Кам'яниця без номера

На околицях міста, назва якого не має значення, на пагорбі, в оточенні сухих дерев, чиї гілля нагадували скручені кістяні пальці, стояв будинок, усіма покинутий, який лише одним своїм гнітючим виглядом нагадував живим про своє існування. Від цієї старої споруди, що пережила століття війн і руйнувань, завданих людством, віяло смутком. Один погляд на почорнілий фасад – і в серці пробуджувалося хвилювання. Нізвідки виринало химерне відчуття присутності чогось похмурого і темного. Воно падало, наче тінь, на глядача і надокучало розмитими образами жахливого та неймовірного. Поставали картини смерті, страждань, всепоглинаючого руйнуючого вогню, ба, навіть, відчувався запах палаючої плоті.

Марева відганяли смертних від цього будинку, котрий не мав номера і власників. Попри роки занепаду, він не руйнувався. Стіни міцно тримали дах, фундамент не просідав, а різні шкідники цуралися споруди, мов прокаженої. Воно й не дивно, бо кам’яниця стала в’язницею для того, хто мав принести кінець і розпочати нову еру крові й сліз. Однак доля доволі вередлива і вирішила ув’язнити могутнє створіння, вберігши людство від страшної долі.  

Сотню років тому син підступного ступив у коридори будинку без номера і власників, де прагнув віднайти таємне знання, що дозволить  утілити волю батька. Проте син був неуважним і надто самовпевненим, тому став жертвою хитрості, яку смертні сплели проти нього. Вони убили сина брехуна, прирікши його душу на вічне прокляття – стати в’язнем кам’яниці, який неможливо покинути, бо кожна душа, що згине на землі, де зведено цю величну споруду, ніколи не вийде за стіни будинку. Здавалося б, душа сина противника роду людського, могла вирватися з пут якоїсь там проклятої землі, однак не все так просто, бо антихрист має частку душі смертних, тому також підкоряється слабостям, які притаманні роду Адама. 

Антихрист роками  знемагав у в’язниці, лютував, намагався вирватися за межі стін обридлого дому. Ця темна душа прикликала землетруси, повені та бурі, але жодна з цих руйнівних сил, не могла повалити будинок. Тож душі довелося чекати на випадок: появу того, хто зможе звільнити його, і цим міг бути лише смертний.

Одного погожого дня, коли сонце добряче гріло, а вітер несамовито ганяв хмари, до будинку наблизився чоловік, якого вела одна єдина пристрасть – вогонь. Він завше носив із собою пачку сірників, не любив запальничок. Чоловік підійшов до двору маєтку й оглянув його землю, вкриту сухою травою. Він криво всміхнувся, дістав сірник та одразу же запалив його. Краплина вогню затанцювала від пориву вітру, але вперто опиралася йому і не поспішала гаснути. Коли вогник спустився дерев’яною паличкою до пальців чоловіка й легенько обпікав їх, підпалювач жбурнув палаючого сірника у суху траву. Вогонь охопив невеличку ділянку і поступово почав розширювати свої володіння. З кожною хвилиною він тягнувся чимраз ближче до будинку, наче рухався на чийсь поклик, і він не помилявся – за брудним вікном постав чорний силует, що радо спостерігав за хвилею полум’я, яке тягнулося до нього. Воно ненаситно зжерло все на своєму шляху, перетворюючи на жаринки. Задушливий чорний дим розтягнувся ділянкою та оповив будинок.

Ударив могутній порив вітру, підхопив жаринки полум’я та жбурнув їх у будинок. Не минуло хвилини, як сухі дошки підкорилися стихії вогню та запалали. Кожна наступна мить убивала стару кам’яницю, але стіни ще стояли, як і дах. Вони, наче той могутній титан, не могли здатися, бо тримали у своїх тенетах силу, що покликана спопелити весь світ.

Проте, першим упав дах, зруйнувавши усі перекриття та накривши їх уламками, які вогонь радо прийняв і взявся пожирати. Але стіни ще трималися, наче стовпи світу, падіння яких прирече всесвіт на загибель.

Вогонь невблаганно бив цеглу, своїми язиками облизував її та заклинав жаром: «Упади!» Важко сказати звідки таку температури отримало полум’я, але, все ж, воно спромоглося розплавити цеглу і звільнити в’язня.   

Чоловік, що підпалив траву та вирішив долю світу цим безглуздим вчинком, стояв і милувався плодами свого діяння. Він побачив, як із вогню і диму проступає дивакувата постать з сімома головами та десятьма рогами, увінчаних коронами з написами богозневажливих імен. Ця звірина з темряви, вогню і диму крокувала землею, що вкривалася чорною кров’ю. Пекельне створіння наблизилося до свого рятівника і нараз поглинуло нещасного, ставши з ним єдиною суттю – шістсот шістдесят шість.