Щось смачненьке

Він знову прийшов і знову мене годує. Кожну годину чи дві,  приходить до мене і годує мене якоюсь пюре-гидотою, від якої хочеться ригати, і каже : «Зараз буде щось смачненьке». Після чого дає укол і я засинаю. Так повторюється кожну годину. Не пам’ятаю скільки вже таких циклів пройшло і як я тут опинився, лише осліплююче світло і дзвін. Прокинувся вже в цій кімнаті, яка змахує на операційну. Тоді прийшов він та повідомив, що мене збили, а мою «тушу» знайшов на узбіччі і заніс до себе в хату, так як він, по його словам, є прогресивним лікарем і для успішного лікування буде використовувати свою найкращу методику. Поворухнути жодною кінцівкою не вдавалося, навіть голову не міг обернути, лише кліпати, їсти, пити і говорити. Проте жодного болю не відчувалося. Він казав, що зразу вколов мені спеціальне знеболювальне перед операцією і від цього моє тіло повністю паралізоване.

Моторошно було лежати тут вдома у незнайомого лікаря і бути до нестями безпорадним. Я не міг нічого зробити, говорити було дуже важко адже майже весь притомний час я їв, хоч і розумів, що ситий та вже не в змозі більше їсти. За весь час він майже нічого не сказав окрім коли я перший раз прийшов до тями. Після цього лише казав : «Зараз буде щось смачненьке. Це допоможе. Вже скоро стане краще. Я знаю, що важко терпіти, але це задля тебе. Почекай ще трохи».

З кожною його появою мені ставало дедалі страшніше за себе, мій ясний розум ставав все мутнішим і мутнішим. Але найгірше було те, що я дуже мало часу проводив не сплючи. Зразу після кормління він колов мене і я засинав. Цього часу для роздумів було замало, нічого хорошого в голову не приходило, а потім реальність знову зникала.

Десь приблизно з тринадцятої процедури кормління - їжа почала смакувати. Я став насолоджуватися незвичайним смаком лікарської пюре-гидоти. Коли повідомив йому про це, він чомусь єхидно усміхнувся і сказав, що вже скоро ліки подіють і зроблять всю справу, а також, що у нього для мене буде сюрприз…

З кожним циклом кормління у мені наростав голод, майже всі думки у голові були про їжу. Лише інколи вдавалося вхопитися за промінь ясного мислення, проте від цього чомусь ставало лише гірше. Я розумів, що божеволію. Краще б тоді вмер, а не опинився тут.

Вже не можу дочекатися наступного обіду, чи вечері чи сніданку, аби тільки поїсти, чимшвидше, якнайскоріше…

Цього разу він сказав, що справи пішли вгору, результати дуже хороші і скоро вже все закінчиться, але ще потрібно провести одну невеличку завершальну операцію, після чого я майже зразу одужаю. Після цих слів мені стало якось легше. Виходить, що я себе накручував і він таки справді прогресивний лікар. Настрій піднявся, я навіть усміхнувся йому, проте щось всередині мене не давало спокою. Була якась тривога, гидке неприємне відчуття, як перший смак тієї бридкої, а тепер божественної їжі.  Добре, що вже засинаю, не хочу мати погані думки перед операцією…

Відкрив очі. Спочатку все було дуже темно, потім почало яснішати. Тон операційної змінився з білого на блідочервоний. На праве око нічого не бачив, навіть кліпнути не міг. Прямо наді мною усміхаючись стояв він, у святковій, а не в операційній одежі. Це мене налякало. Я хотів був його спитати як пройшла операція, та не міг видавити з себе жодного звуку. То мабуть не закінчилася ще дія його спеціальної анестезії, тому ще не можу говорити і відкрити праве око. Він уважно дивився на мене декілька хвилин, а потім з презирством мовив: «Операція пройшла успішно. Тепер ти готовий до одужання. Я приготував для тебе сюрприз. Більше не потрібно їсти!», - він зробив невелику паузу, а потім прошепотів: «Більше не спробуєш ароматного м’ясця з себе. Прийшла наша черга покуштувати тебе»…

Він поставив прямо наді мною велике дзеркало, у ньому я побачив 6 голодних усміхнених дітей зі столовими приборами і те що він мене лишилося: голова, тулуб без рук та ніг і великий роздутий живіт, який мав от-от розірватися,  у пупі якого була встромлена чорна свічка, а біля неї лежали мої язик та око… 

«Начинка готова. Зараз буде щось смачненьке. Аселе ахнема» - закричав він.