Річниця

— Пішли скоріше! — Вона лязкала ключем в замку, а іншою рукою тягнула мене за рукав. Я відчував, крізь толстовку, як тремтять її пальці.

— Роздягайся і помий ноги.

Я так звик до цих слів, що навіть не буркнув. Врешті, сьогодні річниця, хай їй не смердить. На порозі ванної вона мене приобійняла за плечі:

— В мене є серйозна розмова.

Блядь. Точно про поламаний бойлер.

Мило довелось буквально виколупувати: воно розплилося, в’їлося в мильницю, як старий розкладений дід, якого знаходять через місяць біля антресолі. Про що вона хоче говорити? Нігті задовгі і під ними явно видно грязюку.

— Ну ти йдеш?

— Ноги мию!

Рушник був вологий і смердів залежаною картоплею. Я прочалапав босий і мокрий в кімнату. Там за столом чекала вона, в компанії пляшки вина, грецького салату і запеченої скумбрії. Ми випили і мовчки поїли. Я довго не зважувався заговорити, бо бачив, що її муляє щось своє.

— Ну давай вже.

Вона зиркнула знервовано і разом з тим якось вдячно. Вибігла в коридор, пошаруділа і повернулась за мить, кинула на стіл щось закручене в газету. Воно було безформне і все в темних потьоках. Я подивився з німим питанням. Вона кивнула заохотливо. Було бридко, але я двома пальцями припідняв краєчок згортка. З газетним шелестом на стіл м’яко вивалився член. Мене пересмикнуло. На мить здалося, що його бачу лише я. Вона поклала собі ще салату і хрумтіла болгарським перцем.

— Це шо за хуйня?

Вона пирснула:

— Каламбуриш?

Губи пересохли, я не міг їх розтулити.

— Це твій новий пісюнчик.

Мені стало зле, кімната почала розкручуватись.

— От ми живем разом тринадцять років. Я хочу бути з тобою завжди, мені з тобою добре. Але я люблю члени, розумієш?

Я почав завалюватись вбік. Ноги і праву руку відняло, лівою міг ледь поворушити в плечі.

— Це пісюн Антона. Я знаю, тобі боляче, що я з ним бачилась. Але тепер все. Ти моє щастя, в тобі буде все, що мені треба.

— Хвора сук…

Вона вдарила мене чимось прямо у відкритий рот. Мабуть пляшка, бо в момент удару захрустіло, язик і губи пронизало болем. Голову тріпонуло, я вдарився потилицею об кахель. Прийшов до тями із дивним відчуттям в промежині. Опустив погляд, наскільки вдалося, намагаючись оцінити завдану обличчю шкоду. Видно було здебільшого червону густу піну із поодинокими білими цятками. Може, то хруснула не пляшка, а поламані зуби. А може я зблював фетою з їбаного грецького салату. Я трохи підняв голову і побачив що в мене стоїть. Але стоїть не мій. Цей був довший, блідіший, викривлений вбік.

Вона якраз перекинула через мене ногу і всілась на нього.

— Ой, як уматово!

Вона трохи посовалась, вмощуючись.

— А тобі добре? Ні? Це стрес. Розслабся. Дивись на мене, думай про мене. Лише ти і я… От, Дашка якось трахалась з іспанцем. Він просив, щоб вона засунула йому ззаду палець, ніби так оргазм сильніше. А я, дурна, забула купити рукавичку. Манікюра шкода.

В мене пазл не склався одразу. А коли я втямив, було пізно. Вона пробувала засунути скумбрію мені в жопу. Вдавалось зле, риба кришилась і розмазувалась по волосинам, а кістки боляче дряпали дупу.

Я завив крізь сльози, марно намагаючись повзти, сіпаючи занімілою лівою рукою.

Вона ж покинула очевидно приречену затію та зосередилась на сексі зі мною та моїм новим товаришем.

Я вже не розумів нічого, звивався, гарчав, як звір, щоправда голосно не вдавалось, бо кров раз за разом затікала в горло, і я давився, і кашляв, і плакав. Я більше не був людиною, просто шматком м’яса, пронизаного нервами, кожен з яких гнав струм, як скажена високовольтна лінія. Імпульси летіли, стикались, плутались. Я вже не знав, здихаю я чи кінчаю.

— Не ображайся. Я могла бути зараз із ним. Але обрала тебе. Свідомо обрала. Лише це має значення.

Вона посміхалась із заплющеними очима, щось муркотіла і закушувала нижню губу. На її віях дрібними рубінами мерехтіли краплинки моєї крові.

Вона зарухала стегнами швидше, округлила рот і видихнула напівхрипом:

— Зая, я тебе люблю!…

Я зібрав залишки мужності та просипів тим, що лишилось від моїх губ:

— І я те’ зая…