Позачергове чергування.

Електрочайник забурлив й вимкнувся з різким клацанням. Сергій Васильович засипав ложку розчинної кави в чашку та залив окропом. Глянув на годинник. Половина другої ночі. 

- А міг би зараз міцно куняти, – промовив чоловік, зробивши ковток. 

Гаряча кава моментально обпекла язик та піднебіння. Сергій Васильович скривився, взяв пачку цигарок і, витягнувши одну, одразу встромив її до рота. Нічна зміна тягнулась неймовірно повільно. Годинник наче навмисно дозволив стрілкам обертатись за спрощеною схемою, роблячи одне коло замість двох. Сергій Васильович – або, як його всі називали, Васіч – працював сторожем у районній трупарні вже більше десяти років. Вийшовши на пенсію та за пару місяців знудившись вдома, влаштувався “На Бухаріна”, як серед людей іменували трупарню – за назвою вулиці, де вона знаходилась. Робота не тяжка, день через день, ще й співробітники не турбують – як інколи чорно жартував Васіч. Щоправда, змінник прихворів, і довелось вже четвертий день поспіль виходити. Та воно не страшно. Зате наступний тиждень вільний буде. 

Сергій Васильович допалив цигарку, сів на стілець і, незважаючи на каву, відчув, як дрімота огортає його своїми липкими обіймами. Оперши голову на стіл і підклавши під неї руки, старий почав провалюватись у сон. “Фігня якась, – міркував він, – постійно страждаю від безсоння, а тут на тє, зморило. Ну й якого у вихідні такого не трапляється? Йохарни, покимарю часок”. Плутаючись в думках, Васіч почав засинати. На роботі він спав нечасто: переважно або приймач слухав, або кросворди вирішував. Ну книжку-журнал погортати міг. Одним словом, не дуже напружувався. Бо що має робити сторож? Стерегти. А що в трупарні стерегти? Точніше, що тут красти? Та й нікому в здоровому глузді не захочеться в такі місця вночі потика́тись, а тим паче зі злочинними намірами. А психів хоч й вистачає в місті, та якось вони ніколи не траплялись на трудовому шляху Сергія Васильовича.

ГУП!

По коридору рознісся глухий звук. Васіч різко підстрибнув на стільці, до кінця не розуміючи що відбулось і де він знаходиться.

ГУП! ГУП!

Мозок хаотично почав шукати джерело дивного звуку, й сторож закляк на мить, зрозумівши, що лунає він з холодильного відсіку. 

Не можна сказати, що Васіч був забобонним страхопудом або сильно вірив в потойбічне життя, тому все сприймав крізь призму “поки сам не побачу, то не повірю”. Думки швидко змінювали одна одну, і з підсвідомості винирнула історія, яку сторож давно забув. Колись, багато років тому, потрапила йому на очі замітка про одного заслуженого актора, який, незважаючи на всі регалії та звання, мав непереборну пристрасть до чарки. Одного разу, заливши очі понад міру, звалився він в парку під лавку й заснув. А оскільки на вулиці осінь глибока була, черговий патруль прийняв його за жмура та викликав машину, яка й доправила заслуженого до міської трупарні. Відіспавшись годинку-другу, актор прокинувся й почимчикував до виходу, добряче налякавши санітарів.

ГУП!

Спогад промайнув в голові Васіча за якусь секунду, і він кинувся коридором до дверей кімнати з холодильниками. “От же ж халепа. Не фартануло комусь, – нервово думав він, – змерз, мабуть, там як цуцик”. 

Шарпаючи в кишені в пошуках зв’язки ключів, Сергій Васильович прикипів поглядом до масивних дверей, оббитих залізом. Вони наче загіпнотизували старого, уповільнивши всі його рухи та реакції. Час застиг. Секунди розтягнулись в години, і все стало схоже на фільм в уповільненому режимі.

ГУП! ГУП!

Васіч стрепенувся й нарешті дістав ключі.

- Я вже тут! – крикнув він. – Зараз відкрию, зачекай секунду.

Ключі зайшли в шпарину, замок клацнув, і сторож потягнув двері на себе.

- То ви знайшли його отут на підлозі? – перепитав молодий слідчий, втупивши погляд в записник.

- Ага. Прийшов зранку, а він лежить. Спочатку подумав, може, п’яний, та Васіч не пив особливо. Гукнув його, не відповідає. Труснув за плече, а він холодний практично. 

- Слідів злому не було?

- Не було. Двері були замкнені зсередини, як і завжди.

- Нічого з цінних речей не зникло? – слідчий шкрябав ручкою в записнику.

- Та які цінні речі? Касу ми тут не тримаємо, а відразу відвозимо до банку. Взагалі все на місці, як було ввечері, коли я додому йшов. Хіба що – чоловік в чорному костюмі затнувся.

- Хіба що що?

- Зник мрець, розтин якого робили позавчора, й якого сьогодні мали поховати.