Храм

В нашому місті давно ходять легенди про давній Храм, що стоїть високо в горах. І хоча його ніколи і ніхто не бачив, легенда вже кілька поколінь переходить з вуст в уста. Мій батько завжди вважав Храм простою дитячою казкою і насміхався з тих, хто свято вірив у існування Храму. Його скептицизм мені, чомусь, не передався. Хоч я і слабо вірив у правдивість історії, завжди з обережністю ходив у гори, адже у кожній легенді є доля істини.

Ніхто із міста не може точно сказати, звідки пішла легенда про Храм. Скептики запевняють, що так років двісті тому мамці лякали своїх дітей, а ті своїх і саме так легенда і дісталася нашого часу. Ті, хто вірили в існування Храму запевняли, що сотні років тому, у наше місто завітав дивний чоловік на ім`я Ому. Він шукав людей, що допоможуть йому розбудувати святиню за доволі гарну плату. На роботу погодилися ледь чи не всі чоловіки міста. Ому запевняв, що вже через три місяці всі вони повернуться додому з кишенями, повністю набитими грішми. Проте, гадаю ви вже зрозуміли, ніхто не повернувся. На пошуки чоловіків пішли ті, хто відмовився слідувати за Ому, їх теж ніхто потім не бачив.

Я з самого раннього дитинства горів бажанням піти в гори і довести, або ж навпаки - спростувати, існування Храму. Мій батько завжди з посмішкою ставився до моєї мрії. “Подорослішаєш, станеш розумнішим, от тоді і я скажу тобі все, що думаю і про цю легенду, і про тих, хто в неї свято вірить. А твоє бажання піти в гори з віком зникне. І через роки ти будеш згадувати це лайно з посмішкою” -- своїм груби та холодним голосом говорив він. Проте пройшли роки, а бажання не минуло. Я намагався зібрати навколо себе тих, хто готовий піти зі мною в гори у пошуках Храму, але всі тільки називали мене безумцем і відмовлялися йти. Але я не здавався. “Добре, піду сам” -- промовляв я сам до себе. І от, 21 вересня __року я пішов у пошуках невідомого.

Взявши з собою все необхідне, перші три дні я йшов ніде по довгу не зупиняючись. У деяких легендах про Храм говорилося про місця його розташування, проте кожне сказання мало на це власну думку. В одному говорилося про те, що він знаходиться на вершині найвищої гори, інше ж запевняло про те, що святиня стояла за горами і до неї треба прямувати дуже довго. А третя, і на мою думку найкраща, твердила, ніби, Храм стояв внизу під горами, оточений ними.

На другому тижні своїх пошуків я надибав нешироку дорогу, яка простягалася далеко уперед. Отож, вирішивши, що Храм вже поруч я пішов не звертаючи з шляху.

Пройшовши дорогою три дні без відпочинку я вирішив зупинитися. Свій нічліг я розмістив за великим кущем, який би міг прикрити мене від дощу , якщо він піде. Поставивши палатку я вирішив не розпалювати вогонь, адже він може перекинутися на кущ. Побувши ще годину на вулиці я заліз в палатку, накрився ковдрою і заснув.

Не можу точно сказати, скільки я проспав, але за відчуттями, приблизно, години три-чотири. Прокинувся я від того, що десь вдалині було чути тихі голоси, і голоси наближалися. Повільно… дуже повільно. В одну мить до голосів додалися і кроки, і шум палаючого вогню. Я різко підвівся, за одну мить зібрав палатку в рюкзак та заховався у кущах. Я чув голоси й бачив нерізкі силуети людей, проте вже тоді я з повною упевненістю міг сказати, що люди були одягнені в один одяг: чорні плащі, червоні капюшони та великі чоботи. Сидячи в кущах, я старався навіть не дихати. Я затамував подих та закрив рота рукою. І от, люди (якщо то були люди) впритул наблизилися до куща, я не міг збагнути, про що вони говорили, адже я не знав їхньої мови, що була схожа на швидкий набір приголосних. Раптом мені в око потрапила страшна і дивна деталь: всі вони були в масках. Зелених, з видовженими головами та щупальцями. Вони мені безумовно щось нагадували, але що я пригадати не міг. Сидячи в кущах я не видавав жодного звуку перш ніж ТІ пройшли повз мене і відійшли далеко. Храм близько…