Побачення

– Ну, п-прив… привіт. Г-гарно виг… виглядаєш, – Антон стояв перед дзеркалом у ванній та тремтячим голосом промовляв сам до себе, пильно вдивляючись у вічі власному віддзеркаленню. Зрештою, він не витримав зорового контакту та відвів погляд. – Ні, так не піде… Ну ж бо, Антохо, де уся твоя мужність поділась?

Сьогодні у Антона особливий день. Це один з тих особливих саме для юнака днів, коли кожна дрібниця може стати доленосною та або забезпечити веселково-пряничне й невимовно приторне «довго та щасливо», або просто пустити все шкереберть у найвідповідальніший момент: дівчина його мрії погодилась на побачення з ним.

Хвилюванню хлопця не було меж. Антон мало не вивихнув пальці, намагаючись зав’язати злощасну краватку; кілька десятків разів порізався, знову й знову водячи бритвою по обличчю, аби не лишилося й найменшого натяку на щетину; ледь не задихнувся у хмарі фірмового аромату від Х’юго Боса, придбаного у підземці за ціною пачки цигарок… А тепер ще й проблема на вербальному рівні. Здавалося, що організм Антона навідріз відмовлявся співпрацювати із ним у спробі справити максимально позитивне враження на представницю прекрасної статі.

І тим не менш, при першій зустрічі з нею у парубка не виникло подібних незручностей. Не потрібно було довго стояти та набиратися сміливості, ноги не тремтіли, язик не заплітався у морський вузол, очі не бігали у пошуках шляху до відступу. Все вийшло максимально природньо й невимушено. Практично на автоматизмі. Побачив, підійшов і все, є контакт – пані успішно запрошено. Та й гріх було таку впускати: як виявилось, норов у дівчини не аби який. Тигриця. Тому тепер Антона вкрай бентежив його стан.

– Зберися, бовдуре, – він запустив руки у своє густе волосся та вчепився у нього з такою силою, що кісточки на руках побіліли. – Ти ж не хочеш, щоб замість твого голосу вона чула розгублене бекання барана, ні? І я цього не хочу.

Хлопець поволі відпустив чуприну та знову зазирнув у дзеркало. Очі Антона з того боку – такого собі Нотна – блищали так, наче він уже знав, що потрібно зробити його близнюку. Той і сам розумів, що відповідь лежить на поверхні, але він вважав, що це крайній засіб. Провівши поглядом вниз клаптик серветки, який відклеївся від одного з порізів на обличчі Нотна, Антон констатував факт:

– Нічого не вдієш, доведеться застосувати допінг.

Шаркаючи дірявими хатніми капцями по ворсу старенького килима, Антон попрямував на кухню, де холодильник дбайливо оповив своїм холодом пляшку із сорокаградусними ліками від страху та невпевненості. Наливши чарку оковитої, Антон сів за стіл та, здавалось, гіпнотизував рідину у ній.

– Напевно, йти на перше побачення з перегаром – погана прикмета… Ай, грець із ним, – і хлопець швидко залив у себе горілку, сподіваючись, що так він не відчує її смаку у всій красі. Він помилився. – Сподіваюся, жуйка допоможе…

Відчувши, як заспокійливе тепло розходиться його тілом, Антон посміхнувся. Нервозність та тривожність поступалися місцем впевненості та легкій ейфорії, що не могло не тішити. Тепер не було жодного сумніву – все пройде, як слід.

Антон поглянув на годинник на стіні та різко підскочив з-за столу: він спізнювався. Надто багато часу було змарновано на репетицію зустрічі. Зі швидкістю гепарда та незграбністю слона хлопець побіг взувати більш-менш пристойні туфлі, які лишилися у нього ще зі шкільного випускного. Завершивши нелегкий бій зі шнурками, Антон кинувся до вази з трояндами. «Нехай трохи банально, – думав Антон, – зате красиво, їй має сподобатись.» Озброєний універсальним набором серцеїда-аматора, він уже був готовий іти, та на мить зупинився.

– Мало не забув, – юнак дістав із шухлядки трюмо презерватив та поклав у кишеню, – безпека понад усе.

Насвистуючи мотивчик «Білих троянд», Антон підійшов до шафи у вітальні. Рвучким рухом руки він у черговий раз за останні кілька годин поправив собі зачіску, гучно видихнув та плавно відчинив дверцята шафи. З неї одразу ж вистромилась закривавлена дівоча рука. Нігті на її пальцях були зламані.

– Ну, привіт, – голос Антона тепер звучав значно впевненіше. – Гарно виглядаєш.