Страхітлива Шняга
— Метелики малесенькі злетілися... — наспівуючи, дівчинка швиденько, підтюпцем бігла до ставка, туди де до того бачила метелика. Вона заховалася за розваленою будівлею на березі, колись це був міський пляж, та відколи, років так двадцять п'ять тому, у воді знайшли кишкову паличку, купатися в ставку заборонили. Поступово берег заріс очеретом та осокою, а пляж бур'янами й чагарями, подекуди з ґрунту, серед торішнього сухостою, проступав пісок. В кількох місцях з землі стирчали нахилені іржаві труби, які колись були пляжними парасолями, пофарбованими в синій колір. Кілька акацій розчепірилися на старому пляжі, за цей час вони встигли вирости з зернини й вмерти. Тепер їхні сухі покручені стовбури пообсідали зграї чорного гайвороння та сірих ворон, птахи припинили чубитися й уважно, в абсолютно неторканій тиші, спостерігали за люденям внизу. Споруда, за якою заховалася дівчинка, мала форму циліндра викладеного з рудої цегли, з дірками замість вікон. Коли діти запитали у виховательки: «що це?». Та відмахнулася, сказавши, що не знає. Але тхнуло звідти туалетом, то ж мала, затиснула пальцями носа й намагалася не вдихати. Вона дочекалася поки група дітей з виховательками на чолі відійшли якнайдалі й чкурнула назад, на берег. Восени вона мала йти до школи, то ж вважала себе цілком дорослою для самостійних прогулянок.
Сковзаючись по замерзлій землі й приспівуючи тонесеньким голосочком пісеньку, вона послабила шарф, який помічниця вихователя Надія Григорівна затягнула занадто туго. Підбігши до ставу, дитина зупинилася. Вони разом з виховательками, перед тим, стояли й дивилися як на льоду, на ковзанах катаються старші діти, хлопчик та дівчинка. Вихователька сказала, що це небезпечно, бо ж вже весна й лід не такий міцний як взимку. Тоді вона й побачила метелика, спочатку він плутався під ногами дітей на льоду, потім покружляв над очеретом; який бурими метілками волоті здавалося торкався біло-сірого неба, що нависло над затягнутим брудним льодом люстром води й зливалося на горизонті з сірувато-жовтою балкою й будинками багатоповерхівок сусіднього району, що ледь проступали, окреслюючись силуетами, з поволоки. Було не надто холодно, але вогко, то ж дівчинка промерзла до кісток, та вона не помічала цього, зацікавлена метеликом. Дитина стягнула з рук рукавички, щоб зручніше було ловити метелика – хоча, зловити їх їй ніколи не вдавалося – й ступила на лід. Метелик бринів крильцями зовсім поруч, але щойно дівчинка наближалася, він на кілька кроків відлітав далі, сідав на кригу й ворушив крильцями – неначе грався з нею.
Ковзанярі вже пішли, то ж на ставу, як і в балці, крім дитини нікого не було. Дівчинка йшла за метеликом, гарненько виводячи:
— Метелики малесенькі злетілися ранесенько в садооок... — дзвінко виспівуючи звук «о», як вчили на уроках музики.
Вона вийшла на середину ставка: обережно, скрадаючись,
підступала до метелика, виставивши перед собою долоньки складені дашком. Метелик різко зметнувся в її бік. Від несподіванки дівчинка послизнувся, якийсь час намагалася не впасти, балансуючи в повітрі руками, та таки шандарахнулася колінками об лід. Теплі гамаші пом'якшили удар, але долоньки аж запекло коли вона ляпнулася ними об кригу.
– Ой! – зойкнула мала.
Метелик зник. Виховательки не було, інших дітей теж. Раптом дитина усвідомила себе зовсім самотньою посеред холодного сивого простору. Вона ладна була заплакати, та цієї миті помітила у воді під льодом рух. Вона похекала на рученята, кривлячись – так гидко від них смерділо брудом та льодом, потерла долоньки одна об одну й спробувала протерти кригу, як робила це з запотівшим віконним склом у автобусі. Та крига залишалася брудною. Тоді вона стягнула з себе шарф і протерла ділянку льоду перед собою. Дитина була певна, що там рибка. Та на неї з води, з-за шару мутної й брудної криги, дивився хлопчик, приблизно її одноліток. Його синювато-прозорі очі блищали, рот посинів аж до фіолетового, а на крейдяноблідому обличчі проступали вени схожі на рухливих черв'яків.
– Ти замерз? Там холодно?— запитала дівчинка.
Він кивнув у відповідь.
— Мама говорить, що треба потупцяти ніжками, щоб зігрітися, побігати. Нам у садочку не дозволяють бігати,— вона скрушно зітхнула.
Хлопчик дивився на неї незмигно, ніби білки його очей застигли.
Дівчинка роззирнулася:
— А хочеш погратися, поки виховательки немає?— радо запропонувала вона.
Хлопчик кивнув.
— Давай полічимо, на кого випаде, той ховається, а інший шукає. Згода?
Кивнув.
Дівчинка, моторно торкаючись пальчиком спочатку себе, тоді криги в тому місці де за нею проступав силует хлопчика, проказала лічилочку:
— Сів,– пальчиком на себе.
— Метелик, — на хлопчика.
—...на-травичку-і-сказав-якусь-дурничку...– останнє слово вона мовила торкнувшись льоду.
—Тобі ховатися! Я порахую до десяти, а тоді буду шукати,— заплющила очі, заховала обличчя в долоньках.
— Один ... Два,—спочатку робила довгі паузи між словами, та це їй швидко набридло й вона проторохтіла,— ...шість, сім, ві...
Ворона скрикнула на дереві.
— ... дев'ять,— мала перевела подих й промовила повільно, але гучно,— Дев'ять з половинкою, дев'ять з четвертинкою...
Під нею на кризі в тому місці де вона стукнулася колінами проступила ледь помітна сітка тріщин...
— Дев'ять з во-ло-син-кою...
... в бік берега, з ледве чутним потріскуванням, поповзла більш глибока тріщина...
— Волосинка обривається...
Мала швидко відвела долоні від обличчя, вигукнувши:
— Десять починається!
Раптово чиїсь руки з обох боків вхопили її, з заду, за плечі й смикнули вгору, піднімаючи з колінок.
— Авроро! Ти не чуєш, що я тебе кличу?! — на неї нажаханими очима дивилася вихователька.
— Ходімо звідси, лід вже тріщить,— вона обережно ставлячи ступні на слизьку поверхню повела дитину за собою.
Аврора хотіла сказати, що там хлопчик, але того вже не було.
«Заховався»,— подумала вона.
Молоденька вихователька, худенька й подібніша на дівчинку підлітка, ніж на вихователя дитячого садочка, намагалася говорити суворим голосом. Йшли вони швидко й до того їй довелося бігти майже від самісінького садка, щойно вони не дорахувалися дитини, а побачивши, що та стоїть на льоду – крига під нею тріскається, криків дитина не чула, захоплена своєю грою – аж обімліла. То ж тепер Неоніла Олександрівна (всі в садочку, крім завідувачки та методистки, кликали її Нілою, навіть діти, хоча їх за це й сварили), намагалася віддихатися й втамувавши подих говорити рівно:
— Ти ж обіцяла не робити такого!— серце у неї в грудях все ще билося, як рибка об лід.
— Ти розумієш, що мене з роботи виженуть?
— Не виженуть,— дівчинка швиденько перебирала ніжками в такт швидким крокам виховательки,— Не виженуть. Я нікому не скажу, що...
— Без тебе знайдеться кому сказати! А як дізнаються, що ти на лід вийшла – нам заборонять гуляти з вами біля озера, а мене просто,— вона затнулася,— Ну, просто...
Зграї птахів здійняли галас на деревах, ворони, з пронизливим краканням, полетіли геть понад берегом, в напрямку кістлявої білокорої тополі, а граки темною хмарою здійнялися в сіре небо.
— Граки летять — буде сніг,— задумливо проказала Аврора, старанно, вимовляючи «р».
— Чому?
— Не знаю, — пересмикнула плечима мала,— Бабуся так говорить.
— Мене просто вб'ють!— продовжила вихователька,— проводжаючи очима чорні крапки птахів, здавалося вони ніколи не закінчаться, до тих що злетіли з дерев доєднувалися все нові й нові зграї з усього неба.
— Завідувачка?— співчутливо запитала дівчинка.
— Ага...
— Я нікому не скажу!
— Ну, а якби ти провалилася під лід?! Що тоді?!
Аврора подумала про хлопчика у воді й нічого не відповіла.
— І шарфа забруднила,— сказала вихователька засудливо поглянувши на шарф, що ганчіркою тіліпався на плечах дитини.
— Мама в машинку вкине й швидко випере.
— Ех ти ж! — Ніла легенько стиснула долоньку Аврори,— А ручки які холодні. Де твої рукавички?
— Ось,— дівчинка витягнула з кишеньки червоненьку рукавичку, другої не було. Вона розгублено поглянула на виховательку.
Та хитренько їй підморгнула, й подала другу рукавичку
— Ти її на березі загубила.
— Дякую,— мала взяла рукавичку, але вдягати її не хотіла, їй подобалося, що Неоніла Олександрівна тримає її за руку.
— Давай трошки підбіжемо? Бо вже й обід почався.
— Ура! — скрикнула мала.
— Погнали! – докинула вихователька по дитячому бешкетно.
Вони швиденько, слизаючись побігли до двоповерхової споруди дитячого садочка, великі вікна якої виглядали з-за темних сосон.
З вікон другого поверху лунав дзенькіт посуду, який діти зносили до мийки зі столів, після обіду; голоси дітей, що одне з перед другого вигукували: «дякую!», і наказові покрикування жіночого голосу:
— Швидше! Швидше! Зараз підете спати в яслі! Бігом доїдайте, бо буду вкидати недоїдки до кишень!
Неоніла Олександрівна разом з Авророю підійшли до масивних дерев'яних дверей. Ніла видихнула, наважуючись торкнутися дверної ручки, і цієї миті – ледь встигла відскочити й потягнула за собою дитину, щоб уникнути удару – двері зі скреготом відчинилися, з темного передвірку вийшов високий, трохи зігнутий чоловік. Він приязно всміхнувся до неї.
— Знайшла загубу?— запитав низьким старечим голосом. Йому було вже за сімдесят, у садочку працював з дня відкриття, тобто, майже, сорок років, кілька завідувачок змінилося за цей час; молодші виховательки його так і називали: «наш дідунь», старші кликали слюсаром, або Михаличем. Він в садочку працював на підхваті: й слюсарем, й сантехніком, й електриком, й теслею – на півставки, невеличка добавка до пенсії: «Мені аби вдома не сидіти, шкабарчання старої менше слухати, я б й за "спасибі!" працював», – відповідав на ввічливі натяки, що час вже на спочинок.
— А там про тебе вже питають,— він лагідно посміхнувся до Ніли, показуючи поглядом, що цікавилося нею керівництво й проблем не уникнути.
— Та йду,— вона змучено зітхнула.
— А ти що ж оце так виховательку підводиш? — присоромив малу, але голос його пролунав незлостиво. Дівчинка опустила очі, старенький погладив її по плечу, дійсно як турботливий дідусь. Тоді пропустив дівчину й дитину до середини, захряснувши за ними двері.
З передвірку, піднявшись трьома сходинками, вони вийшли в темний, довгий коридор. Аврора імпульсивно стиснула руку виховательки. Пахло теплом та «столовською їжею». Коридор відгалужувався на право й на ліво кількома зачиненими дверима. За дверима, тими що з права були сходи попід великим вікном, вони вели на сходовий майданчик на другому поверсі, з окремими групами з намальованими на них: сонечком, хмаринкою та веселкою. Діти зазвичай піднімалися одне за одним, тримаючись за поручча, а якщо котрась дитина виривалася вперед і бігла переганяючи інших, її повертали назад, в кінець строю й змушували підніматися вгору стільки разів, скільки було потрібно, для того, щоб навчитися ходити правильно сходами — безпечно. Деякі діти намагалися проскочити, поки вихователька відвернеться, але інші з лементом хапали порушника.
Зараз двері на сходи причинили й тільки тоненька рисочка світла падала на підлогу в коридорі крізь дверний проріз.
Неоніла потягнула Аврору за руку, поспішаючи якнайшвидше минути наповнений темрявою простір. Та двері у віддаленому кінці коридору рвучко відчинилися, наповнюючи перехід напівсвітлом, з кабінету вийшла жінка.
— Ніло Олександрівно, зачекайте, будь ласка! — командним тоном виголосила вона.
Швидко крокуючи прямувала вперед вздовж коридору. По центру. Впевненою ходою. Викрешуючи звуки підборами елегантного взуття. Луна відбивалася від стін й розліталася сходами, ховаючись по закамарках. Рівними, дрібними кроками наближалася. В такт ході – рухи руками. Світло шлейфом повзло за нею. Карі райдужки очей почорнілі, як у шуліки перед нападом на здобич.
Молода вихователька й дитина завмерли затамувавши дихання.
Підійшовши, вона зупинилася клацнувши черевичками як на плацу. Тонкі вуста то кривилися бридливо, то розтягувалися в подобі посмішки з апломбом. Витримавши паузу, роздивилася виховательку з голови до ніг, пробуравила її – очі-в-очі, поки та не відвела погляд. Жінка самовдоволено посміхнулася, показуючи білі, дрібні, з трохи загострими іклами, зуби. Понасолоджувалася ще кілька секунд страхом, який фібрами точився на неї від дівчини, й мовила, карбуючи слова:
— Пояснювальну мені на стіл!
— Добре, Катерино Миколаївно,— затинаючись відказала Ніла.
— А ти! — жінка звернулася до Аврори, дівчинка позадкувала за спину виховательки.
— У мене вже була розмова з твоїми батьками! Я їм сказала, що якщо вони не попрацюють над твоїм вихованням, я відправлю тебе в спеціалізований заклад!
— Вона не винна,— заступилася за дитину Неоніла,— Це моя вина!
Від несподіванки завідувачка замовкла, очі її розширилися, білки округлилися, вона ледь стримувала крик, аж нижня щелепа затремтіла:
— А ви...
Цієї миті дівчинка штовхнула двері позад себе: світло різко увірвалося в напівтьму коридору. Катерина Миколаївна відступила на крок, швидко блимаючи, осліплена різким спалахом, її очі сльозилися.
— Зберігайте субординацію! — Вона труснула пасмами чорного волосся й швидко пішла далі коридором, у напрямку темного закутка, до дверей кухні. Наостанок розвернулася, піднявши палець з довгим, схожим на пазур нігтем, сказала:
— О 13:30 збори! Бути всім! — й поцокала далі.
На сходах Аврора висмикнула долоньку з руки виховательки й потупотіла чобітками вгору.
— Авроро, не біжи!— тільки й встигла кинути навздогін дівчинці Ніла. Та мала вже її не чула, швидко відчинила двері з намальованою на них хмаринкою, що посміхалася й заскочила в роздягалку.
Неоніла втомлено зітхнула піднімаючись сходами.
Двері сусідньої групи привідкрилися й звідти визирнула Марія. За ці два тижні, відколи Ніла влаштувалася на роботу, вони встигли заприятелювати.
— Знайшла малу?— запитала та, дивлячись на приятельку великими переляканими очима.
— Так, все гаразд, — Ніла ледь стрималася щоб не засміятися – до того Марія здалася їй подібною до великої наляканої дитини.
— Заву бачила?
— Так, щойно зустріла.
— І що там?
— Та,— тільки рукою махнула.
— Ясно,— Марія кумедно відставивши пухкенького пальця, передражнила манеру говорити завідувачки,— Субординація!
Вони захихотіли, крадькома позираючи, чи ніхто не стежить.
— Іди вкладай малих, бо скоро збори.
— Але ж у мене кінець зміни.
— Забудь .. — Марія тільки рукою махнула,— Тут таке було!
Роззирнулася, чи бува коридорна не підслуховує й заговорила пошепки:
— У Наташки припадок був, нервовий зрив. Зава пішла до неї в групу, з якоюсь перевіркою, от у неї нерви й здали: закрилася в туалеті, орала там, що вени поріже. Діти поперелякувалися!
— І що? — Ніла почувалася так, ніби, щось подібне ось-ось станеться з нею.
— Та, заспокоїлася, медсестра їй щось накрапала й зава її на таксі додому відіслала. Їй теж проблеми зараз не треба, тільки суд закінчився.
Нілі здалося неначе її нутрощі стиснула пазуриста рука, вона відчула себе загнаною в пастку.
***
Слідча старший лейтенант Шумко, розклавши папери й теки на письмовому столі вносила дані до робочого комп'ютера. Вона займала посаду трохи більше трьох місяців і ніяк не могла розгребтися з документами, здається їхні купи тільки збільшувалися, насуваючись на неї.
Стіни маленького кабінету тиснули задухою та сірістю. Кондиціонеру не було, а з привідчининого вікна до кімнати, замість свіжого повітря, вривався гул і сморід з проїжджої частини вулиці. У вікно, ледь не впритул, впиралася цегляна стіна сусіднього корпусу, перекриваючи шлях сонячному світлу. То ж, навіть вдень, на дроті, що звисав зі стелі, тьмаво горіла економна лампочка без плафона. Слідча зі справ неповнолітніх Шумко намагалася з усім впоратися сама, щоб довести, цим мужланам, своїм колегам власну компетентність. А вони тільки ходили й косилися в її бік, ховаючи посмішки. Форма підкреслювала її гарну фігуру: сіднички, пишні груди, але зараз їй хотілося натягнути балахон, аби лишень не ловити на собі масні чоловічі погляди. Після навчання її одразу направили на цю посаду й вона не вписалася в колектив. Попередницю цінували й шанували, судячи з коридорних розмов, а її тільки кпинили.
«Шумко, скільки за війки заплатила? Ти з-за них хоч бачиш? Може тобі їх підняти?» — гиготіли хлопці, майже всі вони були вдвічі старшими за неї дядьками, але таки називали одне-одного хлопцями.
«Тільки не плакати!» — повторювала собі,—Заплачеш і все! Назавжди залишишся для них дівчинкою!»
Намагалася віджартовуватися:
«Все своє!»
На якийсь час вони давали їй спокій, та згодом все повторювалося.
Справа яку вона зараз вела виявилася надлегкою, але їй вона давалася важко. І не лише через паперову тяганину: дізнання, заяви, впізнання. Велика кількість фігурантів, більше п'ятидесяти потерпілих (і вона була певна, що добрий десяток звинувачень «хлопці» просто скинули на підозрюваного, а той підписував все й не опирався) і всі діти.
Підозрюваний, тридцятирічний Сергій Малий, який третину свого життя провів по виправних закладах, посеред дня підходив до дітей на ігровому майданчику, показував книжечку в червоній обкладинці й, видаючи себе за поліцейського, виманював гаджети, говорячи, нібито їх потрібно перевірити чи не крадені. Їй важко було дивитися в очі всім тим дітям, які дивилися на неї з надією, деякі й плакали, і запитували, чи телефон знайдуть і ледь не кожен розповідав щемливу історію, як по гривні збирав кошти на той телефон. А ще й на додачу громадянин Малий просто прийшов і добровільно здався, сказавши що йому набридло вже чекати поки по нього прийдуть. Та й, взагалі, в тюрязі краще...
«Там хоч з голоду не здохну!»
«А на роботу влаштуватися не пробував,?» — запитала слідча.
Він прикро зиркнув, криво посміхнувся й процідив крізь зуби:
«Кому я треба? Хто мене візьме?»
Відчувши власну безпорадність, вона запитала, риторично, не чекаючи відповіді:
«Але ж ти дурив дітей! Вони повірили тобі! Не соромно за це?!»
Він відвів погляд й сказав, їй хотілося вірити, що таки присоромлено:
«Не хочу відповідати на це запитання».
Деякі гаджети вдалося знайти по ломбардах. Але більшість – ні. І що вона мала відповідати тим дітям?...
— Абетка на місці?— почула голос чергового на коридорі.
Хлопці прозивали її так між собою, але говорили завжди голосно, неначе навмисно не криючись, щоб вона те чула.
— Кажись,— озвався слідчий з сусіднього кабінету, двері якого майже завжди були відчинені, це страшенно дратувало, здавалося, ніби він наглядає за нею.
В двері її кабінету стукнули й одразу відчинили. Кругла велика голова, з широким рожевощоким вилицюватим лицем, пропхалася крізь привідчинену шпарину.
— Ти чого на дзвінки не відповідаєш?! До тебе там люди прийшли! — пробасив кремезний головатий чолов'яга.
— Ой!— вона поглянула на телефон, ще з ранку вимкнула звук на ньому, та так і забула.
Батько знову напився й почав телефонувати вночі й нести різну маячню, накшталт: «а познайом мене з невісточкою, чи то зятиха?» Простіше було, коли він нічого не знав про її стосунки з Лілею, але, як сказав колись один ї товариш з академії, «наше місто, як велике село».
— Перепрошую, проведи їх, будь ласка.
— Ага,— голова зникла, черговий, шаркаючи ногами, пішов, залишивши двері прочиненими; вони рипнули й відчинилися навстіж, вона знову зловила на собі масний погляд колеги з сусіднього кабінету...
«Вони теж знають! — подумала ,— Причина не лише в тому, що я жінка, вони знають, що я...»
До кімнати увійшла сім'я: чоловік з жінкою й маленька дівчинка, руденька й цікава, як сонечко.
— Привіт, товариству рудих! — не втримавшись всміхаючись звернулася до дитини слідча; вітально кивнувши дорослим, попросила причинити двері.
Дитина сторожко, з-під лоба глипнула на неї, та побачивши перед собою тітоньку, з зібраним у гульку на потилиці, так само рудим, як і в неї, волоссям й веснянками, що проступали на щоках і носі, навіть крізь шар тонального крему – дівчинка усміхнулася у відповідь.
Поки батьки давали покази й писали заяву, вона роздивлялася кабінет, знехотя відповідаючи на запитання.
На стіні в кабінеті висіли похвальний лист і грамота, але надто високо, щоб дитина могла прочитати написи. В темному віддаленому кутку, на тумбочці стояло фото: жінка в поліцейському кітелі дивилася з нього усміхаючись самими очима її вольове підборіддя випиналося вперед. В іншому кутку кімнати стояв стілець, старий з потертою, місцями рваною брудно-рожевою, обшивкою. Про цей стілець ніби всі забули, ніхто ніколи не сідав на нього. Часом прибиральниця намірялася запитати, чи не варто його віднести на смітник? Але, прибравши в кабінеті, забувала про нього. Коли двері відчиняли, стілець опинявся за ними. Та зараз на старому стільці сиділа жінка з фото.
— Хто це? —запитала Аврора, грубо перериваючи розмову дорослих.
Слідча дещо збентежено поглянула на дитину, та дивилася на фото в чорній рамці з чорною стрічкою в нижньому кутку.
— Вона працювала тут раніше,— відповіла слідча,— Вона загинула на війні.
І намагаючись відвернути увагу дитини, сказала:
— У тебе таке гарне ім'я.
Дівчинка скривилася.
— Невже тобі не подобається? Дуже гарне! Дівчинка заперечно крутнула головою.
— Чому? — слідча запитала наївним голосом, так говорять дорослі які хочуть сподобатися дитині.
Дівчинка набундючилася.
— Вона говорить, що це як магазин,— відповіла замість неї мама.
— А знаєш як мене звати?— слідча продовжила говорити голосом яким зазвичай говорять з маленькими дітьми, чи милими тваринками.
Мала знову заперечно крутнула головою.
— Ти будеш сміятися, всі сміються.
— Я не буду сміятися,— дитина дивилася на неї серйозно великими блакитними очима.
— Мене звати Ая.
— Ая?— недовірливо перепитала дитина,— Хіба таке ім'я буває?
— Як бачиш, буває.
— А хто вас так назвав?
— Моя мама.
— А чому ?
Пересмикнула плечима:
— Вона мені не сказала. Я її не запитала, а зараз її немає.
— Вона померла?..
— Доню! — мати урвала доньчине запитання й поглянула на неї з осудом; батько кахикнув.
— Все гаразд,— відказала слідча вбік батьків.
І відповіла дівчинці:
— Так, вона померла, вже давно, коли, я була маленькою.
— А ваш тато не знає чому вас так назвали?
— Я ніколи не запитувала його.
— Чому?
Батьки совалися ніяково на стільцях.
— Ви посварилися? — дівчинка дивилася на неї очима сповненими співчуття.
— Ми не сварилися, але ми не спілкуємося.
Мала згадала як в садочку дівчатка одразу припиняють розмовляти, щойно вона підходить в їхній гурт, хоча вони й не сварилися. Дівчинка, замислившись, відійшла до вікна.
Дорослі продовжили розмову між собою. Говорили про суд, про різні випадки шахрайства, обурювалися винахідливістю й нахабством шахраїв.
Слідча зауваживши, як дівчинка метушиться біля вікна, запитала:
— Авроро, що ти робиш?
— Ловлю метелика,— дещо байдуже відповіла та.
Слідча швидко вийшла з-за столу, наміряючись випустити комаху, поки дитина не пошкодила їй крильця.
— То вона так грається,— ніяково сказала мама й винувато поглянула на чоловіка.
— Авроро, поводься нормально! — прикрикну він — Сядь!
Підійшовши до вікна й не побачивши метелика, слідча з полегкістю зітхнула.
— Ти любиш метеликів? — запитала вона.
— Так,— відповіла Аврора й сіла на стільці пригорнувшись до мами.
Мама дбайливо погладила її по голівці, поправляючи неслухняні золотаві пейсики.
Після розмови зі слідчою, першим вийшов з кабінету батько за ним, пропускаючи доньку вперед, вийшла його дружина. Аврора, відсторонивши маму, розвернулася й помахала на прощання жінці, що сиділа на стільчику, та змахнула у відповідь; потім двері відчинилися й заховали стілець. Слідча запитально поглянула на батьків.
— Вона у нас така, — ніяково відказала мама, ховаючи очі, а батько не приховував роздратування.
Раптом, Аврора запитала у слідчої (та йшла за ними, щоб провести до виходу):
— А ви можете знайти?..
Ая була певна, що дитина проситиме знайти телефон, та вона сказала:
— А ви зможете знайти мою виховательку?
— Виховательку? — підняла здивовано брови слідча Шумко.
— Так.
— Авроро, що ти верзеш? Ходімо! — батько нервово зиркав на доньку.
— Забери дитину! — гримнув на дружину.
— А що сталося з твоєю вихователькою? — запитала Ая у дівчинки.
— Я не знаю,— понуро відповіла мала,— Мабуть те що й з дітьми.
— А що сталося з дітьми?
— Вона говорить про хлопчика,— втрутилася в розмову матір — Ви не чули, минулого року зник один хлопчик?
— Ні. В нашому районі?
— Так, вони з Авророю дружили, тому вона й хвилюється.
— Він не зник!— відказала Аврора,— Він грається з іншими дітьми в прихованій групі.
***
Ще з вечора Ая щільно завісила вікно гардиною й закрила жалюзі, тепер в кімнаті панувала сутінь, лише гомін вулиці: гул проїжджаючого автомобіля, гавкіт собак, голоси людей; та ошмаття сонячного світла, що пробивалося крізь запинало – свідчили про день за вікном.
Ая намірялася проспати увесь день, хоча б і до самісінького вечора, але спати не могла. Навіть вночі майже не скліпила очей – знову й знову поглядала на екран телефона. Кілька раз впадала в дрімоту, та здригалася, неначе вчувши сигнал повідомлення. Вкотре оглядала всі месенджери, соцмережі. На ранок заснула й прокинулася від моторошного сну. Вхопила телефон, щоб перевірити, вчергове, чи Ліля не розблокувала її – ні!
Вони з Лілею вже давно спланували цю відпустку, Ая навмисне випросила два тижні за власний рахунок...
Через що отримала чергову порцію дотепів від мужланів: «наша дівчинка вже втомилася... перепрацювалася бідненька»...
Перші дні вони хотіли просто відіспатися, не вилазячи з ліжка. І от, тепер вона лежала й дивилася на великого рожевого ведмедя, що лежав поруч, там де мала б бути Ліля. Колись вона подарувала його їй, тепер Ліля пішла, а він лишився; в тьмяному світлі рожевий колір здавався брудним та сірим.
Ая знову перевірила телефон, екран на мить загорівся, блимнув і згас – ще з годину тому було попередження про низький заряд акумулятора. Відкинула непотрібний гаджет подалі на ліжко. Притиснулася до ведмедика, зариваючись обличчям в його хутро. В кімнаті було жарко й душно, але їй хотілося задихнутися. І раптом, ніби з темряви виринуло обличчя маленької золотоволосої дівчинки, Ая аж здригнулася, розплющивши очі, так виразно її побачила.
Здригнувшись, пригадала вранішній сон, як бігла босоніж по піску, ніби тікала від когось, але не знала від кого тікає. Ноги грузли, не втрималася й впала. Запустила руку глибоко в кишеню, чомусь саме її дитяче пальтичко сонце-кльош, яке так любила мама, було усні на її голому тілі. Занурила руку в кишеню й дістала звідти великого сірого метелика.
«Ніколи не торкайся крилець метелика!» — це були останні слова які сказала мама, перш ніж увійшла в море.
Але метелик у її сні був уже мертвий.
«Не торкайся... метелика!»
Море штормило, був передранок і нікого крім них з мамою на березі не було. Вона сиділа на піску, метелик підлетів, сів поруч на котц.
«Ніколи не торкайся крилець метелика! Ти зітреш лусочки й він не зможе літати!» – сказала мама й пішла в море.
Хвилі підхопили її. Вона гойдалася на них, така красива у бликах вранішнього сонця. Пливла на перейми найвищої хвилі. Зникала й з'являлася. Гребінь хвилі підносив її вгору й кидав вниз. Вона гойдалася й плюхкалася. Плескала в бік Аї, та жодна крапля не долітала, тільки шумовиння хвиль ледь-ледь дотягувалося до пальчиків на ступнях дитини.
Ая сміялася й махала рукою. Мама пливла до неї. Хвиля наздоганяла її, тягнула назад. Ая сміялася й махала. Мама пливла. Ось вже майже виходила на берег, та хвиля збивала її з ніг і тягнула назад, у море. Знову й знову... Ая сміялася... А тоді, побачила на маминому обличчі жах!
«Ніколи...»
«..не торкайся метелика!..»
Дістала з кишені метелика й прокинулася, і першим про що подумала тоді, була не Ліля, а та маленька руденька дівчинка.
Ая підсунула вище подушку, напівсіла, обхопивши ведмедика.
«Як її ім'я?— подумала вона,— Якось так, красиво...»
— Аврора!— сказала в голос.
Дитина просила знайти її виховательку, Ая тоді навіть записала ім'я тої, щоб заспокоїти дитину, але потім зовсім про це забула. Посварилися з Лілею, останнім часом сварки були постійно, Ліля ніби навмисне влаштовувала їх – запалювалася через дрібниці. І от, сказала, що їй потрібна перерва й пішла. Ая була певна що через кілька днів вона повернеться, та потім побачила ті фотки в інстаграм, на них весела Ліля обіймається з хлопцем; лайкнула їх, і от тепер – блок.
Ая забула про дівчинку, та, щиро кажучи, вона й не збиралася шукати її виховательку. Ну що таке слова шестирічної дитини? Пообіцяла та й забула...
«А чом би й ні? Принаймні відверну собі думки від ...»
Поставила телефон на підзарядку. Пішла на кухню; в холодильнику крім моркви нічого не було, то ж взяла морквинку, пошкрябала її ножем над мийкою, помила й гризькаючи, почовгала до ванної.
Кинула на себе погляд у дзеркало – розкуйовджене руде волосся, яке так любила гладити Ліля. Захотілося просто взяти й зрізати його під корінь: під нуль! Уявила як відвиснуть щелепи у мужланів, коли вона прийде на роботу пострижена як зечка.
Вкинула недогризену морквину до рукомийника, пошаруділа в шухляді, знайшла Ліліну фарбу для волосся; коли її чорне фарбоване волосся відростало, вони жартували про висвітлені корені й хихотіли як дурепи. Ось так, разом сміятися з дурниць було найкраще – це робило її щасливою!
«Та чи була щасливою Ліля, чи лише підігрувала їй?»
Хотілося хоча б поговорити з нею, з’ясувати, що пішло не так, але...
БЛОК!
Ая, не залишаючи собі часу на роздуми, розвела фарбу, вдягнула пластикові рукавички, намацькала фарбою собі волосся, просто нахилившись над рукомийником. Наточила у ванну теплої води. Роздягнулася й лягла у воду.
Заплющила очі й уявила красиве Ліліне лице – кутиків губів ледь торкається гордовита посмішка, темно карі очі зблискують демонічними вогниками. Вона торкнулася пучками пальців своїх губ, уявляючи її губи. Погладила руками шию, плечі – уявляючи її руки. Груди, живіт... Торкнулася руками внутрішньої частини стегон і занурилася головою у воду. Чорні смуги фарби зміями поповзли по воді.
Мертвий метелик– зі сну.
«Чому ти нікого не покликала на допомогу?!»—запитав батько.
«Чому ти нікого не покликала, коли мама тонула?!»— крикнув він.
І знову на згадку спала маленька руденька дівчинка, як вона благально дивилася на неї.
«Вона ж мені повірила! А раптом, справді щось сталося?— подумала Ая,— Чому б не перевірити? Часу в мене тепер, хоч завалися.»
Вона, не зливаючи воду, змила під душом волосся, поки не потекла чиста вода. Тоді вилізла з ванни й, залишаючи мокрі сліди, пішла до кімнати. Взяла з ліжка рожевого ведмедика й повернувшись до ванни, вкинула його в брудну воду. Вода потроху всмоктувалася в іграшку, тягнучи її на дно.
Одягнулася, висушила волосся, її колір проступав, крізь погано профарбований чорний, як іржа. Вкинула мокру іграшку в пакет, щоб винести на смітник і пішла купити собі піцу тепер, можна було замовити улюблену – з м'ясом, бо ж з Лілею вони купували вегетаріанську, тепер можна, навіть, подвійну порцію м'яса й шинки.
Ввечері Ая знайшла ім'я виховательки Аврори в своєму скетчбуку: Неоніла Олександрівна Кривенко.
Ввела в комп'ютері в базу даних поліцейського розшуку.
Нічого.
Тоді пройшлася по зниклих дітях.
В її районі – нічого.
Спробувала пошукати в базі міста.
Зниклий хлопчик: «Володимир Сергійович Корж, повних 5 років, на вигляд 6-7. Особливі прикмети відсутні. Був одягнутий...»
Його так і не знайшли, в документах фігурував ДНЗ №77, який відвідувала зникла дитина.
Ая перевірила навчальний заклад, найімовірніше саме його відвідує й Аврора. В районі було ще два ДНЗ, один з них для дітей з психічними й фізичними вадами, а другий надто далеко від будинку, в якому мешкає сім’я дівчинки. Тож слідча Шумко зупинилася на №77. Відкрила базу даних: знайшла інформацію ще по п’яти зниклих дітях.
Накреслила в скетчбуку схему: 5 маленьких кружечків – діти, один великий – садок і з'єднала їх рисками.
Сім'я хлопчика винаймала квартиру поруч з садочком №77, в їхньому районі.
Перевірила інформацію про Садок. Завідувачка Катерина Миколаївна Штонда мала судову справу через незаконне звільнення виховательки, ім'я виховательки...
— Ірина,— проказала в голос Ая, взяла бортик піци з коробки (Ліля б вбила за це, вона завжди перекладала піцу в красиве порцелянове блюдо. Але Лілі більше не було!), й зробила ковток прохолодного пива з банки.
Подумала, як класно просто насолоджуватися їжею, не рахувати калорії й не думати з чого воно зроблене.
Перевірила інформацію про садок у гуглі, пошуковик кинув її на батьківську групу сайту міста. А там:
«Сьогодні йшла повз садочок, вихователька на другому поверсі кричала на дітей як різана»...
«Не віддавайте дітей в садочок №77»...
«Моя дитина відмовляється йти в садочок»...
«Завідувачка дура»...
«Побори»...
«Дитина налякана й затинається!»...
Ая була певна, що половину з написаного писала якась невдоволена мати, чи може й вихователька, можливо навіть та, яка програла судову справу про незаконне звільнення.
Заклацнула ноутбук.
— Треба завтра прогулятися районом, — допила пиво.
Потягнулася рукою по смартфон, щоб перевірити...
Відсмикнула руку, неначе гаджет міг вдарити її електричним струмом.
Відкрила скетчбук, на чистому аркуші й взялася креслити кульковою ручкою лінії, їй так легше думалося й це її заспокоювало, лінії склалися в метелика.
***
Наступного дня Ая вирушила до дитячого садка. Дорогою картала себе:
«От що я роблю?! Як це тупо! Що я там скажу?!» Але маленьке сонечко засіло їй в голові, вона вже майже не думала про Лілю...
«І це добре!»
...а от руденька дитина, яка просила про допомогу не йшла з думки.
Напроти садочка біля «АТБ», приміщення якого виділялося чорним квадратом на тлі зелені, яка вже втратила свою соковитість, але ще не встигла вигоріти від літньої спеки, примостився МАФчик з яскравою вивіскою в формі букета повітряних кульок. Напис на вивісці виголошував: «БАЛУНИ! Гелеві кульки. Тримайтеся, щоб не полетіти!»
Ая зайшла в «БАЛУНИ».
Моторний з виду парубійко відірвався від смартфона й запитав, вітаючись:
— Доброго ранку! Чим можу допомогти?
— У вас є повітряні кульки у формі метелика?
— У...— він задумався, неначе радився з власним мозком,— На жаль, ні.
— Шкода,— Ая вже майже вийшла.
Кондиціонер в приміщенні не працював, залізна будка, починала нагріватися на сонці, всередині створювалася задуха.
—Почекайте, хвильку,— окликнув її парубійко,— Кажись щось таке було, зара гляну.
Він швиденько поклацав пальцями по екрану комп'ютера.
— Ууу... Ага... Ні,— розчаровано підвів на неї очі,— Тільки з намальованим метеликом, чорна.
— Давайте.
Територію дитячого дошкільного закладу заступили старі сосни, за утвореною ними стіною царювала зелень кущів і листяних дерев, доглянуті квіти в палісаднику, ігрові майданчики з яскраво пофарбованими пісочницями, павільйонами, гімнастичним знаряддям – наразі все це дрімало, очикуючи на появу дітей. Ось, щойно, вихователька винесе великого кошика з іграшками, розвісить різнокольорові прапорці на мотузці, виведе дітлахів на прогулянку – тоді гомін з приміщення переміститься в двір. Та зараз двоповерхова будівля тихо сопіла голосами дітей та навчителів, сторожко чатувала великими вікнами двір.
Щойно Ая увійшла в хвіртку, легенький вітерець торкнув чорну кульку в її руці й білий метелик на ній затремтів; вітер куйовднув руде волосся дівчини й задумухнувся під ніжно блакитну ситцеву сукенку.
Попід сіткою огорожі розмежували невеличкі городики: на них чахли, в порепаній землі, повтикана цибулька й ще якась зелень та городина. Ая припустила, що за грядками доглядають вихованці, біля кожного на патичку було прикріплено табличку з номером групи. Обрисами городики нагадували...
«Давно не була на цвинтарі»,– промайнула думка.
... кришки трун, викладені рядком.
Ая обійшла довкола садка, оглядаючи територію, під боковою стіною її зупинив напис білою фарбою на асфальті:
«ОБЕРЕЖНО!» – вздовж стіни сповзала глибока тріщина.
З вікна першого поверху з-за скла на неї дивилися малюки, вони пообліплювали скло, притиснувши носи п'ятачками, аж верхні губи позадиралися, оголюючи зуби та ясна. Ая закинула назад голову, бо ж цоколь будівля мала високий, та помахала їм, але вони тільки дивилися ще сильніше притиснувши обличчя до скла. Тут у вікні з'явилося розлючене жіноче обличчя й діти поховалися. Ая махнула жінці на знак вітання, але та, поглянула на неї насупившись, поправила штори й пішла в глиб приміщення.
Ая підійшла до невеликих дерев'яних дверей, неначе захованих від стороннього ока з тильного боку корпуса, поторсала та вони виявилися зачиненими.
— Вам не сюди! До неї наближалася стара жінка, одягнута в робочий халат, запнута на голові хустка утворювала безформову масу, коли жінка підійшла ближче, Ая побачила, що волосся у неї під хусткою, закручене в бігуді. Жінка тягнула за собою мітлу скручену з гілок.
— Доброго ранку! — привіталася Ая.
— Доброго! — дивилася сторожко,— А що ви хотіли?
— Я шукаю свою...
«Кого?»
—..племінницю. Її звати Аврора, така руденька дівчинка, можливо знаєте?
— А, є така,— відповіла двірничка вже більш приязно,— Тільки я її щось давненько не бачила. А ви підіть у завідувачки спитайте.
— Катерини Миколаївни немає!— пролунав чоловічий голос.
Ая запримітила під пожежною драбиною, що вела на другий поверх, невеличку комірчину, що слугувала підсобкою для слюсаря.
— А Марта є?— гукнула двірничка йому навзаєм.
— Була,— відповів голос зі слюсарні.
— То підіть до методистки запитайте,— відказала двірничка до Аї,— Ходімте, я вас проведу до центрального входу, а там по коридору на ліво, в кінці двері – побачите.
Увійшовши в приміщення, Ая проминула двері з написом «ПСИХОЛОГ», підійшла до кабінету завідувачки, постукала, не дочекавшись відповіді смикнула – замкнено. Пішла далі: двері праворуч було відчинено навстіж.
— Перепрошую! — як для слідчої вона була дещо сором'язливою, але сподівалася, що з часом це мине.
«Втягнишся»,— говорила Ліля.
— Так-так, заходьте,— їй відповів високий жіночий голос.
Його власниця сиділа за столом, праворуч, від неї гойдалися фіранки, утворюючи на столі, підлозі, на руках жінки химерні, рухливі візерунки. Вона писала в грубому зошиті, й знехотя відірвала від нього погляд. Її бліде молочно-біле лице облицьовувало, довгими білими пасмами, волосся. Жінка дивилася втомлено, темні кола під очима підкреслювали водянистість мутно сірих райдужок.
— Що ви хотіли? — вона злегка нахиливши голову говорила кволо й томно.
— Доброго ранку! Ви методист?
— Так,— відповіла з притиском «а»,— Чим можу допомогти?
«Ім'я Марта їй таки пасує,— подумала Ая,— Вона як мара, що постала з Пекла»...
Знову довелося розповідати версію про пошук племінниці.
— Так, є у нас така дівчинка. Вам потрібно пройти по коридору, там сходи на другий поверх, але не з ліва, а з права,— методистка гойдала перед собою долонею намагаючись показати напрямок, її тонка кисть з довгими худими пальцями здавалася схожою на білу рибину що ворушить хвостом. Тоді приречено всміхнулася, ніби людина яка звикла мати справу з недолугими істотами, й встаючи з-за столу проказала:
— Ходімте я вас проведу...
Ая відмітила її зріст: не менше 185 сантиметрів, плюс підбори; кощава, але не пласка, груденята як тверді яблучка випиналися під блузою.
Методистка взяла теку зі столу:
— Мені однаково треба їм документи занести.
Вона йшла попереду розгойдуючись на високих підборах неначе щогла, кілька разів озирнулася впівоберта, ніби намірялася про щось запитати, та так і не наважилася.
Вже на підході до групи, на сходах вони почули голос, охриплий чи то від застуди, чи від необхідності багато й голосно говорити.
Методистка звела очі під лоба й стиснула губи, від чого її мімічні зморшки довкола рота виразно окреслилася, відкашлялася пробуючи на смак слова, які мала сказати.
В роздягалці заставленій маленькими шафками й лавочками сидів хлопчик.
— А ти що тут робиш? — суворо запитала у малого методистка, виставляючи передсебе гостре підборіддя.
— Я, я— він дивився то на неї кліпаючи, то на свої капці, задники яких підвернулися під п'яточки й малий ніяк не міг натягнути їх на ступні.
— Так,— вона зупинила його спроби, щось пояснити, порухом руки,— Взувайся й заходь до групи!
Голос виховательки подужчав:
— Ще раз таке буде, я візьму ножиці й повідрізаю вам пальці! Ви мене зрозуміли?!..
— Що тут відбувається?! — методистка обірвала повчання.
Тучна жінка втиснула голову в плечі й наче поменшала, тільки кліпала у відповідь маленькими світлими очицями.
— Маріє Геннадієвно, що тут відбувається?! — повторила методистка.
Діти всі як один дивилися знизу вгору на дорослих, сидячи на поставлених на килимок стільцях.
— Вони помалювали малюнок на вхідних дверях, Марто Володимирівно,— виправдовувалася вихователька.
Методистка спинила її суворо, але за цією маскою суворості проглядала байдужість і бажання поскоріше закінчити з цим, щоб нарешті повернутися до свого кабінету.
— Потім обговоримо це, – показала очима на чужинку поруч себе.
— Так, вибачте,— вихователька опустила плечі й схилила голову, її очі позападали в очниці від нервового напруження й перевтоми.
— До вас тут прийшли,— методистка театральним жестом вказала на Аю,— Це до Аврори.
— А Аврори ж немає,— Марія Геннадіївна пожвавішала,— Вона з батьками поїхала на море, і до кінця літа її вже не буде. А восени вона йде до школи .
— Ось як,— методистка розвела руками, демонструючи Аї жест – зробила для вас все що могла.
— А виховательки Неоніли Олександрівни немає? Аврора говорила про неї,— запитала Ая.
— Ні, вона давно звільнилася,— відповіла методистка, очевидно спантеличена запитанням.
— Так, вона вийшла заміж і переїхала в інший район, їй звідти далеко до роботи,— докинула Марія Геннадіївна очевидно рада, що може якось прислужитися.
В групу нарешті зайшов хлопчик, накульгуючи, він так і не зміг впоратися з одним капцем і взув його як шльопанець. Височенький і вайлуватий, він зачудовано дивився на тітоньку з повітряною кулькою.
— Валеро, сядь! — з притиском наказала вихователька.
Та він не зважаючи на неї запитав, звертаючись до Аї:
— А для кого це? — показуючи пальчиком на кульку.
— Нехай буде для тебе.
Намальований метелик на кульці перелетів до рук малого, той подякував якось без особливої радості, тільки хвалькувато поглянув на інших дітей.
— Валеро, та сядь вже,— вихователька помітно нервувалася.
Діти розсунулися, даючи йому місце, щоб сісти й заздрісно позирали на чорну кульку в його руках.
Цієї миті дзвіночок «голос вітру» на вхідних дверях дзвякнув. Кулька сіпнулася.
До групи увійшла жінка, спочатку вона здалася Аї молодою, та щойно вийшла з тіні, Ая зауважила на її лиці зморшки й в’ялість притаманну жінкам, які наближаються до клімактеричного періоду, вона привіталася й шмигнула в маленьку нішу з мийкою.
Ая подякувала, перепросила й пішла.
Приємно було знову вийти на сонячне світло, але гнітюче відчуття не залишало її.
Знову кинувши погляд на грядки відгороджені одна від одної камінчиками в обрисах трун, згадала про могилу матері, в якій немає її тіла, бо тіло проковтнуло море.
Подумала, що, після закінчення цієї супер невдалої відпустки, треба зв'язатися зі службою захисту дітей, нехай перевірять цей гадюшник.
Праля, що саме розвішували білизну – яку брала з глибокої алюмінієвої миски – статурою подібна до баскетболістки, провела її настороженим поглядом.
Сонце вже починало припікати, людей на вулиці майже не було: кілька стареньких ховалися в затінку альтанки, біля дому. Ая приклала магнітного ключа до замка. Замок пілікнувши клацнув, двері відчинилися. Вона, з зусиллям, потягнула їх на себе. З під'їзду їй в лице дихнуло вогкою підвальною прохолодою.
Ая, секунду повагавшись, розвернулася й швидким кроком пішла назад у садочок за соснами.
***
Повернувшись до садочка, вона одразу попрямувала в кабінет до методистки.
Марта Володимирівна відтягнувши ошелешений погляд від паперів, запитала:
— Ви щось забули?
— Перепрошую, що я одразу не представилася. Я з поліції, слідча старший лейтенант Шумко Ая Борисівна — проказала на одному видиху й показала посвідчення.
Довге обличчя методистки видовжилося ще більше зовсім уподібнюючи її до мумії.
— Щось сталося з...— постукала кінчиком кулькової ручки по аркушу на столі, намагаючись пригадати ім'я дівчинки,— ...з Авророю?
— Ні, сподіваюся, з нею все гаразд. Я хотіла поставити вам кілька запитань стосовно зниклих дітей.
Методистка підняла брови:
— Зниклих дітей? — перепитала.
— Так, вам відомо щось про Володю, прізвище Корж? Хлопчик зник в минулому році.
— Так, я пам'ятаю цей випадок, але до нашого закладу це не має жодного стосунку. Це сталося на вихідних.
— Але ж він ходив у ваш садочок! Невже вас не цікавить його доля?
Марта Володимирівна спохмурніла й насупила брови:
— Ви знаєте, скільки дітей відвідують наш садочок? — дрібно постукувала ручкою по столу.
— Але ж не всі вони зникають. До речі, Володя не єдиний вихованець вашого закладу...— на останньому слові Ая в’їдливо наголосила,— ..який зник. Вам відомо про це?
— Ні,— щире здивування на обличчі,— Не відомо.
— Ось,— Ая дістала з сумки скетчбук і показала список дітей.
— Ось, ця дівчинка,— вказала на ім'я дитини друге в списку після Володі,— зникла біля чотирьох років тому, а перша дитина – десять років. Можливо були й інші, це потрібно уточнювати в архіві.
Марта Володимирівна полегшено видихнула:
— Я займаю посаду методиста,— завела очі під лоба,— Цієї осені буде, три роки як. Катерина Миколаївна, наша завідувачка на кілька місяців раніше від мене, отримала посаду,— розвела руки.
— То ж, вибачте, ми навряд зможемо допомогти вам інформацією.
— А є хтось, хто працював у садочку приблизно в цей період?— подумавши, запитала Ая.
— Психолог, вона раніше працювала тут завідувачкою. Є ще одна вихователька, але вона наразі у відпустці. І, напевно, це все. Зарплата, самі розумієте яка, робота нервова,— прицмокнула тоненькими ледь видними губами,— Ще наш слюсар тут з тих часів і, можливо, ще хтось з двірників, чи сторожів — це потрібно у завідувачки уточнювати.
— А можу я поговорити з психологом?— не здавалася Ая.
— Звичайно.
Вони пройшли до кабінету психолога, але двері виявилися зачиненими.
— Дивно, зранку я бачила її. Хочете почекати?— перепитала методистка.
— А можемо ми ще раз піднятися в ту групу? — Ая відчувала себе справжнім слідчим, детективом, а не дівчинкою, яка тільки сидить в кабінеті й перекладає папери і їй це починало подобатися.
Марта Володимирівна на знак згоди легенько кивнула.
На ходу Ая додала до нотаток необхідність переговорити зі штатним психологом, у дужках написала: колишня завідувачка, і дізнатися номер телефону виховательки, тої що у відпустці. Закрила скетчбук, мимовіль затримавши погляд на зображенні Ейфелевої вежі на його обкладинці...
«Ми помрем не в Парижі»— в пам’яті вигулькнули слова старенької пісеньки.
...вкинула скетчбук до сумки й пришвидшила крок; методистка йшла попереду очевидно роздратована.
З намальованої на дверях хмаринки стікали криваві краплі дощу домальовані дитячими кривульками й кутики усмішки хмаринки опустили донизу. Марта Володимирівна невдоволено стиснула губи, потерла пальцем краплинку – на пучці залишився червоногарячий слід.
У групі було супокійно, дитячі голоси лунали надворі. На зустріч вийшла нянечка (помічниця вихователя) і запитально поглянула на методистку, та лише звела плечима у відповідь.
Зачинені до того вікна, тепер були відчинені навстіж і протяг гуляв великою, зовсім порожньою у відсутності дітей, кімнатою.
«Кулька в руках у хлопчика здригнулася, коли відчинилися вхідні двері,— міркувала Ая,— Здригнулася неначе від руху повітря, хоча вікна були зачинені!» — вона роздивилася навсібіч.
Підійшла до шафи з іграшками, попід стіною, й зазирнула за неї. Там були двері, приховані шафою від сторонніх очей.
«А от і прихована група!»
— Що за цими дверима?!
Ая не думала, що там дійсно граються зниклі діти, чи що їх там хтось тримає в заручниках, чи щось подібне. Але щось таки за цими дверима налякало дитину і Ая збиралася з’ясувати що саме.
Помічниця вихователя та методистка перезирнулися.
— Це прихована група? — наголосила Ая.
— Т-так. А що? — збентежилася методистка.
— Що в ній?!
— Нічого,— розгублено відказала помічниця вихователя.
— Розумієте, раніше дітей в садочку було більше, тому й груп було більше, зараз дітей мало, тому деякі групи ми використовуємо ну,— методистка провела руками-рибинами в повітрі,— як склад. Крім того, ви напевно бачили тріщину на стіні.
— Це в цій групі?
— Так, у виконкомі знають про нашу ситуацію.
— А можу я подивитися що там?
— Навіщо?! — Марта Володимирівна знітилася, швидко блимала очима, ні на чому не могла зупинити погляд, руки тремтіли, — Це ж тут все доведеться відсовувати, переставлять. Там немає нічого!.. Що там дивитися?!
— І все ж, — наполягала Ая.
— Ну, гаразд.
— Надіє Григорівно,— вона затиналася,— покличте Михалича й ще когось, щоб допомогли пересунути шафу.
— Ага,— Надія Григорівна, помічниця вихователя роздратовано кинула ганчірку, яку тримала в руках, бо саме мила посуд, коли до групи увійшли, зірвала з себе фартух і вийшла, грюкнувши дверима.
— Вибачте, але мені потрібно повідомити завідувачку про ситуацію,— сказала методистка мружачись на екран телефона. Тремтячими пальцями знайшла потрібний контакт. Пішли гудки й майже одразу в телефоні клацнуло. Марта Володимирівна аж зігнулася так, ніби в неї загнали палю, а тоді скрутили в гак.
— Катерино...— вимовила слабеньким голосочком.
Владний голос в телефоні грубо перервав її, методистка вхопилася за кут найближчого дитячого столика (ніби боялася впасти), дослухаючись до нього.
— Так... Так.. Я розумію... Так... Так, тут. Чекаю, Катерино...— розмову перервали.
— Катерина Миколаївна вже прийшла,— сказала вона вголос, але неначе до самої себе, покусуючи нижню губу, в нервовому напруженні не зводила очей з вхідних дверей.
Майже одразу, цокаючи підборами, в групу влетіла невисока на зріст жінка. Її смагляве обличчя аж почорніло від люті, вибалушені очі палали.
— Що тут відбувається?! — репетувала вона.
— По якому праву ви роздаєте подібні дозволи, Марто Володимирівно?! — біснувалася в бік методистки, та стояла перед нею як дівчинка переросток, притиснувши до грудей телефон, ніби намагалася заховатися за ним.
— Вибачте, Катерино Миколаївно! Це з поліції,— пролепетала Марта.
— То, що не могли мене дочекатися?! Все що відбувається в навчальному закладі – це моя відповідальність! Зайдете до мене,— Марто Володимирівно, почитаємо разом ваші посадові обов'язки!
Наступної миті вона опанувала себе, її обличчя знову стало вродливим, карі очі все ще викрешували іскри але набули звичної мигдалеподібної форми, високі груди сперті тугим шовковим жакетом підіймалися в такт схвильованому диханню, верхній ґудзик вивернувся, неначе ось зараз вискочить з петлі. Катерина Миколаївна, простеживши за поглядом Аї, поправила ґудзик.
— Можу я побачити ваші документи? — запитала вона, вже зовсім спокійним тоном. Простягаючи маленьку ручку з довгими пальчиками, всіяними срібними каблучками.
Ая мовчки подала посвідчення.
Враз їй здалося що то Ліля стоїть перед нею. Її Ліля! Тільки старша років на двадцять. Коли вона лютувала, Ая жартома говорила, що їй протипоказано злитися, бо ж стає схожою на змію.
«А ти не буди в мені звіра» — відповідала на те Ліля.
Катерина Миколаївна повернула посвідчення й безапеляційно наголосила:
— Я так розумію, дозволу на обшук ви не маєте!
Ая спромоглася лише ствердно кивнути.
— Так от,— продовжила завідувачка,— Ми не будемо тут все рушити, тому що вам цього захотілося! Приходьте з дозволом, тоді буде інша розмова, а поки що – це все! До побачення!
На сходах Ая зіштовхнулася з коридорною, що саме вийшла мити сходовий марш, вона обдарувала Аю лиховісним поглядом.
Надворі білі простирадла, вивішені на мотузці, ворушилися від поривів вітру, як привиди.
Діти гралися в пісочниці: будували будиночки з піску й руйнували їх.
Здійнявся суховій, вітер дихав жаром і кидав, підіймаючи з долу, порошинки в лице. Ая намагалася відвертатися та він все ж встигав, боляче бити її дрібними камінцями. Вийшовши з садочка, вона заблукалася в чужий двір, укритий будинками від вітру. З відчинених вікон хрущівки дихала затхлість зупиненого часу.
Ая дістала телефон, вона подумала, що якщо не зробить цього зараз, то вже не зробить ніколи. Набрала номер.
—Алло!— озвався такий знайомий голос
Прислухалася, чи він бува не п'яний.
— Алло, Айо?
«не п'яний.»
І тоді випалила, все те, що давно в ній шукало виходу:
— Я кликала на допомогу!..
— Що?...
— Я кликала, але там нікого не було! Але я бігала по тому пляжу й кликала! А тоді я просто сиділа й чекала, щоб побачити її! Розумієш?! Але вона більше не випірнула! Але я кликала на допомогу! І я злякалася! І я була маленькою!.. Розумієш?!
— Айо...
«плаче?»
— Пробач,— сказав він.
«Пробачити можна все, але забути не можна нічого!»
Перевела подих:
— Я хотіла тебе запитати.
« дійсно плаче..»
— Чому мама назвала мене так?
Відкашлявся:
— У неї була шкільна подруга Ая. Вони дружили. А потім вона з батьками кудись переїхала, якщо не помиляюся до Криму.
Ая хотіла ще щось сказати, але слів не було.
— Приходь до мене, поговоримо,— сказав батько, перервавши паузу,—Хочеш приходь зі своєю подругою.
«Пізно...» — подумала й перервала розмову.
Поглянула, чи Ліля бува не розблокувала ( пообіцявши собі, що це вже дивиться востаннє), ні – не розблокувала.
І вона знову пішла туди, вигадуючи причину, та насправді хотіла ще раз побачити її.
***
Дітей у дворі не було; зовні як і всередині панувала тиша – мертва година.
Ая підійшла до дверей, але вони виявилися зачиненими. Вона обійшла довкола садка, сподіваючись зустріти бодай когось, та ніде нікого. Тільке сойка стрибала по соснових гілках, поклацуючи шишками.
Ая, зітхнула з полегкістю, й надумала вже вийти з території садка назовні – так то воно й краще. Та двері слюсарної комірчини було відчинено, то ж вона вирішила наостанок запитати у слюсара, чи не відомо йому щось про всі ті зникнення, хоча та тема її вже й мало цікавила, насправді.
— Добрий день! — гукнула вона зазираючи в темний закамарок, та їй ніхто не відповів.
Ая роззирнулася. Над слюсаркою на другому поверсі була група, по Аїним підрахункам саме та, прихована. То ж вона наважилася, поки ніхто не бачить, піднятися пожежною драбиною на другий поверх, щоб хоча б зазирнути у вікно. Швиденько, порипуючи, забігла нагору залізними сходинками, ще раз озирнулася: сонячні промені, яким вдавалося пробитися крізь соснові лапи, розкидали лелітки на кронах кленів та каштанів.
Двір був безлюдний.
Ая приставивши долоні до скла, щоб не було віддзеркалення й бликів, подивилася всередину, але крім звалених на купу розібраних ліжок, нічого крізь брудне скло, розгледіти не змогла. Спустилася вниз, притримуючись за поручча.
Знову зайшла до підсобки.
Сойка гигикнула.
Всередині пахло сирою землею, пилом, деревною тирсою.
— Є тут хто?! — гукнула.
Дістала телефон, присвітила ліхтариком, заходячи вглиб приміщення, робочі інструменти, звалені на купу дошки під стіною – нічого особливого.
Раптом підлога під її ногами просіла, неначе дошки було покладено на щось м’яке, від несподіванки Ая злякалася й ледь не впала. Вона посвітила ліхтариком собі під ноги. Кілька дощок на підлозі були новими й, очевидно, їх ще не встигли закріпити, як слід. Ненароком наступивши на них, Ая зсунула одну дошку. То ж нахилилася, аби поправити її – не хотіла, щоб ще хтось перечепився через неї.
З темного закамарка за нею спостерігала стара жінка, вона тихенько сиділа на стільці й складала в розстелену в пелені хустку бігуді, знімаючи їх з волосся.
Ая нахилилася над зсунутою дошкою.
Жінка поклала на підлогу біля ніг зав'язану вузликом хустину з бігуді.
Ая підняла дошку, щоб покласти її рівненько.
Жінка поправила сірі баранці волосся.
Під дошкою щось біліло, Аї здалося, що то...
Вона відклала дошку в бік і присвітила.
Жінка встала намагаючись не рипнути стільцем і суглобами.
Щось, неначе лялька, в ніші в підлозі, чи..
Стара тихенько скрадалася.
... дитяча рука.
Ая підняла ще одну дошку, щоб роздивитися. В шарі землі та вапна лежало скручене, зсохле тільце.
Відсахнулася! Різкий звук удару, поштовх – її пхнуло в спину й кинуло вниз. Виставила перед собою руки, намагаючись втриматися, не впасти. Руки пройшли крізь вапно, грузли в землі, кісточки хрумкотіли в неї під пальцями. Вдарилася рукою об дошку, зчухрала шкіру до крові, зачепила ніготь, видираючи його глибоко до м’яса – біль до нервів. Силилася втриматися! Не датися! Встояти! Не впасти в землю до кісток і вапна!
Спалах і біль в потилиці...
Зойкнула, як маленька ображена дівчинка...
Від другого удару боляче не було, тільки темно.
Стара розмахнулася й щосили вдарила вже непритомну по голові втретє, гострий кінець молотка з глухим звуком увійшов у череп й застряг кінчиком в черепній кістці.
Жінка втомлено видихнула.
Увійшовши в двір садочка Катерина Миколаївна попрямувала, цокаючи підборами до підсобки.
Михалич вовтузився підбираючи потрібні дошки .
— Добрий день, привіталася з ним завідувачка.
— Добрий!— він по старечому крехтячи розігнувся й вийшов до ней на світло зі свого затінку.
— Чим ви там займаєтеся?
— Та, ось, ви сказали порядки понаводити, то я вирішив дошки в підлозі замінити, бо зовсім прогнили.
— Так, Михалич.
Напевно цей старий був єдиним на кого Катерина Миколаївна ніколи не підвищувала голос і говорила вона з ним завжди ввічливо й терпляче, навіть ніжно.
— Це все добре, але, Михалич, будь ласка, впершу чергу треба навести лад в закритій групі. Там грибок на всю стіну. Якщо комісія прийде, наш садочок оштрафують. Підіть подивіться, що там можна зробити, а дівчата виховательки вам допоможуть. Я ж на вас розраховую!— вона лагідно торкнулася руки старенького.
— Не хвилюйтеся, Катерино Миколаївно, все зробимо!
— Я на вас розраховую,— приязно всміхнулася йому й поцокала в бік входу.
— Ах, і Михалич,— озирнулася,— Заходьте через чорний хід. Я центральний поки закрию. Щоб чужі менше шастали, раптом та навіжена повернеться.
— Не повернеться,— відповів він байдуже.
— Ой, Михалич, мені б вашу впевненість!— вона кокетливо посміхнулася, дістаючи ключ з сумочки.
Окинувши хазяйським оком свої володіння, піднялася на ґанок.
***
День стояв похмурий з рання заходилося на дощ, але вітер розганяв хмари, та з півночі наповзали нові, сірим саваном сповиваючи вчергове конаючу в осінній агонії землю.
Аврора кружляла на майданчику як осінній листочок, сіра будівля дитячого садка нависала над нею. Дівчинка крутилася розкинувши руки на двобіч, білі метелики тріпотіли крильцями над її долонями.
Подалі на гойдалці біля кущів троянди сиділа Ая. Вона дивилася на дитину й легенько розгойдувалася. Трояндовий кущ не витримавши нічних приморозків, почорнів: листя скрутилося, квіти схилили голівки, що з темно червоних, стали брунатними.
Аврора підійшла до Аї.
— Привіт!— привіталася.
Та кивнула у відповідь.
— Моя вихователька знайшлася. У мами був її номер телефону й ми їй подзвонили.
Ая ледь усміхнулася дівчинці.
— А ти знайшла тих дітей?
Кивнула.
— Ти виведеш їх на прогулянку?
— О! А ти що тут робиш? — до них, човгаючи черевиками, підійшов старенький.
Дівчинка радісно підбігла до нього й обійняла. Він усміхнувшись у відповідь, пригорнув дитину до себе рукою.
— Садочок зараз не працює, ми на кілька тижнів закрилися на ремонт, а діти в інших садках, поки ми тут красоту робимо,— сказав він.
— А я вже ходжу до школи! — похвалилася мала.
— О, так це ти що ж, в гості прийшла?
— Ага!
— Ну, то ходімо я тебе чимось пригощу?
Ая потягнулася рукою, немов хотіла зупинити Аврору, попередити про небезпеку, але та радісно підстрибуючи неначе метелик пурхаючи, побігла в темну комірчину.
Двірничка меланхолійно шкрябала асфальт мітлою. Налетів вітер і зірвавши з клена жменю жовтих листків, кинув їй їх під ноги.
— Замітаєш їх, замітаєш, а вони все падають та й падають,— втомлено й скрушно, скорботно мовила вона, глибинний сум і приреченість бриніли в її голосі.
Тужливий крик пролунав з високості, неначе поклик останнього припізнілого журавлиного ключа.
Покректували сосни.
Осінь невблаганно готувала світ до зимового сну, прокинутися з якого, судилося не всім.
