Банка варення

— А твоя бабуся точно була єврейкою? – Іван був впевнений, що його шепіт ніхто, крім дружини не чує, але обидві бабки, які чатували зі свічками біля тіла Зінаїди Федорівни, недобре закивали.

Іван уважно вдивлявся в обличчя померлої, прагнучі пересвідчитись, що вона дійсно відійшла у кращий із світів.

Проте, навіть в оберемку квітів по краю труни, Зінаїда Федорівна виглядала зловісно: на обличчі жеврів ледь помітний рум’янець, губи застигли у легкій посмішці. Не дивно, що прийшлось доплатити сільському священнику аби відспівав покійну. Відьма відьмою, а все одно людина і заслуговує на нормальний похорон. Ну і що, що по кутках розкидані посохлі миші з букетами волошок к лапах, а столітнє павутиння прикрашає будинок не гірше новорічних гірлянд зі страшнючими павуками, які так і глипають на тебе зі стелі? Павуки Івану були надзвичайно огидними і він намагався не дивитися догори.

Марія обережно штуркнула чоловіка у бік, поглядом даючи зрозуміти, що біля тіла слід виразити якомога більше поваги.

Іван покірно зашепотів «Отче наш».

У кімнаті смерділо безліччю спалених свічок, штучними квітами з вінків та просякнутими нафталіном платтями, які старі сусідки тримали по шафах спеціально для такої події.

Іван підхопив дружину попід руку і поспішив залишити перенасичену церковними ароматами кімнату.

— Давай зараз! – в коридорі Іван з азартом вийняв з кишені консервний ніж.

— Ти де його взяв?!

— З дому привіз… - скромно посміхнувся Іван, ховаючи знаряддя у кишеню.

— Вже?!

— А чого чекати?

На горище вони видерлися швидко, хоч драбина була давня та крута. Іван дивувався, як стара відьма тут лазила і нічого собі не зламала.

— Знаєш, за чим я тепер найбільше шкодую? – спитала Марія.

— За чим? - Іван клацнув вимикач і горище освітилося одинокою лампою без плафона.

— Що я так і не змусила її розповісти про дідуся Веніаміна. Я ж його взагалі не знала.

Іван зітхнув. Зінаїда Федорівна не була подарунком і раптова смерть дідуся Веніаміна ще у молоді роки не дуже й дивувала.

Погляд зачепився за перекошену ікону, яка висіла над дверима горища. Іван не був забобонним, але саме зараз йому здалося, що ікона тут з конкретною метою - захистити дім від чогось, що знаходиться на горищі.

— Дивне місце для ікони, правда? – Іван тицьнув пальцем у святого Павла. На відміну від вкритого павутинням і шарами пилу будинку, ікона блистіла натертим золотом.

Марія стенула плечами. Бабуся нікого не пускала на горище, і хтозна, що за відьомські прибамбаси вона тут зберігала?

Іван задумливо вивчав дерев’яну стелю, яка чомусь нагадувала домовину. Така ж моторошна застигла форма. В обличчя війнуло ледь відчутною прохолодою і він міцніше стиснув консервний ніж.

— Іди сюди! Я, здається, знайшла, – покликала Марія з іншого кінця горища.

Іван поспішив до дружини яка вже стояла перед рядами полиць, заповнених безліччю банок з варенням.

Іван уважно оглянув і впевнено розсунув перший ряд, за ним другий, третій і, нарешті, дістався крайнього біля стіни. Повикладав банки на підлогу. Деякі були перев’язані пожовклим ганчір’ям, слугувавшим етикеткою. Він уважно вчитувався у написи і активно трусив банки на світло.

— Ось воно! Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий рік! – вигукнув він, вкінець забувши, що у кімнаті під ними покійниця. Міцно схопив трьох літрову банку і прилаштувався відкрити її на підлозі. Марія сіла поряд. Невже, правда?

— Я ж тобі казав, що євреї після війни ховали золоті монети у банках з варенням!

Іван міцно вчепився у величезну банку зі сливовим і впевнено відтягнув кришку.

Декілька секунд вони вдивлялися у чорну сливову жижу по краям вкриту білим шаром півстолітнього цукру, а потім Іван впевнено засунув туди руку.

— Щось є! – схвильовано вигукнув він.

— Ну!

Обережно витяг невелику чорну аптечну пляшечку на якій срібною фарбою було ретельно виведено: «Астаф’єв В.Д.».

— Так звали дідуся… - розгублено прошепотіла Марія.

Іван обережно відкрутив кришку і неочікувано для себе викотив на долоню два людських ока. Розширеними зіницями ті втупилися у стелю. Марія скрикнула, відсахнувшись. Іван ще раз поглянув на срібний підпис на флаконі і, нарешті втративши спокій, прошепотів тремтячим голосом:

— Знайомся, дідусь Веніамін…

Цвяшок на якому висів святий Петро, випустив ікону, і та, грюкнувши, впала на дерев’яну підлогу.