Циганова ковтнуло смердюче нутро під’їзду.
Я Циганов! Чемпіон союзу 72 року. Зоря Ворошила… Варашила… Воровград! Нападаючий збірної, сука. Лобановський мене, нахуй… А вони мене на пенсію.
Підіймаючись Циганов пихтів, плював і матюкався, як людина, що віддала алкоголю та футболу життя. Особливо останніх сорок років.
– Ненавиджу! Сорок років тренував цих малих гандонів і пенсія. Хоч би хто, хоч би хто подякувати прий…
– Я прийду, – почувся дитячий голос.
– А? – Циганов роззирнувся. – Блядські глюки.
На п’ятому чоловік ввалився до квартири та плюхнувся у крісло навпроти відкритих дверей балкону.
Смугляве обличчя застигло у майже посмертній масці невдоволення та люті. Циганов дістав з кишені напівпорожню чекушку і добив її. Пляшка впала.
– Штанга, гооооол! Гооооол! Циганов приносить «Зорі» чемпіонство! Браво!
Ось він отримує золоту медаль чемпіонату союзу.
Ось бронза Олімпіади у Мюнхені.
Ось він у складі легендарного ДК часів першого пришестя Лобановського.
Ось інтерв’ю.
Ось вона роздягається перед ним саме тут, у цій квартирі. З вулиці світить ліхтар. Можна розгледіти її груди та гострі соски, смужку русявого волосся на лобку, свою руку яка ледь торкаючись спускається її тілом до найбажаніших воріт.
Біль. Гострий біль в нозі. Напевно це перелом. Його виносять з поля на ношах. Опущені кутики губ застигають у майже посмертній масці болю, невдоволення та люті.
– Я прийду, – говорить вона, коли він телефонує їй з лікарні.
Не приходить.
В нього так і не виходить відновитися після травми. Три виходи на заміну за сезон, нуль голів – смерть.
Футбольна смерть.
– Я прийду, – знову цей голос з під’їзду.
Циганов озирається. Нікого.
За вікном, через дорогу видно Маракану – так, на честь колись одного з найбільших стадіонів світу, назвали футбольний майданчик з ґрунтовим покриттям.
Тут він починав. Тут, коли дізнавалися що Циганов вийшов пограти з простим людом, місцевих набивалося, як на справжній Маракані. Тут він став зіркою. Тут він пив, коли остаточно закінчилась кар’єра футболіста і прилетіло запрошення тренувати малих гандонів у динамівській школі.
Вона таки прийшла. За десять років після того, як він телефонував їй з лікарні.
До дитячої команди, яку він тренував, вона привела малого – свого сина.
Вона як і раніше прекрасна. Вона стала ще гарнішою.
Хтось ніби почав розривати його з середини, пхаючи до горла клятий ком, який от-от вибухне. Він навіть нічого не сказав. Просто кивнув.
Малий виявився дуже замкненим, але талановитим. Він побачив у ньому себе. Кращу версію себе. Але у цього малого все попереду.
– Відкрий очі! – кричить він на малого, коли той б’є м’яч головою. – Відкрий очі! Ти сцикло! Відкрий очі, справжні футболісти дивляться на м’яч. Ти сцикун! Ось як треба! Подавай!
Хтось із команди подає, Циганов б’є головою та забиває гол! Обличчя застигає, схоже на посмертну маску невдоволення та люті, але з розплющеними очима.
– Ти бачив?! Я тебе питаю, ти бачив?!
Малий киває, ледь стримуючи ком в горлі, який от-от розірветься. Тренування закінчується. Всі розходяться. Малий залишається відпрацьовувати удар головою. З відкритими очима.
Потім збирається і йде додому. По дорозі набиває головою м’яч, намагаючись тримати очі відкритими…
Його знаходять за кілька днів у відкритому люку з гіллякою, яка пройшла шиєю і вийшла крізь очі.
– Ти прийдеш? – питає вона, коли телефонує сповістити про дату похорону.
Він йде, але не на похорон – на Маракану, щоб набухатися до півсмерті. Чому не до смерті? Чому?!
– Я прийду! – дитячий голос знову лунає, але тепер зрозуміло звідки.
Циганов встає з крісла та підходить до відкритої двері балкону.
На Маракані у колі світла стоїть малий.
– Бачиш, я прийшов. Мені потрібна твоя допомога.
В цю ж мить відчиняються двері квартири.
Циганов обертається.
У футбольній формі з м’ячем до квартири заходить малий.
– Допоможи мені відкрити очі.
– Допоможи, – чутно з Маракани.
– Відкрити очі, – малий підходить ближче, виймає око і протягує його у відкритій долоні правої руки. – Я прийшов.
– Іди сюди, – з Маракани.
– Іди, – у лівій руці інше око, – сцикло!
Циганов задкує, перечіпляється через поріг, падає на огорожу балкону, яка не витримує натиску та летить прямісінько…
– У дев’ятку! Гооооол! Чудовим ударом головою Циганов приносить команді перемогу.
Обличчя із заплющеними очима застигає у посмертній масці.