Post mortem

І був вечір, і був ранок, день перший.

(Книга Буття)


Сонце здіймалося над океаном подібно до його хвиль - невмолимо, немов тріумфатор після важкої битви. Довгі тіні від скель сягали узбережжя, яке океан усе намагався поглинути. Поглинути не вдавалося, й аж шипіла тоді та сичала на темному піску піна. Пляж, колись галасливий і залюднений, тепер, на світанку, міг би захопити краєвидом, якби хоча б хтось прийшов. Не було ані шезлонгів, отих, незручних, через які потім у багатьох боліла спина, ані торговців, котрі самі пахли, як їжа, ані туристів-відпочивальників. Тільки теплі океанічні води не давали місцевості поринути в цілковиту тишу.

Та пляж не був порожнім. Те, що на перший погляд здавалося камінням серед піску, раптом поворухнулося. Істота, яку люди колись називали черепахою особливо рідкісною, сторожко роззирнулася і знову сховала голову під своїм панциром. Мов у відповідь ворухнувся ще один камінь, що лежав поруч із нею. Таких було - тисячі.

Черепахи грілися під тропічним сонцем, відкладали яйця в пісок, втомлювалися, давали собі перепочинок і знову бралися до роботи з яйцями, з піском, водночас готуючись до далекої мандрівки океаном знову. Черепахи не боялися, що прийдуть двоногі.

Ніхто вже цього не боявся. Ніхто не сумував. Кожен робив свою справу й активно та відкрито розмножувався.

То був перший ранок без людини.


Істоти, яких люди колись називали індійськими слонами, ступили на пляж так само повільно, як сонце сідало за обрій, і так само швидко - для черепах, котрі не встигали відповзти на безпечну відстань. Слони йшли вервечкою, помахуючи вухами. Напівзаплющені очі ще не робили їх сонливими чи необережними, та вони занадто звикли покладатися на людей і тепер мусили самі шукати їжу, а не очікувати манни з небес.

Точніше - з рук.

Яйця, невидимі під теплим піском, тріщали та розривалися від важкої ходи. Черепахи і їхні ще не народжені діти безмовно гинули, утворюючи з піском суміш, стаючи вже справжнім нерухомим камінням. Слони на це не зважали - їх цікавила тільки їжа.

Таким колись бачили люди світ: слони стояли на черепахах, немов милуючись заходом сонця та Індійським океаном, а глибше…


Глибше пливли кити.

Якби ще були живі дослідники підводного царства, їм здавалося б здалеку, що ці велетні-риби пливли так само повільно, як хмари в небі. Але дослідників, та й інших двоногих, не зосталося. Ніхто не міг зняти на мою відеокамеру ті фонтани, які зрідка з'являлися над океаном. Кити видихали їх подібно до слонів, що вдень поливали себе водою, рятуючись від спеки. Ті черепахи, що вижили після навали слонів, давно відпливли, пляж був порожнім.

Мавпи вдалечині? Якісь водограйчики над обрієм води їх не цікавили. Не цікавили й носорога, котрий пройшовся повз пляж, і шакала, котрий обережно крався услід, й кішку, котра спустилася на пляж. Її увагу привернуло вціліле яйце, і вона лягла на нього, зігріваючи. Я знімав на камеру.

Нагорі просвистіли кажани, чий вірус змінив світ швидше, ніж це зробив би клімат або якийсь катаклізм. Тепер жодному з двоногих нічого не загрожувало.

Настала перша ніч без людини.


Дороги й вулички поступово перестають бути порожніми. На них живуть здебільшого мавпи і змії, але були й леопарди, й антилопи, стада корів і кіз, вовки й лисиці. Їжі не бракує, всі їдять усіх. Дивні механізми, в яких люди колись мандрували світом, особливо подобаються тваринам. Нерідко сусід мавпи - кіт, а коли заповзає змія, то засинає поруч із ними, хоч і трапляються бійки. Тоді пухнасті стають кігтистими й ікластими, мавпи здіймають ґвалт разом із птахами. Нікого не хвилює, що механізми іржавіють. Що з ними іржавію я, робопес. Якийсь черговий собацюра сцить просто на задньому сидінні того, що колись називалося “Ягуаром”. Я досі працюю в гаражі завдяки електриці, яка ще є у проводах. Запах дорогих парфумів, огидний для пса, поступово вивітрюється вуличним смородом. Собацюра вискакує з “Ягуара”, погляд цього звіра зупиняється на смачному обіді. Він облизується, але на його морді я також бачу незбагненне відчуття провини. Я не можу застерегти його, що то кістки колись зараженої дитини. Хоч я робопес, мені невідома мова тварин.

Єдине, що я можу тепер робити, - це посмертні фотографії. Постмортем.


Сонце здіймалося над океаном...

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Казан Піфона
Історія статусів

20/04/20 17:43: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
22/04/20 02:12: Грає в конкурсі • Перший етап
26/04/20 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап