Діти лісу

Стежкою, що петляла між акуратно висадженими деревами лісосмуги, йшли двоє – високий чоловік за сорок та підліток, зростом на півтори голови нижчий.

— І давно ти захоплюєшся філателією? – чоловік поправив окуляри. Дрібні гілочки забивалися в сандалі, і це неабияк дратувало.

— Змалку. Мені тато подарував перший альбом! У мене навіть кілька угорських марок є!

— Угорських? Ого! Я ще таких не бачив. Зате у мене є кілька чехословацьких. Трикутні такі, знаєш?

— Нічого собі! – хлопець зупинився. – Романе Андрійовичу, а вони теж у вас на дачі, так? Покажете?

— Звісно. Але то таке… У мене є одна марка, я її нікому не показував. – чоловік багатозначно замовк.

— Яка? – хлопцю не терпілося.

— З Анголи! Знаєш таку країну?

Володько знав. Їм розповідали про африканських братів на уроці географії.

— Звісно знаю! А що на ній зображено?

— Не що, а хто. Агостіньо Нето. Це вождь у них був такий. Нічого, тут до моєї дачі недалеко, ще хвилин десять. Скоро прийдемо і…

— Та не прийдемо нікуди. Що ти мелеш, чорт старий?

Роман зупинився, повернувся до хлопця…

— Володьку, що ти?

Хлопець стояв, дивлячись чоловікові прямо в очі. Його погляд був обпікаюче холодним. На мить Роману здалося, що навіть очі малого стали світло-блактними.

— Володьку? Ти, Ромчику, загрався. Правду кажу, друзі?

«Так! Так! Так!» - почулося звідусіль. Роман затравлено озирався. З-за дерев, із кущів, почали виходити діти різного віку. Он з тією дівчиною він познайомився в електричці. В неї ще така смішна косичка була. Про гриби говорили… А ось хлопець, котрий цікавився велосипедами… А ось фанатка Тихонова, якій він пообіцяв фото Штірліца з автографом…

Діти оточували його, мовчки, міцно стиснувши підгниваючі губи. Роман стояв, не взмозі поворухнутися, і тільки безпомічно вдивлявся у їхні поїдені гробаками обличчя та виколоті і заліплені глиною очі, коли тишу розрізав гучний Володьчин голос:

— Що, Романе Андрієвичу? І мені ти готував таку долю? Га? Скільки ножових? Сорок? П’ятдесят? Кажи гнидо!

Чоловік впав на коліна і заплакав.

— Ні, ні! Пробач мене! Пробачте усі! Я ніколи більше… Ніколи…

— Романе Андрійовичу, що з вами?

Чоловік озирнувся. На безлюдній стежці не було нікого, крім нього і малого. Роман витер піт із чола, важко підвівся… Володько стояв, з подивом дивлячись на нього своїми зеленими, кольору свіжої хвої, очима.

— Нічого, не зважай. Я воював, іноді картини із фронту приходять до мене… Вибач… До речі, а я розповідав тобі про війну?

І вони пішли далі. До дачі ж було недалеко – хвилин десять.