Циклон

Мене ставало дедалі менше. Того, чистого і світлого, до якого я вже встиг звикнути за стільки років. Тут усе перетворювалось на свою химерну подобу.

Три години тому мене мало не винесли з вагону здичавілі від страху бранці. Двоє змарнілих молодиків у монохромній формі допомагали спуститися дітям та літнім людям. Наспіх збита з грубих дощок драбина відлунювала їх непевними кроками. Холод сковував рухи, а невідоме майбутнє – серця. Повз мене прослизнула гарненька чорнява дівчинка: зіжмакана весняна камізелька ледь прикривала їй спину, так що вихор снігу раз по раз тулився до блідої шкіри. Розмахуючи руками та сміючись, вона побігла до ошатного молодика в кашкеті – він найбільше скидався на того, хто справді розумів, що тут відбувається.

Хлопець підняв лівицю, вигукнув команду і швидко опустив руку, вказуючи на малу бунтарку. З-за спини господаря вистрибнули вівчарки: вгризаючись в одяг та шматуючи юну плоть, вони повалили дівчисько на землю. Біло-руду палітру зі снігу й багна підфарбувало червоними бризками. Дитячий вереск потонув у собачому рикові та криках жінок з шеренги.

Численний людський потік погнали живим коридором до двох бараків з табличками «Цінні речі» й «Роздягальня». З цінностей лишилися тільки пам'ять та крихти надії, тож проміжна станція була очевидною. Удари кийків та гавкіт собак скоротили список бажань до трьох найзаповітніших: дихати, жити, бути…

При вході до роздягальні опецькуватий, червонопикий жовнір сепарував із загальної маси чоловіків, придатних до тяжкої фізичної праці. Обраних вели у віддалену будівлю з червоної цегли, за якою майоріла довжелезна, чорна від сажі труба, коронована полум’ям. Там їх, мабуть, чекав наступний день та гарячий суп із бруквою.

Хоч барак і здавався дебелим, більша частина попутників залишилась мерзнути на вулиці – всередину пускали партіями, голосно відраховуючи кожний десяток немитих голів. Запилюжені вузькі вікна, запахи поту й лайна, ряди дерев’яних ослінців та корита з горами коричневих, мов їстівні брикети, кавалків мила… В уяві спливав образ сільського хліва і це, певно, не далеко від істини: вельмишановний пастух покинув свою отару ще тоді, коли люд позаганяли у вагони для свійських тварин, не давши навіть напитися.

Тричі вдаривши кийком по стіні, молода білявочка в пілотці з кокардою голосно віддала наказ роздягатися. Поміж рядів пробіг хлопець у піжамі, тицяючи мотузки, аби прийдешні могли зв’язати своє взуття. Жіночий плач хвилями прокочувався натовпом, змішуючись з поодинокими дитячими схлипами, прицмокуваннями стариганів та, врешті, розбиваючись об приречене мовчання чоловіків. Люди скидали речі, здмухуючи зі складок пластівці сірого снігу. Той стелився підлогою, зовсім не збираючись танути.

Голі й босі, полонені тулились одне до одного в пошуках тепла і підтримки. Неголене волосся з-під пахв та промежин від холоду стирчало дибки. Шматки мила тікали з неслухняних пальців. Дехто молився.

Супровід спробував утворити з людей колону, однак загальна паніка нівелювала будь-яку подобу порядку. Клацнув затвор автомата. В кінці приміщення розчинилися двері з написом «Дезінфекція». Вицвіла жовта та облуплена червона зірки на стулках тягнулись одна до одної променями, ніби символізуючи єднання випадкових заручників ситуації у хвилини тотального очищення.

Кімната дезінфекції була замалою. По стінах і попід стелею тулились закіптюжені лампочки, світло яких різало очі холодом та байдужістю. Над головами нависали модифіковані душові сифони, обліплені пилом й павутиною. Води тут не було так само довго, як і милосердя. Я майже фізично відчув, як бракує місця, як мене викидають із загального кодла і сунуть вперед, до наступних дверей з табличкою «Вихід до бані», з-за якими потріскували дрова та дзенькали лопати.

Я був з цими людьми від початку. Невід’ємний. Значущий. Такий самий важливий, як сонячне світло та здоровий сон. І зараз мене хочуть забрати від них. Назавжди.

Двері з зірками зачиняють. Білявка з того боку дивиться у малесеньке вічко та кричить аби усі глибоко дихали для більш якісної дезінфекції. Згори лунають кроки: молодик у протигазі відсуває вбудований у дах люк, відкриває кілограмову бляшанку та вкидає всередину мого заклятого ворога. Протягом двадцяти хвилин частинки цього винищувача видушують залишки моїх молекул з цих бідолашних. Через брак місця після смерті вони так і залишаються стояти, вдивляючись у стелю.

Я встигаю побачити напис «Циклон» на бляшанці, перш ніж піднятися над табором, над палаючими у ямах тілами, над струмками жиру і горами стриженого волосся. Мене чекають.

В цьому пеклі ще повно тих, хто мріє про ковток повітря.