Вовк

Він прямував стежкою похапцем. Майже, що й зовсім біг. Листки та гілля боляче шмагали по обличчю. Проте біль був ледь відчутним. Дерева стовбичили навколо, мов древні жерці, що тільки й чекають на початок ритуалу. Вночі падав дощ, тому земля під його ногами перетворювалась на болотяне місиво. Проте все це було йому байдужим. Здавалось, що світ втратив будь-які барви. Біль і розпач заполонили собою єство, проросли корінцями в серце, й безустанно викручували те. Як би міг, то впав би й не підіймався більше. Проте мчав, повз кущі, повз струмки й повз повалені колоди. Тікав від себе в надії не загубити душі, що так вправно витікала, поспішаючи ввірватись в клин птахів чи пролетіти над просторим полем, щоб заспівати там своєї журливої пісні. Як ж йому хотілось жити. Стежка давно загубилася десь позаду. Й навіть останні орієнтири поступово зникали - темніло. Холод оповивав землю, а небо вкривалось все густішою синявою. Тоді прийшла тиша. Вона наповнила вуха свинцем. Й чувся тріск кожної галузки. Чавкання болота, при кожному здійсненому кроці. Лопотання крил. На мить він подумав, що ліс тільки тепер прокидається й оговтується від сну. А тоді, перечепившись об старе коріння, полетів вниз. Поки підіймався, то почув виття. Не то далеке, не то близьке. А після - шурхіт. Свідомість сколихнуло усвідомлення загрози. Якийсь призабутий інстинкт сказав лізти на дерево. Воно було невисоким, проте міцним. Хвилин десять знадобилось на те, щоб опинитися на одній з верхніх гілок - досить високій, щоб не бути зловленим. Тим часом блідий місяць здійнявся на небо й озирав непильним оком простори, що мав охороняти вночі. Місцями небо вкривалось зірками. Так мов сяйво, намагалося прорвати темряву неба. На деякий час це видиво заспокоїло, а згодом змусило й зовсім забути про небезпеку. Неподалік пролетіла сова. Десь пробігла білка. Тепер найважливішим заняттям став двобій з комарями. Він не міг визначити часу, протягом якого сидів там, бо кожна хвилина розтягувалась в години, а секунди ставали тижнями. А тоді повторилося виття. Спершу він спробував проігнорувати його, але в міру того, як цей звук ближчав - жах усе більше скоботав спину й нерви. А тоді затремтіли кущі. Істота, що ховалась у них, поволі наближалася до дерева, хоча й уникала відкритих місць. Руки все судомніше ловились за гілку. Ковтати стало важко. В голові важко пульсувала жилка. Біль поволі закрадався в скроні. Він підійняв ноги настільки, наскільки міг і з прикрістю зазначив, що вище лізти нікуди - гілки надто тонкі. А істота на мить завмерла, вичікуючи. Тоді знову пролунало виття. Воно було таким близьким, що кров кипіла в жилах. Кора шкрябала руки. З утворених царапин донизу падали краплинки крові. Серце дзвінко гупало в грудях. А тіло заклякло. Разом з тихим гарчанням із зарослів на галявину посунула тінь, що під сяйвом місяця, переросла в Вовка. Він мав дивно збиту статуру - надто короткі передні лапи й химерно зігнуті задні, широка грудна клітка, на якій майже не виднілось шерстяного покриву, морда з великими червоними очима й з вкрай рідкою шерстю, прищулені вуха, що звисали майже до вишкірених у посмішці зубів. Тоді Вовк попрямував уперед, поволі підіймаючись. Через кілька кроків він стояв на задніх лапах і куцими передніми - шкрябав стовбур дерева. Ледь ворушачи пересохлими губами чоловік запитав :

- Хто ти?

Вовк звів свої багряні очі до блакиті очей людських і з його пащі вирвався хрипкий шепіт, який ледве нагадував слова :

-Твій страх.

Дихання чоловіка стало уривчастим. Паніка огорнула його, а Вовк ріс. Чоловік пробував закричати, а Вовк вже дотягувався до гілки. Чоловік похитнувся, намагаючись відхилитись від гострих кігтей, а Вовк одним ривком відірвав йому голову. Тіло злетіло з гілки й гепнулось тяжким грузом на землю. У мертвих очах закарбувався жах. А Вовк вирвав ще живе серце з грудей і приступив до трапези. Саме темінь породжує тварюк. У ній вони зростають. Тільки коли виростуть, то зажадають крові. Й чи не зжеруть вони свого власника? Вовк спроквола здійняв закривавлену морду й завив. Тоді зник у зарослях. Ще мить було чутно шелест трав, які він минав, а тоді ліс поринув у тишу...


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Казан Астарота
Історія статусів

21/04/20 10:54: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
22/04/20 01:12: Грає в конкурсі • Перший етап
26/04/20 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап