Faux Souvenirs

– Енні... Ти як? — Рейвен відриває погляд від комп'ютера і дивиться на мене щойно я відкриваю двері офісу. Знову це чортове питання. Жінко, якщо тобі немає чим зайнятися, я не знаю, займися особистим життям, попліткуй з іншими дівчатами з відділу, чого ти до мене домахуєшся?!

– Привіт, Рейвен. Все добре. Дякую, що спитала. – Я натягую фальшиву посмішку на обличчя і намагаюся звучати дуже привітно. Дуже намагаюся. А ще дужче намагаюся не послати її до біса. Виходить погано...

– Можливо, тобі щось потрібно? Містер Дейвіс вже в своєму кабінеті – чекає на тебе. – Рейвен дивиться на мене, немов на побите цуценя. Вона завжди була такою.

Що йому знову від мене потрібно? Чому їм всім від мене щось потрібно? Не дають спокійно попрацювати. Ранок ще не розпочався нормально, а мене вже встигли вибісити. Як продуктивно.

– Дякую, Рейвен. Зараз покладу речі і зайду до нього. – Чимдуж перебираю ногами, бо не маю наміру лишатися тут ще бодай одну чортову секунду. Чую як Рейвен видає протяжний видих і сідає знову до роботи – ось так би одразу.

Мій кабінет – це моя фортеця. І що, що він малесенький? Цей маленький закуток це моя територія і крім мене і містера Колючки (мій кактус біля комп'ютера) тут майже  ніхто не буває. Ось така роль бухгалтера в задрипаній юридичній компанії, але я не нарікаю. Мене влаштовує цілком і повністю моє життя. Можливо, мене вважають дивакуватою, але так і краще, я ніколи не була занадто товариською. Дякувати долі, що я зустріла Юджина і він прийняв мене такою, яка я є. Мій коханий чоловік. Дивлюся на його фото і посміхаюся. Кладу сумку і чимчикую до кабінета Дейвіса. Невже знову буде вичитувати через якийсь звіт? Сподіваюся, що ні, бо тоді мій ранок буде остаточно і безповоротно зіпсовано. Вдихаю і відчиняю двері.

– Енні... – Бос дивиться на мене точно таким самим поглядом як і Рейвен? Вони тут що сказилися всі?

– Добрий ранок, містер Дейвіс, – я розпочинаю перша. – Якщо це через спізнення, то я дуже перепрошую, більше це не повториться, а якщо ні, то... – Дейвіс перебиває мене не давши закінчити.

– Ні-ні, Енні. Я просто... просто хотів дізнатися як ти? Як в тебе справи? – Він дивиться на мене і, здається, не кліпає. Таак, це все починає видаватися дивним...

– В мене? В мене справи досить непогано, містере Дейвіс, дякую, що поцікавилися. Просто, я ні в якому разі не хочу видатися грубою, але я... я не зовсім розумію, чому всі на мене дивляться так, ніби я прокажена. Тобто, так я не дуже товариська, але я завжди була такою і якщо в цьому проблема, то я постараюся наступний раз прийти в кафе на корпоратив. – Закінчую свою тираду і вдихаю на повні груди, бо, виявляється, я все це говорила на одному подиху.

– Енні, все добре. Не хвилюйся, будь-ласка. Я просто вирішив поцікавитися. Перепрошую, якщо мої слова якимось чином тебе зачепили. Одже, якщо все добре підкажи, будь-ласка, чи вже готовий звіт про витрати? – Дейвіс дивиться на мене і, нарешті, такий Дейвіс починає мені подобатися.

– Буде готовий через кілька годин. Якщо це все, я можу як раз повернутися до роботи над ним. – Посміхаюся і сподіваюся, що це пекло нарешті вже скінчиться. Бос киває і дуже доречно в нього вібрує телефон. Забираюся з його кабінету і вирішую, що мені не завадить маленький перекур, якраз зателефоную Юджину, бо лише я одна негідниця з усіх двох поверхів, хто палить.

Задумуюся чому я опинилася тут і чи це дійсно те, що мені потрібно. І, як не дивно, розумію, що така робота дійсно те, що мені до душі. Підкурюю сигарету і іншою рукою дістаю телефон з задньої кишені джинсів. Набираю номер. Довгі гудки... Ну звісно, він як завжди десь запхав телефон і не чує дзвінка. Вдихаю дим і так і стою з телефоном біля вуха. Ну не бере, то й не бере. Ввечері поговоримо. Треба якось налаштуватися на роботу і доробити той бісовий звіт. Сьогодні п'ятниця, а далі... А далі вихідні і ми, нарешті, з Юджином поїдемо до нашого заміського будинку. Звісно, вайб Чикаго – це той вайб, що тече в моїх жилах, але інколи відпочинок на природі це те, що вкрай необхідно щоб функціонувати.

15:17. Доле, та ти знущаєшся! Чому час тече так повільно, коли очікуєш чогось, і пролітає зі швидкістю світла, коли його потребуєш. Дивлюся як стрілки годинника повільно переміщаються – складається враження, що їх запхали в слайм, і вони стали заручниками ситуації. Точно так само як і я. Подумки повертаюся до нашого затишного будинку. Поруч озеро – краса. Підемо на риболовлю, а потім, неначе пустотливі діти, будемо купатися і плескатися у воді з Юджином.

Нарешті! Нарешті кінець робочого дня! Складаю речі в сумку і щосили мчу до авто. Моя червона квіточка вже чекає на мене біля входу. Заводжу мотор і сповнена радості їду на зустріч з такими омріяними вихідними. Літо в Чикаго особливе. Гаряче повітря змішується з голосами і створює дивний коктейль – він нібито й такий рідний, а з іншого боку, такий тяжкий, від якого хочеться втекти. А заміський будиночок він інший. Від нього віє теплом, спокоєм. Тут навіть повітря інше. Кожний раз коли ми з Юджином приїжджаємо сюди час ніби зупиняється. Ми насолоджуємося природою, один одним і просто вмикаємо "лінь" на всю.

Паркуюся біля будинку. Знову світло в будинку не горить. Даю сто відсотків, що Юджин або ремонтує свій мотоцикл в гаражі, або листає новини в пітьмі – геть не хвилюється про свій зір! Посміхаюся і забігаю в будинок. Піднімаюся нагору – Юджина немає. Одже таки гараж. Спускаюся і чую легку мелодію – знову він тут – брудний, в мастилі, копирсається з гайками. Бачу його спину схилену над якоюсь запчастиною назву якої я і не вимовлю.

Театрально стукаю.

– Пане, можливо, ви все таки зустрінете вашу дружину хоч колись не замурзаним? Заради всіх святих, Юджине, в мене вже весь одяг пахне твоїм мастилом. – Посміхаюся і спостерігаю як його сильні руки прикручують щось до чогось.

– Не сварися. Я люблю тебе, ти ж знаєш, але коли ти сваришся, хочеться тебе покласти в багажник і відвезти далеко-далеко. – Юджин злегка повертає голову і лукаво посміхається. От же ж гівнюк! – Йди в будинок. Мені треба декілька хвилин. Я зараз закінчую і будемо вечеряти.

Піднімаюся на кухню і розігріваю лазанью. Яка ж я все таки щаслива. Такий чоловік як Юджин – красивий, темноволосий, смаглявий – обрав мене серед красунь, що крутилися навколо нього. Можливо, я не виграла в долі красу, проте увірвала собі цього шикарнючого чоловіка.

Чую його важкі кроки. Його брудні руки обіймають мене ззаду і я відчуваю його дихання на шиї.

Повертаюся і легенько б'ю його рушником.

– Все зараз охолоне. Мий руки і сідай вже швидше. Я вже скучила за тобою. Маю тобі розповісти про сьогоднішні мої "пригоди" на роботі. Я, до речі, тобі сьогодні телефонувала вранці – чому не відповів?

– Ти ж знаєш... – його очі вивчають мене.

– Так-так, знову кудись поклав телефон і не звертав на нього жодної уваги. Знаєш, це інколи дратує. А раптом зі мною б щось трапилося, а ти навіть і не знатимеш. Бо як же ти дізнаєшся, якщо телефон десь в дупі світу лежить? – Кидаю на нього сердитий погляд і розкладаю посуд.

– Не лютуй. Наступний раз я виправлюся, обіцяю. То що там з роботою?

– А, точно. Сьогодні всі якісь дивні. Спочатку Рейвен, потім боса, наче гедзь вжалив – всіх раптово зацікавив мій стан, уявляєш? – Юджин мовчить злегка нахиливши голову. Якби він ще й розмовляв багато, то я б таки точно зірвала джек-пот, а так, доводиться жити пліч-о-пліч з його мовчанням. – Хоча, знаєш, це не важливо. Завтра нас чекає міні-відпустка тому я пакувати речі, а ти приведи себе до ладу – я не буду їхати три години в одній машині з замазурою. – Забираю брудний посуд зі столу, закидаю в посудомийку і лечу нагору – хочу щоб завтра настало вже.

Відкриваю очі, хочу намацати Юджина, але його сторона ліжка вже холодна – знову прокинувся рано. Окидаю оком зібрані сумки і розумію, що сьогодні і завтра будуть найкращі дні в моєму житті. В нашому житті. Поспіхом вмиваюся, чищу зуби, одягаюся і йду до авто. Чорний джип Юджина в гаражі, дивно – невже він хоче їхати на моєму авто? Хоча, це навіть цікаво. Завжди ми їздили лише на його автомобілі і він був за кермом і, схоже, зараз настав час змінити правила.

Машина моя – отже за кермом також буду я. І мені все одно що він там буде говорити – моє авто – мої правила.

– Красуне, ти вже прокинулася? Чому так рано?

– Юджине, ніби ти не знаєш як я чекала ці вихідні! Я вже знесла всі сумки. Ти готовий? Якщо так поїхали.

– Так, звичайно – поїхали. – Він ляскає мене по дупі і йде до водійського боку. Е ні, чоловіче, сьогодні я за кермом. Швидко біжу з іншого боку і відкриваю двері.

– Сьогодні ти в ролі пасажира, коханий, тому давай на пасажирське сидіння. – Моя поза загрозлива і він, дивлячись на мій азарт, піднімає руки догори і покірно обходить авто.

Вмикаю музику. Якась радіохвиля з сучасними піснями, але мені байдуже. Я налаштована на відпочинок і сьогодні ніхто і ніщо не зможе зіпсувати мій настрій. Кидаю швидкий погляд на Юджина і вирушаю. Дорога в'ється неначе грайлива річка і ось нарешті наш казковий будиночок, захований від людських очей.

Відчиняю двері і пил торкається моїх вій. Давно нас тут не було. Юджин же пішов до озера – він завжди любив це озеро, воно й не дивно – влітку прохолодно, взимку – красиво. Це озеро було чарівним незалежно від пори року. Отже рибалити, поки сонце не так припікає. Вудочки в невеличкій комірчині поряд з будинком.

– Коханий, ходи сюди, – кличу Юджина і вже передчуваю ці тихі моменти. Він підходить і посміхається – в сонячних променях його посмішка стає ще більш сліпучою. Вудочки в коморі – ти ж знаєш я не люблю той замок, він вічно заїдає. Дістанеш? – Він киває, дістає ключі з сумки і зникає за будинком.

Оглядаю наш будиночок – який же він чудовий. Такий маленький, такий затишний, і такий "наш". На стінах фото з наших відпусток і маленькі сувеніри, що ми завжди привозили. Книги і камін – це все додавало особливого шарму цьому місцю. Щось Юджина довго немає, невже знову знайшов якісь гайки для свого мотоциклу? Якщо це так – нехай начувається!

Швидко йду до комори і в думках прокручую якими поганими словами буду обзивати чоловіка. Двері відчинені – заглядаю всередину і картина, яку я бачу змушує моє серце калатати. Юджин, мій коханий Юджин, лежить на підлозі в калюжі крові. Швидко роззираюся. Вудочки розкидані навсебіч... Скоріше за все, він намагався зняти їх з полиці і щось впало на нього. Опускаюся на коліна, тремчу і бачу як з лівого боку стирчить якась залізяка. Інстинктивно хапаюся за неї щоб висмикнути, але здоровий глузд волає, щоб я не робила цього.

Перевіряю пульс на шиї – живий, але ледь дихає. Чорт, чорт, чорт! Телефон! Де довбаний телефон?

Мій погляд ковзає по металевому уламку, що стирчить з боку Юджина. Він лежить нерухомо на холодній бетонній підлозі, а його темна кров розтікається, змішуючись із пилом. Мої пальці тремтять, коли я торкаюся його руки. Він ще дихає, але кожен вдих дається йому важко, болісно. Серце гупає в грудях так голосно, що, здається, воно зараз вибухне.

— Юджине! — голос зривається на крик, але це не допомагає. Його очі напівзакриті, і він не реагує.

Металева залізяка виглядає з його боку, і я розумію, що це небезпечніше, ніж я думала. Якщо я потягну за неї — може бути ще гірше. Але... чорт, це виглядає жахливо! Мої руки знову смикаються до рани, але я зупиняюся, уявляючи, як кров почне литися ще швидше, якщо витягну цей уламок. Пульс на його шиї слабкий, ледве помітний, але він ще живий.

— Тримайся, коханий, тримайся... — шепочу, хоч це більше схоже на молитву. Я знаю, що зараз час не на моєму боці, і якщо не зроблю щось негайно, можу втратити його назавжди.

Телефон. Немає сигналу. Трясця цьому будинку, трясця цьому місцю, де завжди немає мережі! Піднімаюся на ноги, ледве тримаючись, мої коліна тремтять, а в голові крутяться панічні думки. Потрібно діяти швидко. Потрібно дістатися до автомобіля. Якщо я його тут залишу — може бути запізно.

Повертаюся до Юджина, хапаю його під руки і починаю тягнути до виходу. Він важкий, дуже важкий. Кожен рух дається надзусиллями. Його тіло безвільно ковзає по підлозі, і я чую, як він зітхає від болю, коли я зачіпаю рану.

— Пробач, пробач! — шепочу крізь сльози, які вже котяться по обличчю. Мої ноги ковзають по підлозі, але я не можу зупинитися. Кожен крок віддається відчайдушним болем у спині, але я не зупиняюся. Чорт забирай, я не можу його тут залишити!

Щоразу, коли я його піднімаю, з рани на боці ллється кров. Я з жахом дивлюся, як вона просочується через його одяг, заливає мої руки, і здається, що її стає більше з кожним рухом.

— Тримайся, Юджине... Ми майже на місці, майже...

Тягну його до машини, спотикаюся об каміння, а моє тіло вже на межі виснаження. Кожен рух здається вічністю. Час розтягується. Серце калатає так швидко, що я боюся, що зомлію від страху і втоми. Але я не маю права зупинитися. Він моє все, і я не дозволю йому померти.

Нарешті дістаюся до автомобіля. Відчиняю двері, і, спираючись на всі свої сили, піднімаю його, намагаючись не зачепити уламок. Кидаю його на сидіння. Його голова мляво падає на бік, а тіло напівлежить на кріслі. Його обличчя бліде, вуста синіють. Часу майже немає.

Сідаю за кермо і тремтячими руками заводжу машину. Ноги давлять на педалі, серце вистрибує з грудей, а в очах стоять сльози, що замилюють все довкола.

— Тримайся, будь ласка, тримайся, — мій голос тремтить, і слова зливаються в суцільний відчай. Я бачу в дзеркалі його обличчя, безжиттєве і бліде, і це змушує мене натискати на газ ще сильніше.

Дорога звивається переді мною, але я не звертаю уваги на те, як автомобіль підстрибує на нерівностях. Мої пальці біліють від міцного стискання керма, я жену машину так швидко, як тільки можу, не думаючи про небезпеку. Тільки одне в голові — врятувати його.

— Господи, допоможи нам! — крик виривається з мене, і я натискаю педаль до упору.

Кожна секунда здається вічністю, кожен поворот — смертельним викликом, але я знаю, що маю дістатися лікарні. Я не можу його втратити, не можу допустити, щоб він пішов.

Світ починає мерехтіти, як розбита лампочка, перед очима. Я завмираю, вся кров з грудей немов тікає, залишаючи тільки порожнечу. Чую, як мої ноги підкошуються, але розум змушує їх рухатися. Паркуюся біля входу лікарні, двері авто ледь не зриваються з петель, коли я різко їх відкриваю. Чоловіка потрібно рятувати. Зараз.

— Допоможіть! — кричу, немов згорьована душа, що втратила все, що було дорогим. Мій голос зривається на хрип. — Будь ласка, допоможіть! У мого чоловіка кровотеча! Він вмирає! Боже, зробіть хоч щось!

Я підбігаю до дверей і силкуюся витягнути Юджина з машини, хоча руки трясуться так, що навіть не відчуваю керма. Кров просочується крізь його сорочку, і кожен рух здається небезпечним, бо що як я зроблю ще гірше? Та іншого вибору немає — він потребує допомоги зараз.

Нарешті вдається витягнути його тіло з сидіння. Лікарі стоять, але чомусь не рухаються. Їхні погляди націлені на мене, але вони ніби заклякли, ніби не розуміють, що це все реальність. Я відчуваю себе, немов у кошмарі, де голос не доходить до людей, де крик розчиняється у порожнечі.

— Ви що, осліпли?! — горланю, чуючи, як луна мого крику відбивається від стін. — Він помирає! Робіть щось! Дайте ноші, допоможіть йому, БОЖЕ, ВИ ВСІ ДОВБАНІ ВБИВЦІ!

Одна з медсестер підіймає руку до рота, і шепоче щось лікареві поряд. Я чую її голос, глухе, невиразне: "Заспокійливе... негайно..."

Заспокійливе? Для мене? Ні, ні, ні! Вони не вірять мені! Чому вони так поводяться? Чому вони не допомагають?

Моє тіло починає тремтіти, серце калатає, мовби його зупиняє не рана, а страх. Вони що, думають, що він вже мертвий? Боже, скажіть, що це не так! Ні, тільки не це. Я не можу його втратити.

Останнє, що я пам’ятаю перед тим, як темрява заповнює мене зсередини, — це мої руки, залиті його кров'ю, і холодне відчуття, як світ навколо мене розчиняється, залишаючи тільки мертву тишу.

Розплющую очі, відчуваючи холодну поверхню під собою. Палаюча тривога заповнює мене. Це не можливо. Я в палаті? Чому я тут? Де Юджин? Мене охоплює страх, коли я намагаюся підвестися і виявляю, що мої руки прив’язані до ліжка. Якого чорта? Я хочу закричати, але замість цього з рота виривається тільки хрипкий звук.

— Боже, куди я потрапила? — шепочу, намагаючись зосередитися. — Як Юджин? Де він?

— Енні, привіт. Як ти? — чую голос. Це лікарка, вона здається знайомою, можливо, була з тими іншими на вході. Вона сідає поруч зі мною, але я не можу зрозуміти, чому її турбота здається такою відстороненою.

Енні? Звідки вона знає моє ім’я? Точно, моя сумка! В авто! Я ледве стримуюся, щоб не заволати, але седативні, які мені вкололи, приглушують мою агресію і реальність навколо.

— Я паршиво, дуже паршиво! — вигукує моя ненависть. — Мій чоловік з травмою, а лікарі вдають, що нічого не трапилося! Я хочу викликати поліцію! Це неправильно, це все неправильно!

— Енні, будь ласка, заспокойся... — лікарка намагається взяти мене за руку, але я відсуваюся, наче вогонь у моїй душі запалює все навколо.

— Ви що, тут усі ненормальні? Як я можу заспокоїтися? Юджину треба допомога! Зараз же!

— Йому надають необхідну допомогу, будь ласка, не хвилюйся, — каже вона, але її слова звучать як порожній звук.

— Я не вірю жодному вашому слову! Ви тут усі хворі! — відчуваю, як моя лють знову наростає, але зосереджуюся, намагаюся зібратися. — Я… ми з Юджином поїхали в наш заміський будинок, я попрохала його дістати вудочки, ідіотка. Вудочки лежали на полиці, і на нього впала ця залізяка. Вона стирчить у його боці, але всі чомусь просто ігнорують цей факт!

Лікарка швидко щось записує і виходить. Я залишаюся сама зі своїми думками, ненавидячи їх усіх за те, що вони не допомагають.

Через кілька хвилин вона з’являється з двома чоловіками в білих халатах. Серце стискається від страху.

— Енні... — починає один з чоловіків, але я не слухаю.

— Ні, ні, ні! Він не помер! Якщо ви хочете це сказати, я навіть не буду вас слухати!

Лікарка втручається, наче хоче заспокоїти мене.

— Енні, згадай будь ласка вашу річницю весілля.

— Що? Яку до біса річницю? — погляд мій поринає в їхні очі, відчуваю, як мої нерви напружені до межі. — Що ви хочете від мене?

— Коли у вас річниця весілля? — запитує вона знову.

— Весною. В березні. Третього березня.

— Ти пам’ятаєш, як ви її святкували?

— Це дійсно зараз необхідно, щоб врятувати Юджина?! — мій голос зривається на вереск. — Ми були в чортовому ресторані, а потім ввечері приїхали додому. Ось так ми святкували.

— Що ви робили вдома?

— Ми... Ми... Я не пам’ятаю, що ми робили! Це не ваша справа!

— Енні, спробуй згадати, будь ласка. В що він був одягнений? Що ви робили? Це дуже важливо.

Я намагаюся відтворити той день, але думки плутаються, наче хмара, що накриває всі спогади. Ми припаркували авто. Юджин був у костюмі з гарною блакитною сорочкою. Зайшли в будинок, а потім… Потім щось важке вдарило мене по голові.

Різкий спалах. Юджин… мій Юджин. Я відкриваю очі і бачу його на підлозі в калюжі крові, а з його боку стирчить металева палиця для каміну. Кожен мій подих пронизаний страхом. Юджин... Невже він помер? Він помер у нас в будинку? Це якийсь жарт? Я вірю, що це просто поганий сон, але це справжня жахлива реальність.

— Ні! — кричу в безодню, серце розривається на шматки, — він не може бути мертвий! Не може бути!

— Енні...

Сльози течуть рікою, відчуваючи, як бездонний жах охоплює мене.

— Це неправда! — верещу, не вірячи в те, що чую. — Я бачила його кілька годин тому! Він обіймав мене, говорив зі мною. Він живий!

— Енні, ти знаєш, що це не так. Юджин помер, але твій мозок хотів тебе захистити і просто видалив цю страшну подію з твоєї пам’яті... — її слова, як холодна вода, обпалюють мене, але я не можу змусити себе вірити.

Спогади про Рейвен і боса знову спливають в пам'яті, і я розумію, чому вони так дивилися на мене. Вони знали, що трапилося, і хвилювалися за мене. Ні-ні-ні... Як це може бути реальністю?

— Як... як це трапилося? — питаю, відчуваючи, як моє серце стиснулося від страху.

— Грабіжники увірвалися у ваш будинок, коли ви поїхали до ресторану, але ви повернулися зарано...

— Його... його вже поховали? — питаю, затискаючи губи, щоб не закричати.

— Так, Енні. Ти хочеш поїхати?

— Я... я не знаю. Я не розумію, у що вірити. Це якийсь жах.

— Я поїду з тобою, — каже лікарка, беручи мене за руку і стискаючи. — Тобі треба трохи відпочити, а зранку ми поїдемо. Домовилися?

Я киваю, бо говорити не виходить. Вночі я звісно не заснула, міркуючи про те, що сталося, і чекала ранку, як спасіння.

Коли ми приїхали на кладовище, все виглядало так, як я уявляла: похмура атмосфера, безкрайня тиша, яка лунала між могилами. Я підходжу до могильного каменя, на якому написано ім’я та прізвище. Дата нашої річниці. Я впала на коліна, відчуваючи, як життя випаровується з мене.

— Мій Юджин... — шепочу, і мої сльози поливають траву навколо.

Підвела голову і побачила, як він ховається за деревами. Серце стиснулося від болю і нереальності. Потім він легенько помахав мені, усміхаючись, але поступово розчинився в повітрі, немов примара. Я закричала, відчуваючи, як моя душа рветься на шматки.

— Чому? Чому це сталося? — кричу в пустоту, але немає відповіді. Лише вітер шепоче між гілками дерев, як свідок моїх мук.

Усе, що залишилося — це пам’ять про нього, про наші щасливі дні, про любов, яка заповнювала наші серця. Я колись обіцяла йому, що ніколи не залишу. Але тепер я одна. Самотня на цьому світі без нього, з відчуттям, що частина мене загинула разом із ним.

Я сиджу на колінах, обіймаючи себе, намагаючись заспокоїти бурхливі емоції, але раптом відчуваю холодний подув вітру. Моє волосся піднімається, і я обертаюся, наче щось невидиме стежить за мною.

Темрява, що опустилася на кладовище, стає гущавиною, немов сама земля намагається мене поглинути. Я відчуваю, як щось чіпляється за мою свідомість, розриваючи стіну між реальністю та жахом. В очах темніє, і я чую тихий шепіт.

— Енні…

Це ім’я лунає з кожного куточка, обволікаючи мене, наче туман. Я оглядаюся, але нікого не бачу. Моя уява грає зі мною, але страх не покидає. Чим більше я намагаюся зосередитися, тим більше відчуваю, як мене затягує в безодню.

Тоді я бачу його. Юджин. Або принаймні щось, що колись було ним. Його обличчя спотворене, очі порожні і холодні, як зимовий вечір.

— Чому ти не прийшла раніше? — запитує він, і голос його звучить так, ніби йде з глибини могили.

Я намагаюся відсунутися, але ноги не слухаються. Він наближається, і я відчуваю, як страх поглинає мене цілком.

— Це не так, — прошепотіла я, стискаючи очі, сподіваючись, що це лише жахливий сон. — Це не ти. Це не можливо!

— Ти думала, що можеш мене залишити? — його голос стає глухим, немов іскра, яка згасла. — Ти була обіцяна мені, Енні. Ти не можеш просто піти.

Я зриваюся на ноги, готова тікати, але він підходить ще ближче. Я відчуваю, як страх охоплює мою душу, немов чорна тінь, яка поглинає світло.

— Я тут, я завжди тут, — шепоче він, а в його голосі звучить обіцянка та загроза водночас.

Я кручусь на місці, бігаю між могилами, але вони всі схожі одна на одну. Тепер я не можу знайти виходу. Всі пам’ятники застигають, мов свідки цього жаху.

Знову чую його голос, але тепер він звучить, як ехо, що відлунює в моїй голові.

— Ти повинна прийняти правду. Я ніколи не покину тебе. Я завжди буду з тобою.

Я падаю на землю, мій крик заглушений, і раптом розумію: тут, на цьому кладовищі, щось інше, темне і страшне, чекає на мене. Всі мої страхи, всі мої помилки зливаються воєдино, і я стаю свідком власного знищення.

Старий підземний звук, наче камінь, що котиться по землі, лунає в тиші. Я розумію, що це не просто мій страх. Це щось, що живе тут, і воно дуже хоче мене.

— Юджин... — прошепотіла я, але в той же момент розумію, що він уже не той, кого я знала.

Тепер він належить до цього місця. Я чую крики, чую, як щось вабить мене назад у темряву. Я не можу втекти від цього. Це не просто привид; це загроза, що поглине мене, якщо я не знайду виходу.

І я закриваю очі, намагаючись віднайти силу, щоб відірватися від цього жаху. Але всередині я знаю, що цей жах — це лише початок.

Темрява огортає мене, немов обійми давно забутого друга. Я відчуваю, як мій розум розслабляється, відпускаючи все, що завдавало болю. Віддалені звуки зливаються в єдиний ритм, немов серце, що б’ється в такт з моїми думками.

— Дівчинка геть витратила розум, — повторюють незнайомі голоси, але мені вже не страшно. — Вона тут вже кілька років. Тут, в психіатричній клініці, про неї потурбуються...

Я усміхаюся, закриваючи очі. Мені більше не потрібно шукати. У темряві я відчуваю Юджина поруч. Його присутність стає яскравішою, ніж будь-які спогади про світ зовні. Це безпечне місце, де жодні страхи не можуть мене досягти.

— Ми знову разом, — прошепотіла я, і в цю мить усі тривоги, всі сумніви зникають, як тінь на світанку.

Темрява наповнює мене теплом. Я сиджу на холодній підлозі, але не відчуваю дискомфорту. Лише приємний спокій, і я розумію, що знайшла свій дім. Юджин завжди знав, що я повернуся до нього.

— Не залишай мене знову, — прошу я, відчуваючи, як його присутність зміцнює мою віру. — Я більше не можу бути одна.

— Ти ніколи не будеш одна, — його голос звучить ніжно, обіцяючи вірність навіть у найтемніші часи. — Ми завжди разом, кохана.

У цю мить я відчуваю, як всі спогади про світ, про те, що я залишила позаду, тануть, мов дим. Я стаю частиною чогось більшого, ніж просто я. Ми разом, ми вічні.

Голоси за стінами клініки все ще шепочуть, але їхні слова вже не мають значення. Я вибрала свій шлях, свою темряву, і більше не бажаю шукати виходу. Я знайшла свого Юджина, і для мене це єдине, що важливо.

— Я з тобою, — шепочу я, і в цю мить темрява стає моїм укриттям. У ній немає болю, лише безмежна любов, яка живе в нас обох. Я вирушаю в подорож, де разом з Юджином ми зустрінемо все, що чекає на нас далі, і ця темрява стане нашим захистом від світу, який нас зрадив.