Спалах

Пітьма вкрила голі вулиці темною ковдрою, а вітер гудів у вухах, шипів і шепотів прокльони. Спалах все ще тупцював на місці, намагаючись зігрітись, потирав загрубілі руки, та ніяк не міг наважитись увійти всередину.

Будинок його жахав. Чорний, непривітний, занедбаний, він мовби був брудною плямою посеред білесеньких малих хатинок із крихітними віконцями, прикрашеними різнокольоровими візерунками. Солом’яна стріха була вкрита дірками, вітер ґрайливо гойдав двері і ті жалібно рипіли, та й стіни були наче запилюженими.

Він дістав маленьку пляшку, зробив ковток й гучно вилаявся, адже не хотів йти всередину, та вибору не мав, бо вже взявся за цю справу. Попередній детектив також навідувався до того будинку і загадково зник, і тепер Спалах мав розкрити таємницю та знайти бідолаху.

Він ступив на ґанок, і будинок наче зітхнув. Старі непрозорі шибки забриніли, брудні фіранки колихнулись, а ще звідкілясь почулось нявчання, ніби детектив ступив кішці на лапу, і те неабияк його налякало. Тремтячими пальцями Спалах відчинив двері і увійшов всередину, де старі сходи чомусь скавчали, хоч ніхто їх не торкався, гілляки старого дубу стукали у шибку наче хотіли щось йому сказати, а піаніно тихенько грало якусь журливу пісеньку.

Попід стелею вирували чорні метелики, гарні і небезпечні. Спалах замилувався їх нестримним танком, та й перечепився об килим і ледь не впав. Прибравши подерту ковдру з-під ніг, він побачив, що хтось видряпав на підлозі слово «небезпека» чи то нігтями, чи то кігтями.

Тіло мимохіть напружилось. Спалах насупив брови і пішов собі далі, роззираючись навсібіч, та подумки він вже почав наспівувати дурнувату пісеньку щоб хоч трохи заспокоїтись. Стіни були прикрашені старовинними картинами, які з часом стали жовтуватими, і на усіх була зображена вродлива жінка. Незнайомка була одягнена у старовинні сукні, її шию прикрашали діаманти, та очі здавались сумними.

Детектив аж закляк, як побачив її гарні сині очі, темні наче бурхливе море. Він підійшов трохи ближче, задумливо примружився, і в її погляді ніби промайнуло щось лихе. Очі зблиснули у пітьми, і Спалах сахнувся з остраху і ледь не впав навколішки.

Будинок загудів так, наче розреготався, побачивши те. Метелики зашурхотіли крилами, сплелись у хижому чорному вирію, і він скам’янів, затуливши обличчя руками, сполоханий і засоромлений. Знов зарипіли сходи, та він вже не зважав на те, бо трохи звик до дивних звуків, що лунали з усіх боків.

Чомусь стало пахтіти чимось вогким, ніби стіни будинки нещодавно лили сльози, а ще трохи гнильним. Він затулив носа і потроху покрокував уперед, навпомацки обираючи шлях. Стіни були липкими, вкриті павутинням ніби мереживом, тому він із відразою обтер руку об сорочку.

Спалах відчув, як у голові потроху розливається головний біль. В потилиці пекло, у скронях гупало, та він сіпнув головою, відганяючи бентежні думки, і пішов нагору.

Сходи були вкриті якимись темними крапельками, дуже схожими на кров, а у стіні причаїлась дірка мовби хтось вгатив у неї кулаком, та йому було байдуже на все те, бо він пошепки лічив сходинки.

На третій сходинці він згадав бідолашну матір, її сиве волосся і спотворене глибокими зморшками обличчя. Чи чекала вона на його повернення?

На п’ятій сходинці він відчув, що хоче запалити цигарку, та в кишенях було порожньо.

На останній сходинці він згадав, що колись у дитинстві він мріяв працювати лікарем, а не слідчим.

Спалах вже дістався другого поверху, та йти далі він не хотів, не мав сил. По спині лився крижаний піт, ноги пекли, а ще в нього була задуха. Детектив обтер спітніле чоло і поплентався до найближчої кімнати, яка чомусь була замкнена. Він штовхнув двері, потім гупнув ногою по ним, та нічого не змінилось, довелось діставати відмикачки.

Будинок наче тихо пирснув. Дощата підлога заскреготіла, тіні на стінах затанцювали наче навіжені, а йому на носа впала маленька крапля. Детектив спершу подумав, що то стріха тече, та краплинка була темного кольору, зовсім не схожа на дощову.

Нарешті двері відчинились, і він увійшов у кімнату, де тхнуло чимось кислим. Меблі там були старі, немов понівечені часом, сріблястий годинник ледь чутно тьохкав, а у ліжку, застеленому білою ковдрою, лежала небіжчиця.

Спалах аж підстрибнув від несподіванки мовби якесь дівчисько, адже то була та сама дівчина із синіми очима! Вона була блідою, та її губи червоніли немов пелюстки троянди. Струнка, темноволоса, вона скидалась на мертву царівну, заколисану смертю. Її тонкі білі пальці стискали якусь каблучку. Він придивився і зрозумів, що та золота прикраса була чоловічою.

Будинок чекав на його рішення. Спалах легенько торкнувся її холодної руки і здригнувся, бо серце гупнуло кудись у п’яти, а в животі скрутився жорсткий клубок. Він читав матеріали, які йому надали, і знав, що ту красуню звали Марі, і що вона померла дуже молодою, а її наречений зник безвісти, поцупивши перед тим її коштовні прикраси і гаманець.

Його знайшли за кілька років, та виглядав він кепсько, темне волосся стало білим, очі пожовтіли і ніби вкрились якоюсь прозорою плівкою, зуби випали. Він не міг вимовити ні слова, тільки трусився і щось мугикав. Його не заарештували, відпустили з Богом.

Спалах узяв обручку і прикрасив нею свій безіменний палець. Будинок загоготів, заскавулів, стара підлога жалібно заскімлила, свічки на столі згаснули. Щось торкнулось його щоки, і він сіпнувся убік.

– Ти такий кумедний…

Той ледь чутний шепіт злякав його до нестями. Спалах роззирнувся, та нікого не побачив, він був у тій кімнаті на самоті. Мармурова постать у кутку задумливо втупила у нього очі, та рота не розтулила, отож усе те не вона промовила. Ще в неї не було носа.

– Хто тут? – спантеличено пробурмотів він.

Пітьма розреготалась як біснувата дівка, а мертва пані на ліжку кліпнула очима. Спалах від несподіванки затамував подих бо чомусь забув, як люди дихають. Вона була вродливою, темні пасма волосся гадючились на білій подушці наче чорні змії, очі сяяли у пітьми наче дві чарівні зірки на темному небі, зуби були білішими за перший сніг, та то вже й не зуби були, а гострі ікла.

Марі, ніжна і тендітна дівчина, насправді була вампіркою. Він здогадувався про те, та правда все одно вгатила його цеглиною по голові.

– Ти надто лякливий, – просипіло чудовисько.

Спалах розгублено потер носа і зробив крок назад. Дівчина сіла у ліжку і здивовано примружила очі, наче сподівалась побачити когось іншого.

– Скільки тобі років? Ти скидаєшся на хлопчиську, який загубився і шукає батьків. Твій журливий погляд крає моє бідолашне серце.

– То в тебе є серце?

Марі загадково посміхнулась і знизала плечима. Вона теж була надто молодою для смерті. Він міг заплющити очі і уявити, як вона грає на піаніно, а старий вчитель уважно слухає ту гру і щось ледь чутно белькоче. Він знав, що вона боїться його розчарувати, розгнівати батьків і накликати на себе людський осуд, бачив те у погляді уявної Марі.

– Хто зробив це із тобою?

Його нова знайома вигнула брови мовби він бевкнув щось дурне.

– Звісно, що лиходій. То тобі кортить почути мою історію, нажаханий хлопчисько? Гаразд, я розповім те, що сама пам’ятаю. Мені мало б виповнитись вісімнадцять років. Ти пам’ятаєш себе у цьому віці?

– Так. У той рік я скінчив школу і мій старший брат покинув нас із бабцею, зник безвісти наче його ніколи й не існувало. Я чекав, що він подзвонить чи напише, та зрештою облишив марні сподівання.

Вона вкусила нижню губу, ніби замислившись над чимось.

– То тобі досі болить?

– Ще б пак!

– Тоді ти зрозумієш. Колись я була привабливою дівчиною, ґрайливою та балакучою, батьки пишались моєю вродою і усі знайомі дівчата хотіли зі мою дружити. Чи ти знаєш, що таке ставлення оточуючих розбещує душу?

Спалах промовчав, бо у нутрощах немов щось пекло. Перед очима нізвідки з’явилась кремезна постать брата, його усміхнене обличчя і великі кулаки. Батько хизувався старшим сином, якого вигнали зі школи через бійку, заохочував його кривдити менших, так само, як він завдавав болі матері.

– Знаю.

Напевно, він зронив те з поспіхом, бо та бліда дівка хитрувато вишкірилась.

– Тебе не любили, еге ж? Ти був надто кволим, увесь час жалівся мамі, не вмів захистити себе… Ти був жалюгідним.

Він стріпнувся від гніву, та з силою вкусив себе за язика і нічого на те не відказав, хоч у грудях щось гуркотіло і кипіло. Вона мала рацію.

– Я б з тобою не танцювала. Чи ти вмієш танцювати? Звісно ж ні. Я колись пурхала наче біла пташечка, вигиналась наче отруйна змія, зваблювала чоловіків одним тільки поглядом. Щоранку мені дарували букет квітів. Знаєш, як солодко пахтять щойно зірвані квіти?

Над їхніми головами щось гупнуло, і Спалах мимоволі напружився. Красуня загиготіла мовби нічого смішнішого не бачила, а йому на носа впала ще одна темна крапелька.

– Скільки на горищі сховано мерців?

– Замало як на мене. Чи ти слухаєш мене?

Він згідливо похилив голову.

– Звісно ж. То ти була тією зірваною квіткою?

Марі таємничо зблиснула очима.

– Ким я не була? Цнотливою красунею, брехухою, засоромленою дівкою, приводом для пліток і таємницею батьків. Усього потроху було.

Надворі щось гримнуло ніби небо погодилось із тими її словами, а потім почалась страшна злива. Чорні гілки стукали у шибки з такою силою, що старе скло жалібно задзеленчало.

– Знаєш, що зробив мій красень-наречений? Поцупив у моїх батьків гроші і втік із якоюсь білявкою. Сховався у малому містечку, оселився у білому будиночку на березі річки і купив собаку.

– Та ти його вистежила.

Дівчина широко посміхнулась.

– Так. У тому будинку й досі ніхто не живе. Я чула, що його збираються розтрощити і продати землю. Тебе цікавлять вигідні інвестиції?

Спалах розгублено на неї витріщився, і вона, побачивши той погляд, несамовито розреготалась.

– Ти легковірний страхопуд! Як ти працюєш детективом? Ти скидаєшся на продавця морозива, у якого немає дозволу на торгівлю.

– Напевно, я обрав таку роботу бо хотів допомагати людям, які потрапили у халепу. Таким, як ти. Ти трохи схожа на мою бідолашну матір, у неї теж були журливі очі, та вона ніколи не плакала. Як я трохи підріс, то второпав, що мого батька дратувало жіноче скиглення.

Вона здивовано примружила очі. Запанувала дивна тиша. Будинок причаївся, двері не рипіли, пташки на подвір’ї не перегукувались, навіть небо перестало лити сльози.

– Чи ти допоміг матері?

– Ні. Її смерть визнали випадковістю.

– Отакої.

Небіжчиця похилила голову наче замислилась над чимось.

– Що ж твій татко?

– Ми із братом зостались жити із ним і сліпою бабцею, яка не розуміла, хто ми і де вона. Нам було тяжко, бо довелось самим готувати їжу, робити уроки, прати і ховатись від п’яного батька, а пив він часто.

– Як він загинув?

Спалах шморгнув носом і затупцював на місці, бо вже трохи змерз. У будинку було зимно. Вітер прослизав крізь великі щілини, які гадючились уздовж старих стін, і лизав йому потилицю, гудів і свистів йому у вуха, і шия вже захолонула. Він сховав руки у кишені, та тепліше йому не стало.

– За таємничих обставин.

 Вона утупила очі в порожнечу і ледь помітно посміхнулась. Йому мало б стати моторошно, та чомусь він нічого не відчував.

– Ти його вбив?

Детектив стенув плечима. Язик чомусь прилип до зубів і став важким. Мимохіть він згадав переляканий писок батька, його червоні викочені очі і сині губи. Отруту мама зберігала у верхній шухлядці, та не наважувалась вкоротити собі віку аж доки не стало запізно.

Його ніхто не опитував, бо хто запідозрить у скоєнні злочину маленького хлопчика? Він увесь день провів у школі, сидів у бібліотеці і читав книжку аж поки не приїхав брат. Гарна була книжка, він і досі пам’ятає той захват від прочитаної історії.

Поліцейський крутив вуса і повторював, що то скоріше за все було самогубство, отож розслідувати ту справу ніхто не буде. Старший брат лютував, а він подумки посміхався.

Книжка була про пригоди щурів, та й отрута була для них.

– Чого ти замислився?

– Дещо згадав. Так, я його вбив. Скажи-но мені, що ти зробила з усіма тими молодиками, які завітали до цього будинку?

Дівчина тяжко зітхнула і склала руки на грудях, і він одразу ж второпав, що питання їй чимось не сподобалось.

– То вони винні, не я. Пітьма не кличе сюди добрих людей, тільки тих, чиї душі спотворені злом. Ти ж чув той шепіт? Тихий, та невпинний, який заважає спати уночі?

Він чув. Після смерті батька він спав із увімкненим світлом, не дивився крізь шибку на темну вулицю, та шепіт все одно переслідував його. Він старанно навчався, ґречно поводився із дорослими, грався з однолітками, удавав із себе доброго хлопчика, та шепіт не давав йому спокою.

– Не дивись на мене вовком, то не я запросила тебе сюди. То ви жили утрьох?

– Деякий час. Бабця лила сльози і увесь час хапалась за груди, бо в неї боліло серце, брат десь валандався і пив. Я вештався містом, роздивлявся химерні споруди, фантазував про таємничі світи і почувався щасливим. Потім і брат кудись зник.

Будинок багатозначно пирхнув. Дівчина вкусила губу і задумливо огледіла його, наче вперше бачила.

– Що ж з ним трапилось?

– Це ти мені скажи. Він прийшов до твого будинку і не вийшов звідсіля.

Красуня хижо посміхнулась. Її сині очі засяяли наче дорогоцінне каміння у цілковитій пітьмі.

– То ось хто ти, блазень, який вирішив помстись за рідного брата, малюк у тілі дорослої людини? Це так смішно, що в мене аж сльози виступили. Ти хоч знаєш, хто я?

Спалах ледь помітно посміхнувся.

– Вампірка-ненажерка, дитятко ночі і лиха. Сумна дівчина із задумливим поглядом. Красуня, яку зневажали рідні люди. Покинута наречена. Небезпечне чудовисько. Мала дівчинка, яка так і не стала дорослою жінкою.

Дівчина незадоволено вишкірила зуби і погрозливо зашипіла. Стіни навколо затріскотіли наче вони знаходились у паперовому будиночку, на який хтось ступив ногою, а підлога чомусь стала липкою.

Полум’я білих свічок на столі замерехтіло наче хтось їх підпалив, і у кімнаті стало світліше. Його щоки запашили жаром, тож він скинув светра, та легше йому не стало.

Вона скочила з ліжка і за мить вже опинилась біля нього, розлючена і небезпечна наче звір із лісу, скривджена і сумна наче героїня середньовічної повісті. Вона мала б вийти заміж за якогось заможного красеня, народити дітей, постарішати із ним, та замість того вона полювала на чоловіків і хизувались цим.

– Зараз ти помреш. Чи ти маєш якесь останнє бажання? Кажи, я виконаю.

– Хочу зустрітись із братом.

Дівчина закотила очі під лоба і загарчала. Той звук гучно залунав попід стелею, і одразу ж кілька голосів заскавуліли з усіх боків наче скажені собаки. Спалах подумки здригнувся з остраху, та не виказав жаху, натомість він глипнув їй у вічі і удавано-байдуже посміхнувся.

Хтось зацокотів кігтями по підлозі. Детектив чомусь уявив величезного пацюка із довгим рожевим хвостом та жовтими кігтями, та коли він обернувся, побачив рідного брата. Його шия була закривавленою, очі дивились кудись у порожнечу, а по підборіддю текла цівка крові.

– Ти майже не змінився. Ти хоч впізнав мене?

Він розтулив білі губи, та замість слів Спалах почув якесь зміїне шипіння.

– Я шукав тебе усюди, подолав величезну відстань, опрацював різні версії, які виявились хибними, і все задля оцього моменту. Ти заслуговуєш на таку долю, брате, і маєш горіти у пеклі!

Марі розгублено на нього зиркнула, та й плеснула в долоні. Брат розвернувся і пішов геть.

– То це й була твоя мрія?

– Щось на кшталт того. Він забрав усі гроші і утік. Бабця потрапила до лікарні, а в мене не було коштів щоб купити їй ліки. Вона померла і я зостався сам у тому величезному будинку. Чи ти знаєш, що таке самотність? Звісно ж знаєш.

Вампірка наблизилась до нього і торкнулась холодною рукою шиї.

– Та тепер ти вже не будеш сам. Тобі судилось відтворити шлях брата і розділити із ним тяжку долю.

– Напевно.

Білі як сніг ікла роздерли шкіру і вона присмокталась до його шиї. Перед очима замерехтіли чорні цятки, та він стиснув зуби і терпляче чекав. За якусь хвильку вона вже сиділа на підлозі і стогнала.

– Я випив посвяченої води, а ще обличчя нею обмив і шию. Пробач, що не сказав того, та й ти не питала.

Дівчино розлючено глипнула на нього. Її обличчя посіріло, очі стали чорними, кігті кудись зникли.

– Що ти таке? – проскавуліла вона.

– Я був дуже допитливою дитиною і полюбляв читати, тому знаю, як саме подолати вампіра. Прощавай, загадкове створіння, ти вже нікого не скривдиш.

Марі гидливо скривилась. Вампірка помирала, сили облишили її кволе тіло, та вона все одно спопеляла його гнівливим поглядом бо то була єдина шкода, яку вона могла йому завдати.

– Прощавай… – ледь чутно видушила вона.

Спалах втупив очі у підлогу. Йому не було її шкода, та дивитись на неї він не міг. Вона хотіла щось сказати, та замість слів з рота вилітало хрипіння і гарчання, мовби вона була скаженою собакою, яку отруїли щоб подарувати їй спокій.

Нарешті її тіло перетворилось на купку білого попелу. Спалах втомлено зітхнув, дістав із кишені хустинку і притулив до рани на шиї.

– Я б ще з тобою постояв, та маю справи. Вибач.

Детектив вийшов із кімнати і пішов униз, прислухаючись до різних звуків. Будинок презирливо мовчав, наче засуджував його дії. Чорні пташки стукотіли величезними дзьобами у шибки, плескотіли крилами, свічки мерехтіли синім полум’ям, запалювались і згасали без стороннього втручання, і звідкілясь чулася тиха мелодійна пісня про кохання до нестями, та він затулив вуха. Сходи рипіли під його ногами, сипіли і жалілись йому, коли він спускався. Дівчина із синіми очима на картині глянула на нього, та Спалах сховав погляд.

Брат був десь тут, розгублений та знесилений, блукав нескінченними кімнатами і не міг знайти вихід. Він нагадував мале цуценя, сліпе і немічне, і та думка неабияк потішила детектива.

– Ти хоч згадував про нас? – заволав Спалах.

 Ніхто йому не відповів на те. Пітьма клубочилась попід стелею наче зграя кажанів, скімлила і шипіла, а на стінах виднілась свіжа кров. Будинок лив криваві сльози і ніхто не міг втамувати його біль, адже він втратив господиню.

– Тобі було все одно, еге ж? Ти пив, залицявся до дівчат, витрачав заощадження бабці на коханок, поки я недоїдав. Після смерті бабці мені довелось спати у друга на горищі бо я боявся повертатись додому. Як гадаєш, його мати добре до мене ставилась? Я покинув навчання бо мені треба було діставати звідкілясь гроші. Я продав геть усе, що було у тому будинку, навіть старий мотлох, який мама не змогла викинути. Всі мої книжки, іграшки, її сукні, якісь прикраси, батькову вудку, твої часописи з голими дівками. Я спав там, де й працював, смердів масною їжею, дівчата не звертали на мене уваги. Ти мене чуєш?

Будинок мовчав. Він тихо пирхнув і втупився очима собі під ноги.

– Ти хоч знаєш, чому всі називають мене Спалахом?

 Відповіді він не почув, тому пішов на вулицю, де на нього терпляче чекала срібляста автівка. Він дістав каністри із бензином і широко посміхнувся, бо дуже довго чекав на ту мить.

Долоні спітніли, тож він обтер їх об сорочку і, схопивши каністри, покрокував назад.

Дім, побачивши його, заволав як звір, який потрапив у пастку. Шибки розтріскались і роздріблене скло вкрило чорну землю, фарба облізла зі стін, та й дерев’яні двері розтрощились. Те лігво смерділо відчаєм, та жалю він не відчував, бо його чорне серце вже давно зашкарубнуло.

Детектив облив бензином сірі стіни, вінтажні фіранки, маленький столик, м’яку ковдру, він обійшов увесь будинок. Мертві парубки зібрались докупи і дивились на нього скляними очима, бо без велительки вони були безпорадні. Він і їх облив.

Він не був мисливцем на вампірів чи лицарем, та й боротьба зі злом його зовсім не цікавила. Він мріяв сам перетворитись на вампіра, знайти отакий от старий будинок, оселитись там, знайти наслідувачів і очолити зграю.

Молодший брат не був схожим на старшого чи на батька, вони були йолопами і п’яничками, а от Спалах був кмітливим хлопцем, хитрим і амбітним, він хотів здивувати увесь світ, розчерепити його та зібрати докупи наче нічого й не сталось. Він жадав володарювати над людьми.

Коли він вийшов на ґанок, ніч вже поступилась місцем похмурому ранку. Пахтіло теплою осінню, сухим листям і мокрою землею. Маленькі білі пташки весело перегукувались, і десь посеред зеленої трави стрекотів коник. Він вдихнув свіже повітря, задоволено примружив очі і запалив сірник.

Він полюбляв дивитись, як палають чужі хатини, як метушаться і волають люди, які за мить втрачають усе, що тільки мають. За те поліцейські й називали його Спалахом коли він був у в’язниці.