По той бік скла

Софії завжди краще працювалося вночі. З самої школи вона ненавиділа ранні підйоми. Прокидаєшся, коли надворі ще темно. Напівсонна снідаєш, одягаєшся і тупаєш на зупинку. Ще цілу годину трусишся в автобусі, який везе тебе до твоєї «улюбленої» спецшколи… Потім до самого обіду намагаєшся не заснути на уроках і лише в другій половині дня потроху починаєш розуміти, що діється довкола. Так само було і в інституті…

Через цю особливість організму, а, на додачу, ще й через великі окуляри, що вона з дитинства вимушена була носити, Соню часто кликали Совою. Інколи ласкаво Совушкою або, навіть, Мудрим Сичем («Софія» ж бо – «Мудрість»). Вона не ображалася на таке звертання. Навпаки, у всіх соцмережах підписувалася як Совушка або OwlGirl.

З дитинства дівчину захоплювали книги. Але не художня література, як більшість її однолітків, а серйозні праці з історії та археології. Софію чомусь найбільше приваблювала сива давнина. Часи існування Месопотамії, Хараппської цивілізації та Стародавнього Єгипту. Близький і Далекий Схід манив юну дослідницю до відкриття його таємниць. І вона з ентузіазмом відгукувалася на цей незбагненний поклик віків.

Навчання Софія закінчила з відзнакою. Вона була досить здібною студенткою і зналася на стародавніх мовах, навіть, краще за деяких викладачів. Тому, не дивно, що їй одразу запропонували місце на кафедрі. Але, особливого викладацького хисту в Софії не було, тому вона майже одразу відмовилася від такої пропозиції.

Натомість, як знавець клинопису, дівчина подалася в експедицію до Іраку. В ній вона майже два роки досліджувала руїни стародавнього Вавилону. За цей час було знайдено багато глиняних табличок та артефактів. Але посилення бойових дій змусило експедицію одного дня різко згорнутися і повернутися додому. З собою прихопили тільки те, що могло мати найбільшу цінність для історії.

І ось зараз Софія, допиваючи чергову чашку чаю каркаде, намагалася зрозуміти сенс невеликої теракотової таблички. На ній було вибито численну кількість клинописних знаків та більш складних незрозумілих символів, а в центрі зображено чи то богиню, чи то міфологічну істоту. Істота була явно жінкою, але з крилами за спиною, пазурястими лапами хижого птаха замість ніг і незрозумілими візерунками довкола очей.

Очі, чомусь, особливо приваблювали до себе погляд. Незважаючи на те, що на табличці від часу давно вже позлазила майже вся фарба, вони виглядали живими і, здавалося, стежили за тим, хто насмілився потурбувати вічний спокій їх володарки.

Найчастіше в незрозумілому тексті зустрічалися слова давньошумерські «ліль» – «повітря» та «лілу» – «дух». Тому, Софія зробила логічний висновок, що, все-таки, має справу не з богинею, а з міфологічною істотою. Щось на кшталт «дух повітря». Але з такою трактовкою вона сама була чомусь підсвідомо не згодна. Їй здавалося, що щось найголовніше залишилося поза увагою і тепер воно марудить десь на самому краєчку підсвідомості.

Згадувався в тексті також повний місяць, кров і якась в’язниця… Скоріше за все, це – старовинна легенда. Але як побудувати з неї струнку розповідь було поки що незрозуміло через велику кількість невідомих слів і символів.

На коліна м’яко скочила кішка з тривіальним ім’ям Мурка. Софія машинально погладила свою улюбленицю, але та повелася досить дивно. Замість того, щоб спокійно вмоститися клубочком і замуркотати, вона зашипіла, вкусила дівчину за палець та прожогом кинулася навтьоки…

Соня зойкнула від несподіванки і болю. Палець було прокушено до крові і одна з крапель упала прямо на стародавню табличку. Саме в те місце, де було слово «ліль». Останнім поглядом Софія глянула на краплю і в неї в голові промайнуло – «Ліліт»...

В цей час очі таємничої істоти на табличці засвітилися нестерпним потойбічним світлом. Воно болюче наскрізь прошило дівчину і її тіло впало на підлогу.

Отямившись, Софія не могла збагнути, що діється. Якимось дивом вона опинилася на балконі і зараз бачила як по той бік скла її власне тіло встає з підлоги, дивиться на неї і несамовито по-диявольськи регоче…

І тут же в голові починає звучати владний зухвалий голос: «Наказую тобі принести мені крові немовляти і, може, я помилую тебе!»

Опиратися наказу марно і Софія, змахує крилами… Стоп! Які крила? У віддзеркаленні скла відбивається не струнка брюнетка, а велика сіра сова. І щоб ця сова знов стала дівчиною, їй треба будь-що принести своїй новій повелительці людське дитинча. Його кров стане запорукою звільнення з тіла птиці. Хоча б до наступного повного місяця...