Жертва

Темрява не мала ані кінця, ані краю. В’язка, тягуча непроглядна темінь огортала тіло подорожньої, мов кокон, що перетворює гусінь на метелика. Тільки не цього разу. Вона знала: якщо дозволить темряві поглинути себе — більше не вибереться з тієї шкаралупи ніколи. Все, що на неї чекало по той бік — смерть.

Вона заверещала щосили, але з її вуст не зірвалося жодного звуку. Німий крик про поміч застряг посеред горла. Сухий кашель прийшов йому на зміну. Склянка води стала б у пригоді, але хіба можливо було тут знайти воду?

Ноги ледве пересувалися, щоразу вгрузаючи в щось важке та мерзенно рідке. Грязюка? Вода? Кров?

Здавалось, немов до її ніг були прив’язані важелезні кайдани чи каменюки, що заважали рухатися вперед. Ледь шаркаючи ногами по ймовірній підлозі через непроглядну темінь, жінка змушена була намацувати стіни поруч себе аби не збитися зі шляху. Куди власне вона рухалася? Хіба вона знала маршрут?

Вихід. Їй конче було знайти вихід з цього божевільного місця. Вона пам’ятала з минулого разу, що не мала занадто багато часу на пошуки виходу. Якщо вона забариться хоча б на мить, то знову з’явиться він і вона пропаде.

Її руки торкалися стін по обидва боки, отже коридор був вузьким. Минулого разу вона не могла знайти стін чи будь-яких поверхонь взагалі, котрі могли б стати їй орієнтиром тепер. Зате підлога була точно такою ж бридко в’язкою, де провалювались п’яти в якусь речовину. А темрява нікуди не зникла, точно як і тоді.

Щоразу притуляючи долоню до ймовірно цегляної поверхні, її пальці влипали в щось липке та надто холодне аби тримати в ньому руку довше, ніж декілька секунд. Тож жінка відпускала руку донизу, щоразу роблячи крок назустріч невідомому.

Враз вона відчула як щось під ногами заворушилося. Жінка стала, мов вкопана, дослухаючись кожного поруху. Шелестіння ставало все голоснішим й нагадувало тріпотіння крил. Вона не могла розібрати, звідки до неї долинали ці бридкі звуки.

Вона чекала.

Невдовзі крихітні лапки побігли вгору по її ногах. Жінка почала сіпатися, хотіла бігти, та ноги її вгрузли в багнюку по самі литки й вона гепнулася обличчям вниз. Спершись на руки вона відчула як тисячі маленьких комах біжать її тендітним тілом. Бідолашна смикала ногами та руками, однак її кінцівки продовжували вгрузати в підлогу, неначе засмоктані смолою, без жодного шансу на визволення.

Комахи нещадно повзли вгору, підповзаючи вже майже до рота. Вони заполонили все її тіло, а вона не була здатна ані відігнати їх, ані покликати на допомогу. З її рота не вилітало жодного звуку. Полонена продовжувала стояти на карачки, з жахом очікуючи, коли ті мерзенні лапки доберуться до її лиця.

Перша комаха залізла їй у вухо, а тоді й посунули решта, неначе наслідуючи командира. Вони пхалися всюди: до рота, носа, вух. Незабаром жінка відчула, що починає задихатися. Вона плювалася та кашляла. Проте комах було занадто багато аби вона могла протистояти їм. Вони продовжували підійматися з багна, в котре вона продовжувала вгрузати. Вже не було видно ані колін, ані ліктів. Жінка не знала, що краще: задихнутися від комах, що набилися їй до рота та носа чи похлинутися грязюкою, в котру вона занурювалася.

Приречено, вона вкотре сіпнулася й ще більше вгрузла в чорну жижу.

Комахи дісталися очей. Й тоді вона заплющила очі та розслабилася. Не було більше сили терпіти. Не було більше змоги боротися. Жінка безсило впала в багно.

За хвилю тіло було поглинуте, неначе її там ніколи й не було. Комахи розбіглися по стінах в очікуванні нової жертви.