Timere repetita

Я стою за скляною вітриною посеред міста, яке на моїх очах з’їжджає з глузду. Довкола паніка. Хаос охопив все навкруги. Всюди чуються крики, плач, стогін, завивання сирен та інший шум, від якого хочеться просто заткнути вуха. І я затуляю їх руками. Але перед очима все та ж метушня…

Заплющити очі? Можна. Але, можливо, все, що зараз відбувається, – це, взагалі, останнє, що я побачу в житті… Тому я продовжую дивитися на всі жахіття довкола.

Ось високий статний і, в принципі, симпатичний юнак. Він дуже поспішає заскочити до бомбосховища, тому грубо відштовхує зі своєї дороги маленьку дівчинку. Та на вигляд лише на декілька років менша за мене… Юнак не розрахував сили і штовхнув її занадто грубо. Дівчинка не втрималася на ногах і відлетіла вбік. А там була купа арматури, на яку вона й приземлилася…

Чи встигла дівчинка відчути біль? Хтозна, але жінка, що підбігла до неї (мабуть, мама) точно відчувала його. Розпач, гнів, відчай – вся ця гама емоцій неймовірно потворною маскою відобразилася на її залитому слізьми обличчі. Не тямлячи себе, вона вихопила з купи заліза закривавлене маленьке тіло і почала розпачливо колихати його на руках…

Жінка, певно, збожеволіла, але, на щастя, довго їй страждати не судилося. Невідомо звідки вилетіла автівка і на повному ходу пришпилила її разом з трупом доньки до стіни. Довершив цю фантасмагорію вибух, що спопелив усе довкола і додав до загальної картини ще кілька яскраво-червоних кривавих штрихів.

Знову паніка, кров, фігури людей, що палали, мов смолоскипи і марно намагалися збити з себе вогонь, качаючись по асфальту. Хтось інстинктивно відбігає від небезпечного полум’я, а хтось вперто продовжує пробиратися до ще відкритих дверей бомбосховища. На всіх місця там точно не вистачить, тому, за всім відомим законом джунглів, проривалися туди, в першу чергу, найсильніші, найбеспринципніші та найнещадніші.

Ті, хто виживе сьогодні тут у цій безглуздій тисняві під залізною брамою потім будуть знищувати одне одного за шматок запліснявілого смердючого хліба. Люди їстимуть інших людей, щоб хоч на якийсь час продовжити своє нікчемне існування. Людство з домінуючого і процвітаючого колись на Землі виду перетвориться на розрізнені зграї напівдиких підземних істот. Ці кровожерні потвори будуть жити інстинктами і не знатимуть, що таке людяність. Єдине, що вони будуть відчувати – це неймовірний вічний голод і страх. Але це буде згодом...

А зараз над містом продовжувало темніти… Сонце застувала тінь величезного астероїда, який з кожною секундою долав десятки кілометрів і наближав неминучу смерть усього живого на планеті! Чи заслужило людство на таку загибель? Можливо…

Чому я не втікаю разом з іншими в майже марній спробі врятувати себе? Чому, замість того, аби заплющити очі, затулити вуха і заховатися десь якомога глибше в підземному бункері, тринадцятирічна дівчинка стоїть і крізь сльози на обличчі заціпеніло спостерігає за останніми митями життя великого міста?

Можливо, це все просто сон? Зараз я прокинуся в теплому ліжку і зрозумію, що це було всього лише нічне жахіття. Варто лише зібратися з духом і покликати маму…

– Ма-а-мо-о!!!

Я підскакую від власного ж крику на ліжку в своїй кімнаті. Ковдра й подушка знов мокрі від поту й сліз. Я важко дихаю, все ще не вірячи в те, що це був лише сон. В голові пульсує давньолатинська фраза, яку я колись вичитала десь в Інтернеті: “timere repetita – страх, що повертається”... До кімнати забігає мама:

– Я тут, доню! Що трапилося? Знову щось наснилося? Знову про кінець світу?

Вона пригортає мене до себе, гладить по голові та намагається всіляко заспокоїти. Це не перший раз, коли мені сниться таке жахіття. Можливо й правда я занадто багато дивлюся телевізор на ніч, що мені в голову лізе така маячня… А, може, це, як сказав лікар, підліткове. Адже майже всі підлітки рано чи пізно замислюються про смерть.

Ми з мамою сидимо на моєму ліжку, обійнявшись. Я ще тихенько схлипую, а за вікном ще тільки сіріє. Сходить новий день. Але чому на обрії не видно сонця, хоча на небі немає жодної хмарки? І чому місяць, який щойно блідим оком зазирав до мене у вікно, раптом став криваво-червоним? І що то за гудіння, яке з кожною миттю стає все голоснішим?!! Це вже не сон! Це – насправді!!!

– Прощавай, матусю… Цей жах більше не повернеться!