Ланцюги

Слава знову курила на вулиці вночі. Ховалася від усіх, як зазвичай – подалі від засуджуючих поглядів: «Тут так не прийнято.»

Цигарка повільно тліла, маленьким вогником освітлюючи таку знайому домашню темряву. Чашка кави повільно стигла на металевих східцях, які вели в будинок. Ніч була затишною, хоч і вкотре безсонною.

«Дзинь!»

Тишу порушив гучний брязкіт ланцюга, який, здавалося, щойно розірвався. Хоча рватися було нічому – двір був абсолютно порожній. «Дзинь-дзинь-дзинь!!!» – лунало так, наче щось металеве волокли мокрим асфальтом.

Цигарка догорала, а звук здавався все ближчим. А реальність – все менш реальною.

Дівчина ввімкнула ліхтарик на телефоні та провела ним навколо у пошуках джерела звуку. Хоча це більше було схоже на спробу розсіяти пітьму навколо, яка раптом стала густою та майже відчутною на дотик. Ліхтарику були під силу найближчі півметри темряви. Слава стояла в заціпенінні, вчепившись у сигарету нігтями. Чи, швидше, у те, що від неї лишилося.

Вже кілька днів дівчина страждала від кошмарів, таких реальних, що навіть прокинувшись іноді воліла тікати з міста. Так само, як вона тікала уві сні від дивної істоти, що була для неї суцільним уособленням всіх можливих страхів. В першу чергу – страху невідомого.

Схоже, луснув ланцюг між світами. Луснув зі звуком таким, наче розірвалася межа світу снів і реальності. Істота, яка переслідувала Славу. Вона вирвалася в цей світ.

Телефон по-зрадницьки запищав… і вимкнувся. Сяйво ліхтарика згасло, немов очікувало моменту, коли Слава зрозуміє, що відбувається. І залишиться наодинці з Істотою з її сновидінь.

Вона навіть була не певна, що досі перебувала в реальності. Свідомість говорила: «Тікай всередину, там безпечно. Тікай до світла.» Холод пробігся шкірою. Лязкіт ланцюгів був зовсім близько.

«ТІКАЙ!»

Різкий ривок, стрибок через кілька сходинок. Слава зовсім забула про улюблену чашку, яка розлетілася на уламки від необережного руху. Вона міцно вчепилася в ручку дверей та смикнула її на себе… Світло кімнати засліпило дівчину. Вона замкнула за собою двері, і, задкуючи подалі від них, невидючим поглядом намагался озирнутись навколо. Серце калатало, як скажене. Але кімната була такою ж, як зазвичай. Нічого не змінилося.

«Заспокойся, тобі лише здалося. Всіляке може ввижатися третьої безсонної ночі,» – подумки промовила Слава.

Вона зайшла в кімнату, де вкотре сіла за ноутбук. Нічні новини читалися мляво. Нічого хорошого в них уже давно не розповідали. Звук ланцюгів стих. Але дівчина не могла бачити, що Істота за вікном пильно стежить за кожним її рухом. І просто чекає, коли вона знову вийде курити вночі. Тоді їй уже нікуди не сховатись.