Світло крізь морок

Грета подивилась на годинник і усвідомила, що вже час обідньої перерви, але її досі не полишав робочий шум, тягар нескінченних документів і важкі думки, що бриніли у мозку.

Вирішивши пройтися до Францисканської загради, вона сподівалася знайти там хоч трохи спокою. Грета повільно крокувала, алеєю парка, а над нею височів темний силует Костела Матері Божої Сніжної. Його високі шпилі простягалися до неба, мов замерзлі пальці, що тягнуться до сонця. Від цієї будівлі віяло давнім і похмурим, немов вона спостерігала за кожним її рухом і знала всі її думки.

Грета зручно влаштувалася на лавці в затінку густих дерев. У Францисканській заграді тиша була особливою — здавалось вона заспокоювала, але водночас чомусь ця тиша викликала тривогу і навіювала на Грету відчуття власного занепаду. У цій тиші здавалося, що навіть стежки вели в невідомість, і це знайоме відчуття важкості тиснуло їй на груди.

Краєм ока вона помітила рух, що на мить відволік її від думок. У кінці алеї з’явилася постать, темна й розмита на тлі сліпучого сонця. Людина в чорному, з’явившись мовби з нізвідки, бігла, часто озираючись через плече. Напружений вигляд і нервовий погляд свідчили про переслідування. Його пальці міцно стискали невеликий пакунок — він тримав його так, ніби це було щось надзвичайно цінне та, водночас, небезпечне.

Щось у цьому видінні її тривожило. Те, що вона бачила, виглядало нереальним, ніби виринуло зі старовинної гравюри, ніби тіні ожили у похмурій легенді.

Грета помітила, як силует у чорному наближався до неї швидкими, майже безшумними кроками. Її серце закалатало і вона інстинктивно напружилася. Незнайомець у чорному одязі — високий, з виразними рисами обличчя — наблизився до неї з несподіваною стрімкістю. На якусь мить його очі зустрілися з її очима, в них світилася майже божевільна рішучість. Він кинув погляд назад, ніби перевіряючи, чи не женуться за ним.

— Прошу… збережіть це, — ледве чутно сказав він, вручаючи їй обгорнутий у темну тканину пакунок.

Його голос лунав тихо, проте в кожному слові відчувалося напруження, наче він передавав їй щось надзвичайно важливе. Грета навіть не встигла нічого промовити у відповідь, як незнайомець кинувся далі, зникаючи між темними кущами парку, а вона залишилася з пакунком у руках, відчуваючи, як через пальці пробивається ледь відчутний холод від того, що було всередині.

Усе це відбувалося так швидко, що вона майже не встигла зрозуміти, що сталося. Тільки тепер, залишившись одна, вона відчула, як на її плечі лягла тінь костелу, і, здалося, сам парк, який хвилину тому був сповнений спокою, наповнився загадковою тривогою.

Грета ледь встигла покласти пакунок до сумки, коли з іншого кінця алеї з'явилися кілька чоловіків. Їхні обличчя були напруженими, а погляди уважно ковзали по кожному кущу, кожній тіні, наче вони прочісували парк у пошуках когось або чогось.

Один із них, помітивши Грету, швидко підійшов до неї. Його погляд був пильним і холодним..

— Ви не бачили тут чоловіка в чорному? — запитав він сухо, майже наказово.

Грета на мить затримала погляд на його обличчі, але встигла приховати своє хвилювання. Вказала рукою в інший бік алеї, до виходу з парку.

— Він побіг туди, — відповіла вона якомога спокійніше.

Чоловік кивнув своїм товаришам, і всі вони швидко рушили вказаним напрямком, навіть не затримавшись. Грета відчула полегшення, але її серце все ще шалено калатало. Вона стиснула ремінь сумки, відчуваючи вагу таємничого пакунка, який тепер приховувала.

Грета, сидячи тут, на лавці й намагаючись заспокоїтись після незрозумілих подій, відчувала, як хвороблива хвиля спогадів знову заполонила її свідомість. Події сьогодення, переслідування та загадковий пакунок повернули її до давно прихованого болю, до тієї ночі, яка назавжди змінила її життя.

28 січня 1950 року. Морозний вечір, важке повітря з присмаком диму від печей. Її дядько Йозеф, єдиний близький родич і католицький священик, приймав двох незнайомців, які представилися іноземними журналістами. Грета, ще маленька, стояла у дверях, спостерігаючи за незнайомцями, що переконували Йозефа провести їх до костелу. Дядько, вагаючись, взяв ключі, попрощався з нею, і вона встигла лише передати йому шапку.

Пізніше вона попросила хлопця з приходу перевірити, чи все гаразд. Він устиг побачити, як незнайомці силоміць посадили Йозефа в авто, що швидко зникло в темряві. З того дня Грета більше не бачила дядька. Його зникнення лишило їй у серці незгасаючий біль і пустоту.

Грета швидко підвелася з лавки. Обідня перерва вже добігала кінця, і їй слід було повертатися до музею. Але зараз головне було інше — пакунок. Підозрілий і загадковий, він майже обпікав руку, ніби жив власним життям, тому Грета сховала його до сумки.

Тоді вона краєм ока глянула вздовж алеї, де ще досі нишпорили переслідувачі. Її серце гупало, але на обличчі з'явилася легка посмішка, немов відчуття маленької змови з самою собою. Вона швидко рушила назад на роботу, до Національного музею, зібравшись з думками й примушуючи себе рухатися звичною ходою, щоб не викликати зайвих підозр.

Квапливо вона йшла знайомими вуличками, обмацуючи рукою пакунок у своїй сумці. Що б це не було, їй конче треба було розгадати його таємницю. У голові вирували думки — хто та людина в чорному, чому переслідувачі так завзято його шукали, і що саме усередині цього загадкового пакунка?

Вона дійшла до музею, пройшла через бічний вхід, щоб не зустріти когось із колег. Вона не могла дочекатися кінця робочого дня. У маленькій кімнаті, де працівники залишали свої речі, Грета нарешті обережно дістала пакунок і, затамувавши подих, відкрила його.

Грета обережно зняла шовковистий мотузок, що тримав пакунок, і розгорнула тонкий папір, яким він був обгорнутий. На дотик папір був старим і пожовклим від часу. Усередині лежав невеликий шкіряний блокнот, такий темний від часу, що, здається, поглинав будь-яке світло, що потрапляло на нього. Обкладинка, зроблена з щільної грубої шкіри, мала численні подряпини та потертості, які говорили про його багаторічну історію. У кутках шкіра була злегка потемнілою, ніби від рук, що часто тримали його в одних і тих самих місцях. “Приблизно перша половина XVII століття, Німеччина,” — оцінила вона артефакт.

Серед прикрас — лише вузька рамка, тиснена по краях обкладинки, зі стислим візерунком, який нагадував давні орнаменти середньовічних манускриптів. На середньому розвороті обкладинки було витіснено невеликий напис латиною, який трохи розмився від часу, але Грета змогла розібрати слова "Viator in itinere" — "Мандрівник на шляху".

Відкривши першу сторінку, вона побачила рядки, написані рівним, чітким почерком. Літери латинською виглядали строгими і витонченими, з легким нахилом, що свідчив про впевнену руку їхнього автора. Текст був написаний чорним чорнилом, яке за роки дещо втратило свою насиченість, але все ще було виразним.

3-го дня грудня в році Господньому 1634-му

I неділя Адвенту, день Св. Франциска Ксаверія

Дороги Святого Якова стеляться переді мною, але навіть вони не спроможні змити тягар, що лежить на душі. Думки, мов привиди, супроводжують мене з кожним кроком, не даючи ані сну, ані спокою. Здавалося б, я шукаю милосердя, відпущення, яке вже не можу знайти на цій землі.

На полях іноді виднілися дрібні позначки — хрести або прості лінії, наче автор звертався до своїх особистих маркерів у тексті. Грета провела пальцями по сторінці, відчуваючи шорсткість паперу, кожен аркуш якого був трохи товстішим і грубішим, ніж сучасний. Сторінки виділяли слабкий запах старої, злегка гнилої шкіри і пилу — запах, який нагадував давні архіви й бібліотеки.

Грета швидко загорнула щоденник назад у пожовклий папір, ховаючи його глибоко в сумку. Її руки легенько тремтіли від хвилювання, але вона змусила себе бути терплячою: вдома вона зможе спокійно прочитати все. Повернувшись до свого столу, Грета зосередилася на роботі з паперами, але її думки постійно тягнулися до щоденника. Здавалося, час тягнувся нестерпно повільно, ніби кожна хвилина розтягувалась на цілу вічність. Нарешті, настав кінець робочого дня.

Виходячи з музею, вона відчула неспокій. Темрява вже огортала місто, і в тьмяному світлі ліхтарів тіні здавалися густішими, ніж зазвичай. Вона поспішала до трамвайної зупинки, але щоразу, обертаючись, помічала силуети, які немов слідували за нею. Можливо, то були лише інші перехожі, але її серце несамовито билося, а уява малювала зловісні образи.

У трамваї вона сиділа, притиснувши сумку до себе, і намагалася переконати себе в абсурдності своїх страхів. Та кожен рух за вікном, кожен несподіваний шурхіт у салоні здавалися знаками переслідування. Їй здавалося, що незнайомі обличчя пасажирів надто довго затримуються на ній поглядом, що навіть мовчазні фігури людей, які виходили та заходили на зупинках, нібито мали приховану мету. Коли пасажири перешіптувалися, вона не мала сумніву, що це вони щось кажуть один одному саме про неї.

Коли вона нарешті зійшла з трамвая і пішла бруківкою по вузенькій вуличці до свого дому, почуття настороженості тільки посилилося. Кожен крок у темряві здавався гучнішим, ніж зазвичай, а її власний віддих відбивався тривожним ритмом. Вона почала частіше обертатися, намагаючись побачити, чи йде хтось за нею, але вулиця залишалася порожньою, і все ж їй не давала спокою думка, що десь у затінку на неї хтось дивиться, що за рогом ховаються невидимі очі.

Її серце билося частіше, і хоча розум говорив, що це лише уява, тіло кричало про небезпеку. Грета прискорила крок, майже вбігаючи до під'їзду, а коли зачинила за собою двері, видихнула з полегшенням. Але навіть у тиші її квартири відчуття переслідування не полишало її: вона нервово зашторила вікна, кілька разів перевірила замок і сіла, притиснувши сумку з щоденником до себе, наче це був її єдиний захист від невідомого, що, здавалося, стежило за нею в темряві.

Повечерявши, Грета, вмостилась у своєму улюбленому кріслі і приготувалася до вечора наодинці зі знайденим щоденником. Затишна кімната тонула в приглушеному світлі торшера, а легкий аромат чаю з трав створював ілюзію спокою. Вона повільно розгорнула пакунок, відчуваючи під пальцями шорстку, трохи потріскану обкладинку щоденника. Кожен рух — неначе ритуал, що готував її до зустрічі з чимось таємничим і важливим.

Обгорнувшись пледом, Грета відкрила щоденник і провела пальцем по рядках, написаних ретельно виведеною латиницею.

Сьогодні я увійшов до Вольфсбергу, і ось, починаю нову сторінку своєї подорожі. Холод проникає в кістки, але не він змушує мене здригатися, а невидимий тягар, що висить над цим місцем. Місто, колись жваве завдяки срібним копальням, тепер стало привидом власних минулих багатств. Порожні вулиці зберігають лише відгомін життя, яке тут вирувало. Коли інколи трапляється зустріти місцевих, на їхніх обличчях — страх і байдужість, мов затертий напис на старому надгробку. Тут усе промовляє про сліди нещодавніх епідемій і руйнувань, що їх принесли війни, залишаючи місто в напівсні.

Не можу забути давнього пророцтва, про яке говорять серед старожилів: «Місто згасне, коли вітер із Чорного Лісу підніме пил часу, а кров розіллється з джерела темряви. Прийде той, хто знав смерть, і знову відчує життя в блідому світлі, щоб повернути тіні проти тих, хто їх творить». Ці слова відгукуються у моїй душі тривожним дзвоном — мовби те, що вже сталося з Вольфсбергом, було лише початком. Я стою серед цих будівель, що поступово занепадають, відчуваючи холодний вітер, який, здається, піднімає цей пил віків. Чи означає це, що настав час для тих, хто знає смерть, виправити темні вчинки, які самі ж і пробудили тіні?

Оселився я в заїжджому дворі Zum Grauen Wolf, власником якого є шинкар на ім’я Ганс Бьом. Заїжджий двір розташований у кам'яниці на ринковій площі, навпроти Чумного стовпа, наче сам простір нагадує про минулі лиха та випробування. Будівля старовинна, та все ж доглянута: темні балки й високі стелі поглинають світло, а від диму і пива витає тінь колишніх кращих днів.

Збіг вражає: потрапивши сюди у "вовчий місяць", я оселився саме в заїжджому дворі «До Сірого Вовка», неначе якась невидима сила привела мене до цього місця, де сама назва ніби є відгомоном таємниць, що криються в цих краях.

Її очі повільно ковзали сторінками, а кожне слово немов оживало, переносячи її до зовсім іншого світу. Лише кілька сторінок, і вона вже відчувала, як забуває про всі ті підозри й тривоги, які так переслідували її сьогодні. Тепер її думки належали лише автору щоденника.

Ганс — кремезний чоловік із прихованою печаллю в очах, відвертий у словах, але обережний у поглядах. Його донька, Марта, здається не менш стриманою, ніж батько. Я відчув між ними якусь пригніченість, якийсь особливий зв’язок, що єднає їх у небезпеці.

Від Ганса я дізнався, що вони з Мартою — протестанти. У цьому переважно католицькому містечку, особливо після років кровопролиття і переслідувань на ґрунті віри, це стало своєрідним клеймом. Релігійний конфлікт, що триває навколо, ніби відлунює навіть у глухих куточках Вольфсберга, залишаючи за Гансом і Мартою тінь підозр і настороженості. Їхні погляди і віра стали для багатьох сусідів приводом для таємних пересудів і упереджень, що з роками тільки посилилися. Ще Ганс згадував про закиди, що до них лунають, і розповів, як нещодавно віддав двох маленьких вовченят вовчій зграї на чолі з великою вовчицею, яка прийшла за ними до його млина вночі.

Як зазвичай, у суботу ввечері жителі збиралися у шинку на центральній площі. Пили, співали, грали у карти — щотижня ці суботні вечори ставали невід'ємною частиною життя містечка. Але цього разу все пішло не за планом. Один з місцевих мисливців з’явився у дверях таверни, несучи на плечі великий мішок, з якого долинали дивні звуки.

— Що ж ти приніс, Пауль? — хтось запитав, обертаючись до мисливця.

Пауль розв’язав мішок і сказав, що знайшов у Чорному Лісі нору під корінням старої сосни, і в ній — вовченят. Він висипав їх прямо на підлогу таверни.

Маленькі вовченята, хоч і належали дикій природі, були надзвичайно грайливими й сміливо брали у присутніх хліб із рук. Сміх і радість швидко охопили всіх. Але раптом шинкар Ганс, який спостерігав за цією сценою з кутка таверни, підійшов ближче.

— Продай мені їх, — звернувся він до Пауля, його очі блищали загадковим вогнем.

— Це ж не тільки мої вовченята, — засміявся Пауль. — Якщо хочеш забрати їх собі, то доведеться почастувати випивкою всіх нас.

Барило пива — чималий обсяг навіть для такого заможного чоловіка, як шинкар. Але той, не вагаючись, погодився. Гучні вигуки схвалення та сміх заповнили приміщення, а Ганс забрав вовченят із собою до свого млина.

Уночі до них прийшла Вовчиця. Вона з’явилася з тіні лісу, велично і спокійно, ніби королева свого царства. Її очі блищали темрявою, але це був не гнів, а щось інше — мовчазне розуміння та прихована мудрість.

Ганс обережно взяв мішок, в якому ворушилися вовчата, і попрямував їй назустріч. Ніч була темною, але місяць кидав бліде світло на його шлях, підсвічуючі туман, що клубився над болотом, ніби ховаючи в собі щось незбагненне й потойбічне.

Він рухався повільно, відчуваючи, як його кроки занурюються в м’який грунт. Дійшовши до місця, де серед тиші лісу майже відчутної, стояла Вовчиця, Ганс обережно розв'язав мішок і випустив вовченят на землю. Вони, не вагаючись, побігли вперед, прямуючи до своєї матері.

Вовчиця обережно підійшла до шинкаря, обнюхала вовченят, які притискалися до її лап, а потім повернула погляд на Ганса, немов дякуючи за повернення того, що належало їй.

Не кажучи жодного слова, Ганс повільно відступив, відчуваючи на собі її пильний, сповнений розуміння погляд. Вона ж, не витрачаючи часу, повела своїх малих у глибини Чорного Лісу, де на них чекав безпечний прихисток.

Місцеві бачать у цих історіях підтвердження того, що з родом Ганса пов’язане щось недобре, можливо, чаклунське. Вони шепочуть, що лише той, хто має зв’язок із темними силами, міг так легко укласти угоду з вовками.

Сьогодні ж, у першу неділю Адвенту, я відчуваю особливу напругу у місті. Цей період завжди був символом очікування і покаяння. Ось тільки настрій тут зовсім не радісний. Мабуть, відлуння Тридцятирічної війни — страшніше, ніж мені розповідали. Битва при Нердлінгені, що сталася нещодавно, залишила свої рани, і ці зникнення дітей, про які мені вже довелося почути, лише підсилюють темні передчуття.

Люди уникають не тільки чужинців, а й самих себе, наче кожен із них знає якусь таємницю, яку інші не повинні знати.

Згадую її обличчя — юну жінку, що стояла переді мною, коли я, сліпо вірячи в праведність своїх дій, складав протокол. Мої висновки були рішучими й суворими. У своїй сліпій вірі я бачив у ній відьму, винну в "гріхах". Вважав, що допомагаю встановлювати порядок. Я тоді ще не розумів, що це був лише страх, помилково званий правосуддям. Не я виголошував вирок — але я написав той звіт, через який вона пішла на багаття. Чи ж знав я тоді, що разом із нею прирікаю на смерть власну совість?

Роки сліпої віри і нещадного полювання за "істинами" зробили мене посланцем хибного світла. Але й цього я не бачив. Скільки ще невинних, скільки зла зроблено під знаменом праведності? Лише тепер розумію, що не виконував Божу волю — я служив темним силам у собі самому, гнався за відкупленням там, де його ніколи не було.

Відтоді я залишив інквізицію. Відрікся від того, що зветься владою і правом судити. Тепер я лише прочанин, що йде чужими дорогами, уникаючи місць, де люди знають про моє минуле. У світі я бачу стільки страждання і незрозумілої жорстокості, ймовірно, бо я сам неодноразово ставав їх причиною.

Цей шлях — мій хрест, я йду, сподіваючись хоч трохи відмити руки, які тепер мені здаються вічно закривавленими. Чи знайду я коли-небудь спокій? Чи поверну душі хоч крихту світла? Виправити це вже неможливо, але, можливо, ще залишилась надія.

Вранці Грета, вийшовши з квартири, застала на сходах свою сусідку — літню жінку з уважним, проникливим поглядом. Вони обмінялися кількома словами привітання, і сусідка несподівано згадала:

— Вчора до вас приходили чоловіки. Запитували, коли ви буваєте вдома. Сказали, що журналісти, хоч мали такий вигляд… ви знаєте, не зовсім як люди з газети. Питали, як довго ви тут живете і чим займаєтеся, — жінка зупинилася, кидаючи на Грету насторожений погляд. — Я сказала, що не знаю нічого такого, щоб їм могло бути цікаво.

Грета відчула, як усередині її стискається тривога. Чоловіки з парку не покидали її думок з учорашнього дня, але тепер ситуація виглядала інакше — вони не просто переслідували когось, а явно виявляли інтерес до неї. Сусідка продовжувала дивитися на неї з певною цікавістю, але Грета зробила все можливе, щоб не видати хвилювання. Подякувавши за попередження, вона поспішила вийти на вулицю, відчуваючи, як тягар невідомості стає дедалі важчим.

Тепер вона вже майже не сумнівалася — ці люди шукали не тільки рукопис.

У робочому кабінеті, сівши за стіл, Грета несвідомо провела рукою по сумці, переконавшись, що рукопис все ще з нею. Знаючи, що поруч нікого немає, вона витягла щоденник, ще раз оглянула його старовинну обкладинку, що здавалася все більш загадковою та тривожною, і відкрила на сторінці, де зупинилася вчора.

4-го дня грудня в році Господньому 1634-му

Свято Святого Йоана Дамаскина

Сьогодні зранку, ще до сходу сонця, я вирушив до церкви, що стоїть навпроти заїжджого двору на ринковій площі. Темрява досі огортала вулиці, і, здавалось, тиша вкривала Вольфсберг мовчазним покровом. Дивна, тривожна тиша, підсилена страхом і підозрою, що, як я помітив, тяжіє над містом.

Храм, присвячений Святому Себастіану, постав переді мною як стара, похмура споруда з каменю, обплутана темною історією. Вовк, що б'ється з дияволом на фресці у нефі, одразу ж привернув мою увагу. Легенда оповідає про Альберта Кемптенського, святого, який приніс до цього краю світло віри та заснував тут першу каплицю, яка згодом перетворилася на цей величний храм.

Згідно з легендою, коли Альберт обрав місце для церкви, він вирішив розпочати будівництво, де впаде кинута ним сокира. Диявол, не бажаючи бачити храм на цих землях, намагався відвернути святого. Однак Альберт вирішив діяти мудро і будував каплицю дуже повільно, щоб демон втомився і залишив їх у спокої. Урешті-решт диявол уклав з ним угоду, що не заважатиме будівництву, якщо йому віддадуть душу першого парафіянина. І коли настав день освячення храму, першим через поріг увійшов вовк і став на захист Божого дому, вступивши у бій із дияволом так, що той, зрештою, був змушений відступити. На стелі храму збереглося зображення цієї сцени, де розлючений демон змагається з вовком. Кажуть, що саме через цей обман диявол не раз намагався зруйнувати храм, але люди відбудовували його знову і знову.

Оповідь Домініка знову поглинула її увагу, і реальність навколо поступово розчинилася. Тихий гул відвідувачів музею, іноді спалахи сонячного світла з вікон, навіть телефонні дзвінки — усе це не заважало, а ставало лише фоном для розповіді, яку передавав їй Домінік через століття.

Альберта канонізували у 1052 році, і кажуть, що храм — один з найкрасивіших готичних різьблених творів у світі. У храмі є два вівтарі: готичний — різьблений і стриманий, який нагадує про давню віру, та бароковий, пишний і яскравий, споруджений парафіянами, коли наказ папи велів переробити всі вівтарі в бароковому стилі. Поруч з храмом знаходиться фонтан паломників. Але, звісно, взимку він не працює.

Я зустрівся тут зі панотцем Отто. Як давно ми не бачилися! Колись наші шляхи пересікалися, але тоді не обійшлося без прикрості. Отто колись зробив вчинок, який я й досі не можу йому пробачити. Це залишило тінь на нашій дружбі, тінь, що лишилась і сьогодні.

Отець попросив мене сповідати його. Як брату у Христі, я не міг йому відмовити. Та що я почув на тій сповіді… Ці слова пригнічують мене, мов тягар. Не можу їх виголосити, не маю права передати їх навіть на цих сторінках, але те, що почув, б'є по моїй душі, мов крила темних янголів. Похмурий страх огортає моє серце: здається, зло, що оселилося у цьому місті, має глибші корені, ніж я міг уявити.

Отто зізнався у таких речах, що лишають мене у розпачі. Невже він сам розуміє глибину своїх дій? Що б я не сказав, я не маю влади змінити його вибір, але тепер сумніви та страх оселилися і в мені. Я не зміг дати йому відпущення. Не міг зважитися, коли на чаші моїх обов’язків лежав страшний гріх, що межував із богохульством. Лише Бог відає, як обрати шлях, коли найважчі істини лишаються несповіщеними.

Вона читала про його подорож, його роздуми над добром і злом, його відчуття гріховності й про сповідь Отто. Її переповнювала дивна суміш цікавості та неспокою — Домінікові записи щоразу змушували її відчувати себе ніби учасником його подій, які ставали водночас відчутними і болючими.

Раптом до її кабінету зайшов один із колег, і Грета швидко сховала щоденник під стос документів. Її серце калатало, і хоча вона вже відволіклася від читання, тривожні думки Домініка залишилися з нею.

Повернувшись ввечері додому, Грета знову розгорнула щоденник Домініка, і, читаючи його записи, відчула, як рядки починають резонувати з її власним життям, пробуджуючи спогади та почуття, які вона довго намагалася забути. Кожен рядок Домініка, сповнений каяття та надії на спокуту, нагадував їй про власні страждання та пошуки справедливості у справі дядька. Як і Домінік, вона стоїть перед вибором — жити в тіні страху чи, навпаки, боротися за правду, незважаючи на ризики.

5-го дня грудня в році Господньому 1634-му,

у день святих Вікентія, Сабіни та Христини

Я почав збирати перші свідчення, що стосуються зниклих хлопчиків. Пішов ринковою площею від дому до дому, завітав до домівок тих, кого спіткала найбільша біда, — родин зниклих. Їхні двері відчиняються з острахом і недовірою, але сльози матерів видають ту правду, яку вони тримають під шаром натягнутої мовчанки. Моїм питанням відповідають кивками та пригніченим поглядом, і я збираю скромні крихти правди, щоб зліпити з них суцільну картину.

Згадую інші випадки — колишні свідчення та звіти, що їх я колись детально вивчав як інквізитор. Колись звинувачені так само розповідали про "свідчення" надприродного, пояснюючи свої дії тим, що диявол їм надав силу вовка або перевертня. І вражає мене те, як глибоко корениться страх у людях — коли вони самі прагнуть знайти оправдання навіть найтемнішим сторонам своїх душ, навіть якщо для цього треба вдатися до надприродного.

Знаю, що забобони такі ж живучі, як і будь-який гріх, і що ці давні уявлення про вовкулаків, як і переконання щодо «перевертнів», завжди служили підґрунтям для переслідувань. Досить лише іскри — і люди готові бачити в кожному темному куті ознаки невидимого зла.

Також не можу оминути думок про Ніч Крампуса, що насувається вже завтра. Мені пригадуються оповідання, які я чув ще під час подорожей, про цей моторошний звичай, що існує в гірських селах. Обряд Крампуса із його ланцюгами, березовими різками й жахливою маскою надає сили й ідентичності тій давній темній сутності, що криється за маскою. Можливо, цей звичай — не просто народна гра, а відгомін чогось глибшого, чогось, що належить світу, про який люди тільки здогадуються. Я не можу ігнорувати, що ті, хто зберіг такі звичаї, насправді живуть із прихованим страхом, що Крампус — це не просто міф.

Що більше я дізнаюся про ці зникнення, то глибше розумію, як легко страх породжує підозри, які так часто обертаються проти тих, хто в усьому не винен. Чи може це повторитися знову, як було в моєму минулому? Думка про це стискає моє серце, адже у цьому занепалому містечку вистачає людей, яким вигідно живити полум'я народного страху.

Знову згадую зіткану з темряви сповідь Отто, що відкрила мені частину страшної правди. Але цього ніхто не прочитає на сторінках цього щоденника.

Домінікові записи ніби заглядають у моє минуле, відкриваючи переді мною власні спогади, такі довго пригнічені й заховані під страхом. Я бачу в них не лише його історію, а й віддзеркалення того, що відбувалося зі мною, коли я ще не могла дозволити собі бути відкритою. І так само, як і він, я жила під невидимим поглядом системи, яка досі приховує інформацію про мого дядька, немов під тягарем, який ніколи не дозволить мені почуватися вільно.

Читаючи щоденник інквізитора, що шкодує за вчиненим, я відчуваю хвилі тривожних спогадів про тих агентів, що приходили арештувати дядька. І тих, хто потім на допитах питав мене про нього, коли його вже не було з нами. Їхні наполегливі питання, мовчазні погляди й постійне переслідування — усе це відлунює в мені, нагадуючи про те, як легко виявитися «неблагонадійною» фігурою в очах тих, хто слідкує за кожним твоїм рухом. Як тоді, так і тепер, здається, що будь-яке відхилення від “норми”, будь-яка думка чи дія, що не відповідає їхнім стандартам, може обернутися переслідуванням. І я теж, як і Домінік, тепер шукаю не помсти, а справжнього розуміння: як вижити, не зрадивши ані собі, ані тим, хто залишився у пам’яті.

Цей щоденник пробуджує щось забуте і приховане, змушуючи мене замислитися над тим, чи можу я знайти в собі ту силу, яку знайшов Домінік, щоб іти далі, щоб не мовчати.

6-го дня грудня в році Господньому 1634-му, на день святого Миколая

Сьогодні вулиці Вольфсбергу нарешті пожвавилися. Святий Миколай приніс у містечко трохи тепла й радості: на ринковій площі та на порогах будинків з’явилися невеликі ялинкові гілки — Nikolobäumchen, прикрашені червоними яблуками. Діти з радістю приймають подарунки, що приніс святий Миколай, а дорослі, здається, на мить забули про свої страхи.

Однак ця радість була недовгою. Ніч Крампуса завжди має свій тіньовий бік. Пізнього вечора раптово зникла дівчинка на ім'я Луція. Маленьке створіння, завжди усміхнене, яке віталося зі мною вчора біля церкви. Вона, певно, вже раділа святковим прикрасам, які їй принесла Ніч Миколая. Весь цей блиск раптом згас, коли її матір вибігла на площу, шукаючи дитину.

Знову страх охопив містечко, і відразу ж люди почали шепотіти про темні сили, про нечисту, яка націлилася на дітей. Мій погляд ненароком падає на Отто, який, стоячи біля церкви, обводить містян важким оком, ніби шукаючи нову жертву для звинувачення.

Чи може ця ніч, свято, що має бути сповнене добра й світла, бути затьмарене злом?

Сторінка за сторінкою я відчуваю, як щоденник вивільняє з мене те, що я так довго ховала, — бажання боротися за правду, за справедливість, як робили ті, хто йшов проти течії в часи найтемніших випробувань. Мовчати більше не виходить, і кожен рядок цього давнього рукопису здається майже вироком моєму власному спокою. Я бачу, як Домінік, незважаючи на біль, страх і докори сумління, ішов уперед. Він, здається, знайшов спосіб примиритися із власною темрявою, прийнявши свою відповідальність перед тими, кого він більше не міг захистити.

Читаючи його зізнання і каяття, я думаю, що, можливо, настав час, коли моє особисте виживання не таке вже й важливе. Це нове, незвичне відчуття, коли усвідомлюєш, що є щось більше за власні страхи, за інстинктивне прагнення вберегти себе. Він боровся з тим, що здавалося всесильним і нездоланним, хоча в ті часи, як і зараз, будь-яке інакодумство могло стати смертним вироком. Але він вибрав правду, хоча це коштувало йому спокою.

Щоденник наче вказує мені на шлях, який я давно мала обрати. Час іти, як і він, не ховаючись, а з гордістю — навіть якщо страх досі залишається моїм супутником. Віра у вищу справедливість, як я бачу, може зробити людину невразливою. Що більше я читаю, то сильніше розумію: самозбереження — це пастка, яка стримує дух, а справжня свобода в тому, щоб стати частиною боротьби за правду, незалежно від того, що мене чекає попереду.

7-го дня грудня в році Господньому 1634-му, день Св. Амвросія

Сьогодні вшанування святого Амвросія, а я відчуваю тягар несправедливості, що панує у Вольфсберзі.

З натовпу, що прямував до млина Ганса, чулося щось схоже на воєнний клич. Озброєні косами й смолоскипами, люди несли з собою страх та відчай, готові знайти винного в усіх нещастях. Їх повів Отто, використавши зникнення малої Луції як чергову підставу для полювання на «винних».

Священник ішов попереду натовпу, що рухався вузькими вуличками містечка, мов нестримна ріка. Його голос лунав гучно і лунко, підсилюючи кожне слово ненависті та осуду, що він кидав на мельника.

— Ось, де гніздо нечистої сили! — кричав Отто, здіймаючи руку, наче пророк. — Ми всі знаємо, хто винен у зникненнях наших дітей! Він криється серед нас, вдаючи порядного чоловіка, але всі його справи ведуть прямо до пекла!

Навколо нього були люди, налякані та розгнівані, зі збуреними обличчями, в руках вони стискали вила, сокири та смолоскипи, що вже спалахнули яскравим полум’ям. Марта бачила, як вони рухаються до млина, з жорстокими поглядами, готові розправитися з її батьком. Вона здригнулася від жаху.

— Всі знають, що з лісом коїться недобре, що водяний млин стоїть на тому місці, де здавна господарює нечиста сила! — продовжував священик, підбурюючи юрбу. — І саме там останнім часом бачили зниклих хлопців!

Марта, почувши це, відчула, як паніка почала зростати всередині неї. Не гаючи жодної секунди, вона розвернулася і побігла через ліс до млина, щоб попередити батька. Її ноги несли її швидше, ніж коли-небудь раніше, серце гупало в грудях, а легені горіли від нестачі повітря. Коли вона нарешті дісталася до батька, той працював біля колеса млина, нічого не підозрюючи про наближення загрози.

— Тату! — задихано закричала Марта, наближаючись до нього. — Вони йдуть сюди… Священник веде натовп! Вони звинувачують тебе в зникненнях хлопців!

Ганс на мить застиг, його обличчя спохмурніло, але він залишався спокійним. Він підійшов до доньки, схопив її за плечі і сказав рішучим голосом:

— Ти мусиш тікати, Марто! До лісу! Там тебе ніхто не знайде. Сховайся, поки все не вщухне.

— Але тату... — почала Марта, але він перервав її:

— Немає часу сперечатися! Натовп не слухатиме розуму. Вони хочуть знайти винного, і їм байдуже, хто він насправді. Тікай! Іди до вовків, вони не дадуть тобі загинути.

Марта неохоче кивнула, розуміючи, що сперечатися марно. Її батько був правий. Затримавшись лише на мить, вона обійняла його, відчувши тепло його сильних рук.

— Я повернусь, тату, — прошепотіла вона.

— Іди, — твердо відповів він, відпускаючи її.

Марта обернулася і побігла до лісу. Вона знала стежки краще за будь-кого іншого, і кожен крок був їй знайомий. Листя тріщало під ногами, але вона не озиралася, лише продовжувала бігти. Її серце боліло за батька, але тепер їй залишалося тільки довіритися його словам.

Невдовзі, коли Марта зникла за деревами, до млина підійшов натовп. Люди оточили будівлю, піднімаючи вила і сокири в руках. Полум’я смолоскипів кидало довгі тіні на стіни млина, від чого він здавався ще моторошнішим.

— Виходь, нечиста силе! — гукнув священник, ступивши вперед. — Вийди і відповідай за свої гріхи!

Ганс вийшов до дверей млина, не зляканий, але з відчуттям, що уникнути біди вже не вдасться.

Марта, задихана і схвильована, сховалася у гущавині лісу. Високі дерева нависали над нею, надаючи прихисток, але водночас створюючи відчуття безвиході. Вона стояла серед старих дубів, слухаючи, як вітер шелестить у їхніх кронах. Її серце неслося кудись далеко, до млина, де залишився батько.

Раптом серед тиші лісу до неї донісся різкий крик, потім ще один. Марта інстинктивно обернулася в напрямку млина. З пагорба відкривався широкий вид на долину, і вона побачила, як полум'я яскраво спалахнуло. Вогонь жадібно охоплював дерев'яні частини млина, піднімаючись до неба.

— Ні… — прошепотіла вона, її очі наповнилися сльозами. Вона безпорадно спостерігала, як полум’я знищувало рідне місце, яке було для неї домом. Клуби диму здіймалися до неба, змішуючись з жахливими криками натовпу, що неслося аж до лісу.

Натовп кричав, вигукуючи прокляття і лайки, що зливалися у єдиний потік ненависті. Марта відчувала, як цей хаос проник до її серця, змішуючись зі страхом і болем за батька. Вона чула, як хтось гукав священника Отто, як інші вигукували образливі слова на адресу її родини. Їхні голоси билися з шумом полум’я, створюючи відчуття, ніби сам світ вийшов з-під контролю.

Тремтіння охопило її тіло, коли вона зрозуміла: батько залишився сам проти всього містечка. Її серце розривалося від відчаю. Хоча батько наказав їй тікати, вона відчувала неймовірну вину за те, що не залишилася з ним, не спробувала його захистити. Її охоплювало бажання кинутися назад, але гучні крики та гуркіт вогню зупиняли її.

І все ж, Марта знала, що повертатися — означало б наражати себе на небезпеку. Вона присіла навпочіпки серед густого чагарнику, стискаючи в руках гілки, як останню опору.

— Будь ласка, тату, витримай, — прошепотіла вона.

Її сльози змішувалися зі страхом і гнівом, але в той самий момент, коли вона думала, що залишилася зовсім сама, десь неподалік почувся шурхіт. Марта підняла голову, дивлячись у глибину лісу, і побачила, як до неї з'явилися тіні. Спочатку це був лише рух, але потім вона впізнала їх — це були вовки.

Вони обережно наближалися до неї, один за одним, як мовчазні союзники серед нічної тиші. Очі звірів світилися в темряві, але в їхніх рухах не було ані агресії, ані загрози. Вони тихо підійшли до неї, ніби відчуваючи її біль і розгубленість.

Марта знала їх усіх — це були її єдині друзі. Молоді вовки оточили її, сідаючи поряд, наче розуміли, що вона не може впоратися з цим жахом на самоті.

Важко описати, що відчував, коли бачив, як Марта, ще дитина, змушена була тікати у ліс. Не можу звільнити думки від образу її постаті, що зникала між деревами, немов сама природа поглинула її, щоб захистити від люті односельців.

Ганс не опирався, дозволяючи натовпу вести себе до темного підземелля міської в’язниці. Його тихий і стриманий вигляд, мабуть, тільки підживлював підозри натовпу. У голові зринає лише одне питання: чи дійсно це ті самі люди, яких він усе життя обслуговував у своєму шинку?

Моя душа обтяжена сумнівами. Служба Господу вже давно не означає сліпого слідування наказам чи правилам, але коли бачиш такий вияв жорстокості та бездумної помсти, складно залишатися осторонь.

Читаючи про спалення млина і арешт Ганса, я відчуваю, як спогади про власне минуле прориваються крізь сторінки щоденника. Страшна жорстокість переслідувань, про яку пише Домінік, здається мені надзвичайно знайомою. Режим у 50-х діяв так само: придушував, стирав, лякав, перетворював людей на безлику масу «ворогів народу». І тоді, як і за часів Домініка, звинувачення означало вирок, право на захист зникало разом із честю та правдою.

Доля Ганса нагадує мені про мого дядька — його заарештували без шансу на виправдання, так, ніби йому вже призначили місце на каторзі, вірячи у брехню більше, ніж у справедливість. Домінікові слова про людський страх, який живить ненависть і сліпе бажання знайти «винного», резонують із моїм болем, з обуренням проти системи, що забрала не лише моїх близьких, а й мій спокій.

Щоденник, немов прихований місток до минулого, допомагає мені усвідомити невидимі ланцюги, які ще досі зв’язують мене з тінями власної історії. Він пробуджує глибокі емоції — страх, гнів, прагнення знайти правду. Домінікове каяття за переслідування невинних здається мені відлунням мого болю, моєї ж потреби відновити справедливість. Тепер я розумію, що переслідування — вічна рана на тілі людства. Усі часи, усі режими мають своїх «інакших», яких так легко підмінити простим поняттям «ворог», що на нього можна повісити всі гріхи світу.

Грета вийшла з дому, і коли перед нею зупинилася чорна «Волга», її охопив крижаний страх. Вона озирнулася: усюди — мовчазні чоловіки в сірому на кожному розі, які уважно стежать за кожним її рухом, ніби безликі тіні системи, що зависла над нею. Відступати було нікуди, і, відчувши неминучість цього моменту, вона зважилася сісти в салон.

Всередині на неї вже чекав агент держбезпеки, той самий, що колись допитував її. Він сидів, холодний і непривітний, спостерігаючи за нею з кам'яним обличчям. Його погляд був порожнім, але водночас пронизливим — як у людини, яка звикла нехтувати чужими життями без жодного сумніву.

«Ваші пошуки марні, — сказав він, не виявляючи навіть тіні каяття. — Ваш дядько був лише черговою жертвою системи, — додав він сухо, без жодної емоції. — Сперечатися з нею — марно. Я просто виконував накази». Його виправдана байдужість тільки посилила її відразу; перед нею сидів той, хто присягнув на вірність своєму страху перед системою, не цінуючи людського життя. Він признавався у вбивстві її дядька, не відчуваючи жодної провини, не шкодуючи про скоєне.

На очі Грети поступово навертався відчай. Вона стиснула сумку, де лежав щоденник, відчуваючи суміш злості, безпорадності та обурення. Щоденник і слова Домініка здавалися єдиною її розрадою, відображенням того, як жертви, стикаючись із бездушною машиною влади, виправдовують її, але рідко наважуються кинути виклик системі.

Агент замовк, і між ними запанувала напружена тиша, насичена болем і приглушеною люттю. Грета дивилася у вікно, бачачи ту саму байдужу сірість, якою здавався цей режим.

8-го дня грудня в році Господньому 1634-му.

Довелося зранку відвідати в’язницю, де тримають Ганса. Ідучи до в’язниці, я бачив згуртовану біля кірхи юрбу. Отто стояв перед натовпом, промовляючи слова, що підігрівали гнів та ненависть. Його голос наповнював площу запевненнями, що всі нещастя міста — це наслідок дій Ганса, людини, яку натовп колись вважав одним із своїх. Його тепер звинувачують у найтяжчих злочинах, приписуючи йому зв’язки з темними силами та участь у ритуалах, які, мовляв, призвели до зникнення дітей.

Мої кроки по сирому камінню тюремного коридору звучали як удари серця — ритмічні, але важкі, наповнені сумнівами й тривогою. Я підійшов до дверей його камери, де він сидів, згорблений, але не зломлений. Зустрівшись із його поглядом, я помітив у ньому спокій, глибину і… біль. Біль батька, який боїться не за себе, а за свою дитину, за Марту.

Ганс почав розповідь. Він розповів мені про свою дружину, її хворобу, або радше про дивовижний дар, що відрізняв її від інших. Звідси й витоки його особливих стосунків із вовками.

Вероніка сиділа на березі річки, вдивляючись у тиху воду. Ганс підійшов до неї безшумно, як і завжди, але цього разу його присутність була майже відчутною на відстані. Він відчув, що щось змінилося, і не лише у їхніх стосунках, а й у самій Вероніці.

— Ти давно тут сидиш? — запитав Ганс, сівши поруч. Його голос був спокійним, але очі вдивлялися у її обличчя, шукаючи відповіді.

Вероніка не одразу відповіла. Вона опустила погляд на свої руки, що стискали поділ сукні, і тихо сказала:

— Є дещо, що я повинна тобі сказати. Це не буде легко.

Ганс нахилився до неї, взявши її руку. Він завжди був терплячим, завжди готовим вислухати.

— Що сталося, Вероніко? — його голос був ніжним, але в ньому звучала і стримана тривога.

Вона зітхнула, збираючи сили на те, що мало статися.

— Я вагітна, — нарешті промовила Вероніка, дивлячись прямо в його очі.

Ганс застиг, обробляючи почуте. Його рука на мить стискала її сильніше, але потім він посміхнувся. Це було не те, чого він очікував, але щастя швидко накрило його.

— Вагітна? Це чудова новина, люба! — його обличчя засяяло, і він потягнувся до неї, щоб обійняти, але помітив, що вона все ще занепокоєна. Щось було не так.

— Є ще дещо... — вона затримала його руку, м’яко відсторонивши. — Я повинна сказати тобі правду. Ту правду, про яку я мовчала весь цей час.

Ганс знову замовк, його обличчя стало серйозним. Він зрозумів, що мова йде не просто про дитину.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно запитав він.

Вероніка на мить замовкла, збираючись із силами, щоб сказати те, що могла змінити все їхнє життя.

— У нашій родині є таємниця. Наш рід… наші предки уклали договір із древніми силами природи. Ми були хранителями цього лісу. Ми захищаємо його... і він захищає нас. Ця здатність передається з покоління в покоління, і тепер вона є в мені. — Вона відвела погляд, боячись побачити його реакцію.

— Я можу перетворюватися на вовчицю. Це не вибір, це спадщина, яка стала частиною мене. Такою була моя мати. Такими були її предки. І тепер, коли я ношу нашу дитину... це може торкнутися і її.

Ганс дивився на Вероніку мовчки. Він бачив, як сильно вона переймається, як важко їй було це розповісти. Але замість того, щоб відсахнутися або засуджувати, він лише легенько зітхнув і стиснув її руку міцніше.

— Вероніко, — тихо сказав він, дивлячись прямо в її очі, — я багато бачив за своє життя. Я бачив людей, що ховалися від своїх істин, і бачив, як війна змінює серця. Твої здібності... це частина тебе. І якщо це означає, що ти захищаєш цей ліс, тоді це добре. Я тебе не боюся.

Вероніка підняла на нього очі, здивована його спокоєм.

— Ти... не лякаєшся?

— Лякатись? — Ганс посміхнувся і обережно торкнувся її обличчя. — Ти моя Вероніка. Незалежно від того, чи ти людина, чи вовчиця. І нашій дитині я передам усе, що знаю про світ. Разом ми впораємося з цим. Удвох завжди краще, пам’ятаєш?

Сльози навернулися на очі Вероніки, і вона відчула, як важкий тягар зійшов із її серця. Вона боялася, що втратить його через свою правду, але замість цього знайшла підтримку.

— Дякую, — прошепотіла вона, обіймаючи його. — Дякую, що ти є.

Ганс обійняв її міцно, знаючи, що попереду ще багато випробувань, але тепер вони були готові до них разом.

Ця історія звучала, наче легенда, але я вже звик до межі, де віра й реальність переплітаються, творячи дивовижну правду.

— Марта, — сказав він, — з самого дитинства не боялася вовків. Її манило до них, ніби до сім’ї. Вона завжди відчувала, що ті створіння оберігають її.

Я слухав, відчуваючи, як моє серце стискається від жалю й водночас від страху перед тим, що Ганс і його донька могли стати жертвами гніву, народженого з невігластва.

Я не вважаю, що Ганс має хоч якийсь стосунок до зникнень. Навпаки, він, здається, прагне захистити місто, і навіть ті, хто відмовився б це визнати, напевно відчувають, що в його намірах немає зла.

Покидаючи в’язницю, я відчував змішані почуття: горе, гнів і тиху рішучість знайти правду, навіть якщо це означатиме кинути виклик самому Отто.

Мовчки відпиваючи гарячий чай, Грета заглиблювалася у записаний голос з минулого, немов поринаючи у світ Домініка та його пригоди. Легке тривожне очікування пульсувало у грудях, і вона відчувала: що б не було написано далі, це змінить щось важливе — чи то в історії давно померлого автора, чи, можливо, в її власному житті.

9-го дня грудня в році Господньому 1634-му, Свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії

Сьогодні згадую Непорочне Зачаття, хоч у душі відчуваю скорботу. Як часто ми згадуємо цю святу подію — чистоту Діви, що подарувала світові надію. Але тут, у Вольфсберзі, немає місця ні чистоті, ні спокою. Все, що бачу, — це страх, ненависть і підозра. Місцеві говорять про відплату за гріхи, про очищення від нечистої сили, але чи розуміють вони, що самі несуть у собі насіння зла? Згадую ті часи, коли сам був інквізитором і мав просту віру в чіткі відповіді на складні питання. Але жодне допитливе серце не може по-справжньому знайти мир в осудженні інших.

Тоді ж, у простоті віри, я вірив, що зло, як і вовка, можна приборкати силою праведності. Серед святих є ті, хто обертав хижаків до світла і покори, відводячи їх від дикої природи. Наче сам Господь наділяв обраних святих силою спрямовувати диких створінь на шлях віри, до миру, протиставляючи хижій натурі велич людської душі.

Ганс у темниці, Марта у лісі, і тільки Господь знає, чим завершиться це переслідування.

10-го дня грудня в році Господньому 1634-му, II неділя Адвенту, Пресвятої Діви Марії Лоретанської

Сьогоднішня неділя Адвенту приносить із собою тишу, однак ця тиша ніби просякнута темними передчуттями. Друга неділя мала би стати нагадуванням про світло, що знову входить у світ, але тут це світло не пробивається. Блукаючи вулицями Вольфсбергу, спостерігаю, як поодинокі перехожі опускають погляд, ховаючись від мене, немов від мене вимагають спокутування їхніх таємних гріхів.

Що ж відчуває людина, коли її спонукають до неправедного суду, і вона відчуває свою провину, але все одно виконує обов’язок? Я сам був у такій ситуації. Відвідував підозрюваних, піднімав на них руку страху Божого, але чи вірив я, що суд справедливий? А зараз — не я, а люди навколо, заражені цим самим страхом. Отто направляє цей страх, мов зброю, і ті, хто ще не втратив віру, запитують, чи може місто дочекатися Адвенту у мирі.

11-го дня грудня в році Господньому 1634-му, Святого Дамасія І

Святий Дамасій… Згадую, як писали про нього: той, хто стояв на порозі правди й омани, хто стикався зі звинуваченнями у гріхах, але зберіг своє місце. Чи винен він був чи ні, не мені судити.

Ця історія нагадує мені про безглуздість людських страхів і наскільки глибоко вони здатні сіяти недовіру та ненависть. Як часто забобони й помилкові судження стають знаряддям руйнування, калічачи невинних і зводячи наклеп на тих, хто не має нічого спільного з темними силами. Скільки разів і я сам піддавався подібній сліпій вірі, яка змушувала мене вбачати зло там, де його не було?

І Ганс… Сидить у темниці без вини, бо надто вразився на часі і став надто зручним козлом відпущення для переляканих. У багатьох очах вже немає жалю до нього — лишень жорстока готовність розправитися, аби відновити примарний мир. Історія, здається, повторюється. Як колись у Римі християни були мішенню переслідувань, так тепер підозра й ненависть впала на протестантів, «інакших», чия віра та спосіб життя відрізняються від очікуваного. Як же легко людство знову шукає ворогів, замість того щоб зрозуміти відмінності.

І що, коли люди просто бояться того, чого не розуміють? Подібно до переслідувань за віру, тепер вони підозрюють у зв’язках із темними силами тих, хто лише прагне жити своїм життям. Хто ж знає, чи не знайдеться колись і тут нового Рима, що намагатиметься знищити все, що не вписується в його порядок?

Сьогодні молився за душу Ганса і за спасіння міста, а також за себе, бо боюся, що моя роль в історії Вольфсбергу тільки починається.

12-го дня грудня в році Господньому 1634-му, Свято Пресвятої Діви Марії з Гваделупи

Сьогодні я відкрив те, що не дає мені ані спокою, ані сил залишатися осторонь. Здолавши страх і осторогу, я потай проникнув до підвалів місцевої кірхи, де, серед непроглядної темряви і давнього каміння, виявив жахливі свідчення злочинів, що кояться під покровом святості. Зупиняючись перед кожним кроком, я обмацував холодні стіни, доки мій погляд не впав на потир, заплямований слідами крові. Навколо — чорні свічки та книги, розмальовані символами, яким не місце у Божому домі.

Домінік обережно спустився до підвалу церкви, кожен його крок віддавався глухим відлунням у кам'яних стінах. Повітря було важким, застійним і просякнутим солодкуватим запахом крові та розкладу. Приглушене світло свічки, що він тримав у руці, тьмяно освітлювало простір, у якому панував гнітючий морок.

Коли очі звикли до темряви, він побачив жахливу картину. В самому центрі приміщення височів вівтар, покритий запеченими згустками крові, що візерунками пролягали по каменю, мов сліди загублених душ. Над ним стояв величезний трон із зображенням Бафомета: рогата постать із глузливим виразом на обличчі, яка, здавалося, спостерігала за кожним, хто зважиться наблизитися.

На вівтарі стояв закривавлений потир, з якого ще капала густа темно-червона рідина. Навколо були розкидані старі книги, їхні сторінки були заплямовані й засмальцьовані, а текст у них містив заборонені заклинання, ретельно виписані мовою, що викликала лише острах. Домінік підняв одну з книг, і його рука здригнулася: напис був не людською мовою, а символами, що несли з собою жахливу енергію.

Погляд упав на кілька залізних кліток у кутку, в яких, тісно притулившись одне до одного, сиділи діти. Їхні бліді обличчя, схудлі тіла й налякані очі відбивали тишу й безвихідь. Серед них Домінік побачив Луцію — вона, наче зламана квітка, сиділа на підлозі клітки, руки були зв’язані, а обличчя забруднене слідами сліз і пилу. Її великі очі метушливо бігали, ніби намагалися знайти хоч один промінчик надії в цьому похмурому лабіринті жаху.

Кров була скрізь — на кам'яних плитах, на вівтарі, на підлозі біля кліток. Відчуття смерті витало в повітрі, і навіть стіни здавалося вбирали цей морок, стаючи частиною темного ритуалу. Домінік відчув, як його серце стискається від люті й жаху, але страх поступово перетворювався на рішучість.

Тут я бачив зв’язаних дітей, худих, знесилених, з очима, що згасали від жаху. Серед них — Луція, крихітна душа, викрадена нещодавно, яка схоже мала стати жертвою в якомусь таємничому, страшному ритуалі. Ця дівчинка ще вчора бігала вулицями міста, а тепер, у напівтемряві підвалу, виглядала як тінь, що ледве тримається за життя. Мені хочеться кричати, викрити те, що приховане за стінами кірхи. Але чи повірять вони мені?

Я вернувся до заїжджого двору, з думкою викрити Отто. Зло, що він чинить під личиною служителя Бога, не повинно залишитися прихованим. Але тепер, здається, йому відомо про мої підозри. Поки я занотовую ці рядки, чую кроки в коридорі. Хтось стоїть за дверима й вимагає відчинити. Вони вже ламають двері, і я розумію, що мої спроби знайти спокуту обернулися для мене смертельною пасткою.

Господи, прости мене за те, що не зміг викупити минулих гріхів…

17-го дня грудня в році Господньому 1634-му, III неділя Адвенту

Лише тепер, трохи оговтавшись від катувань, маю сили взяти перо й описати події, що й досі здаються мені далекими від людського розуміння.

Дня 13 грудня місяця, року Господнього 1634 вночі місто огорнув жах. З темного лісу прийшли вони — вовки. Попереду стаї йшла велика вовчиця, чиї очі світилися таємничим світлом, наче відображали саму природу, що стала на бік справедливості. З нею були Ганс, Марта та її брати-вовки, які безстрашно вступили в бій за своє. Вони з’явилися, наче тіні, несучи кару, на яку ніхто не очікував.

Ранок огорнув містечко густим туманом, а з боку Чорного Лісу крізь нього пробивалися тіні. Вулиці залили сотні палаючих очей — вовки безшумно ковзали містом, обережно досліджуючи кожен закуток. Люди, не наважуючись вийти, спостерігали крізь щілини у ставнях за цим нічним походом, що скидався на моторошний суд природи.

Декотрі казали, що попереду стаї йшла постать у плащі, а інші присягалися, що бачили величезну вовчицю. Її рухи були владними, суворий погляд — невідворотним. Вона вела цей нічний похід, мов королева темряви, що вершила свій суд.

Отто та його спільники зазнали жорстокої розправи від розлючених звірів. У всякому разі від Отто не залишилось нічого, не знайшли, навіть, його ряси. Не знаю, чи можна це назвати помстою, але у цю мить я бачив, як саме рука Божа вершить правосуддя — через диких створінь, які цього разу захищали невинних. Спочатку вовки звільнили Ганса, а тоді вже Ганс з вовками відшукали й мене у підземеллі, де я перебував з полоненими дітьми. Серед них була і Луція, яка мала стати жертвою зловісного ритуалу на свою ж честь. Однак, як і в легенді, де вовк захищає цей храм від Диявола, так і тепер вовки стали захисниками тих, кого доля привела під їхню опіку.

Диво звільнення маленької Луції відбулося саме на день святої Люції. Не можу не бачити у цьому символізму. У день, що мав стати днем її загибелі, дитина повертається до життя. Господь часто діє через обраних ним створінь, і, здається, ці вовки цього разу стали його вісниками. День святої Люції здавна символізує повернення світла — момент, коли темрява відступає, а світло поволі повертається у світ, адже після цього дня ночі стають коротшими. У порятунку Луції, що відбувся саме цього дня, я бачу знамення: наче сама темрява, що панувала у Вольфсберзі, нарешті завершується, поступаючись Божій правді й милосердю.

Цей день — незбагненний, але тепер у мені живе надія на очищення та віру в те, що Бог дозволяє кожній істоті бути суддею у справі добра й зла.

Читаючи про дивний і моторошний напад вовків на Вольфсберг, я не можу позбутися відчуття, що цей напад — не просто подія, а символічний прояв того, як сама природа, незримий голос справедливості, покарає тих, хто зловживає владою. Здається, ніби людські страхи, помножені на ненависть і репресії, завжди повертаються до тих, хто їх породжує. Жорстока розплата, яка спіткала місто, відкриває мені істину: навіть у найгірших умовах, серед жаху й пригнічення, завжди можна знайти силу для опору, хай він і здається безнадійним.

Досвід Домініка показує мені, що у будь-якій системі гноблення є приховані слабкості, що спільний обурений голос чи маленькі акти сміливості можуть бути таким собі «вовчим нападом» на тиранію, яка панує навколо мене.

24-го дня грудня в році Господньому 1634-му, IV неділя Адвенту, Адама і Єви

Сьогодні містечко готується до Святвечора. На площі біля кірхи встановили дерево пізнання добра і зла — символічне нагадування про Адама і Єву, яких Господь наділив свободою вибору, але водночас і відповідальністю за цей вибір. Я бачу у цій історії не лише прообраз спокуси, що занурила людство у страждання, але й основний урок, який Бог дарує всім нам: вибір між добром і злом.

Думка про це дерево та історію наших прародичів змушує мене замислитися над тим, як легко люди, прагнучи «захищати» істину, можуть її зрадити. Коли я служив інквізитором, вважав, що мій обов’язок полягає у викоріненні зла. Але чи не став я сам тоді сліпим знаряддям сили, що позбавляє людей вибору? Чи не уподібнився я тим, хто вважає себе вартовим добра, але через страх перед невідомим — як страх перед знанням добра і зла — обирає шлях насильства та нищення?

Бог наділив Адама і Єву правом на вибір, хоч і знав, що це призведе до їхнього падіння. Він дозволив їм порушити Його заповідь, щоб ті мали змогу вибирати самостійно, не зі страху, а з любові й віри. Пам’ятаючи про це, я все глибше усвідомлюю, що свобода, яку Господь дарує, важить більше за суворий примус. І як би не тяжко було на душі, я продовжую свій шлях, шукаючи спокути за вибори, що стали для інших причиною страждань.

Цього Святвечора, коли люди збиратимуться за скромною вечерею, буду молитися про те, щоб Господь дав мені сили залишатися вірним істині, навіть якщо вона ставить мене проти самого себе.

Усю ніч я лежу без сну, відчуваючи, як тривога тягне мене до краю. Немов сама темрява дихає поруч, важка й невідворотна, вона наближається до мене, а заодно й до всього міста. Кожна тінь за вікном, кожен подих вітру здаються передвісниками чогось невидимого, але грізного. Я знову і знову повертаюсь думками до щоденника Домініка. Його історії про боротьбу, про відвагу, яку він черпав на шляху спокути, відгукуються в мені, наче нагадування: інколи треба йти на зустріч страху, навіть якщо здавалося б, що світ падає.

Цієї ночі, коли Прага ще спала в оманливому спокої, я відчула, що більше не можу стояти осторонь. Щоденник Домініка вже не просто книга, а джерело сили, що пробудило в мені бажання чинити спротив. Тепер мені ясно: я є частиною нескінченного ланцюга опору, що передається від покоління до покоління, і хоч не знаю, яким буде мій наступний крок, відчуваю, що зможу його зробити.

25-го дня грудня в році Господньому 1634-му, Різдво Господнє

Різдво — свято народження Спасителя, і сьогодні Вольфсберг, попри весь свій занепад, наповнився радісними голосами. На ринковій площі влаштували різдвяний ярмарок, де торгують всіма благами, що зібралися в місті: ароматний глінтвейн, пряні пироги з маком, запечена гуска з яблуками та незмінний картопляний салат на столах кожної домівки. Місцеві дітлахи бігають поміж яток, а дорослі радіють можливості обрати щось до святкового столу ще до того, як морози повністю сковують землю.

Мені здається, кожен ранок народження Спасителя нагадує нам, що навіть найтемніші місця несуть у собі промінь світла. У святковій метушні я помітив, як Ганс та Марта віталися зі знайомими. Їхні обличчя сповнені тихої вдячності. Під час нашої розмови з ними я відчув спокій і світло, яке, здається, Господь нарешті подарував моїй душі.

Я залишаю це місто, та не залишаю паломництво. Ще не знаю, куди мене приведе шлях, але вірю, що цей крок — черговий у напрямку до остаточного звільнення від тягарів минулого.

Сьогодні ж, у храмі на святковій месі, я згадав слова Господні про милосердя й прощення. Як дивно бачити, що в нашому зіпсованому світі, де все частіше з’являються темні тіні переслідувань і ненависті, світло таки не полишає нас.

На світанку 21 серпня, коли танкові колони вже виїжджали у місто, Грета крокувала їм назустріч попереду демонстрації, тримаючи плакат із написом: «Окупанти, йдіть додому!». Навколо неї юрмилися люди, тримаючи транспаранти з написами «Іване, вертайся додому», «Назад додому!», «Ми вас не запрошували». Протестувальників поєднували рішучість та надія. Навіть коли холодний страх стискав її серце, Грета відчувала силу стояти тут із усіма ними — вибір, що став випробуванням її відваги.

Щоденник Домініка, що став їй дороговказом, нагадував про внутрішню силу, яка здатна розірвати пута страху й стати голосом волі. Вона дивилася на обличчя, що оточували її і розуміла, що ця боротьба — більше, ніж прагнення дізнатися правду про загибель дядька. Щось сильніше й важливіше з’єднувало її з тими, хто стояв поряд. Її трансформація — від страху до рішучості, від безпорадності до відповідальності — надавала їй відчуття нової, непохитної свободи.

Це видовище перегукувалося з іншою сценою, з глибокого минулого, яку вона уявляла, читаючи щоденник Домініка. Так і тепер, натовп зібрався разом перед викликом, і, хоч доля кожного залишалася невизначеною, у серці Грети визрівала рішучість: «Я готова до будь-чого, що чекає попереду», — майнула думка, надаючи їй сил йти вперед поряд із тими, хто прийшов боротися за свою землю і свободу.

6-го дня січня в році Господньому 1635-му, Богоявлення Господнє

На свято Богоявлення, я прибув до Франкфурту — місця, яке завжди вражає мене своєю величчю та розмаїттям життя. Навіть серед зими це місто виглядає жвавим і повним життя, а його жителі — невтомними. У Франкфурті, на східному березі Майну, тісно переплітаються різні світи та культури, особливо завдяки ярмаркам і купецьким традиціям. Мої очі тішить архітектура міста: ряди високих, прикрашених різьбленням будинків, кам'яні мости через Майн, велична кафедра Святого Варфоломія, того самого, де коронуються всі імператори.

Я знайшов притулок у мого давнього приятеля, що мешкає поблизу Рьомербергу, на тихій вулиці, але з вікнами, що виходять на ринкову площу. Маю намір зупинитися тут, поки вщухнуть холоди. І хоча Франкфурт сяє численними свічками і містяни у святкових шатах відзначають цей день, на серці у мене досі тягар.

Сьогодні надійшла звістка з Вольфсберга, що стала темною хмарою над цією ідилією. Виявляється, там знову зникло дитя. Мої думки знову линуть до тих тихих, наповнених страхом і підозрами вулиць, до отих безпомічних поглядів матерів, що лишилися без надії.

.