Ситно й холодно

Сонна оселя сповнена хвилями холодного гомону — це я крізь кухонний сутінок проступаю білим колосом.

— Борща прибрав зі стола?

— Так! Спи, блін, уже!

Червона юшка з капустою, шматками трупа корови і глутаматним душком ниє від страху схопитися льодом, але я морожу її обережно — лише зрідка погладжую сталеву каструлю. Поруч у мисчині із пластику — грамів зо двісті майже свіжої полуниці, якщо не помічати нітратних відмітин у хвостиків.

— Останнім часом ти такий непривітний, холодний…

— Зі мною все в нормі.

— Може, щось на роботі турбує?

— Та нічого!

Нічого — у мене в морозилці: зголоднів мій найхолодніший шлунок, але навряд чи надовго. Як піде господиня з дому на тиждень — заповнять його пельмені з обрізками вух та іншої шкіри тварин, а може, вареники з грудками із прострочених сирників або запіканок. Як добре, що внизу моєї камери завжди є щільнозаселений картопляно-цибулевий склеп — задля спокою.

— Ми тут разом на місяць, а може й більше.

— Чо ти хочеш від мене?

— Бути зі мною відвертим.

— Ти що, дружина мені?.. Ну ось і заткнись.

Ось слухаю їхні лайки та іноді хочу як слід приморозити — тільки куди вони влізуть? Хіба що полки з варенням прибрати, дверцята з кислим кефіром опорожнити, яйця з курячої фабрики смерті задіти кудись… Поміститься хоча б господиня? Вона все казала, що пора йому новий холодильник придбати, з антифростом та іншим пафосним фаршем, — навіть магніти курортні зривала з обшивки, але господар вішав назад, пивом заморським мене ублажав. Чим ми не пара?

— Хто тобі пише постійно?

— Друзі.

— А ну дай телефона!

— Зовсім здуріла? Не дам!

— Це точно та баба! Пусти!

— Пішла би ти спати… кохана!

— Ай! Боляче!

Люди так багато шумлять і так мало готують… Колись раз на місяць бував холодець і оселедець під шубою, а зараз — тільки у свята, і то не завжди. Усе частіше морожу повітря, задишка з'являється вже, а їм аби тільки сваритися. Ось їхні крики перетікають до спальні, а потім знову на кухню. Вона світло вмикає, лізе в мене й хапає каструлю.

— Зараз усе виверну!

— Заспокойся, дурепо!

— Не буде що жерти — сам приготуєш?! Чи мамку покличеш?

— Не смій навіть…

— На! Їж! Не подавися!

Борщ розфарбовує мої нещасні дверцята червоними бризками, затікає під днище, сповнює кухню жирним повітрям. Господар хапає щось зі стола — сподіваюсь, ганчірку?

— Ну догралася.

Крик, рик, хлюпнуло щось — і раптом затихли.

Вона знову пішла, і варто чекати пельменів?..

А ось, він морозилку вже відчинив, у липкому пакеті засунув щось смутно знайоме, але не те, що я думав. Звивисто-сіра м'якота, кістка велика, округла, довгі нитки чи волосся…

Ну привіт, господиня! Радий близькому знайомству.

Тепер буде ситно й холодно.