої тітки Соні, яка ніби то чула сварку покійної з потенційним убивцею.
2
– Та ше б я шось там чула, Андрейку.
Тітка Соня своїм масивним тулубом займала ледь не половину кухні, вправно при тому курсуючи між плитою, на якій щось активно булькало, шкварчало і підсвистувало, і невеличким столиком, за яким сьорбав чай Андрій, намагаючись розгризти черствого глазурованого пряника, не зламавши зубів.
– То було вечором перед тим, як то назвать – смертоубивством. Я з магазина йшла – ледь доперла ті пакети до п’ятого поверху. Гєнка геть від дому відбився, тепер і переночувать раз на місяць приходить, коли зі своєй шалавой посреться, а мужичка мого, ти ж знаєш, з дивана й трактором не стягнеш. Наградив Бог за гріхи.
Жінка зітхнула, схиливши голову, але за мить стрепенулась так, що Андрій ледь не облився чаєм, скочила з табуретки й кинулась мішати вариво у великій каструлі.
– Стала я значить відпочить перед дверима Алєвтіни, спочатку й нечула нічого за своїм сапанням, а потім – мужський голос ніби як вмовляє когось, тіки голосно, з притиском. А потім, чую, Алєвтіна відповіда і істерика така, наче заплаче. Я подумала була, шо то вона свого Вітальку сварить, але ж він з матір’ю по іншому говорить – плаксиво так, обіжено. А тут солідний чоловік чувся.
– Може Борис Миколайович? – спитав Андрій, покінчивши нарешті з пряником.
Тітка Соня задумливо почухала голову.
– Може й він, але наговарювать не буду – воно сам знаєш як через двері чути. А потом я вже й не чула нічого, з дому. Вадік мій глухуватий, то тілівізор так оре, шо й кінець світу пропустиш. Кіно якесь воєнне дивився. Наче йому в житті війни мало.
Андрій кивнув, а потім спробував перевести розмову на інше.
– Соня Олегівно, а ви тут давно живете?
– З дитинства. – гордо відповіла жінка, важко опускаючись на табурет.
– То ви й Бориса Миколайовича з Алевтиною з дитинства знаєте?
– Канєшно знаю. – фиркнула тітка Соня. – Мене покойна мама з Алькою оставляла, коли на роботу йшла. Ми без батька жили – нагуляна я, важко мамі самій було. Алька не отказувалась, але пратівна була – тіки шо, так зразу мене авоською лупила. А потом у неї сестра менша появилась, то вже вона з нею сиділа, та і я підросла трохи –навчилась справлятись.
– У Алевтини є сестра? – здивовано перепитав Андрій.
– Була. – відповіла тітка Соня. – Згинула малою невідь куди, так і не найшли. За маніяків ми в ті часи не сильно знали, може й сама загубилась десь. Тут озеро тоді було недалечко, минут п’ятнадцять пішки йти. Його засипали, зараз там дом стоїть новий, а раніше чимало людей тонуло. Може й Галька десь там лежить.
Тітка Соня знову рвучко підхопилась на рівні.
– В мене десь фотографія з ними була, зараз покажу.
– Ось. – радісно влетіла на кухню, махаючи древньою фотографією. – Сама оце дивлюсь і не вірю, шо ми такі молоді були.
Андрій взяв фотографію і подивився на трьох дівчаток, на ній закарбованих.
З фотографії йому радісно посміхалась кучерява Сонька, з-під лоба мружилась довготелеса Аля і наївно глипала білява Галинка, яка останніми днями переслідувала Андрія уві сні і наяву.
3
Прилетіло неподалік від їхнього будинку. Андрій щойно закінчив змішувати в шейкері текілу, Куантро і лаймовий сік, коли будинок здригнувся від потужного вибуху. Він не зчувся, як опинився у вузькому коридорчику між ванною кімнатою і стіною, яка відділяла його помешкання від сусідської квартири. Якусь мить сидів, спершись спиною об стінку і ошелешено розглядав власні руки, в який міцно тримав шейкер і широкий бокал, з критими сіллю вінцями.
– Цікаві в тебе інстинкти, Андрюха – промовив вголос, намагаючись втамувати серцебиття. Вдалині почувся ще один вибух, а потім ще кілька. Андрій відкрив шейкер, перелив напій в бокал і навмисно голосно відсьорбнув. Кисло-солоний смак страху, приправлений адреналіном і звірячим бажанням забитись в нору.
Йому пощастило – всі вікна вціліли, оскільки приліт був з іншого боку будинку. Тітці Соні і Борису Миколайовичу пощастило менше: у жінки вилетіло вікно на кухні, у старого письменника – скло на балконі, вікно в великій кімнаті і спальні. Сам старий отримав кілька порізів на голові і обличчі, один скляний уламок застряв у стегні. Поки він був в лікарні, Андрій на прохання Олени поприбирав в його квартирі і організував заміну вікон. За кілька днів повернувся, накульгуючи і сам власник, в оточенні двох няньок: Андрієвої братової і власної онуки. Аліна, чи то пак, Аля – чорнява спокійна дівчина з сумними сірими очима. Вона посміхнулася Андрієві, супроводжуючи буркотливого старого до ліжка.
–Води Бориса Миколайовича в укриття, коли тривога. Тим паче, що воно прямо біля вашого під’їзду. – попросила Олена, впівголоса, коли вони втрьох чаювали на кухні.
Андрій скривився
– З підвалу під хрущівкою толку, як і з цих древніх стін – хіба розкопувати довше.
– Не пригадую, щоб у твоєму резюме про експертність щодо укриттів йшлося. – саркастично одмовила братова. – І це було не прохання. Чи мені Олега просити тебе переконувати?
Андрій готовий був лізти в сварку, однак, побачивши благаючі очі Алі, затнувся і проковтнув відповідь. Подобалась йому ця мовчазна дівчина.
– Олег вийшов на зв’язок?
– Вчора. – кивнула Олена. – Написав, що живий і знову зникає на тиждень-два.
Андрій тихо лайнувся. Олена ледь помітно кивнула.
– Добре. – сказав він за мить. – Але Миколайовича вмовляйте самі – я на таке дохле діло не підпишуся.
Аля вдячно посміхнулася, загравши ямочкою на лівій щоці. Андрій несвідомо посміхнувся у відповідь.
4
Під завивання сирени, що вчувалась знадвору, вони з Борисом Миколайовичем повільно шкутильгали сходами.
– Поки ми, два каліки, спустимось, вже й війна скінчиться. – бурчав старий, важко спираючись на Андрійове плече. Ширини східців ледь вистачало, щоб можна було йти пліч-о-пліч. Андрія трохи штормило. Він уже встиг вицмулити три Кривавих Мері і тепер почувався не надто впевнено у вертикальному положенні.
Холодне нічне повітря освіжило. Вони без пригод спуститись крутими сходами до підвального приміщення. Хвора нога пульсувала тупим болем.
«Чи воно того варте – це життя?» – гірко подумав Андрій, розтираючи зболене коліно. В підвалі на лавках і старих, невідь звідки принесених, диванах сиділо зо два десятки людей, котрим близький приліт нагадав про наявність укриття. Поміж сидячих дорослих снували діти. Борис Миколайович якось затравлено й безпорадно оглядів підвал, після чого примостився на кушетці біля тітки Соні, ледь вмостившись між бильцем і її пишним тілом. Були тут усі жильці з п’ятого поверху і студенти з четвертого.
«Ідеальна можливість для розмови «– подумав Андрій, шукаючи місце, де міг примоститись. Ваня, молодший хлопець Шустренків після материного штурхана нехотя підвівся з потертого офісного крісла,. Андрій подякував хлопцеві і присів, продовжуючи масувати ногу.
– Часто спускаєтесь? – спитав він у Наталії Шустренко, котра саме грізно очима наказувала молодшому сину поводитися, як має поводитися вихована дитина.
– Доводиться заради цих засранців. – відповів замість неї чоловік, що розвалився поряд. – Аби не діти, хер би хто нас сюди затягнув.
– Слава! – з докором глипнула на чоловіка Наталія. – Тут же діти.
– Ці діти ще мене парі нових слів навчать. – гигикнув Мирослав, скалячи жовті прокурені зуби.
– Може покуримо? – з надією спитав він Андрія. Той кивнув головою і підвівся. Палити він не збирався, але нагода розпитати Шустренка видалась слушною.
– То ти шо в детективи подався? – запитав у відповідь на питання Мирослав, примруживши око.
– Миколайович попросив. – стенув плечима Андрій. – Роблю вигляд, щоб старого потішити.
– Так може то він її й того. – штовхнув повітря перед собою долонею Мирослав. – Вони іноді воркували, мов ті голуби срані, а іноді й гиркались голосно. А нас тоді дома не було, залишились всією родиною після дня народження в кумів на іншому кінці міста. Всю двіжуху пропустили.
Після відбою, Андрій провів Бориса Миколайовича додому, спустився до себе і змішав чергову Криваву Мері. Мирослав у підвалі розпатякав про його розслідування, тож розмова закрутилася навколо смерті Алевтини. Борис Миколайович тієї ночі грав у шахи з Махмудовичем, Андрійовим сусідом по поверху – обох часто безсоння мучило от і скооперувалися. Внучка, за словами письменника, в той день його не провідувала – була на чергуванні в лікарні. Гєнка, син тітки Соні, ночував у «своєї лахудри», Квартири Кобельових і Васіних порожні, студенти їздили до хлопцевих батьків.
Отже, якщо взяти усі хиткі алібі на віру, залишалися син і Федя Ракушка – два тіпа, які найбільше підходять на роль підозрюваних.
– Федьку не рахуй – він вже три місяці сидить. – обломала Андрія тітка Соня. – А Віталька на схід їздив, він зі знакомим на фронт машини ганяє.
«От тобі й підозрювані» – думав Андрій, крізь зуби цідячи алкоголь. – «Може це таки був зайда?»
5
Дзижчання набридливо наростало, тиснучи на вуха. Спочатку воно вчувалось, ніби крізь товщу води – на мить йому здалося, що він заснув у ванній, але з часом ставало все виразнішим і гучнішим. Сон ніяк не хотів відпускати стомлену свідомість. Андрію снилось море. Точніше берег, яким він ішов, занурюючи ноги в прохолодну ніжність піску. Пісок лежав попереду, до горизонту, розходився брижами й здавалося, вдалині, ледь помітній й від того оманливо розмитій, вирував і пінився. А море лишалося десь на периферії зору, не потрапляючи в кадр. І небо над ним здавалося грізно насупленим, але переконатись у правдивості цього відчуття Андрій не міг – вимушено крокував вперед і вбачав лиш піщані розсипи. Море шуміло, наполегливо б’ючись хвилями об берег. Розпачливо перегукувались чайки. Свистів, розпилюючи солону свіжість, вітер. А потім, поступово, однак з жаскою невідворотністю, всі звуки затулило собою оте дзижчання, вкручуючись в мозок сумішшю роздратування і тривоги. Дзижчання заповнювало собою весь навколишній простір, тиснуло, плутало думки і, зрештою, прорвало тканину сну, увірвавшись хмарою великих чорних мух. Вони хаотично кружляли перед його очима, торкались крильцями, волохатими лапками і огидними хоботками обличчя, забивались у вуха. Андрій замахав руками, але здавалось, що замість крові венами снував свинець – кінцівки відмовлялись рухатись. Мухи бились об закриті повіки, кілька залізло до носа, викликавши натужний кашель. Андрій прокинувся. Дзижчання не зникло. Десятки мух повзали обличчям, сідали на очі, залазили до рота. Андрій зірвався з ліжка і помчав до ванної. Зашпортався в дверях, гупнувся на коліна, стерши до крові шкіру об килимок біля унітазу. Вирвав жовтавою водянистою масою з вкрапленнями дохлих комах. Мухи продовжували кружляти навколо голови. Слабко відмахуючись, він заповз до душової кабінки, зачинив дверцята і на повну потужність ввімкнув воду. Холод вигнав з тіла залишки сну й швидко змився гарячими потічками, що обпікали тіло, перетворюючись на густу пару. Мухи зникли. Андрій судомно дихав, зіщулившись під струменями води. Крізь хмару пари він вгледів зовсім поруч дитячий силует. Прикривши рукою геніталії, іншою він спробував дотягнутись до дівчинки. Рука ковзнула пластиком кабінки, не зачепившись за плоть.
6
Ввечері, дорогою з магазина, тримаючи в змерзлій руці пакет з черговим алконабором, Андрій шкутильгав повз сховище і намагався раціонально обдумати чортівню, яка з ним відбувалася. Невже мозок, підточений війною, безсонням, тривогою за брата і алкоголем таки дав збій, відгородившись від реальності запоною галюцинацій? Чи може це напруга нічних сеансів сидіння перед екраном ноутбука, які він намагався конвертувати в творчість? І як йому, чорт забирай, вибиратись з цього інсекто-дитячого кошмару? За цими думками, він не одразу вловив сміх, що линув з-за прикритих дверей підвалу. Зрозумівши звідки він чується, Андрій розвернувся й підійшов до дверей. Нерішуче завмер. На місці замка, на іржавих дверях виднілась квадратна дірка в якій мелькнуло блакитне око. Знову пролунав сміх, віддаляючись вниз. Андрій рвучко відчинив двері – очі уперлися в непроникну стіну темряви. Він почав повільно спускатись, намацуючи в кишені телефон. В якийсь момент, до того як вдалося увімкнути ліхтарик, скалічена нога не відчула під собою сходинки і провалилась у порожнечу. Удар об наступну сходинку, болем проштрикнув кінцівку, нога підігнулась і Андрій полетів у темряву. Клацнули зуби, вдарившись об долівку, рот сповнився присмаком крові і пилу, кам’янистий виступ втрапив по скроні. Темрява закрутилась, на потилицю приземлився пакет , в якому, зокрема, була літрова пляшка бурбону, котра цілковито вимкнула Андрієву свідомість, щоправда зовсім не в той спосіб, в який він сподівався, коли купував її.
Він прийшов до тями, відчуваючи теплу вологу на щоці. Хтось, попискуючи від задоволення, облизував йому обличчя. А потім дрібні гострі зуби щосили вп’ялися в розбиту губу. Андрій захрипів, намагаючись піднятись. Зуби продовжували чіплятись. Насилу витягши з-під себе занімілу руку, Андрій вхопив відгодоване, вкрите шерстю тільце й відкинув геть. В голові гуло, очі досі нічого не бачили. Обмацавши долівку, Андрій нащупав телефон. Промінь ліхтарика вихопив обдерті стіни підвалу, ковзнув коридором до дверей, за якими знаходилася основна кімната сховища. Андрій важко підвівся, спираючись на стіну. Права нога ледь рухалась. Продовжуючи триматись за стіну, він пішов вглиб. Тихо прочинились дерев’яні двері, ледь скрипнувши петлями. Ліхтарик хаотично вихоплював запилюжені старі меблі. В дальньому кутку, під іржавою трубою, з якої звисав шмарклевидний сталактит, стояла дівчинка, дивлячись на нього пронизливими очима. «Блакитні» – подумав він. «Вони мають бути блакитними».
– Чого ти хочеш? – запитав, важко дихаючи. Дівчинка мовчала.
– Тебе не існує. – намагався впевнити себе, протираючи очі зовнішнім боком долоні. – Ти існуєш лише в моїй уяві.
Андрій розвернувся і повільно посунув до виходу. У вуха вдарив дитячий вереск. Дівчинка кричала, болем вкручуючи свій високий голос в його скроні. Він рвучко обернувся й пошкутильгав до неї.
– Чого ти хочеш? – закричав у відповідь. Кліпнув, відкрив очі – підвал виявився порожнім. Андрій важко впав на коліна.
– Чого ти від мене хочеш? – крикнув, схлипуючи і кинувся розгрібати під собою землю. – Чого ви, блядь, всі від мене хочете!
Біль обпік кінчик середнього пальця на лівиці – гострий камінь з м’ясом зірвав нігтя. Андрій не зважав – заходячись здавленими риданнями, він продовжував гребти землю, поки не вперся долонями в гладеньку тверду округлість з проваллями невеликих впадин. Підніс телефон до знахідки, яку тримав в іншій руці. Знахідка виявилась дитячим черепом.
7
Світло маячків відбивалось від стін будинку. Лікар швидкої обробляв рани пекучим розчином антисептика, поки заспаний слідчий мляво випитував у Андрія подробиці.
– Спробуй тепер визнач, хто це. – пожалівся поліцейський, пропонуючи Андрієві цигарку. Той відмовився, хитнувши головою й мимоволі скривившись від різкого руху.
– Гадаю з цим я можу вам допомогти.
Поліцейський здивовано підняв брови.
– Гадаю – це тіло Галини Грищук, дівчинки, що зникла багато років тому. Вона рідна сестра Алевтини Грищук, котра недавно розбилася, випавши з вікна.
Частина 3. Вбивця
1
Бурштинова рідина плеснулась на дно склянки. Наливши віскі, яке намагалося його вбити, Андрій залпом випив і одразу ж налив нову порцію. Гратися з коктейлями бажання не було. Нога пекельно боліла, пекли садна і укуси на обличчі, думки нажаханими русаками кидались з боку в бік, відмовляючись впорядковуватись. Андрій не був віруючою людиною. У всіляку чортівню, він до недавнього часу також не вірив. Але як раціонально пояснити останні події? Дзеленчання дзвінка заставило підскочити. У вічко виднілось розчервоніле обличчя Клавдії Василівни.
– Легше на Щекавицю влізти, ніж до тебе. –замість вітання захекано просипіла вона. – Чула, шо ти кісток надибав?
Таке означення його знахідки Андрію не дуже сподобалось. Він мовчки кивнув, неприязно розглядаючи гостю.
– Не злостися. – відчула його настрій сусідка. – Баба стара, життя трохи виділа, слів не добира. Запирай хату й приходь до мене – поговоримо.
Не чекаючи на відповідь, Клавдія Василівна розвернулась і охкаючи потеліпала донизу.
Нога відмовлялась нормально працювати, тож Андрій вхопив закинуту, здавалось назавжди, тростину й пошкандибав на перший поверх. Двері в квартиру Клавдії Василівни були привідкриті. Злегка постукавши, Андрій заглянув всередину.
– Заходь, не бійся. – почувся з глибини квартири голос сусідки.
Домівка пахла гречаним супом, їдучим, певно ще совковим парфумом і воском. З розташованої праворуч кухні вчувалося човгання жінки. Кухня Клавдії Василівни нагадувала кімнату з якоїсь казкової ілюстрації. Старі, потемнілі від часу меблі з натурального дерева: круглий невеликий стіл, пара стільців з гнутими спинками і м’якими сідалами, кілька невеликих, також древніх з виду полиць, вкритих мереживними серветками, на яких стояли глиняні кухлики ручної роботи зі схожим на руни візерунком. На столику тулився пузатий, темно-зеленої барви з золотим розписом заварник, дві білих чашки, тарілка з вівсяним печивом і чорна свічка у вкритому патиною мідному підсвічнику. Єдине вікно до середини затуляла чорна, з вишитими срібною ниткою трояндами, фіранка. «На відьмину кухню скидається» – подумав Андрій, сідаючи на стілець. Клавдія Василівна налила в чашки окропу, додала заварки і сіла поряд.
– Цукру дома не тримаю – діабет. – повідомила вона Андрієві, сьорбаючи чай. – Печивком заїдай.
Андрій сьорбнув чаю. Гіркуватий, полиновий присмак обволік піднебіння і горло, теплом розлився в животі.
– Смачно. – мовив він, тягнучись до печива.
– Сама збирала. – Клавдія Василівна весело підморгнула. – На потенцію гарно впливає. Хоча воно тобі й не треба наче. Ото хіба до Борискової внуки підкотишся.
Андрій закашлявся, вдавившись печивом.
– Ой, ніби ніхто не бачить, як ти на неї зиркаєш давно. І нога не заважає, вибігати, коли вона до діда йде. Але лишим любовне кращим часам. – посерйознішала сусідка. – В лиху годину ти Галю знайшов.
– А ви може й знали, шо вона там лежить? – гостро зиркнув Андріій.
– Якби знала, давно б на цвинтар схоронила. Мертвим серед мертвих лежать треба, а не в живих під ногами.
Клавдія Василівна зітхнула, позирнувши задумливим поглядом Андрієві за спину.
– Хороша дитина була. Хоч і не без капризів. Воно як янголя домом носилося – білокосе, очиська, мов з неба напились. Балували її, от і приндилась часто, сестру діставала. Алька сумирна дівка була, тихенько ото собі книжки читає, людей сторониться. А менша – вихор ураганний, куди не глянь, вона вже там.
– Через оті книжки, вони мабуть і знюхалися. – перескочила жінка раптом на інше. – Борька твій і Алєвтіна. Ховались тінями, мов миші. Батьки в обох старої закалки, ще й не дуже між собою ладили. А молодим шо – гормони в голову як вдарять, то хоч біжи, хоч падай, а любитись будеш, як є з ким.
– А до чого тут мертва сестра? – спитав Андрій.
– А до того, що як зникла вона, то голубки наші розбіглися, хоч Борька на початках і підтримував Альку з батьками, в пошукових загонах першим добровольцем був, навіть помню з пневмонією зліг, коли в озері з водолазами попірнав.
А потім повіявся кудись після інститута. Алєвтіна згорьованих батьків гляділа, так вони й пішли в могилу одне за одним рано, не дождались про меншу дочку новин. А тоді й Борька своїх хоронить вернувся – в той же год. Наче ото пороблено тим сім’ям. Батько спився, мати з серцем злягла. Приїхав він не сам, а з жінкою і дочкою. А там і чутки пішли, шо з Алєвтіною знов злигався. Потом Алєвтіна за його друга заміж вискочила, а через сім місяців Віталька в неї вродився. Бачив, як вони з Борькою похожі?
– Та якось не придивлявся. – знизав плечима Андрій, пригадуючи дитячі сварки з хуліганистим хлопцем.
– А варто би. – протягнула жінка, хитро мружачи очі. – Здається мені, що в цій історії колєга твій крепко замазаний. Ти б розпитав його за коньячком про бувальщину, може розкаже цікаве шось. Чи ти вже розслідування своє закинув?
– Не закинув.
– От і добре. Та й внучку зайвий раз побачиш. На вільний кінець, рано чи пізно й бублик вчепиться.
Старій таки вдалося заставити його почервоніти.
2
– Ви щось знаєте про смерть Галі Грищук?
– І тобі доброго вечора, Андрію.
Борис Миколайович насмішкувато розглядав Андрія з-під кошлатих брів. Посмішка та, щоправда, здалась Андрієві натягнутою.
– Проходь, складеш компанію.
На столі й справді стояв коньяк.
«Може таки відьма» – подумав Андрій, всідаючись за черговий кухонний стіл.
Рідина м’яко обпекла горло.
– У вас був роман з Алевтиною. – не спитав – ствердив Андрій дивлячись в очі сусіду. Старий важко зітхнув, розбираючи пальцями дольку лимона.
– З давніх справ ти вирішив здмухнути павутину. Але що вже – мертвих воно не зачепить, та й мені не довго землю топтати.
Борис Миколайович розлив залишок коньяку й вихилив одним духом, задоволено крекнув і запхав до рота розім’ятий шматок лимона.
Андрій почувався на диво ясно і зібрано – вперше за останні дні.
Старий важко звівся на ноги, поставив на плиту чайник і застиг біля вікна, роздивляючись тьмяно освітлену нічну вулицю.
– Зараз мені вже важко пригадувати, як воно – бути молодим. Коли скрип в колінах заглушує думки – хіба відчуєш знову шал танцю і здається, що це не ти кружляєш, без землі під ногами, а весь світ колує навколо тебе? Юність дається нам з двох причин, Андрію: безжурно красти в самих себе сили й натхнення заради вогнища швидкозгасних емоцій і розпеченим тавром катувати пам’ять скалічених життям старців.
Борис Миколайович повернувся до Андрія. Рот його кривила іронічна посмішка, очі зболено вишукували в співрозмовникові розуміння.
– А ще перша любов. Вічна трагедія ромео і джульєтт зі спальних районів. Перше несміливе торкання губ, перше ніякове «кохаю». Запах волосся і шурхіт сукні. Цокіт підборів злизаними східцями – здається здатен розпізнати його поміж усіх шумів збуреного міста. Ромео-Борис плюс Аля-Джульєтта назавжди разом.
Борис Миколайович повернувся до столика біля плити й заходився готувати чай. Його спина, видавалась Андрію спиною смертельно втомленої людини. Дзенькнула, впавши на підлогу, ложечка. Старий незграбно переставив ногу, розвертаючись і зафутболив її під стіл.
– От тобі й ілюстрація немочі. – невесело усміхнувся він. Андрій зітхнув і важко поліз під стіл.
– Дякую. – ніяково мовив Борис Миколайович, забираючи в нього ложку. Він сполоснув її водою і розмішав чай.
– До чого я вів? – спитав він. – Ах, так. Кохання. Перед юними очима воно постає вічним і нездоланим, однак життя хутко трощить рожеві окуляри.
Андрій сьорбнув чаю. Гіркувата рідина неприємне дернула по горлу.
– Ви з Клавдією Василівною чай на одній галявині збирали? – спитав старого, котрий знову замислено замовк.
– Га? Ні. – невдоволено відмахнувся письменник. – Хіба вона теж свій на ринку в узбечки купує.
– Тож я і Алевтина. Як і всі закохані, ми думали, що наше кохання унікальне й неповторне. Як і в більшості підлітків воно не витримало й першого справжнього шторму. Білокосого блакитноокого буревію з янгольським ликом і диявольською вдачею. Заздрісне мале чортеня, за мідний гріш готове ламати долі.
Андрій відчув як серце загупало в грудях, відбиваючи пришвидшений ритм в скроні. Зір розмивався, кухня пливла плямами. Він допив чай і важко вперся ліктями в стільницю, сперши підборіддя на руки.
– Як же солодко було позбавляти ту малу курву життя. – продовжував розповідати старий спокійним голосом. – Дивитися в волошкові очі коханої і тримати долоні поверх її ніжної руки, яка затискала рота і носа злоїбучої сестрички.
Руки не втримали вагу Андрієвої голови. Він вдарився підборіддям об край столу і боком завалився на підлогу. Тіло лихоманило, обличчя затопило хвилею жару, серце здавалось готове пробити грудну клітку, немов та в’юнка потвора зі старого космічного жахастика. Він спробував підвестись, навіть вдалося стати на коліна, але кімната захиталась і тіло завалилось в інший бік – навзнак, головою до дверей.
– Молодість не вірить в перепони. – Борис Миколайович нахилився вперед. Він скидався на хорта, що хижо шкірився. – Попри суворих батьків, ми з Алею віднаходили хвилини і закутки, щоб побути разом. Ввірвати трохи часу у вічності лише для двох. Того вечора зустріч в підвалі, котрий ми давно пригляділи, швидко переростала в щось більше, ніж слинявлення одне одному губ. Розпашілі й напівроздягнені, ми вовтузилися на старій ковдрі, яку я виніс з дому. За моєю спиною почувся той осоружний регіт.
– А шо це ви тут робите – старий перейшов на високий фальцет , криво імітуючи дитячий голос. – От я мамі розкажу, будеш ти Алько бита!
За вікном почувся рев сирени повітряної тривоги, вприснувши Андрієві у вени адреналіну. Достатньо, аби він спромігся перевернутись на живіт і поповз. Борис Миколайович лишився сидіти.
– Ти б сили не витрачав даремно, Андрюша. – співчутливо мовив він. В моїх таблетках від стенокардії побічок стільки, що й коня звалять.
– А шкода. – зітхнув він. – Я оце все, що тобі розказую, записав невеликим оповіданням. Цікава була б думка колеги. Але не готовий я ще ні до людського, ні до божого суду. Тож лежати йому над верхньою шухлядою стола, доки копита не відкину.
Андрій доповз до кінця коридору. Зліва, в двох метрах, височіли омріяні двері, що вели з квартири, справа – була вітальня. «Треба до виходу, єдиний шанс» – майнула в голові думка. Біль важкими молотами гупав у скроні. А тоді Андрій боковим зором помітив в кімнаті велике дзеркало, розташоване на розсувній дверці шафи-купе і з останніх сил поповз.
– Я ніколи того вечора не забуду. – голос Бориса Миколайовича долинув ближче – старий човгав за ним тримаючи в руці великого кухонного ножа. – Тьмяне світло лампочки, що кволо розганяє тіні по куткам підвалу, Моя Аля тигрицею кидається до сестри – оголені перса підстрибують, розпалюючи в мені стихлий вогонь. Вона хапає Гальку за литку, ривком тягне до себе, лупить по щокам, а за мить вже затискає їй носа і рота. А потім я побачив сумнів у її очах. Підповз і притиснув свою долоню поверх її. А тоді ми кохалися, поряд з холонучим тілом, заведені смертю і життям, що буяло в нас.
Андрій на межі свідомості відчайдушно повз до дзеркала, яке вже ледь міг розгледіти. Кімната здригалась, зменшуючись з кожним ударом серця.
– Але навіть померши, та сука стала між нами. Хоч ми й змогли пізніше знову розпалити полум’я, але скільки часу було втрачено. Й дружина…
Андрій майже доповз і спробував сфокусуватись на дзеркалі. У відображенні він роздивився розмиту фігуру старого, котрий стояв в дверях і дивився на нього. «Підходь, скурвий син. Підійти сюди». Ніби вловивши Андрієві думки, Борис Миколайович посунув до нього.
– Вона й тебе згубила, Андрюшо. – він нахилився, вхопив Андрія за чуб, потягнув угору і приставив до горла ніж. А тоді нарешті поглянув у дзеркало і гидко вискнувши відсахнувся. Блакитноока дівчинка в дзеркалі посміхнулась, пропалюючи старого двома блакитними вогниками широко відкритих очей. Борис Миколайович підніс праву долоню до губ, прикривши роззявленого рота, що зі свистом хапав повітря. Дівчинка закричала. Її виск вкручувався в голову, в клоччя рвав свідомість, нудотою підіймався зі зболеного шлунку. А потім кімната вибухнула уламками скла, один з яких начисто зрізав підняту кисть старого, а другий ввійшов в горло. Борис Миколайович впав поряд з Андрієм, заливаючи його кров’ю з відтятої руки. Червоне тепле покривало затулило очі й понесло в місце, де тисячі лапок скрадались тремкою темрявою, що дзижчала й кужелилась, зрідка висолоплюючи з-поміж гострих зубів маленького язичка.
Частина 4. P.S.
1
Наступні тижні здавались Андрієві спіраллю, нанесеною на центр вентилятора. Круговерть життя, пущеного під укіс. Білизна палати, прокурений голос лікаря, що розповідає про промивання, крапельниці, наслідки, рекомендації.
– Якби наша Аля вчасно вас не знайшла, гаплик би був – співали б в янгольському хорі. – шкірить жовті зуби в конячій усмішці. «Наша Аля».
– Вона тут медсестрою працює. Не знали? В неї відпустка, а тут таке. В швидкій сказали – весь час за руку тримала. Побачення ви їй завинили.
Спіраль розкручується швидше. Лікар розхвалює дівчину, немов сваха. Яка ж вона молодець, та Аля. Й прийде, коли підміна треба, й сусідам допомагає, уколи робить, навіть у відпустку.
Сон рятує від базіки, лиш тривожна думка намагається вхопитись за край свідомості, так і не встигнувши сформуватись в щось конкретне й логічне.
Спіраль сповільнюється до швидкості ходи скаліченого чоловіка, що мерзлякувато сутулячись шкутильгає до дверей під’їзду. Тростина вистукує глухий ритм, від якого відскакують спогади про оскаженіле серце й блакитні очі, що глипали з дзеркала. Василіч привітно махає рукою й дістає м’яту цигарку з кишені. Порожня розмова про лікарню, війну і вбивцю.
– Віриш, ніколи б на нього не подумав. І головне нашо? – Василіч експресивно махає руками, розкидаючи попіл. – І як ти його впорав, отравлений?
– То не я, Василіч, то вибух. Зло мене від зла спасло.
Василіч уважно глянув у вічі.
– Андрюха, не було біля нас вибухів в ту тривогу. Ти б таки зав’язував зі своїми коктейлями.
Спіраль прискорюється. Олена з пакетами їжі і настановами, дзвінок від брата.
– Тримайся.
«Це я мав йому сказати». Джин тонік обпікає горло, лишаючи присмак хвої і полину.
Спіраль сповільнюється. Інший вечір. Несміливий дзвінок у двері. Несмілива Аля дивиться широко розкритими очима.
– Розбираю дідусеві речі. Незручно вас просити, але ви його добре знали. Допоможете з паперами?
Самотність клешнею хапає за горло й прострілює в хвору ногу.
– Так. Тільки, якщо «на ти».
Посміхається, киває.
– Зараз? Ок, прийду за півгодини.
Спіраль, здається, в реверсі.
2
Андрій натиснув на продавлену пожовклу кнопку дзвінка.
– А я все чекаю, коли ти до мене заскочиш. – беззубо посміхався, стоячи в дверях, Махмудович. – Заходь, партєйку зганяєм.
3
Вони зустрічались третій місяць.
Місяць підсвічував оголені тіла, відбивався у скалках дзеркала, які залишились в рамі.
– Бляха, забула в Алевтини квіти полити. – Аля схопилась і переклала зв’язку ключів з сумочки на стіл. – Нагадаєш мені завтра?
Андрій не відповів.
– Про що ти думаєш? – дівчина притиснулась до його плеча.
«Пора підстригтись» – Андрій, роздивлявся тіні, виснувані вогнями запізнілих автівок.
– Про кохання.
– Оу, не так швидко. – її сміх сріблясто переливається підіграючи місяцю.
– Я про інше. На що воно здатне? На що здатна закохана людина? Прикрити вбивцю? Вбити? Приховати вбивство? Зустрічатись з убивцею, допомагаючи уникнути покарання?
Аля відсунулась і сіла, пильно дивлячись на нього.
– Взагалі, навіть допомагати не потрібно – просто забути про те, що знаєш і жити далі.
Андрій нарешті повернувся до Алі.
– То навіщо ти це зробила, кохана? Чи мені варто почекати з незручними питаннями до весілля?
Аля встала з ліжка і підійшла до старого серванта.
– Дідусь говорив, що ти полюбляєш коктейлі.
Андрій гмикнув.
– Дивно, що в цьому будинку вдалося вбивство приховати.
– Я не вмію їх готувати. Допоможеш?
– Що хочеш?
– На твій смак.
Андрій підійшов, скептично оглянув пляшки.
– Тоді хай буде Дайкірі Якщо знайдеш лайм.
– Навряд, але точно є лимон.
– Підійде.
Аля пішла на кухню.
– Думала, запропонуєш мені Криваву Мері. – повернулась з двома склянками і половинкою лимона. Андрій гмикнув
– Як ти дізнався? – спитала, після того, як дзенькнули склянками.
– Лікар сказав про відпустку. Довго не міг зрозуміти, чому мене це турбує, а потім згадав, що лікарня – твоє алібі. Махмудович, сусід, підтвердив алібі твого дідуся. В неї деменція, так?
Аля кивнула, відпила зі склянки, смішно скрививши губи. «На що здатне кохання?».
– Не важко додумати, заради кого старий готовий був піти на вбивство і навіть провину на себе взяти. І тут ми повертаємось до питання – чому?
– Деменція. – різко відповіла Аля. – Ти знаєш, як самотній дівчині жити в гуртожитку? Вічно п’яні сусіди, що не пропустять можливості спошлити, а то й вхопити за задницю, чи пом’яти груди в темному закутку. Їх затравлені дружини, для яких ти – червона ганчірка, завжди готова забрати з родини їх смердючих чоловіків. Малі вилупки, що носяться мов коні, завжди щось випрошують і крадуть, все, що погано лежить. Спільна кухня і туалет, обригані коридори. Який принц захоче забрати когось з такого місця?
Її голос переливався то злістю, замішаною з сарказмом, то гіркотою, від якої Андрієві, хотілось її обійняти.
– Чому не переїхала до діда?
– Бо не всралась я йому тут. Гордий, самотній, Алевтина знову ж таки під боком. Не знаю. Не звав, а я не напрошувалась. Але йому тут нещодавно квартиру пообіцяли придбати. Якийсь меценат при владі відкрив для себе його творчість, хотів докластись до прекрасного.
Аля залпом допила коктейль і підійшла до балкону: звабно вигнутий силует – осяяний світлом, зітканий із темряви.
– А тут Алевтина зі своєю деменцією і спогадами про давнє вбивство, про яке вона все частіше почала базікати. Добре, що окрім мене не чув ніхто. Хіба дідусь, вони якраз сварилися перед тим як я її… Але довго так тривати не могло – хтось дізнався б.
– Краще житло?
Аля пирхнула, різко повернувшись до нього обличчям.
– Ну вибач, що не відповідаю літературним стандартам. Так, житло. Життя! І дідусь, для якого викриття було б крахом. Мало?
«Хто я такий, щоб судити». Перед очима летіла стрічка дороги. Мотоцикл, що мчить на межі можливостей. Втеча від дурної сварки з черговою дівчиною. Красунчик Андрій і його его. Він був майже тверезий, чорт забирай! Майже. Можливо саме тієї частки секунди, вкраденої трьома кухлями пива, не вистачило, аби вчасно вивернути кермо. Можливо, саме тому він бачив Галину. Через іншу біляву дівчинку, життя якої обірвалося на нічній дорозі під колесами його мотоцикла. Її провина. Так вирішили усі. Вискочила на трасу, тікаючи від сварки з батьками-алкоголіками. Олег допоміг з аналізами. Експертиза показала, що водій до останнього намагався уникнути зіткнення. Та й йому добряче дісталося. «Недостатньо. Ніколи не буде достатньо».
Він одягнувся. Аля мовчки спостерігала.
– Над верхньою шухлядою приклеєно рукопис. – мовив, прямуючи до дверей. – Там зізнання про вбивство Галі. Можливо є й про тебе з Алевтиною. Вирішуй сама, що з ним робити.
– А як щодо тебе? – насмішкувато спитала, схрестивши руки.
Андрій стенув плечима.
– Я не той, кому варто судити інших.
– А що як передумаєш? – її голос повнився отрутою. – Захочеш плати. Захочеш щоб відсмоктала? В жопу дала? Чи просто подрочила між писацькими турами?
– А, ні, ти ж з благородних! – Її голос ніби скло дряпав. – Заміж мабуть позвеш?
Андрій похитав головою.
– Тобі не личить.
– Звідки тобі знати, що личить вбивці? – здавалось вона зараз заплаче – нещасна дівчина, що мерзлякувато обіймає себе за плечі.
Андрій мовчки вийшов з квартири і спустився до себе. Змішав Криваву Мері, сів за ноутбук і заходився писати.
О 4:35, повз його балкон пролетіла жінка, котра так сильно мріяла злетіти. Її голе тіло впало майже на тому ж місці, що і її жертви, а поряд, за десять хвилин, впав на коліна чоловік, котрий винесе їй виправдальний вирок у своєму майбутньому бестселері і назавжди віддасть половину серця.
Я пишу ці слова серед темряви порожньої квартири, яку навряд колись осяє сміх. Надто недолугий власник у цього житла. Хотів жити – вбив, хотів кохати – вбив. Хотів писати – уб’є, чорнилом розмазуючи подробиці по паперу. То он він який, справжній вбивця! – захоплено скаже вдячний читач. Маленький самотній чоловічок, що смішно тягне ногу. Герой безгероїчного роману, в якому з романом не склалося.
Я пишу ці слова і спиною відчуваю погляди тих, хто більше не говорить зі мною. Жінка з пошкодженим мозком, яку таки наздогнала її Немезида. Старий, що прагнув кохати. Дівчина, яка хотіла вибратись з пекла. І дівчинка з білявим волоссям і блакитними очима, яка більше ніколи не буде самотньою. Дочекайтесь мене, любі.
