Люба Люсіє

Ми танцювали неначе у снах. Її теплі м'які руки, трохи вологі від поту, торкаються моєї шиї, вона говорить тихо, та неначе голками пронизує серце, а тоді ніжно притискається чолом до моїх грудей і ледве чутно схлипує. Я й далі веду її у танці, повільно кружляю, як опалий осінній листок, і щойно він торкається долу — спиняюся. «Люсіє, кохання моє неутримне, незламне, непоборне, його не спинять ні жандарми верхи на гнідих кобилах, ні батько твій у люті нестямній, ані навіть напуст руки світлої Божої. А як трапить хто на шляху моєму — най до смерті б'є, вбиває, та тебе не пущу, люба Люсіє» — слова злітають з язика і гулко лунають у напівтемряві. «Та що ж ви ладні учинити, добрий мосьє П'єтро?» — вона плакала по-справжньому, чи так мені здалося, та по щокам її лилися струмені, що обпалювали мої пальці щоразу як я торкався її лиця. «Украду, сховаю й нікому не оддам. Біжімо просто зараз, мої сонце й зорі, й ніколи більше не вертаймося».

Наступного дня вона не явилася. Ні наступного, ні через день, ні через тиждень дівчина так і не прийшла на репетицію. Вона грала роль Люсії, закоханої простачки, у новій авторській п'єсі нашого театру. А я — П'єтро, її визволителя з високих шанобливих чинів, що за будь-яку ціну готовий був зберегти кохання. Та правда в тім, що не тільки наші герої були палкими стражденними закоханими, а й ми самі. Я гадки не мав, чому вона перестала приходити на репетиції. Вона не сказала нічого подругам чи режисеру. Та моє серце країлося, понад усе на світі я прагнув знову відчути тепло її вологих рук на своїй шиї, почути її плач і пообіцяти пригріти в теплі свого кохання.

За тиждень до театру прийшла поліція. Вони сказали, що дівчина не з'являлася вдома увесь цей час. Тоді я остаточно опустився. Але репетиції не припинялися, режисер нізащо не бажав ставити прем'єру під загрозу. Нову Люсію знайшли швидко, та П'єтро більше не вірив жодному своєму слову.

Ми танцювали у снах. Неспокійних, тривожних снах, що розривали мене зсередини. Після кожного танцю я валився у безодню, оповитий болем. Я марив тобою, твоїми теплими руками, талією, чолом. А тоді ти почала стукати в моє вікно щоночі, твій темний силует у тьмяному місячному світлі тихенько, неначе той твій голосок, вдаряв по склу. «Що ж ви ладні учинити, добрий мосьє П'єтро?». Я заходився криком від разючого жаху, намагався прокинутися й розумів, що й так не сплю.

Щодня на репетиціях я чув твій запах. Він витав у повітрі чи то так довго лишався на моїх долонях й одязі. Та я відчував, що ти була зі мною, не лише в кошмарних сновидіннях, а й тут, на сцені. Я закривав очі й бачив тебе, і ти плакала. Ти завжди плакала, плакала й питалася, що я робитиму. Та на відміну від П'єтро я не знав, що ладен зробити.

Спекотного серпневого дня розпочиналася прем'єра. Повний зал гомонів в очікуванні початку вистави. Актори терлися за кулісами, нервували й проганяли свої репліки. Не пам'ятаю, скільки ночей я вже не спав, але грим зміг приховати це від глядачів. Ми знову танцювали, але не з тобою. І в залі ставало задушно. Технікам доведеться прогнати повітря.

Глядачі заходилися кашлем. Хтось вибігав із зали, когось вивертало прямо в кріслі. Театр виповнив їдкий сморід, зовсім не схожий на запах твоїх теплих вологих рук. Але це був дійсно він. Я знав, що це була саме ти, бо так ти пахла в моїх снах.

Тіло дівчини знайшли у вентиляційний трубі. Вона була мертва вже кілька днів. Зв'язана, вона не мала змоги ані ворухнутися, ані закричати. Я сховав її там, де навіть напуст руки Божої нас не розлучить. Я врятував кохання, врятував наш вічний танець.

Тієї ж ночі я нарешті відкрив вікно й пустився сам до твого темного силуету, укритого лиш тьмяним місячний сяйвом.