Тюнінгований Вампір
Пролог
По вікна обтрасканий болотом "Пазік" з вицвілою табличкою "Дрогобич — Верхні Гаї" на лобовому склі вайлувато хитнувся на повороті, чхнув вихлопною трубою, вичавив з власного нутра пасажирів на зупинці навпроти синагоги і диркотливо рушив далі по Пилипа Орлика.
— Слава Йсу, Оксанцю! — привіталася постарша жіночка в цвітастій хустині, обганяючи молодицю з дівчинкою років десяти, — на базар?
— Слава навіки, цьоцю Михаліно! — приязно відповіла молодиця, трохи стишуючи крок, щоб співрозмовниця встигала йти поруч. — Та приїхалисьмо, бо маєм в родині гризоту: в Їванки Василевої найшли онкологію.
— Йой, сарака...
— Та... Мама наказала би наймити служби по дванайцітьох церквах. То вже родина по селах понаймала, а я ше нинька напишу в Трійці і в костелі. Та і до кравчині по дорозі здало би ся забігти. Згубила'м ґудзик в празниковому плащі. Може ми шось тай підбере. А потим ше тре Улянці якісь чоботи купити, бо вже гет всьо зашурґала... — заклопотано торохкотіла Оксана.
— Ну та та, — згідно захитала головою Михаліна, усміхаючись золотими зубами, — дівчєтко ладне, хоче ся вбирати. Кіко маєш вже літ, Улянцю?
— Дванайціть, — ґонорово відповіла мала.
— Йой, єк то борзо чужі діти ростут... То в котрім то юж клясі?
— В шестім.
— Юй... А я ще памнітаю, єк ти пасочки з болота місила за потічком... Таке ге вчора було...
— Йой, цьоцю Михаліно, та вона дотепер ся так любит в тісті бабрати. Оно вчора такого мудрого ябчаника спекла з тотого інтернету, шо навіть баба Каська казала, шо ше такого файного не їла, — похвалилася Оксана.
— Та ти шо? — захоплено здійняла брови цьотка Міхаліна. — То певно підеш сі вчити на якого повара?
— На пекаря-кондитера, — впевнено поправила Улянка. І колись відкрию в Дрогобичі свою пекарню. Приїдете до мене, я вам задурно шось спечу, за то шо ваші ябка крала.
Золотозуба цьотка Михаліна щиро розреготала і на тому і розпрощалася з односельчанами. Спершу Оксана з доцею попростували до кравецької майстерні в закапелку Театральної. Точніше до самої майстерні зайшла мама, а Улянця лишилася ззовні. Але їй це подобалося: можна було розглядати великі кольорові театральні афіші. Актори і актриси в екстравагантному вбранні, пишних перуках, з яскравим макіяжем...
— Ходи вже Улянцю! Ще маємо зайти до церкви, — мама витягнула дівчинку з театральних марень і потягнула Дрогобичем.
Улянці подобалося це старе місто. Воно мало свою магію: сильну, архаїчну. Вона була присутня всюди: в вуличках, мощених австрійською бруківкою, в гайворонах і голубах, шо кружляли ринковою площею, в дзиґарі на стрункій вежі міської ратуші, у співі вуличних музик, у ледь вловимих пахощах здобної випічки і звісно в церквах різних епох та конфесій.
В Трійці Улянця була і раніше — на празнику, а от костел бачила вперше. Його криваво-червона цегла, похмурі обриси і двері, що наче вели до самого страшного суду розбурхували дитячу уяву і викликали легенькі дрижаки тілом. Зграя чорних птахів спурхнула з дзвіниці і з прикриком здійнялася в небо. Дівчинці в їх похмурому карканні вчувались людські голоси, але вона знала, що то лише так здається.
Розділ 1.
Мрії збуваються.
— Жир! — захоплено роззявила рота Ярка, Лянина колишня одногрупниця, стоячи перед старою польською кам'яницею на початку вулиці Осмомисла. — Ти орендуєш цілий будинок?!
— Ахах, якби ж то! — розсміялася Ляна. — Будемо сусідувати з якоюсь бабцею. Наше ліворуч, її — праворуч. Зате в нас вікна на костел виходять.
— Але як ти умудрилася відхватити приміщення в самому центрі Дрогобича? — досі не вірила їх спільному щастю Ярка. — Тільки не кажи, що просила допомоги в того твого придурашеного колишнього з Бориславського рекету! Як там його?
— Андрюха. Та де там! Він мені писав, але я двічі в одне лайно вступати не збираюся. Тут просто підвернувся вигідний варіянт. Але то була довга коломийка, — закотила очі Ляна, відчиняючи двері під'їзду. — Мені це коштувало мого трирічного заробітку на чехах плюс баба продала корову. Всі орендодавці зараз просять оплату на рік вперед на випадок форс-мажорів.
— Ого, — здивовано здійняла брови Ярка, — А за шо ж ти будеш всередині все обставляти? Обладнання, меблі?
— Взяла кредит для малого бізнесу, — зітхнула Ляна.
Дівчата вже стояли посеред гарного великого приміщення з добротними дерев'яними вікнами з видом на неймовірної краси готичний костел.
— Венеціанка, зовсім нова, — пошкрябала нігтем стіну Ярка.
— Так! — з ентузіазмом погодилась Ляна. — Тут минулої зими відкрили салон краси, але він пропрацював буквально місяць і закрився. Шось там в них не пішло. Так шо на ремонт вже менше треба витрачатися. А ще тут великий погріб, нам для складу продуктів якраз.
— А це що? — Ярка присіла в кутку біля бурої плями на підлозі. Ляна спантеличено підійшла. Це була якась засохла речовина темно-багряного кольору. — Кров?
— Та ну, — спантеличено здійняла брови Ляна — звідки б їй тут взятися?
Ярка пошкрябала невідомого походження калюжу нігтем і винесла остаточний вердикт:
— Дуже схоже на кров.
— По ходу в цьому салоні працювали якісь нечупари, — знизала плечима Ляна. — Тут здало би ся гарненько прибрати. О, до речі: працюватимемо поки вдвох: ти — бариста, я — на кухні. А потім вже, як розкрутимося, найму офіціантів, прибиральниць, ще кухарів...
— Та я вже зрозуміла, шо не тільки каву буду варити, а ше й підлоги мити, — закотила очі Ярка.
— І унітаз не забудь, — стрільнула очима Ляна.
— Слухаюсь, шеф! — козирнула Ярка.
Розділ 2.
Майстри за викликом.
— Але, бляха, дурна зміна нинька! — вилаявся Вася, крутячи кермо ЖКГівського "Чобітка". Йому таки було на шо жалітися: сьогодні в них з напарником була ціла купа викликів. — Трубу на Міцкевича прорвало, каналізаційний люк за наркодиспансером свиснули, на Стрийській знову забився стояк, ще й якийсь шмаркач застряг ногою в унітазі.
— А ми тут до чого? — здивувався Валєра, інший Васин напарник, що сьогодні пів дня працював в конторі, замість їздити по викликах. — Най би його "швидка" звідти витягала.
— Та його і не прийшлося витягати: малий розгаратав унітаз бейсбольною битою. Просто в хлам. Годину возилися, ставили новий.
— Чуєш, а шо в нього в виходку робила бейсбольна бита?
— Та хрін його зна.
— Чудак якийсь...
— То точно...
Фари "Чобітка" ліниво промацували міську темінь. Їм допомагали недобиті вуличні ліхтарі. Якщо глянути на їх скупе світло, можна було побачити дрібну осінню мжичку.
— От зараз встановимо ту мийку, я поїду додому, всмажу собі пательню бульби і наверну з квашеною капустою... — мріяв Вася.
За обтрасканими вікнами "Чобітка" промайнули похмуро-величні обриси костелу. Вася припаркувався за рогом біля податкової, прихопив валізку з інструментами і рушив з напарником до польської кам'яниці на початку вулиці Осмомисла.
Ляна мерзлякувато куталася в об'ємну куртку. Вона чекала майстрів біля під'їзду, як і домовлялися. Дрібна мжичка розмивала і без того тьмяне вуличне освітлення і геть чисто позаганяла людей в їх теплі домівки. Вулиця була пуста і похмура: саме під настрій до костелу, що теж стояв неосвітленим, адже вечірня відправа вже скінчилась. Ляна дивилася на цей величний давній храм і пригадувала різні міські легенди про нього: моторошні і романтичні, історично обґрунтовані і просто народні побрехеньки. Раптом у найвищому віконечку загорілося тьмяне світло. Ляна зиркнула в це одиноке око костелу і застигла від жаху: прямо на неї дивилась жінка з крейдяно-білим обличчям у весільній фаті...
— Добрий вечір! — гучно привітався Валєра, — то тутай тре встановити мийку?
Нажахана Ляна, стрепенулася і перевела погляд на майстрів.
— Добрий вечір! Так, заходьте, — тремтячим голосом відповіла дівчина. Вона знову глянула на костельне віконце, але світло там безслідно згасло.
Намагаючись опанувати себе, господиня завела майстрів до майбутньої піцерії. При вході стояли три новеньких, ще в целофані, столики, а на них догори дриґом — такого ж кольору стільці. Порожня вітрина виблискувала чистеньким склом. Ляна відразу вказала на мийку за прилавком.
— Де встановлювати? — діловито спитав Вася.
— Ось там, в підсобці. Зараз я ще принесу змішувач, десь він тут в мене...
Ляна копирсалась між коробками на підвіконні, боязко оглядаючись через вікно на дрімаючий в темряві костел. Майстри пішли оглядати комірку. За хвилю господиня почула звідти:
— Ей, ґаздине, може спершу помиєш тут?
— В сенсі? — озвалась Ляна. — Ми ж наче все прибрали вчора...
Розділ 3.
Багато запитань, мало відповідей
— То кажеш, майстри перші зайшли в підсобку? — намагалася прояснити ситуацію Ярка, освоюючи нову, щойно привезену каво-машину.
— Так, — відповіла Ляна за столиком, періодично зиркаючи у вікно на костел. Ранкове осіннє сонечко робило його куди доброзичливішим, ніж вчорашнього дощового вечора. — Вони покликали мене і показали на цілу калюжу свіжої крові в підсобці. Це точно була кров, я впевнена! Я дуже перелякалася. Вони почали мене заспокоювати і самі все повтирали, потім встановили мийку і підкинули додому.
— Підкинули додому? — перепитала Ярка подаючи подрузі запашний напій в чепурному горнятку.
— Так, їм по дорозі було, вони з Борислава.
Ярка зморщила лоба, на хвилю задумавшись, несподівано запропонувала:
— А давай я тебе на манік запишу? Скоро відкриття, маєш по-людськи виглядати.
Ляна спантеличено дивилась на подругу, але та хитро додала:
— Як там, кажеш, називається той салон, який тут був раніше?
— Ось, — показала Ляна потрібну сторінку в інстаграмі, зрозумівши, до чого хилить Ярка, — я на них підписана.
— Алло, — діловито мовила Ярка, набравши потрібний номер, — Добрий день! Моя подруга була у вас на манікюрі, коли ви ще працювали на Осмомисла. Хоче записатися до того самого майстра, але призабула ім'я. Так, точно, Вероніка! На коли є вільні віконця цього тижня? В п'ятницю на десяту? Файно, пишіть!
— Але я в п'ятницю зранку мала замовити м'ясиво до піци, — заперечила Ляна. — В суботу ж відкриття!
— Бляха, — закотила очі Ярка, — ок, я зроблю це за тебе.
Розділ 4.
Костел і «Підсвинок»
Магазинні черги Ярка не любила всім своїм інтровертним єством, тому воліла мати справу з касами самообслуговування в супермаркетах. Але м'ясна крамниця "Підсвинок" в закапелку площі Ринок такого сервісу не мала, тому дівчина зібрала волю в кулак і стражденно чекала, доки кобіта з фіолетовою шевелюрою хвилин десять вибирала ідеальний стейк для зятя, лисий дядько купував телячу кров на кишку, а огрядна молодиця замовляла собі десяток курячих лапок з кігтями, пів кіло свинних шкірок і три гов'яжі коліна. Ярка навіть подумала, чи та бува не відьма якась, але м'ясник усміхнено перепитав:
— Пані будуть варити студенець? То візьміть ще ось ці свинячі ратиці.
Огрядна жіночка таки прихопила запропоновані копитця і понесла домів свій відьомсько-холодцевий набір. Тепер нарешті прийшла черга Ярки.
Дівчина зробила замовлення на завтрашній ранок, розплатилася і поспішно випурхнула з "Підсвинка", поки її не знудило від запаху сирого м'яса.
Часу було ще вдосталь. Можна було зазирнути до піцерії і вкотре перевірити, чи все готово, але ключі були в Ляни. Тож Ярка вирішила просто прогулятися довкола костелу, який нещодавно так налякав її подругу.
Чи бачили ви колись, як багряний плющ в'ється по криваво-червоній обпаленій цеглі дрогобицького костелу святого Бартоломея? Чи лякала вас колись сердита голова язичницького ідола з його знаменитого триптиху? Чи стояли ви колись перед його величними дверима, наче перед порталом у сиву давнину? Чи нависали над вами його наддверні хрести, в яких за переказами закуті мечі воїнів Грюнвальдської битви? Чи дивилась на вас своїми сліпими очима-бійницями його загадкова дзвіниця, старіша за сам костел? Що кричала вам зграя чорних гайворонів з її вершини?
Яркине замилування готичною архітектурою перебив гул людських голосів. Це була екскурсійна група на чолі з ексцентричним гідом в старомодному коричневому костюмі-трійці, ретро-капелюсі під колір і до ґлянцу напуцованих мештах.
— А ось і знаменитий Варфоломіївський костел, він же костел святого Бартоломея, — перлина Дрогобицької архітектури, побудований в межах п'ятнадцятого-шістнадцятого сторіччя за наказом короля Владислава Ягайла на місці колишньої дерев'яної церкви Пречистої Діви Марії...
Екскурсовод розповідав цікаво і харизматично, тож Ярка приєдналась до групки туристів, слухаючи історичні факти і легенди, добре знайомі ще з шкільних років.
Привиди старого Дрогобича, свідки і безпосередні учасники описуваних гідом подій, чорними тінями кружляли навколо костелу. Здійнявшись на дзвіницю, вони осіли на даху чорними гайворонами і зверхньо слухали перекручені людьми і часом легенди.
— Яка нісенітниця! Все ж було геть не так! — роздратовано каркнув перший гайворон.
— Люди схильні брехати, така їх натура, — по-філософськи пояснив другий.
Третій птах мовчки дзьобав шмат свинячого вуха, вкраденого з "Підсвинка".
Розділ 5.
Магія недільного ранку.
Цього погожого недільного ранку Дрогобич позіхав після солодкого сну. Що снилося цьому старовинному галицькому місту такої довгої падолистової ночі? Франко, Шульц і Котермак, що грають бриджа проти ромів з Млинок на закинутій солеварні? Упир Зельман, що, вишкіривши ікла, блукає в пошуках жертв Бориславською в оточенні місцевих готів та емо? Привиди невинно замордованих жертв тюрми на Стрийській, що мовчки спостерігають, як поверхом вище їх колишньої катівні студенти фізмату куняють на парах? Пластикові пляшки, що з іншим сміттям пливуть Тисьменицею? О, він надто інтеліґентний, щоб ділитися з нами таким сокровенством, як власні листопадові сни.
Біля костелу чорний гайворон копирсався в опалому грабовому листі, вишукуючи якогось скарба. Ратушний годинник пробив одинадцяту. Його густий дзвін розлився прозорим осіннім повітрям, наче рідкий акацієвий мід трав'яним карпатським чаєм.
Зі сторони Трійці помало шпацерували греко-католики з відправи: поважні пани в напуцованих до ґлянцу мештах і чепурні пані на струнких обцасах з ними попід ручку. Пани неквапно бесідували поміж собою на три одвічні теми: спорт, політику і релігію. Пані обсмоктували свіжі плітки і ділились рецептами пляцків, за давньою жіночою традицією не договорюючи якогось секретного інґредієнту чи іншої кулінарної хитринки.
Назустріч греко-католицькій громаді вийшла латинська з костелу. Дрогобичани різних конфесій поштиво дружелюбно віталися між собою, як і личить порядним християнам. Перекидувалися кількома словами, в тому числі і про відкриття нової піцерії на Осмомисла:
— Гадаєте, буде щось путнє?
— М'ясник з "Підсвинка" казав, що на м'ясиві не економили, замовили найліпше і найсвіжіше.
— А хто то відкрив? Якісь нетутешні?
— Якась молода дівчина з Нижніх Гаїв. Мій свояк з Болехівців повідАв, же ґарувала в Польщі на фабриці три роки, би то відкрити, ше й кредитів набрала. Але каже, шо дівча мудре, вошпарне і аліґанско пече, то може буде толк.
— Йой, не знаю... То ж акурат тота польська кам'яниця, чулись-ти за неї? Там ні єден бізнес ся не приживає, хто би не орендував. Юж і нотар там сидів, і аптека була, і склеп з лахами, і фрезієрня якась чи сальон краси... Нікому не йде там справа. Кажут, то не добре місце. Тому дрогобицкі вже туди навіть і не йдут. А дівча, певно, не знало...
— Ну то може бисьмо зайшли на тоту хвалену піцу? Влодку, ти маєш зо собов полярас?
— Йой, Гандзуню, та я думав, же ти нинька при неділи наліпиш пиргів...
— А ба я тобі шо, наймичка, би шонеділи пирги ліпити? Ходи на піцу і не роби мені нерви!
Гайворон вирішив, що йому занадто гамірно серед всього цього паньства, тож взяв до дзьоба віднайдений горіх і полетів з ним на дах костелу, вище від всієї цієї метушні.
Розділ 6.
Відкриття.
Для Ляни день відкриття власної пекарні був дуже важливим і знаковим. Все мало пройти чудово, а свіжа калюжа крові у підсобці явно цьому не сприяла, тому Ярка, помітивши цей жах, витирала його потай від подруги, поки та совала стільці і наповняла серветочниці.
— Що ти там возишся? Скоро гості прийдуть! — підганяла Ляна.
— От лажа, я перекинула томатний сік! — Ярка не зовсім збрехала, бо справді навмисне розлила банку соку на місце, де щойно незграбно замила кров, щоб приховати недотерті криваві сліди. — Зараз повтираю і йду до каво-машини!
— Давай швидше!
Вже за годину нововідчинений заклад нагадував бджолиний вулик.
"Жжж..." — низько гудів кавовий апарат.
"Пшшш" — лився в горнятко запашний напій.
"Дзень-дзелень" — співали дзвіночки над дверима, коли ті відчинялися.
— Я хочу піцу з ананасами! — владно заявила п'ятирічка з пухнастою рожевою пов'язкою на голові.
— Фу, твої ананаси бридкі! — заперечив дуже схожий на неї хлопчак років десяти, очевидно старший брат. — Я хочу салямі!
— Діти не сперечайтеся! — намагалася примирити їх мама. — І не кажи на їжу, шо вона бридка, молодий чоловіче! Це не культурно!
— Давайте нам три піци, — вирішив суперечку зголоднілий батько, — одну з ананасами, другу з салямі, третю з шинкою і подвійним сиром!
— Жжж...
— Пшшш...
— Дзень-дзелень...
— О, глянь, на отого лисого! Це наш орендодавець, — шепнула Ярці на вухо Ляна, вказуючи на миршавого чоловічка, що зайшов до піцерії. — Добрий день, Михайле Кириловичу!
— Добрий день, Ляночко, добрий день, — білозубо посміхнувся орендодавець. — Не міг не скористатися твоїм запрошенням. Зроби мені, будь ласка, кавуськи! І піцу з сирними бортиками!
— Так, звичайно! Рада вас бачити. Зараз принесемо.
— Жжж...
— Пшшш...
— Дзень-дзелень...
— Вітання моїм підписчикам! Сьогоднішній стрім я вестиму з відкриття нової піцерії в Дрогобичі... — говорив в телефон якийсь кучерявий місцевий блогер біля вітрини з випічкою.
— Жжж...
— Пшшш...
— Зай, сфоткай мене отут біля вікна, — скомандувала молодому чоловіку ефектна молода білявка, — так, шоб костел було видно на фоні. Але включи контурне світло і портретний режим.
— Жжж...
— Пшшш....
— Не на домашній яйцях, звичайно, але нічо так. Я теж знаю такий перепис, — експертно мовила чепурна кобіта за сусіднім від орендодавця столиком, манірно куштуючи сирник.
— Та? А чого тоді ніколи такий не спечеш? — підловив пані її чоловік.
— Йой, Влодку! Ну та бо то в звичайній хатній духовці таке ся не спече! — обурено виправдовувавсь кобіта. — От якби я мала такого п'єца, як тутай, то ще ліпше би спекла. Просто в квартирі таке ся не поставе.
— Дзень-дзелень...
Двері піцерії відчинилися і впустили досередини літню жінку в старомодному береті. Бабця виглядала такою старою і безпорадною, що Ярці здавалося, що вона от-от розсипеться, як крихка засушена квітка.
— А от і сусідка ваша, Казимира Леопольдівна, — відрекомендував дівчатам стареньку Михайло Кирилович і провів за свій столик. — Теж після відправи зайшли подивитися, шо тут як?
Басуся хитала головою зі зморщеним, наче курага, обличчям в старечому треморі і дивилась на Ярку, що принесла каву, великими вицвіло-блакитними очима.
— Вам теж кави? — спитала її бариста.
— Га? — перепитала бабця.
— Дівчата питаються чи ви хочете кави! — голосно повторив Михайло Кирилович на саме вухо старій.
— Ааа... — допетрала старенька, — таде, мені не мож кави, маю тиски... Хіба може якої гарбатки...
— Чаю, — пояснив орендодавець.
Ярка швиденько принесла чай та випічку і, не церемонячись, всілася поряд лисого орендодавця і прямо спитала:
— Михайле Кириловичу, а чому попередні орендарі звідси з'їхали?
Ляна копнула подругу під столом, але бариста вирішила проігнорувати натяк.
— Не йшов бізнес... — пробурмотів Михайло Кирилович.
— Серйозно? — продовжувала Ярка, не зважаючи на Лянині штурханці, — В такому злачному місці? А що їм всім заважало?
— Ну добре, — зітхнув орендар, витираючи спітніле чоло серветкою. — Про цей будинок ходять... Так би мовити... Деякі недобрі чутки...
— Які чутки? — Яркин колючий погляд вчепився в лисого бідолаху хваткою алабая.
— Ну... — продовжував мнутися Кирилович. — Є одна місцева легенда, але це всього лиш казочка, якою страшать дітей...
— Яка легенда?! — голосно напосілася вже і Ляна.
— Про доньку бургомістра, — несподівано тихо мовила стара.
— Ви знаєте цю легенду? — голосно спитала Ярка, нахилившись до бабці.
— Так, — відповіла літня жінка і застигла поглядом на костелі у вікні. Здавалось, ніби вона дивиться якийсь фільм з власних спогадів. Всі чекали на історію, але хвилю промовчавши, старенька мовила:
— Я дуже втомилася. Піду додому. Дякую вам, дівчатка.
— Я проведу! — вдало викрутився від зайвих питань орендодавець, поміг бабці підвестися і повів до виходу, хоч сюди вона і сама нормально зайшла.
— От хитрий прищ! — роздратовано зауважила Ярка.
***
— По ходу це успіх! — сяяла, як жарівка на Площі Ринок, Ляна, перераховуючи гроші в касі після закриття піцерії.
— Бач, а ти переживала, — усміхнулась Ярка. — Слухай, завтра продукти ще приїдуть, в підсобці все не поміститься. Давай глянемо, шо там в підвалі, якщо не сильний срач, то може туди поки поскладаємо?
— Давай!
Двері погребу противно протяжно рипіли, відчиняючись.
— Підсвіти телефоном, я пошукаю вимикач! — скомандувала Ляна.
Ярка направила світло в густу підземельну темінь, витягнувши руку над головою подруги, що йшла спереду, і за кілька секунд почула її пронизливий нажаханий крик, що спотвореним відлунням відбивався від підвальних стін...
Розділ 7.
Дільничий.
Дільничий поліціянт, огрядний червонощокий чолов'яга за п'ятдесят, сидів за столиком нової піцерії навпроти двох наляканих її працівниць.
— Давайте ще раз, — вів він. — Ви зайшли в підвал, присвітили телефоном. Чому не ввімкнули світло?
— Не встигли, — пояснила Ляна, тримаючи обома тремтячими руками велику чашку какао, — шукали вмикач. Ярка посвітила телефоном, а там, — голос дівчини затремтів, — людський скелет в весільному вельоні!
— І ви так і не ввімкнули світло? — перепитав дільничий.
— Ні, ми злякалися, вибігли на вулицю і подзвонили в поліцію, — пояснила все ще налякана Ляна.
— Ви теж бачили скелет? — поліціянт звернувся вже до Ярки.
— Так, — чітко відповіла вона.
— Ви дочекалися мене на вулиці і в підвал не заходили, правильно? І ніхто інший з вулиці теж не заходив?
Дівчата ствердно захитали головами. Дільничий вів далі:
— Але коли я приїхав і ми разом зайшли в підвал, ніякого скелету там не було, так? Ось що я скажу вам, дівчата. Ви сьогодні з незвички перепрацювалися і вам щось привиділося в темряві. Підвал старий, тому тут можливі оптичні ілюзії. Я кілька років тому теж їздив сюди на подібний виклик. Треба було відразу ввімкнути світло і тоді не довелося би турбувати поліцію. Наступного разу так і зробите.
— Але ж ми кажемо вам, що бачили тут плями крові! — не вгавала Ляна.
— Ну по-перше, ви не можете точно знати, чи це була кров. — скептично зауважив дільничий. — Ви ж не брали мазок на експертизу, правильно? А навіть якщо кров, мало шо тут попередні власники робили: може порізався хто, а може п'явки ставили. Точно, тут ж косметологія була! Короче, дівчата, я не буду складати акт про хибний виклик, але ви мене більше за таку дурню не турбуйте, домовились?
— Домовились, — подавлено відповіла Ляна.
Ярка мовчки дивилась у вікно за спиною дільничного. Там, в темряві, в найвищому віконці костелу в тьмяному світлі стояла фігура у фаті. На такій відстані не було видно очей, але дівчина знала, що погляд спрямований саме на неї.
Розділ 8.
Чаювання.
— Ти впевнена, шо це хороша ідея? — перепитала Ярка, затягуючись сигаретою біля під'їзду піцерії.
— Вона шось знає, ти ж сама чула, — впевнено відповіла Ляна.
— Думаєш, це її розговорить? — Ярка скептично вказала на контейнер з випічкою в руках подруги.
— Сподіваюся... — зітхнула Ляна. Останнім часом вона мала не найкращий вигляд: стрес і нічні жахіття позначились на личку дівчини тьмяним кольором шкіри і мішками під очима. Конкретно цієї ночі бідоласі снилося, як навколо костелу під якусь пекельну музику водили хоровод гайворони у людський зріст, її колишній Андрюха, Іван Франко, Бруно Шульц, Юрій Дрогобич, сантехніки, що встановлювали мийку, м'ясник з "Підсвинка" і решта всі вчорашні клієнти піцерії на чолі з Михайлом Кириловичем і Казимирою Леопольдівною. Але Ляна вирішила не розповідати про свій сон Ярці, щоб не нагнітати і без того паскудну ситуацію.
Ярка забичкувала окурок об сітку смітника і подруги піднялися в під'їзд.
Старомодний дверний дзвоник затьохкав соловейком. Казимира Леопольдівна довго йшла до дверей, (дівчата чули повільне човгання її хатніх капців) і зрештою відчинила.
— Добрий день! — натягнуто усміхнулась Ляна. — Ви так вчора і не скуштували нашої випічки, тож ми вирішили занести її вам особисто.
— Йооой, дівчєтка, та не тре було! — старенька розчулилася так, що аж сльози виступили. — Заходіт, я вам зара заварю гарбатки. Але певно на кухню, бо в залі непоспрєтувано. Навіть ми ся снило, шо буду нинька мала гості!
Літня жінка метушливо човгала по старомодній, але просторій і досить чистій кухні. Вона поставила на газову плиту чайник і заходилась розставляти перед дівчатами раритетні тонко розписані порцелянові горнятка, виймаючи їх із креденцу, злегка захаращеного чудернацьким посудом, маленькими образками і кришталевою попільницею радянського зразка, в яку чомусь були поскладані квитанції за комуналку. Ляна поклала на стіл випічку. То був величенький кусник ябчаника.
— То тре порізати... — продовжувала метушитися старенька, дістаючи з шухляди ніж. Ярці навіть стало шкода, що вони завдали бабусі стільки клопоту. Тим часом засвистів чайник і господиня заварила три горнятка запашного чаю.
— Казимиро Леопольдівно, — невимушено почала бесіду Ляна, відсьорбнувши гарячого напою, який виявився доволі бридотним на смак, — а ви давно тут живете?
— Та вже з сорок літ, дітино. Дітей, видиш, не маю, а чулувік вмер десять літ тому, то й жию си сама, як билина в поли...
— А шо ви там казали вчора за легенду про дочку бургомістра? — Ярці теж не прийшов до смаку чай, тож вона за звичкою рубонула з плеча, очікувано діставши від Ляни копняка під столом.
— Йой, дітино... — зітхнула стара і зависла поглядом, як на відкритті піцерії. Ярка вже думала, що бабця, як і тоді, дасть задню, але, витримавши театральну паузу, господиня старомодної кухні почала неквапно свою розповідь:
— Ше як я була малов, старі люди повідАли, же в тотійво нашій кам'яници колись жив Дрогобицкий бургомістр. Він мав дочку-єдиначку. Та дочка сподобала си єкогось бідного легіня, а він її. А бургомістр не хтів, жеби вна за бідного йшла, тай післав хлопця на вОйну, тай той згинув. А бургомістрова дочка дуже тужила, бо сильно любила, навіть си вельона юж придбала. Ружних кавалєрів їй тато пропонував, а вна хіба всім кричала "Геть!", никого не хтіла. За декотрий чєс з тої розпуки так і вмерла нешлюбованов. І повідАют, же коли лежала в костьолі наряжЕна, то вночи люди виділи її дух в вельоні в вікні нагорі.
По словах Казимири Леопольдівни в її старомодній кухні запанувала мовчанка. Кожна з трьох думала про своє. Ляна насилу допила бридкий чай (Ярка навіть не намагалася) і дівчата, чемно подякувавши за гостинність, пішли відкривати піцерію.
Розділ 9.
Важка зміна.
— І що ти про все це думаєш? — спитала Ярка, чекаючи, поки подруга потрапить ключем в замкову щілину. Ляна ж не встигла відповісти, бо до них підійшла перша клієнтка — молода заклопотана чорнявка, що активно щось вирішувала по телефону. Дівчата швиденько відкрили заклад. Ярка пішла готувати перше замовлення — капучино на безлактозному, а Ляна — замішувати тісто. Чорнявка, не припиняючи телефонних переговорів, попрямувала до столика біля вікна, але саме в той момент, коли густа молочка пінка здійнялась на вершечок над горнятком при каво-машині, голосно скрикнула:
— Що це таке?!!
Ярка виглянула з-за прилавку:
— Щось трапилось?
— Ви ще питаєте?! — не припиняла кричати клієнтка. — Ви шо взагалі стільці не протираєте? Це вже просто свинство, фу! Ви зіпсували мені ранок! Ноги моєї тут більше не буде!
Ярка підійшла до столика, але чорнявка вже пішла, голосно грюкнувши дверима. Ляна теж підбігла, на ходу витираючи руки від тіста об фартух.
— Чорт, це вже не смішно! — вилаялась бариста. На стільці красувалась величенька пляма крові.
— Це вже давно не смішно... — тихо подавлено відповіла її подруга.
***
Весь день Ляна виглядала, наче живий мрець. Через ранковий інцидент тісто їй не вдалося, тож люди крутили носом і не дуже активно щось купували. Ярка трималась, як могла, взявши на себе все обслуговування. В кінці зміни, коли пішли останні клієнти, вона приготувала два великі горнята гарячого шоколаду і посадила подругу перед собою за столиком:
— Лян, ти геть на стресі, тобі треба трохи відпочити. Не можна себе так заганяти. Давай завтра зробимо вихідний.
— Ми ж тільки два дні попрацювали, — гірко всміхнулася Ляна.
— Менталка важливіша. А сьогодні я хочу добре обстежити підвал. Може знайду якусь зачіпку. Ти можеш йти додому, я сама дам ради. І приберу.
— Ні, я з тобою! — твердо наполягла Ляна. — Це моя піцерія і я маю бути в курсі, шо тут в біса коїться.
— Добре, ходи... — зітхнула бариста.
Дівчата пройшли в підсобку. Ярка зняла з вішака свій наплічник, дістала з нього шмат арматури, засунула його собі за пояс і пояснила:
— Про всяк випадок. Мало шо.
Далі підняла ляду і, спустившись на кілька кроків вниз, одразу намацала рубильник. Ввімкнула світло.
— Ніяких скелетів, ніяких вельонів, — підбадьорливо мовила вона, — це вже радує.
Дівчата спустились сходами і стояли на цементовій долівці довоєнного підземелля. Підвал мав кілька відгалужень. Викладені стародавньою цеглою стіни були трохи вогкі, але як на свій вік, виглядали досить добре.
— Сирувато, але не критично, — прокоментувала Ярка. В принципі, продукти можна тримати. Отут, скажімо, можемо якісь полички забабахати...
Раптом з піцерії донеслось якесь гупання.
— Ти зачинила вхідні двері? — стурбовано спитала Ляна.
— Так, — відповіла Ярка, підіймаючись по сходах. — Схоже маємо якогось запізнілого клієнта...
Дівчата спішно вилізли з підвалу і перейшли з підсобки в зал. Ярка не встигла оглянутись, як Ляна пронизливо заверещала вказуючи на вікно.
Знадвору, тримаючи руку на шибі, на дівчат дивилася страшна примара жінки в весільній фаті. Її обличчя було крейдяно-біле, навколо очей жахливі чорні синці, а губи в крові. Вона показала пальцем на слово, написане на шибці кров'ю "Геть!". Ляна без свідомості повалилася на підлогу. Постать вишкірила свої жовті зуби з неприродно великими іклами і відійшла від вікна.
Розділ 10.
Біганина Дрогобичем.
— Як ти, бідосьо? — співчутливо мовила в трубку Ярка, припаливши сигарету біля входу в піцерію.
— Гуля на чолі. Але могло бути і гірше, — кволо відповіла Ляна. — Я говорила з орендодавцем. Він готовий віддати мені чверть від завдатку, якщо ми заберемося з приміщення прямо зараз і я підпишу, що розриваю договір оренди з власної волі. Каже, шо до нього якраз звернулися нові орендарі, але вони хочуть вже в'їжджати.
Ярка слухала подругу нервово крокуючи туди-сюди. Раптом її погляд впав на вікно піцерії. На зовнішньому підвіконні, трохи поржавілому і скривленому, виднівся невеликий клаптик вирваної тонкої білої тканини, що зачепився за гострий край металу.
— Послухай мене, будь ласка, уважно, — мовила Ярка в телефон, — нічого не підписуй! Дай мені пів дня, я спробую все розрулити.
— Яр, він ввійшов в наше положення, вертає хоч якісь гроші. Ти знаєш скільки на мені кредиту? — голосі дівчини тремтів і надламувався.
— Лян, пів дня! Я не можу дозволити якійсь чортівні зламати тобі кар'єру і життя! Ти так довго йшла до цього, мала!
— Добре, — кволо відповіла вона. В цій кволій відповіді були зібрані рештки її сили...
Ярка поспіхом запхала телефон і клапоть тканини в кишеню і стрімголов побігла у напрямку Театральної, розганяючи з-під ніг гайворонів, що копирсалися в опалому листі. Зупинилась перед непримітною кравецькою майстернею біля Драмтеатру з вицвілою вивіскою, важко відхекалась і зайшла до середини. Почувши відвідувачів, з підсобки вийшла трохи згорблена жіночка у великих окулярах на гачкуватому носі.
— Добрий день! — спішно привіталася Ярка і, не чекаючи відповіді, перейшла до суті, діставши з кишені обірваний шматок тканини. — Ви можете сказати, що це?
Кравчиня взяла до рук обдертий кусник і уважно роздивилася. Потім ввімкнула настільну лампу, вийняла з шухляди лупу і роздивилася під нею.
— Це органза. Але стара. Зараз вже з такої ніхто нічого не шиє.
— Наскільки стара?
— Дівчино, я не історик-археолог, я кравчиня-закрійниця, — обурилась майстриня. — Звідки я знаю, скільки їй років? Моя бабця, здається, мала колись фіранку з такої.
Ярка заплющила очі. Пазл в її голові нарешті склався. Вона поспіхом подякувала кравчині і понеслась в "Підсвинок", відкриваючи на ходу вкладку пошуковика.
***
— Давай, мала, зробимо це! — Ярка відчинила ляду в підсобці і спустилася в погріб, кличучи за собою Ляну. Вела її, трохи блукаючи у заплутаних відгалуженнях підземелля, але врешті знайшла потрібний закуток і впевнено мовила:
— Це тут!
Закапелок, що здавався глухим кутом, насправді мав вузький прохід праворуч. Дівчата перелізли його і опинилися в такому ж підвалі зі схожими відгалуженнями, розташованими дзеркально щодо лабіринту підвалу піцерії. За кілька хвилин Ярка знайшла сходи. Подруги полізли вгору і відчинили ляду.
Розділ 11.
Душевна розмова на кухні.
Дівчата піднялися у старомодну, але простору і доволі чисту кухню. Її господиня сиділа на дерев'яному бамбетлі, пила каву з тонко розмальованого порцелянового горнятка і курила тонку сигаретку. На ній був мереживний шовковий пенюар і пухнасті рожеві хатні капці. На голові — бігуді, під очима — напівпрозорі патчі. Побачивши несподіваних гостей, що так приголомшливо з'явилися з погребу, жінка від несподіванки впустила чашку. Та розлетілась на друзки по підлозі, але господиня навіть оком не моргнула. Вона дивилась на дівчат з роззявленим ротом і вилабушеними очима.
— Добрий день, Казимиро Леопольдівно! — артистично почала Ярка. — Вибачайте, шо без запрошення. Ми присядемо.
Ляна сіла на крісло з високою спинкою, заклала ногу за ногу, схрестила руки і вп'ялася в літню жінку спопеляючим поглядом. Ярка повернула таке ж крісло, сіла на нього задом наперед, широко розсунувши ноги, і повела далі:
— Чудово виглядаєте! А от Лянка — не дуже, завдяки вам.
Казимира Леопольдівна, що зараз геть не була схожа на немічну стареньку бабцю, потушила окурок в кришталевій попільниці і беземоційно мовила:
— Гадки не маю про що ви.
— Серйозно?! — вскипіла Ляна. — Ви змовилися з Михайлом Кириловичем. Він шукав наївних орендарів, брав з них гроші за рік вперед, а ви лякали їх до смерті, доки вони не з'їжджали з приміщення отримавши від "великодушного" орендодавця мізерну чверть завдатку!
— Це тобі Місько розповів? — обережно спитала стара.
— Ні, це я дізналась в салоні на манікюрі, — продемонструвала свої нігтики модного цієї осені кольору гнилої вишні Ляна. — Вони з'їхали аж на Самбірську, але я їх знайшла. Дівчата досі не хочуть про це згадувати.
— Ти б ні про що здогадалась, якби не твоя допитлива коліжанка, — досадно зітхнула Казимира Леопольдівна. — Місько — мій небіж. Він добре розбирається в людях і спеціяльно обирав наївних дівчат, яких легко злякати всілякою чортівщиною. Ми просто не врахували, що ти наймеш таку невіруючу кавоварку.
— Баристу, — спокійно поправила Ярка. — Так, я не вірю в усю цю хрінь. Тому після перших кривавих калюж в піцерії грішила на Ляниного колишнього кавелера Андрюху. Думала, він мститься за те, шо вона його відшила. Але то не стиль Бориславського рекету. Побити вікна, накласти під порогом — так. Але йому б забракло мізків непалівно купувати в "Підсвинку" кров, ніби то на кишку. Те, що ви робили це особисто, до речі, було першою вашою помилкою. Так, я сьогодні розговорила м'ясника, і в числі постійних покупців цього екстравагантного товару він згадав вас. Тим більше, що Андрюха не міг непомітно проникати в заклад. А от вам — раз плюнути. Можна хоч крові по ночах поналивати, хоч скелет туди-сюди тягати через перехід між підземеллями.
— Колись це був один великий будинок бургомістра, його совєти переполовинили, — вставила стара.
— Так, але коли ви розповіли нам про його дочку, мені ніяк не йшло з голови, чому я ніколи не чула цього раніше? Це ж, бляха, така достобіса красива і моторошна легенда, її б в Дрогобичі мали з кожної праски глаголити. А виходить, що про упиря Зельмана і про ідола з триптиху всі знають, а про нещасну бургомістрову доньку — ніт. Бо ви, Казимиро Леопольдівно, самі вигадали цю мелодраму, правда ж? І це була друга ваша помилка.
— Люди схильні брехати, така їх натура, — парирувала бабця в бігудях. — Але ж твоя коліжанка мені повірила.
— Так, бо вона не корінна дрогобичанка, на відміну від мене. А ще ви були дуже переконливі, розіграли нам цілу виставу про нещасну немічну бабусю. Але воно і не дивно, адже перед нами знаменита Казимира Леопольдівна Кламчуховська власною персоною! — дівчата награно заплескали в долоні. Стара насупилася, а Ярка продовжила: — Я випадково побачила ваше прізвище на квитанції за квартплату в креденсі якраз тоді, коли ви трусили нам всю цю єресь про нещасну дочку бургомістра. Але тоді не надала цьому значення. Ідею про причетність до всього цього готично-містичного перфоменсу немічної бабці підкинула мені одна кравчиня. Тоді я вбила в пошуковику ваше прізвище. Воно доволі рідкісне, чи не так? Соцмереж ви не ведете, але вуйко Гугл видав мені статтю десятирічної давності, де у вас брали інтерв'ю, як в прими нашого Дрогобицького драмтеатру. Скелет теж з реквізиту?
— Так, — лаконічно підтвердила стара.
— От поясніть мені, нахріна?! — ненависно дивилась на літню жінку Ляна.
— Через гроші, — знітила плечима Казимира Леопольдівна, прикурюючи нову сигарету, — ну і ще трохи для забави. Я вже стара, ролей мені дають мало, а акторського потенціалу в мені ще багато. От і вирішила зіграти доньку бургомістра. Ви ж не впізнали мене в образі через вікно, правда?
— Вас видали руки, — осадила господиню Ярка. — Мені тоді видалося дивним, що вони виглядають старими, на відміну від обличчя.
— От чорт! — вилаялася Казимира Леопольдівна. — В театрі рук з залу не видно, тож ми не звикли їх гримувати.
— І це була третя ваша помилка, — підсумувала Ляна.
— Ну добре, — змирилася літня жінка. — І що ви тепер робитимете? Мої дії тягнуть максимум на дрібне хуліганство. І то, якщо доведете.
— Ну по-перше, якщо ми зберемо свідчення всіх ваших жертв-орендарів, то це тягне на шахрайство. Але ви заслуговуєте іншої відплати... — Ляна встала, вийняла з-за поясу шмат арматури і вони з Яркою наблизилися до Казимири Леопольдівни. Жах застиг у великих вицвіло-блакитних очах старої...
Розділ 12.
Три гайворони.
Глупої листопадової ночі три гайворони спурхнули з даху костельної дзвіниці. На льоту перекинулися тінями і просочились в стару польську кам'яницю на початку вулиці Осмомисла. Залетіли в нову піцерію і осіли за столик біля вікна з виглядом на костел, явивши свої чоловічі подоби.
— А ці женщини таки не промах, — мовив привид вусаня в вишиванці під костюм, — Не злякалися, лупали важким камінним молотом логіки скалу сієї загадки і розкусили стару, як з горіха зерня. Ти програв мені сотку, Бруно.
— Коли це ми сперечалися? — відповіла тінь смаглявця у костюмі в легку смужку. — Не пам'ятаю такого!
— Бо в тебе провали в пам'яті, старе ти одоробло! — обурився вусань.
— По-перше, я молодший за тебе, — парирував Бруно, — а по-друге, в привидів не буває провалів у пам'яті. Он Юрко в нас людина науки, він підтвердить.
— Як людина науки можу лише зазначити, що нас, тобто привидів, не існує, — зітхнула примара старого чоловіка з волоссям, підстриженим під каре. Він був вбраний в середньовічні лахи, з кишені стирчав великий циркуль. — Але підтверджую, що Якович старший за тебе, Бруно, і що ти програв йому сотку. Ви заклались в понеділок, восьмого числа.
— От бачиш! — збуджено підстрибнув на стільці вусань. — Верни сотку, пройдисвіте, мене не надуриш!
— Ох, ну гаразд, — здався Бруно. — В підвалі цієї кам'яниці, наскільки я знаю, має якраз бути прихований один скарб.
Тіні перелетіли через підсобку піцерії у погріб. Трохи поблукавши в його відгалуженнях, привид в смугастому костюмі знайшов потрібний закапелок.
— Наче отут, — промовив він і намалював якийсь невидимий знак пальцем на стіні, буркочучи щось собі під ніс чи то польською, чи то івритом. Ритуал подіяв: одна з цеглин розсипалась в пісок, оголивши сховані крейцари з портретом цісаря. — Ось, набирай, скільки влізе.
Тінь вусаня задоволено підлетіла до скарбу, простягнула правицю, але захланно розчепірені пальці пройшли крізь монети, не в змозі захопити жодної.
— От холєра! — лайнувся вусань під регіт своїх примарних колєг.
— Як людина науки, я одразу здогадався, що так буде, — продовжував реготати старий з карехою, — але не міг відмовити собі в задоволенні поспостерігати за твоєю пикою в цей момент.
— За зорями своїми спостерігай! — набундючився вусань.
— Не зважай на нього, Юрку, — трусився від сміху привид в смугастому костюмі. — Краще гайда підглядати, як під твоїм пам'ятником парочки студентів музколеджу цілуються і витворяють всілякі неподобства.
— Вважав би ти з цим, Бруно, — змирившись з фіаско, застеріг свого примарного товариша вусань. — Забув, як тебе за життя обвинувачували в поширенні порнографії?
— Ой, теж мені святенник! — скривився Бруно. — Кожне дурне навіть в цьому часі знає, що ти за життя підчепив сифіліс.
— Це не доведено! — обурився вусань.
— Не сваріться, панове, — розборонив примар привид з карехою. — Гайда краще на Солоний Ставок щемити Зельмана.
— Підтримую людину науки! — весело підлетів вгору вусань і поплив до виходу з підвалу.
— Гей, чекай! — спинила його примара у смугастому костюмі і вказала на скарб у стіні. — З грошима що робити? Вони ж тепер твої. Замурувати, як було, чи лишити, щоб дівчата знайшли?
— Замуровуй, — махнув рукою Якович. — Ти цих женщин бачив? Вони і без проклятих скарбів чудово дають собі ради. Прибережемо ці крейцарики для якоїсь більш підходящої оказії...
Епілог.
Тепле весняне сонце заливало новозбудовану літню терасу піцерії на Осмомисла. Ляна з Яркою вальяжно попивали каву, дивлячись на костел святого Бартоломея крізь органзу фіранок і цвіт новонасаджених магнолій. До них підійшов один з офіціянтів — клоповухий юнак — і звернувся до Ляни:
— Шеф, можна мені в суботу вихідний? Ви казали, що можу взяти, коли буде треба.
— Бери, — дозволила Ляна, сьорбнувши кави, — ти добре справляєшся. Тим більше, що я працюватиму в середу. І Ярка. Якось дамо собі ради без тебе.
— Дякую, — задоволено покинув дівчат офіціянт, поки Ляна не передумала.
— Розбалуєш, — усміхнулася Ярка, — геть від рук відіб'ються.
— Ну ти ж не відбилася, — реготнула Ляна.
— Мене ти мусиш балувати, я знаю надто багато твоїх таємниць, — підморгнула поверх екстравагантних сонцезахисних окулярів Ярка.
— О, так, — задоволено всміхнулася Ляна, поправивши свої. — І все-таки грошики Казимири Леопольдівни нам добряче пригодилися.
— Ага. Хто б подумав, що стара тримає в своєму креденці таку грандіозну суму... До речі, про вовка промовка, а вовк і в хату! — Ярка помахала рукою в напрямку костелу.
До дівчат підійшла літня жінка в екстравагантному капелюшку з вуаллю.
— Добридень, Казимиро Леопольдівно! — привіталася Ляна. — Сідайте коло нас. Щось ви сьогодні пізно з відправи.
— Сьогодні знову була моя черга прибирати в костелі, — пояснила літня жінка, всідаючись коло дівчат.
— Дивно, ми щось не бачили у верхньому вікні фігури в вельоні, — дженджуристо відпустила жартик Ярка.
— Ой, ви будете підмахувати мене цією історією вічно? — закотила очі Казимира Леопольдівна.
— От виплатите компенсації всім решта жертвам вашої афери, тоді і припинемо, — відповіла Ярка. — У кожного свої нереалізовані таланти: у мене, наприклад, стьоб над нещасними пенсіонерками. Не всім же актрисами бути!
— Це Лянка в нас актриса нівроку. Я тоді реально подумала, що вона заб'є мене цією арматурою. А щодо компенсації, то Місько якраз позавчора переслав обумовлену суму манікюрному салону, так що ми квити, — відзвітувала Казимира Леопольдівна і зловила пробігаючого повз неї клаповухого офіціянта: — Принесіть мені горнятко кави і отой ваш фірмовий пляцок з сиром, маком і чоколядою. Знаєте, дівчата, Дрогобичу таки справді бракувало закладу з файною випічкою.
— Так, — по-філософськи повела Ярка, — як виявилось, наш заклад пробуджує в людей найкращі якості, наприклад меценатство, як у вашому випадку.
— А перефразовуючи мого колишнього Андрюху, — доповнила Ляна, — добрим пляцком і кусником арматури завжди можна добитися більше, аніж одним лише добрим пляцком!
