Тінь

Мабуть, вона увійшла крізь прочинені двері. Втім, не пам'ятаю достеменно. Здавалось, що всі події перетворились на касети з яких витягли стрічку. Не пам'ятаю навіть чи закрив я вчора двері. Та зараз це вже не важливо. Знаю, що вона тут. Ховається в темних кутках, але невідступно прямує за мною. Якось мені навіть здалось, що в її руці був ніж, хоча... Чи можливо це? Не знаю. Вночі мені не вдалось заснути, а коли й задрімав то не міг позбутись відчуття, що за мною стежать. Страх пробирався в підсвідомість, його липкі мацаки огорнули мене всього й тільки тоді зрозумів, що не побачу її. Навіть не вмикав світла. Знав, що заховається. Та чого вона чекає? Коли годинник проголосив своїм бамканням північ, тоді наважився піти до вмикача. Світло було яскравим, на мить я уловив її - тінь, що зникла під ліжком. Думав, що не побачу її більш ніколи. Не хотів. Пам'ятав, як вона кричала. Знав, що одіж потрібно буде спалити. Навіть плоть і та руйнується, але тінь залишається. Чи хоче вона помститись мені? Цього я не знав. Хіба мерцям є справа до живих? Вирішив, що це сон. Спробував оговтатись. Включив холодну воду. Підставив під неї голову. Ні, не сон. Чув шурхіт. Вона позаду. Чи завжди там була? Страх прийшов знову. Цього разу я зрозумів, що просто так вона не піде. Тоді вирішив переночувати в сестри. Проте не знайшов ключа від дверей. Химерно. Поки перебирав дрібку речей в шухляді, усе ще надіючись знайти той цурпалок металу, то почув скрегіт. Тоді розбилось скло. Знав, що вона б'є фотографії. Нехай. Це її справа. Мені ніколи не хотілось їх туди чіпляти. Ключів не було. Подумав чи зможу вибратися через вікно, проте було надто високо. Бачив мерехтливі цятки фар десь унизу. Хотів закричати, але знав, що це марно. Та й чим вони допоможуть? Хіба хто підвладний змінити минуле? В мене не вийшло. Краєм ока бачив, як тінь помчала до вітальні. Тепер вона рватиме шпалери. Звісно. Ніколи не розумів, чому вона їх обрала. Відчай потонув у хвилі апатії. Ватяними ногами я побрів до спальні. Скинув шматочки скла з покривала й через деякий час заснув. Прокинувся, коли почув запах горілого. Зрозумів, що спалахнула кухня. Чи вимкнув я газ? Не пам'ятаю. Минуло декілька хвилин перш ніж я побачив язики полум'я, що тягнулися по ковру. Звідти вони перейшли на стіл. Бачив як плавиться клавіатура комп'ютера. Дим наповнював кімнату. Дихати ставало важко. Проте це не мало значення - я бачив її. Тінь. Навіть крізь полум'я, я бачив її. І знав, що ніяке світло не врятує мене від неї. Вогонь перестрибнув на ліжко. Загорілась ковдра. Я підвівся. Підійшов до вікна. Ставало жарко. В квартирах навпроти панувала темінь. Стало цікаво хто там живе. Ніколи не знав. Зайнявся кашлем. Дим здавлював мене, мов ланцюг. По щоках котились сльози. Та не чув їх. Тільки дивився. Місто спало. Усе сповнювалось спокоєм. Тоді почув сирену. Спалахнула надія, що імпульсом пробігла в голові й тут ж погасла - вона не дасть мені врятуватись. Відчув, що горю. Язик полум'я тепер добрався й до одягу. Біль охопив мене. Спробував позбутися одягу, але почув тільки запах смаженого м'яса до якого прибавилось щось нудотно-горіле. Тоді закричав. Чув, як пузириться плоть. Як кипить кров. Зробив крок назад. Побачив її. Тінь. Вона вдарила мене в груди. За мить відчув прохолоду. Тільки тоді - звук розбитого скла. Усе навколо оповив морок. Зрозумів, що лечу. Минуле не дало мені майбутнього. А пітьма, яку я колись вирощував і дбав у своєму серці... Пітьма, що отруїла моє життя, мої думки й мою душу - вона знайшла мене й навік поєднала з безликим містом. Зробила мене його частиною, навік втоптаною в асфальт. Наситила бруківку кров'ю. А втім... Я знав, що вона прийде. «Коли б я закрив тоді двері» - останнє, що промайнуло в голові за мить до того, як тіло з чавканням приземлилось, знайшовши вічний спочинок... Та чи знайшла його тінь?