Мстивий Пеннівайз
У Нього були очі кольору молодої трави й найчарівніша в світі усмішка. Він вправно їздив верхи, а фехтував із такою легкістю, ніби виконував якийсь дивовижний танок. А ще Він був Принцом. Не моїм Принцом.
У Неї були золотаві кучері й порцелянова шкіра, крізь яку просвічував рум’янець, схожий на ніжно-рожеві пелюстки троянд. Вона була донькою правителя сусіднього королівства і прибула сюди місяць тому як наречена Принца.
***
Я живу на світі вже дуже давно. Так давно, що й сама забула, скільки мені років. Принаймні, останні п’ятдесят із них я мешкаю в дуплі старого дуба, що стоїть на галявині в королівському парку. До цього я жила в закинутій вежі, але там ночами бувало холоднувато. Та ще й унадився один надокучливий Привид, який втомлював мене своїми залицяннями. Тож довелося звідти переїхати.
Зі свого дупла я кожного дня могла бачити, як Принц і Принцеса грають у м’яч на зеленій галявині. Його сміх звучав для мене як найсолодша музика, а Принцеса сміялася тоненько й верескливо. Це викликало у мене відразу.
***
До їхнього весілля залишалося кілька днів. Уночі я навідалася до спальні Принцеси, адже треба було з’ясувати одну важливу річ. Пригадую, як вона скрикнула, коли моя темна постать повільно відділилася від стіни й наблизилася до її ліжка.
– Х-хто ви? – злякано прошепотіла Принцеса, відсуваючись у дальній куток і натягуючи на себе ковдру.
Дурепа. Хіба від мене відгородишся ковдрою?
– Я Фея.
– Фея?!
– Що, не схожа?
Вона злякано захитала головою, а я подумки всміхнулася. Люди чомусь вважають, що фея обов’язково має бути субтильним створінням із прозорими крильцями й солодкавим голоском. А, і ще ж у мене не було золотавих кучерів. Та й загалом, моє волосся… Ну, але зараз не про це.
– Я прийшла сюди, щоб запитати, – звернулася я до неї, – чи ти справді кохаєш свого Принца?
У її очах майнуло здивування.
– Так… Так… звісно, що кохаю… Ми одружимося й житимемо довго й щасливо.
Ох, уже ці мені завчені фрази та слухняні випещені дівчатка!
– І ти кохатимеш його, щоб не трапилося?
– Так…
– І ти кохатимеш його, ким би він не став?
– Так… – голос її вже не був таким упевненим. – Але я не розумію…
– Я хочу укласти з тобою угоду. Пообіцяй: якщо ти відмовишся від свого Принца, він назавжди стане моїм…
У її очах зблиснув переляк.
– А якщо… Якщо я не хочу цієї угоди?
Я широко посміхнулася й підступила ближче. Моє відображення стрибало у її розширених від жаху зіницях. Чомусь мало хто може витримати мою посмішку…
– Добре, добре… Я згодна… Тільки відійдіть… Але, я все одно не відмовлюся від Принца…
Це ми ще побачимо….
***
Її весільна сукня була схожа на збиті вершки: біло-рожева хмарка атласу й мережива. Двоє маленьких пажів несли шлейф, а ще один розкидав по дорозі трояндові пелюстки. Загалом, усе було саме так, як люблять більшість дурненьких дівчаток.
Того вечора я, невидима для всіх, сиділа на підвіконні їхньої спальні й дивилася, як Принц скидає з себе одяг і наближається до подружнього ложа, на якому серед шовкових подушок сиділа його Принцеса. Я милувалася його стрункою фігурою, його м’язами й гладенькою шкірою. Навіть шкода псувати таку довершеність. Але що зробиш…
Нічну тишу палацу розітнув розпачливий жіночий крик. Вартові й слуги, які збіглися на допомогу, побачили на ліжку на смерть перелякану Принцесу, а поряд із нею… відразливе лускате страховисько. Воно роззявляло зубасту пащу, ніби хотіло щось сказати, й простягало до Принцеси пазуристі лапи.
– Зробіть що небудь! – верещала Принцеса. – Убийте! Убийте його!
Брехуха! А ще казала, що ніколи не відмовиться від свого Принца. Звісно, вона не кохала його. Інакше, мені б довелося піти ні з чим.
Звичайно, я не могла дозволити, аби Він загинув. Я забрала його собі, і тепер він – мій Принц.
***
Зараз ми живемо далеко-далеко в горах, тільки Він і я. Я кохаю його таким, яким він став. А особливо я люблю його очі, очі кольору молодої трави.
