Велике тобі дякую, Лу!

«Збираємося у мене вдома сьогодні через дві години. Не спізнюйся. Джейк і Еван принесуть випивку – з тебе смаколики. ХО»

Телефон завібрував і на екрані з'явилося повідомлення від Лу. Знову це скажене дівчисько щось вигадало. Хоча, саме через це я і любила її – її, інколи божевільні плани і ідеї, робили це літо перед новим навчальним роком в коледжі веселішим.

За цей місяць ми вже встигли побувати на екскурсії в катакомбах (якщо чесно, мені не сподобалося зовсім – пацюки і сморід – не те, чого чекаєш від екскурсії за 30 баксів), відвідали музей, в якому була виставка присвячена середньовічним методам тортур (Джеймс навіть непомітно запхав голову до гільйотини і зробив селфі, коли гід відвернувся) і на додачу, серед ночі, ми блукали руїнами якогось покинутого будинку (бо Лу на форумі вичитала, що це будинок з привидами). Звичайно, ніяких привидів там не було. Все що ми знайшли це шприці, що валялися довкола, недолугі графіті на стінах і обісцяні кутки.

З самого дитинства Лу була такою. Її вабило щось страшне, незвідане, містичне. Я її уподобання не розділяла, але оскільки наше містечко маленьке і варіантів, як проводити час в дитинстві і розважатися у нас було не дуже багато, мені довелося просто змиритися, дивитися з Лу жахастики вечорами, шукати потойбічне зло в шелесті листя і в кожному скрипі. Колись, ми навіть малювали пентаграму і викликали демона. Демона, чомусь, компанія двох третьокласниць не зацікавила. Дивно. Єдиний плюс з такого досвіду – я не боюся ходити ввечері одна темними вулицями. Та і взагалі, щоб мене налякати треба постаратися – фільми Стівена Кінга робили свою справу і тренували мої нерви роками.

Отже, є трохи часу зібратися і причепуритися. Якщо там буде Джейк – я маю виглядати ефектно. Джейк... Ідеал всіх дівчат міста і моя нездійснена мрія. Можливо, колись ми будемо разом... Що ж, Джейку, я зроблю все, що в моїх силах, а там доля вирішить.

Дивлюся в дзеркало. Довге чорне волосся, карі очі – всі мені кажуть, що я схожа на маму, але я ніяких збігів не бачу. Ну, хіба що, пухкі губи. Часу залишається мало. Фарбуюся і спускаюся до автомобіля.

Рейвен

Лу говорила що треба купити якихось закусок. В першому-ліпшому магазині купую Pringles і Doritos – вистачить.

Вечір спускався на місто, але щось в цьому було дивне. Щось, що не можливо описати словами. Погода весь день була просто чудовою, а зараз темні і важкі хмари сунули з різних боків. Не люблю дощ. Та і взагалі, така погода мені нагадувала декорації із тих самих жахастиків, що так обожнювала Лу. Похмуро, моторошно, дощить. Сподіваюся, випивка допоможе трохи підняти настрій. Ну і Джейк, як же без нього.

– Рейвен, ну нарешті! – Лу стиснула мене в обіймах так сильно, наче ми не бачилися вічність.

Лу

– Лу, ти чого? Ми ж бачилися кілька днів тому..., – я обережно вивільняюся з її напрочуд сильних рук. – Хлопці вже нагорі?

– Вже встигла засумувати за Джейком?, – Лу штовхає мене в плече, підморгує і посміхається. Моментально червонію.

– Ой, та йди ти..., – заходжу всередину і паралельно говорю з Лу. – Батьки поїхали в заміський будинок?

– Все як завжди. «Вихідні на природі – найкращий спосіб залишатися в гармонії з собою», – Лу процитувала батька і навіть скопіювала його тон.

– Ну, в його словах доля логіки таки є. – Я спробувала подумки заспокоїти серце, яке вже починало калатати у грудях. Чому кожний раз, коли я мала зустрітися з Джейком, моє серце гупало в вухах так голосно, що я переставала розуміти де знаходжусь? Час ніби завмирав. Я бачила лише його прекрасні очі і вуста і малювала собі картинки в голові, де ці вуста можуть мене пестити...

– Ти мене взагалі слухаєш? – голос Лу вирвав мене з роздумів. – Доле, знову ти в своїх вологих фантазіях з Джейком літаєш? Просто візьми і скажи, що він тобі подобається. Вже ж очевидно!

– Я... я не можу... Це все дуже складно. Можливо, колись..., – відмахуюся від Лу, відкриваю двері кімнати і бачу хлопців. – Привіт Еване, Джейку. – Намагаюся виглядати якомога природніше, але виходить погано.

–Рейвен, привіт. – Джейк посміхається і я бачу його білосніжні зуби. – Як ти? Як справи? Виглядаєш потрясно.

Джейк

– Все... Все добре. Дякую, що спитав. – Червонію, немов томат і втуплюю погляд в підлогу.

– Заради всіх святих..., – Лу важко видихає і закочує очі. Інколи вона буває ще тим стервом. – Еване, подай пиво, будь ласка. – Лу вмощується в зручному комп'ютерному кріслі і починає щось набирати на клавіатурі.

Нарешті підіймаю погляд. Киваю Евану. Окидаю оком кімнату Лу. Якщо треба було б описати одним словом цю кімнату, я б сказала що це склеп. Склеп з постерами рокерів і чорними шпалерами на стінах. На поличках купа амулетів, чорних свічок, якісь трави і книжки про демонів. Не впевнена, що змогла б жити тут і не зійти з розуму – атмосфера була лякаючою. Простирадла з черепами вкривали ліжко, на якому сиділи хлопці.

– Дивіться, що я знайшла! – Лу задоволено відсунулася і показала нам чорну картинку посередині якої був знак питання.

– На що ми маємо дивитися? – Еван підсунувся ближче на край ліжка і здивовано перевів погляд на мене, ніби намагаючись зрозуміти чи він один не розуміє що відбувається.

Еван

– Без поняття, – губами я прошепотіла до нього і знизала плечима. Джейка, схоже, взагалі мало цікавило, що відбувалося – він переписувався з кимось, посміхаючись в екран телефону. Сподіваюся, не з якоюсь дівчиною...

– Лу, ми чекаємо якихось пояснень. – Еван ковтнув пиво і передав пляшки Лу й мені. Я сіла поруч з Еваном, а хотіла, звичайно ж, з Джейком.

– Ви такого ще не бачили! – Голос Лу звучав надто життєрадісно для такого інтер'єру.

– Зазвичай, коли ти так кажеш, ми опиняємося в якихось дупах світу. Що на цей раз? – Скепсис Евана мав підґрунтя. Останні два рази, коли Лу вигадувала чим ми будемо займатися, ми нюхали каналізацію і намагалися не вступити в лайно в закинутому будинку. Евана я розуміла – приємного мало.

– Які ви нудні! Це квест кімната, але ніхто не знає де вона. – Лу пояснювала. – Такого формату ще не було. Ти заповнюєш анкету онлайн, реєструєшся, підписуєш угоду користувача, про те, що не будеш розголошувати інформацію, фото, відео, місцезнаходження кімнати і всю відповідальність береш на себе і потім тобі надсилають лист з деталями. Це і буде означати початок гри.

– Фігня якась. – Джейк відклав телефон і підключився до обговорення. – Лу, ти занадто довірлива. Скоріше за все це просто лохотрон, де вмілі зловмисники просто видурюють гроші з таких як ти. Ну типу, де хоч якісь докази того, що ця кімната реальна?

– Погоджуюся з Джейком. – Еван кивнув і відпив ще ковток. – Схоже на якусь схему. До того ж, навіщо підписувати якусь угоду? Виглядає досить дивно.

Лу перевела погляд на мене, ніби шукаючи підтримки.

– Лу, я такої ж думки, як і хлопці. Ми погодилися з тобою піти в катакомби, ми лазили по склу і лайну в пошуках привидів, але це вже занадто. Це справді схоже на якийсь жарт.

– Скільки коштує ця кімната? – Джейк хрумтить чіпсами і запиває.

– Безкоштовно. – Лу дивиться на нас благаючими очима. – Я впевнена, що воно того вартує. Життя одне, чому ви всі такі зануди? Невже в вас немає ані крихти азарту?

– Треба казати про безкоштовний сир в мишоловці? – Еван стає серйознішим. – Лу, давай подумаємо логічно – навіщо цій компанії безкоштовно проводити квести? Яка їм вигода?

– Може це промо-акція така перед запуском. Ми зможемо стати першими, хто побуває там. Це ж достобіса цікаво!

– Де "там"? – Джейк посміхається куточком губ. – Ти пропонуєш нам піти хтозна-куди і робити хтозна-що – все правильно? А, і підписати папери, щоб нас точно не знайшли. Нічого не забув?

– Я зрозуміла. – Обличчя Лу помітно посумніло. – Отже, я піду або з вами, або без вас.

Лу повертається до комп'ютера і починає вводити якісь дані і заповнювати анкету.

– Лу! Ну чому ти така вперта? Три людини говорять тобі, що це небезпечно, але ти все одно не слухаєш. Що, якщо це якісь викрадачі людей, злочинці. – Я відчайдушно намагаюся достукатися до здорового глузду Лу.

– Або чорні хірурги? – Джейк намагається допомогти.

– Я з тобою, Лу. – Голос Евана звучить наскільки впевнено, що це починає лякати.

– Що? Ви що тут всі показилися? – Я не стримуюся.

– Рейвен, або ця схиблена попхається туди сама, або зі мною. Краще таки зі мною. – Логіка в словах Евана є. Досить химерна, але логіка.

– І мене запиши. – Джейк видихає і робить ковток. – Подивимося у що на цей раз Лу нас втягне. Якщо буде якась жесть – я буду тобі це згадувати до кінця життя.

Лу повертається до мене і задоволено посміхається.

– Ну?

– Що "ну"? Доведеться йти з вами, навіжені. – Підсвідомо розумію, що це не найкраще рішення, але, схоже, мене позбавили права обирати.

– Ось так би одразу! – Лу повертається до комп'ютера і вписує наші імена і дані. – Зараз вам всім надійде підтвердження на електронну пошту. Поставте підписи і будемо чекати відповідь.

– Я пошкодую про це..., – тихенько бурмочу собі під носа ставлячи підпис і натискаючи «Надіслати».

– Готово! – Джейк ховає телефон в кишеню.

– Є! – Еван натискає «Надіслати» і посміхається до мене – з чого б це? Вже перебрав зайвого, чи що?

Решту вечора ми просто теревенили, а я милувалася рум'яними щоками Джейка. Добре, що ніхто не вміє читати думки і я можу фантазувати без докорів сумління.

Наступного ранку я прокинулася з легким болем у голові — схоже, третя пляшка пива таки була зайвою. Минув ще один день, а лист із запрошенням на гру так і не надійшов. Я вже почала сумніватися, що щось взагалі станеться. Можливо, Джейк мав рацію, і все це була лише вигадка для довірливих.

Того вечора я вирішила вийти на пробіжку, щоб розвіятись. Мої улюблені треки грали в навушниках, прохолодне літнє повітря освіжало обличчя. Я бігла, насолоджуючись моментом, і думала про те, як же мені пощастило — у мене є родина, друзі, навчання, й просто життя, якому можна радіти.

Але все змінилося буквально через кілька хвилин. Чорний тонований мікроавтобус з’явився поруч, я навіть не встигла злякатися, коли на мене накинули мішок і заштовхали в салон. Руки грубо зв'язали, я кричала й пручалася, аж раптом почула знайомий голос.

– Рейвен, це ти? – голос Лу лунав зовсім поруч.

– Лу? Що за... чорт забирай? Це що, якийсь тупий розіграш? – закричала я, ще не вірячи, що це все може бути реальним і що в 21-му столітті так легко викрасти людину просто посеред вулиці.

Лу засміялася: 

– Схоже, гра почалася. 

– Яка ще гра? Це... квест?

Ми тряслися в цьому чортовому мікроавтобусі, не розуміючи, куди нас везуть і що на нас чекає. Лу сиділа поряд, так само зв'язана, як і я. Від нервового напруження у мене почали тремтіти руки, але кричати не було сенсу — здавалось, нас ніхто не збирався випускати.

Нарешті ми зупинилися. Лу прислухалася до звуків ззовні, а потім прошепотіла:

– Схоже, зараз заберуть і хлопців.

Мене пробрав холодний піт. Невже вони зловили і Джейка з Еваном? І невже це справді частина гри?

Щойно Джейка заштовхали в мікроавтобус, він щось вигукнув крізь мішок на голові і міцно вилаявся. Було дивно чути його голос таким роздратованим, але від цього навіть стало трохи легше — схоже, це все-таки частина квесту, хоча й початок досить божевільний.

— Джейку! Ми тут! Я і Лу, — я подала голос.

— Ви серйозно? Це що за дурня? — прогарчав він, ледь стримуючись.

— Схоже, початок… — прошепотіла Лу, але відчуття тривоги зростало.

— Еван не з вами? — запитав Джейк, коли мікроавтобус знову рушив.

— Ні, його ще не забрали, — відповіла я, відчуваючи дивне занепокоєння. Проте наступної зупинки так і не сталося.

Час йшов, а Евана все не забирали. Що відбувається? Чому він досі не з нами?

– Вам не здається дивним, що Еван не з нами? – я тихенько запитала.

– Це все здається дуже дивним. І це м'яко кажучи, – Джейк озвався з правого боку.

– Заспокойтеся. Скоріше за все Еван вже на місці. Це елемент неочікуваності. Ви чекаєте, що ми будемо всі разом, але організатори, схоже, розуміються на психології, тому і забрали Евана першого. – Я б дуже хотіла вірити, що в словах Лу є хоч краплина правди.

Коли ми нарешті зупинилися нас витягли на вулицю не церемонячись. Це абсолютно точно були чоловіки – руки здоровецькі і низькі голоси, що видавалися на гарчання. Різко, я відчула як в моє плече щось вп'ялося, а далі темнота... Останнє, що я встигла подумати: «Це все дуже погано...»

Приходжу до тями і розумію, що я лежу на чомусь твердому і холодному. Повіки важкі. Схоже, що ці виродки нас чимось накачали. Розплющити очі не виходить. В ніс вдаряє запах вологи і гнилі. Стає бридко. Це все дуже і дуже погано. Це не квест. Абсолютно точно це ніякий не квест. Намагаюся поворушити рукою чи ногою. Мільйони голок ніби пронизали тіло – воно оніміло і не слухалося. Помалу ворушу рукою і розумію, що права рука прикута. Ворушу лівою – те саме.

– Лу? Джейк? – голос луною відгукується від стін, хоча я дуже старалася говорити тихо.

– Рейвен... З тобою все в порядку? – Голос Лу звучить як насмішка.

– Лу, це все дуже погано. Це аж ніяк не "в порядку". – Намагаюся ще раз відкрити очі і на цей раз, хоч і погано, але виходить. Крізь щілини очей бачу яскраве і холодне світло. Намагаюся трохи припіднятися і роззирнутися. Бачу, що ми з Лу прикуті до столів, а Джейк трохи далі до ніжки столу. Одна його рука вільна, але схоже він ще досі без тями. Ми що в якомусь закинутому морзі?

– Джейку... Джейку! Та отямся ти вже. – Стараюся не шуміти, але виходить кепсько. – Джейку, трясця тобі тричі! – Джейк ледь поворухнув ногою. Так! Так!

– Джейку! Джейку! – Лу приєдналася до мене.

Джейк потихеньку оклигував і я невимовно цьому раділа – з нас трьох тільки у нього була вільна рука, а це означало, що він міг до чогось дотягнутися і допомогти нам звільнитися.

Нарешті Джейк приходить до тями. Я бачу, як його очі повільно відкриваються, повністю розгублені, поки він звикає до слабкого світла. Він виглядає дезорієнтованим, намагається підвестися, але важкість в тілі зупиняє його.

— Лу? Рейвен? — чую, як він ледь шепоче, намагаючись розібратися, де ми.

Раптом гучномовець на стіні шумить, і з нього долинає холодний металевий голос:

Ваша гра починається. Правило досить просте: в цій грі виживе лише один. До речі, ваш друг Еван також грає. Він лежить прямо над Джейком. Не хвилюйтеся, йому не буде боляче.

Слова звучать моторошно, і я відчуваю, як холод проходить по шкірі. Джейк повертається до нас, і я помічаю, як він ледь рухається, намагаючись дотягнутися до Евана, який лежить непритомний.

— Джейку, ти можеш вільною рукою перевірити пульс Евана? — запитую, відчуваючи, як тривога наповнює моє серце.

Я спостерігаю, як він повільно піднімається на ноги, згорблено намагається звільнитися від тяжкості. Його права рука прикута, але він напружує м’язи і нахиляється, кладе ліву руку на зап’ясток Евана.

— Пульс слабкий, — говорить Джейк, і я відчуваю, як в мені все стискається. — А ще…Ще на його футболці знак питання…

— Підійми футболку, — наказую, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі.

Джейк повільно піднімає футболку, а я з жахом бачу, що на животі Евана також знак питання. Поруч лежить скальпель. Я здригнулася, тілом пройшли сироти, але я не можу відвести погляд. Я просто не вірю в те, що це відбувається насправді… Відбувається з нами…

— Це що за довбана «Пила»? — шепоче Джейк, а в його голосі чути паніку. — Вони ж не хочуть сказати, що нам потрібно розрізати Евана?

У мене перехоплює подих. Я розумію, що не можу дозволити піддатися страху.

— Схоже, на те, що вони дійсно хочуть, щоб ми розрізали, — кажу, намагаючись стримати тривогу в голосі. — Вони сказали, що виживе лише один, і Евану буде не боляче…

Тихе цокання годинника з гучномовця робить цю атмосферу просто нестерпною. Тік-так, тік-так, тік-так…

Джейк, здається, готовий вибухнути.

— Ми не будемо розрізати Евана! — вигукує він, його голос сповнений відчаю.

— Джейку, лише в тебе вільна рука! — голос Лу холодний, здається, що в цю хвилину здоровий глузд і будь-які емоції покинули її тіло. — Ми з Рейвен прикуті, тому розрізати його маєш саме ти.

Я бачу, як обличчя Джейка змінюється, страх в його очах перетворюється на гнів. Мені боляче дивитися на нього такого.

— Та ви що, знущаєтеся?! — кричить Джейк, його голос вібрує від емоцій.

Тік-так, тік-так, тік-так…

— Джейку, це неправильно! — Лу продовжує тиснути на Джейка, а я відчуваю, як сльози підступають до очей. — Але нам потрібно зробити це, щоб вижити!

Я не можу зупинити себе, коли відчуваю, як провина і страх охоплюють мене. Я дивлюся на Евана, його тіло нерухоме, а Джейк трясе головою, намагаючись прогнати свої думки.

Я не знаю скільки хвилин минуло. Здається, що пройшла ціла вічність.

Раптом Джейк кидає на нас погляд, і я бачу, як його рука простягається до скальпеля. Він тремтить, але бере його. Я відчуваю, як моє серце стискається.

— Це не по-людськи, — шепоче він, а я закриваю очі, відчуваючи, як нудота накриває кожен міліметр мого тіла і свідомості.

Я чую, як лезо скальпеля проникає в шкіру Евана, і мій подих завмирає. Я не можу витримати цей кошмар. Звук шкіри, що тріскається, пробиває мою свідомість.

— Джейку, зупинись! Не треба… Прошу, не роби цього… — я збираюсь з усіма силами, щоб вигукнути це благання.

Я бачу, як червона кров повільно тече з відкритої рани Евана і крапає на підлогу. Крап, крап, крап… Дивлячись на Джейка, я бачу, як його обличчя блідне. Його рука продовжує рухатися. З ким я спілкуюся… Вони хворі психи. Джейк, Лу… Вони навіть не розглянули якісь альтернативи – вони просто слідують наказу якихось виродків і навіть не намагаються думати чи аналізувати.

Тік-так, тік-так, тік-так…

Я бачу, як рука Джейка порпається в кишках Евана. Від цього в мені все обертається. Його пальці ковзають по теплій, слизькій поверхні, прокладаючи шлях через густу кров. Яскраві образи проносяться в голові: рука Джейка, що проникає в черевну порожнину, щільно покрита червоним, як вино, відтінком. Кожен рух, здається, заповнює кімнату важким запахом металу і гниття, що доноситься від відритих внутрішніх органів.

Тепло тіла Евана огортає руку Джейка, немов волога ковдра, і він затримується на мить, шокований відчуттям. Я, здається, чую, як його серце б’ється швидше, його дихання стає важким і нерівним. В середині нього розгорається боротьба між жахом і необхідністю. Кожен його рух стає все більш хаотичним, а я відчуваю, як нудота підступає до горла, немов хвиля, готова накрити.

Я бачила, як Джейк стискає кулаки, намагаючись знайти щось у нутрощах Евана. Його пальці натрапляють на щось тверде, і в ту ж мить я чую, як м'ясо рветься, з'являється звук, схожий на хруст. Кров ллється, утворюючи червоні сліди на його руці, а Джейк ледь стримує крик, що рветься з грудей. Його обличчя бліде, а очі розширені від жаху, але йому не залишається нічого, окрім як продовжувати.

Це не просто гра. Це жах.

Нарешті, я бачу, як Джейк знаходить ключ від наручників. Якась частина мене сподівається, що він його не використає, але він звільняє себе, не звертаючи уваги на Евана.

— Джейку! — я кличу його, але він уже не чує. Він витягує ключ з наручників і просто кидає його в нас. Його очі вже мертві, такі самі мертві, як і його душа. Ключ падає прямісінько на живіт Лу. А Джейк… Джейк просто вибігає з кімнати залишаючи нас наодинці з темрявою і жахом того, що сталося.

Я лежала і мені здалося, що я впісялася. Я абсолютно точно не хотіла знаходитися тут і розуміти, що щойно на моїх очах Джейк вбив і випотрошив Евана. А я... А я просто була мовчазним свідком цього злочину. Джейк... І ти мені колись подобався. А зараз ти просто втік і залишив нас тут. Стало дуже бридко. Це не було нормальним. Це був жах наяву. Я міцно закрила очі. Я хотіла лише одного – розплющити очі і опинитися в себе вдома. На теплому ліжечку. Я відкрила очі, але все ще була в цьому закинутому холодному місці.

– Рейвен. Я, здається, можу зараз якось дістати ключ. – Голос Лу був пустим. Це більше не та Лу, яку я знала. Вона для мене померла в той момент, коли змушувала Джейка розрізати Евана. Вона була якоюсь гидкою копією попередньої Лу. Я не довіряла їй.

Я мовчала. В голові лише тихо цокав годинник. Тік-так, тік-так, тік-так... Мене не хвилювало чи помру я, бо якщо я зостануся живою мені доведеться жити з тим, що Джейк вбив Евана. Він його розрізав просто як порося... Можливо, навіть краще якщо я помру – мені не треба буде глушити голос совісті.

Але померти мені, здається, не судилося. Я відчула руку Лу на зап'ястку. Я не бачила як вона звільнилася. Зараз я бачила як вона малесеньким закривавленим ключиком відстібувала наручники і я не розуміла, що я маю відчувати. Радість? Полегшення? Я не відчувала їх. Єдине, що я відчувала – лють. Коли Лу закінчила з моєю лівою рукою я різко підвелася і штовхнула її так, що вона відлетіла до іншого столу і вперлася в нього дупою.

– Гей! Ти що витворяєш?

– Через тебе Еван загинув! Ти розумієш своєю фарбованою головою, що саме через тебе ми опинилися тут!? Через тебе, курво, ми опинилися в цьому грьобаному квесті! Ми втрьох відмовляли тебе, але ж тобі було байдуже! Тебе цікавив азарт – ну що, як тобі такий азарт? Задоволена? Це те, що ти хотіла отримати, психопатко?!!!

– Рейвен...

– Ні-ні-ні, я більше не буду тебе слухати. – Я звісила ноги зі столу і пильно вдивлялася в її пусті очі. – Тобі хоч трохи шкода?

– Рейвен, нам треба вибиратися! Будеш на мене злитися потім!

– Е ні! Я буду злитися на тебе зараз!

Я повільно злізла зі столу і підійшла до Лу. Схопила її за волосся і почала бити її. Мої рухи були хаотичними. Я била її обличчя, її живіт, ребра. Мені було все-одно бити руками чи ногами. Я била її звільняючи ту лють, що горіла в мені.

На секунду я зупинилася і це стерво, скориставшись моєю заминкою, вирвалося і побігло вперед.

– Ти не втечеш від мене, курво! Лишиться тільки один, пам'ятаєш? І це буду я!

Я підійшла до Евана. Торкнулася його чола. Він був холодний.

– Пробач... – Це слово вийшло з мене так, ніби це я була винна в тому, що він сьогодні помер. Мені справді було шкода, що так трапилося. Але не я була винуватицею...

Я йшла довгим коридором і несподівано побачила тіло Джейка розпластане на підлозі. Трохи далі валялася його голова.

Я підвела очі вгору і побачила натягнутий провід. Схоже, що Джейк біг так швидко, що не побачив цю пастку. Що ж, моментальна карма наздогнала цього покидька. Чи було мені шкода його? Ні. Абсолютно ні.

Я переступила його тіло але маленька блискуча штучка на підлозі привернула мою увагу. Це був ключ. Точно такий самісінький як той, яким Лу відкривала мої наручники. Він лежав неподалік від кишені вже мертвого тіла Джейка. Інстинктивно, рука потягнулася до кишені на моїх штанах. Ключ... Весь цей час ключ від наручників був в моїй кишені, так само як і в кишені Джейка. Розвернулася і пішла назад до Евана. Залізла в закривавлену кишеню його джинсів. Ключ...

Весь цей час нам просто треба було залізти в кишені... Усвідомлення цього факту різонуло мене, немов лезо. Еван міг би лишитися живий... Його не потрібно було розрізати. Нами грали, мов маріонетками. Ми не хотіли шукати інший шлях... Ми погодилися на той, який нам підсунули під ніс... Сука!

Сльози котилися градом. Всі емоції виходили назовні. Я померла всередині. Я відчувала, що я абсолютно точно померла. Точно так само як Еван і Джейк... Я крокувала цим довжелезним коридором і не бачила абсолютно нічого. Сльози застилали огляд. Я витирала їх знову і знову, але вони не закінчувалися.

Важкі металеві двері були трохи прочинені і світло ззовні пробивалося крізь цю шпарину. Я відсунула їх і побачила тіло Лу. В її черепі сяяла величезна дірка. Я нахилилася до неї і залізла в її кишеню. Ключ... Мене не цікавило що чи хто вбив Лу. Вона цього заслуговувала.

Я йшла ледь переставляючи ноги і єдина думка, яка крутилася в мої голові була:

«Велике тобі дякую, Лу!»