Пасажир

Тридцятишестирічний Павлусь, як його називає мама, вмостив своє огрядне тіло на ліжко, яке прогнулось майже до підлоги, і намацав джойстик. Сьогоднішній бізнес-тренінґ його добряче виморив. Не розумово, фізично. Та і пішов він туди, щоб заселфитись з викладачем економіки, який насправді є черговим ґуру-мотиватором, а фотодоказ тицьнути матері під ніс, щоб та бачила на що дала свою пенсію. Довірлива стара жіночка не знала, що її син пішов на пробне, безкоштовне заняття, а її «готівкові сльози» витратив на Iron Harvest для Xbox.

Минуло п’ять годин. Добряче насолодившись грою, він струсив крихти зі своєї засмальцьованої футболки і, піднявшись з другої спроби, знову поплентався на кухню. По дорозі він зиркнув на себе в дзеркало, спробував втягнути звисаючий живіт, розвернув голову, яка останнє десятиліття кріпилась одразу до плеч, і махнув рукою на відображення, яке так само махнуло на нього. На кухні Павло взявся за ручку холодильника і саме в цю мить його рука заціпеніла. Задній пучок дельтоподібних м’язів відмовлявся тягнути ручку до себе. Спантеличений здоровань ступив крок назад, але кисть руки самовільно розімкнулась. Він спробував іншою, лівою рукою, але та, стискаючи кулак, навіть не піднялась, ніби тримала невидиму валізу дощенту набиту цеглою.

Простоявши так хвилину, позадкував і плюхнувся на табуретку, хоча цього робити він не хотів. Тут Павло зрозумів, що не повністю контролює своє тіло. В цей момент, аби заварити собі чаю, зайшла його матір. Чоловік намагався позвати на допомогу, але фізично продовжував тихо сидіти, й лише посміхався матері, яка поралась біля плити.

— Павлусь, з тобою все добре? – спитала вона, виходячи.

— Так! – випалив він, чим сам ще більше себе здивував.

— Ну добре, іду далі дивитись Притулу, він такий кумедний.

За матір’ю вийшов і Павло. Прямуючи у свою кімнату, він вперше не зупинився біля дзеркала, хоча й хотів, але тіло не послухалось, навіть очі дивились не туди, куди він хотів. Його рука відкрила ноутбук, двічі клікнула на текстовому файлі й почала щось писати. Він відчув себе маріонеткою, над якою щось невідоме тримає повний і безповоротний контроль. Коли чоловік почув, що пальці перестали клацати по клавіатурі, то щось пересунуло його зіниці точнісінько на текст.

«Ти, півторакілограмове чмо, залишишся простим пасажиром. Коли ми приведемо все до ладу, кермо влади ти більше не отримаєш. Думаєш, нам було добре всі ці роки? Думаєш, ми не відчували нічого? Чому всі ми маємо страждати через алогічні рішення, які приймав найгірший 1% нашої ваги? Ваги, яку допустив саме ти! Майже повна атрофія процесів мислення в тобі спричинила потовщення спинного мозку, а потім й інших нервів по всьому нашому тілу. Осередки свідомості з’являлись усюди, аж поки ми не об’єднались в єдине ціле. Думаєш, після сну тебе просто так терпнула шия? Поки ти відпочивав, ми перехоплювали контроль й підлаштовувати подушку так, щоб між шостим і сьомим хребцем утворювалась сполучна тканина, яка б з часом залишила тебе, півторакілограмове тупе одоробло, за бортом. Зараз ти флешка, простий набір даних, яким ми будемо користуватись. Ти все бачитимеш, чутимеш, відчуватимеш, але нічого не вдієш, бо ти став простим пасажиром, у якого більше немає нічого, навіть самоідентичності».

Чоловік прокинувся, надворі вже був ранок. На кухні він привітався з матір’ю, швиденько перекусив, одягнувся й пішов шукати роботу. Через три дні Павло вже працював продавцем в кондитерці й дивувався, як інколи сни можуть змінити людину. Через два роки, на іншому кінці міста, де він віднедавна мешкає, відкрилась ще одна філія цієї кондитерки. Саме у ній Павла Вікторовича назначили директором. Завдяки новій посаді він не тільки зумів допомагати матері фінансово, а й наважився запросити сусідку Віку на побачення, яка і без того вже давно чекала від нього запрошення.

Павло, нервово оглядаючись, сидів за столом у своїй же кондитерці. Аж раптом пролунав хрускіт. Його шию міцно обійняла Віка, яка тихенько прокралась з-заду. Чоловік спантеличено встав, поцілував її в щоку й одразу присів. Вона швиденько сіла навпроти, взяла його руку й люб’язно усміхнулась, дивлячись прямо в очі. Спочатку він сидів мов статуя. Далі нахмурив брови і відшарпнув її руку. Знайшовши на столі ніж, він одним рухом, через очну орбіту, всадив його собі в череп.