Глибина

Невеликі хвилі погойдували човен, поки рибалка скеровував його на середину озера. Ніч видалася вітряною. Хмарини котилися небом, виблискуючи у місячному світлі. Чоловік роззирався довкола, болісно розмірковуючи про порушення давньої заборони.

Роки тому, коли він був малим та сидів коло батькового крісла, той розповідав всілякі оповідки. Бувальщина та небувальщина захоплювала уяву хлопця. Звичаї села, смішні та повчальні розповіді, перекази з дальніх околиць та легенди про озеро. Люди вірили, що без нього не змогли б вижити. І це було правдою.

Хлопець з зачудуванням слухав розповіді про темні глибини, в яких приховуються скарби забутого правителя, поховані у товщі води, аби вберегти їх від розтратників синів. Роззявивши рота, дивився на шрам, який батькові залишила зубата рибина, довга та товста, схожа на гігантську ложку. Її голова, прибита до стіни, лиховісно поблискувала більмами очей та вищиреними зубами. Були й такі історії, які жахали хлопця. Зрідка, коли повітря гусло, а тепло від вогню тікало, батько розповідав про мертвих. Про тих, кого забрало озеро.

Ці історії завжди були розпливчастими, наче сни. Батько спочатку замовкав, а потім з бурчанням діставав пляшку з випивкою. Випивав кілька ковтків та втуплювався у вогонь. Він мовчки сидів, аж поки погляд не ставав мутним, так само як і напій. Хлопець відчував, що батько не просто п’є: він намагається заспокоїтися. Приглушити звуки озера. Малому чоловік казав, що це рибини, які плескаються у світлі повного місяця. Та вони обоє знали, що це брехня. Тоді батько починав говорити.

Збиваючись та плутаючись, розповідав про мертвих, які повстають з води у повню. Не спалені вони не знали спокою. Світло місяця притягувало їх до поверхні води. Туди, де стикалися межі забраного у них неба та води. Вітер доносив до людей їхній шепіт.

Батько застерігав хлопця від того, щоб той не виходив у двір, розповідаючи про тих відчайдухів, які ризикнули. Мертві забирали їх, приманюючи голосами до води.

Чоловік здригнувся, наче облитий холодною водою. Дитячі спогади відступили. Він порушив батьківську заборону, але мусив зробити хоча б щось. З болем опустив передчасно посивілу голову донизу. По щоках текли сльози. Він мусив, мусив спробувати зробити бодай щось. Він більше не міг терпіти холоду в домі, який струменів з усіх щілин, та найдужче від простих іграшок свого сина. Мертвого сина.

«Я не вберіг його», – картав він себе, згадуючи той день. Ярмарка, на яку вони пішли вдвох, спалахнула перед поглядом. Він всього на кілька хвилин відволікся, аби поговорити з чоловіками, а його хлопчик зник. Чоловік ходив туди й сюди, та ніде не бачив малого, аж поки хтось не підказав, що помітив того біля причалів. Розштовхуючи людей, чоловік біг, відчуваючи лихо. Коло одного з причалів стояли кілька хлопців та стиха про щось перемовлялися. Один з них щось тримав. Чоловік, насилу пересуваючи ватні ноги, підійшов та з жахом побачив синів амулет у руках хлопця. Той підняв очі та похитав головою. Прошепотів:

— Я не встиг. Він… Він кликав маму…

Чоловік змахнув сльози, приходячи до тями. Озеро хвилювалося. Тихий шепіт пробивався крізь товщу води, випереджаючи мерців. Все було, як в оповідках. Раптом вода довкола збурилася, й з неї почали проступати силуети. З плескотом вони вирували довкола човна, простягаючи розпухлі руки до неба та скорботно завиваючи. Поїдені рибами лиця, схожі на зогнилі яйця, кривилися у химерних гримасах.

Чоловік побачив його серед інших. Впізнав риси, які ще не стерло озеро, та накинув на нього сітку. Шепіт зводив з розуму. Тягнучи сина до себе, він дивувався силі, з якою той намагався вирватися з сітей. Йому це майже вдавалося: чоловік насилу втримував у тремтячих руках кінець мотузки. В якийсь момент він ледь сам не перехилися за борт, та дивом втримався на ногах.

Він зумів витягнути хлопчика з води. Серце навіжено калатало, але радість охопила чоловіка. Щоб не було далі, він не дасть синові повернутися до глибини. Вхопившись за весло чоловік почав гребти до берега.

Та той не ставав ближчим. Як чоловік не старався, але всі його дії були марними. Весло вислизнуло з затерплих рук та плеснуло у воду. Тихий шепіт заморозив кров у жилах:

— Мама не віддасть мене.

Чоловік озирнувся. Довкола не було жодних силуетів, окрім одного. Її він теж впізнав, коли обгризені пальці стягнули його у воду.