Стохід

Вода. Скрізь ця клята вода.

Кулі рвали очерет, хмара диму туманом тягнулася в обидва боки. Крізь абсолютну тишу в голову проривався писк. А тоді — звуки пострілів, вибухів, крики. Мелодія війни лунала звідусіль. Висіла смородом у повітрі, чорною кров’ю текла землею, роздутими тілами зринала у воді. Навколо нього.

Весь мокрий, загиджений, зневірений та переляканий він звівся на ноги. Довкола темрява підсвічувалась смертоносними спалахами. Але, стоячи на лінії розділу, обидва береги виглядали однаково. Звідки його жбурнуло в холодний потік? Де та вирва від вибуху? Де побратими?

Якби не темрява, то може б і знайшов. А так, дорога лиш одна. Він біг, що було сил, низько пригнувшись над водою і втягнувши голову у плечі. Ноги грузли в мулі, плутались. Безкінечні падіння перемішали навколишній світ у чорну мокру пітьму. А потім і не падіння вже. З кожним кроком дно ставало глибшим. Ось вода по пояс, а ось вже груди колють голки холоду. І лиш тоді до нього повернулася свідомість.

Залишивши герць двох імперій десь позаду, нарешті зрозумів, який берег його. Течія штовхала в спину, тому слід брати ліворуч. Недалеко виднівся очерет. Ледь не вплав дістався до нього знесилений. Продерся крізь щільний стрій рослин. Звідти на нього дивилась все та ж німа гладь холодної води. Не берег.

Не тут так далі. Він продовжив рух у тому ж напрямку. Втупив погляд в одну точку та брів, не зводячи очей. І ось знову примарний обрис. Густий, високий, неприступний. Але і ця перешкода не стала на заваді. Винагородою стала земля. Шмат густо порослої тверді здавався м’якішим за будь-яку постіль. Він би і радий прилягти, але це був тільки острівець землі. За ним знову линула вода. І вона текла зовсім в інший бік. Чи то мара?

Василь Демид намагався зрозуміти бодай щось. Річка обступала з усіх боків, натомість пропонуючи безліч проходів. Але жоден не мав справжнього берега. Тільки примарні острівці посеред клятої води, диму та туману.

Сил залишилось трохи. Тіло трусило від холоду. Кінцівки судомило. Але він перебирався з одного вододілу на інший. Коли водою, а коли — поваленим деревом. В деяких місцях можна навіть стрибнути. Але ноги вже ледве слухали. Стохід вимотував, висмоктував сили через пори в шкірі і живився ними, випиваючи життя Василя. Річка гралася з парубком, ганяла колами. Скількох вона вже зжерла за сьогодні? А за останній тиждень? Трупи плавали в ній, як хробаки в калюжі після дощу. Ця думка гнала вперед. До землі.

І він таки дістався. Вчергове продер порізаними руками рослинність і втупив погляд у берег, що полого здіймався вгору. Виповз. Віддихався. Стоголова зміюка нарешті відпустила. Твердь приємно зігрівала. А вдалині ще гупало.

Юнак звівся і рушив шукати шляхи відступу. Висока порость сягала поясу. Ніжна й шовковиста пестила змерзлі руки. Теплий вітерець обдував обличчя. Річка залишалась все далі і далі за спиною. Кожен крок давав впевненості. Нарешті порятунок, хоч на якийсь час. Він торував шлях вдивляючись в землю, поки не побачив перед себе чиїсь чоботи. А за ними і рушницю.

Іван Борсуков гадав, що минулося. Бій тривав добрих чотири години. Він терпляче сидів у засідці далеко на правому фланзі. Все чекав якогось особливо хитрого обхідного маневру. А ще дякував Богу та полковнику Редьку, який організував спостереження аж так далеко від епіцентру бою.

Та очевидно, що австріяки нічого такого не планували, принаймні цієї ночі. Тим несподіванішою стала поява рядового ворожої армії. Страшний, чорний як сама смерть, він безшумно виринув з темряви. Йшов прямо на нього, не помічаючи. Іван схопив рушницю і скочив на ноги. Направив зброю на ворога. І, коли той зупинився не більше ніж в метрі, нарешті помітивши його, пальнув, здавалось, просто межи блискучих очей.

Василь біг, мов ошпарений. Не вірилось, що їхнє військо програвало воякам, котрі не могли з відстані витягнутої руки влучити в людину. Але ж він таки тікав. Швидше до води, поки не зарядив знову. Швидше до клятої рятівної води.

Іван Борсуков ще довго не наважувався заплющити очі. Він багато бачив на війні, але щоб куля замість дірки в лобі залишала тільки вихор з туману чи що воно було — вперше.

Василь нарешті добіг до Стохода.

І знову вода. Скрізь ця клята вода. Така бажана рідна вода.