Слава переможцям

Гаряче повітря хвилями підіймалося над розпеченою серпневим сонцем дорогою. Спека стояла неймовірна, і Андрій вже пообіцяв собі, що після того, як дістанеться пункту призначення, першим ділом зголить свою гордість – виплекану в дорогих барбершопах густу бороду.

– Довго ще? – стражденно запитав він в Остапа. – Ми точно вийшли не на тій зупинці.

– Та ні, тут вже поруч, – невпевнено промовив Остап. У нього не було бороди, та й футболка під наплічником, мабуть, не прилипала до спини, наче на суперклей. Йому, цій літній дитині, вочевидь, у кайф було протоптувати свої кеди на цій запиленій щербатій дорозі посередині нічого. Ні, «нічого» – це м’яко сказано. Це діра, де навіть мобільного покриття немає.

– Зараз у місцевих спитаємо, – за поворотом дороги Андрій побачив якусь постать, що самотньо стояла на узбіччі.

Підійшовши ближче, вони роздивилися приземкувату бабцю у сіро-вилинялій сукні. Біля її ніг стояв ящик яблук, і непотрібно було мати диплом економіста, щоб сказати, що торгівля в неї йшла кепсько.

– Синки! – помітивши Андрія та Остапа, вона мало не замахала руками. – Провидіння вас мені послало, не інакше. Допоможіть-но яблучка занести.

– Добрий день, ми взагалі-то хотіли дізнатися, де тут спортивно-оздоровчий табір… – почав Андрій.

– Якось незручно, давай допоможемо, – тихо перебив його Остап.

– Ох, тобі точно все це по кайфу, – закотив очі Андрій.

– Ой, дякую синки, дуже дякую, – плескала у долоні бабця. При ближчому знайомстві з’ясувалося, що від неї стійко відгонить немитим тілом. Взуття в неї теж не було, і вона товклася по узбіччю босими ногами з довгими жовтими нігтями. Прослідкувавши за поглядом Андрія, вона пояснила: – Зараз не те, що раніше, – все гума. Неможливо в ній по такій спеці ходити, тож доводиться босоніж, прямо як пращури. Так-так, ящик туди, за ворота. Хороші в мене яблучка, сорт «Слава переможцям».

Ящик виявився несподівано важким, і, притягнувши його до клуні, схованої за напівзруйнованим парканом, хлопці зупинилися віддихатися. Бабця весь шлях дріботіла поряд, не замовкаючи ані на секунду, розповідаючи про нелегку долю яблуневого саду колишнього колгоспу «Завіти Ілліча».

– А є тут… – Остап зам’явся. – Туалет?

– Ой, синку, є дерев’яний сортир, тут недалечко, по доріжці, – бабця махнула рукою у бік. Коли Остап вийшов із клуні в пошуках туалету, вона повернулася до Андрія. – Візьми яблучок, синку, – не замовкала стара. – Ото їсте ті апексини та мандаліни ненашенські, і сили зовсім нема. Ось, тримай.

Вона витягла з ящика яблуко та, витерши його об свою бавовняну сукню, яка напевно пам’ятала когось із Іллічів, простягнула плід Андрію.

– Ні-ні, дякую, ми хотіли спитати, де знаходиться… – почав було Андрій, але бабця похитала головою:

– Їж давай, синку, їж. Відмовлятися запізно, – і з несподіваною силою вклала яблуко до його руки. Зігнувши лікоть Андрія, стара практично запхала фрукт йому до рота. – Ну ж бо, кусай.

І він вкусив.

Яблуко було дивним як на вигляд, так і на смак: місце, звідки Андрій щойно відкусив шматок, швидко червоніло по краю. Так, неначе рана наливалася кров’ю. Це було найдивнішою річчю у Андрієвому житті. Але вона втримувала пальму першості недовго – секунд п’ятнадцять – аж допоки він не зрозумів, що у шматку яблука в його роті теж щось негаразд.

Він рефлекторно сплюнув, і в частково пережованій яблучній масі побачив зуб. Чужий зуб.

– Що за…? – прохрипів Андрій, відпльовуючись.

– Ти точно везунчик, – сплеснула руками бабця. – На таке яблучко втрапити! Ну куди ж ти поспішаєш, синку?

Стара спритно схопила лопату, що стояла біля стіни, та, широко розмахнувшись, опустила її ребром на потилицю Андрію. Він впав, і бабця повторила цей рух ще декілька разів, після чого відтягнула тіло за ящики.

– Синку, ще допоможи тут посунути яблучка, – гукнула вона, щойно Остап повернувся до клуні. – Тут, тут.

Стара встромила нагострену лопату йому у шию, і Остап, обливаючись кров’ю, впав на брудну дощату підлогу клуні поряд із Андрієм.

– Хороші хлопчики, – примовляла бабця, скопуючи землю. – Полежіть поки, а на осінь я тут ще декілька яблуньок посаджу. А ви що думали? Колгоспів-то немає, а за колгоспним добром все одно доглядати треба. Що кажете? На кістках? Та наче у нас не все посаджено та побудовано на чиїхось кістках?